Цитатна характеристика образу Чіпки Варениченка за романом Панаса Мирного « Хіба ревуть воли , як ясла повні?»

Дитинство

    Виростав Чіпка «в голоді та холоді, у злиднях та недостачах. І все сам собі як палець».   

"Ай дитина ж то вийшла - на славу! Повновиде, чорняве, головате,розумне.. . Тiльки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. " "Оце, було,Мотря чи Оришка скаже: "Подай, Чiпко, води! " або - ножа, або - веретено.. .

- то вiн i почне: "А де ж воно лежить, чи стоїть? " Отак розпита? , повагом устане, повагом пiде, пiднiме й повагом подасть... " "Дуже любив Чiпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова находила немалу роботу. " "Та не такий же й Чiпка вдався, щоб його можна було бiйкою спинити.

Спершу-таки боявся матерi, а далi - звик уже й до бiйки, хоч як вона   глибоко iнодi в серце впивалася, до живих печiнок доходила.. . Ой, злий же вiн був тодi! Ой, лютий! Вiн би змiг, - матерi очi видрав, або сам собi що заподiяв, якби не баба... "

«Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз хлопець рівняв казку до життя, а життя до казки – і само собі міркувало, дивувалося…»

           “Як підріс Чіпка – став бігати, то вибіжить було з двору на вигін, та прямо до дітвори так і чеше. Так же й дітвора його не приймає. Зараз почнуть з його глузувати, щипати, а іноді поб’ють, та й проженуть… Недурно пани своїм родом величаються. На селі теж розпитують – хто якого роду».

«Чіпка мав добру пам’ять: з неї ніколи не виходила думка, що він “виродок”; він ніколи не забував бабиної ради… Собі на лихо, рядом з добрими думками, у малому серці ворушилося щось недобре, невпокійне… розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли бачило яку помилку… І росло лихо в його серці – і виростало до гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні заборони…»

    «Ухопив стільця, стеребив на лаву, знайшов ножа, зліз на стілець, та й повидовбував очі в образа! Тоді взяв — увесь хліб з’їв, та й побіг на грядки».

Дитяча   жорстокість

“Чіпка дивиться то на горобенят, то на діда; чи не скаже чого дід? Дід лежав собі мовчки. “Значить, правда, що вони кричали: жив-жив!” – подумав Чіпка, та як схопиться… Очі горять, сам труситься…

– Стривай, Грицьку! Стривай! Не бий… Давай краще їм голови поскручуємо!..”.Як схопить горобеня, як крутне за головку… Не вспів оком моргнути, – в одній руці зостався тулубець, в а другій – головка… Незабаром горобенят не стало: валялися тільки одні головки та тулубці…”.

Мотря  про Чіпку

Ставлення 

до  рідних

«Десь Чіпка у нас буде дуже велике ледащо! – жаліється Оришці: – Йому як що робити, то треба за тиждень загадувати, щоб роздумався…»

«Я, бабусю, буду добрий… я злого не робитиму, то й Бог мене не поб'є».

«Грицьку! Поклонись матері…Скажи: хай мене дожидає в гості, коли не сконає до того часу…»

Портрет

" Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі - теж гострі; лице довгообразе - козаче; ні високого, ні низького зросту, - тільки плечі широкі, та груди високі... Дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою..."

«На перший погляд - йому, може, літ до двадцятка добивалося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мав стесані борідці де ні де поп'ялося тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеликий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі - теж гострі, лице довгообразе - козаче; ні високого, ні низького зросту, - тільки плечі широкі та груди високі… Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо по наших хуторах та селах. Одно тільки в цьому неабияке - дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою…»

«Не багатого роду! — казала проста свита»

    «Йшов молодий чоловік. “Не багатого роду!” — казала проста свита, накинута наопашки, — “та чепурної вдачі”, — одмовляла чиста, біла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-під свити. Червоний з китицями пояс теліпався до колін, а висока сива шапка з решетилівських смушків, перехиляючись набакир, натякала про парубоцьку вдачу…На перший погляд йому, може, літ до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-где по п’ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі – теж гострі; лице довгобразе – козаче; ні високого, ні нязь кого зросту,- тільки плечі широкі та груди високі… Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустрітії по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього неабияке – дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою…»

 «Як той сич насуплений, стояв він нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в землю потупивши очі, — тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на людей грізний погляд... Не знайшлося душі, щоб підійшла до його, попрощалася...»

Люди  про  Чіпку

– Воно таки правда, що цей Чіпка був непевний…

Мова  героя

«Гнівні слова злітають з його вуст, звучать у них і біль, і грізне застереження гнобителям: "За ті сльози, за ту кров, що сьогодні безневинно пролито... будуть вони довіку мучитися, до суду мордуватися!.."

Кохання  робить  щасливим

«Після того – не впізнати Чіпки: з лиця спала давня туга, очима не виглядав смуток; став він веселіший, привітніший; іноді можна було й пісню почути від його… Щастя манить до себе, пестить, голубить доброю надією; світ йому любо усміхається, хоч і бачить він у йому лиха багато, плачу, лементу… Він тепер дивиться на його не злим оком, прислухається чутким серцем; хочеться йому увесь мир обняти, втерти йому сльози, утихомирити горе…»

Самохарактеристика

«Ет, толкуй… Немає тепер у мене нічого – ані-ні!.. Що тепер я?.. Людський попихач, наймит?.. Пропало… все пропало!.. І добро, і душа пропала… бо немає правди на світі… Ав се люди, все люди… Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене ще змалку ненавиділи – з іграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались… Я малим був, а все бачив… За чортеня щитали… Я чорт.. е-е… Я чорт… над чортами чорт!»

«Отака ловись! – каже голова. – Був Чіпка, а став Никифор  Іванович... Що то значить – гроші»

Чіпка - бунтар

 "гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника..."

“Чіпка все це чує, – і кожне слово, як гостра колючка, коле його в серце… До свого горя приливає ще людське; троюдить ним своє гаряче серце; розбуркує старі думки… Злом пашить лице його; злом світять очі, аж поблід від злості, аж руки трусяться…”.

 “Куди не глянь, де не кинь – усюди кривда та й кривда! Живеш, нудишся, тратиш силу, волю, щоб куди заховатись від неї, втекти від неї; плутаєшся в темряві, падаєш, знову встаєш, знову простуєш, знову падаєш… не вихопиш тропи, куди йти: не знаходиш місця, де б прихилитися…”.

"поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника..."

“Тепер та надія почорніла, як і його колись зелене та золоте жито… Брови в його насупились; коло серця, мов чорна гадина, обвився жаль”

«— А все люди, все люди... Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене ще змалечку ненавиділи — з іграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались...»

«Задумався Чіпка над долею батька і винуватив його лише в тому, що він не вбив, не випалив панів, не помстився їм.»

Чіпка   - господар

     «Так і припадає до хазяйства. Рано встає, пізно лягає, — та все в полі та в полі. Хоч не дуже радіє, та й не журиться: за роботою ніколи. Сам на себе, на свою працю всю надію покладає. Припадає до того поля, наче закохався в його… Не тільки в будень — і в свято…»

Людська   шана

“Радів потай, що заробив людську шану, повагу. Те, що місяць назад тільки заклюнулось у серці, тепер уже снувало перед його очима, заволоділо його думками. Лагодився громаді служити, збирався добро робити; грів у серці сам собі нишкомнадію — давнє забути і слід його загладити… А вийшло так… що — де знайшов шану, там загубив спокій і… долю!”

Недоля

У Чіпки відібрали землю, він вперше напився горілки: “…в голові – одна думка ганяється за другою… То йому привиджується вдача: земля знову його; він такий радий, і мати рада: не попустив свого! І Галя йому любенько ввижається… Аж ось повіяло холодним вітром з другого боку…

«Пропаща   сила»

"крива стежка" бунтарства і зробили Чіпку "пропащою силою".

    “Він став солодити свою душу гульнею та горілкою… Без гульні йому нудно, сумно. Сновигає іноді по двору від хати до воріт, від воріт до хати, хмурий, насуплений, як з хреста знятий, — за цілий день від його слова не почуєш… А прийде ввечері товариство, вродиться боклаг — прощай, розуме! Наїдяться, нап’ються, погуляють, — та й з двору…”

“А…….. — одно ґуля, з шинку до шинку сновигає, та знай тягне з господи все, що тільки на очі навернеться. Пропив уже кобилу, корову, овець, свиню, навіть усю одежину. Зосталося тільки те, що на йому: латана свитка, драні штани, та одним одна сорочка — чорна, як у дьоготь вмочена. Босий, голий, без шапки, ходить він по селу від шинку до шинку, день у день, ніч у ніч; а перед світом, як домовик, іде в свою пустку… Нічого нема!.. Тільки й зосталося, що в току стіжки недомолоченого хліба… ”

. А Чіпка – наче таке собі діло вигадав – кожнісінький день гуля та й гуля… Зовсім пустився берега… Допився до того, що ні знадвору, ні в хаті нічого… Аж задувся від гульні та недоспаних ночей…

«Чіпка пропив усе, залишились тільки стіни й побиті вікна»

«Уже під осінь по шляху йшла ціла валка каторжан у Сибір, Зупинилася в Пісках. Був там і Чіпка. Стояв насуплений, кидав на людей, що обступили арештантів, грізний погляд.»