Гетьманат доби Івана Мазепи (липень 1687 р. – вересень 1709 р.). ( 8 клас)

Гетьманат доби Івана Мазепи

(липень 1687 р. – вересень 1709 р.).

Іван Степанович Мазепа – визначний державний і політичний діяч, гетьман України в 1687-1709 рр. У 1687 р., після усунення царем І. Самойловича від влади, І. Мазепа став гетьманом і уклав при цьому «Коломацькі статті», якими визначався статус України-Гетьманщини у складі Російської держави. Протягом більш як 20-річного гетьманування І. Мазепа проводив традиційну для гетьманів Лівобережної України проросійську політику. Як стверджує історик О. Бойко, від початку царювання Петра І (1689 р.) «І. Мазепа, добившись аудієнції в царя, щедрими дарами, демонстрацією покори (стояв навколішки перед царем, доки його силою не підвели), охаянням його попередніх патронів («лютий ворог князь Голіцин» – він, до речі, допоміг І. Мазепі стати гетьманом), досягає своєї мети і завойовує прихильність російського царя. Пізніше Петро І скаже в розмові з Мазепою: «Коли б у мене всі слуги були схожі на тебе, я був би найщасливішою людиною на землі».

Гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях І. Мазепі для швидкого збагачення. Заволодівши майже 20 тис. маєтків, він став одним із найбагатших землевласників у Європі. Водночас становище переважної більшості українців за гетьманування І. Мазепи значно погіршилось і не лише внаслідок централізаторської політики Петра І, а й із-за політики гетьмана, який спирався перш за все на козацьку старшину. Це породжувало соціальне напруження, негативно впливало на ставлення до І. Мазепи переважної більшості населення Гетьманщини. Народ називав його «вітчимом» України. А російські урядники, за твердженням канадського професора О. Субтельного, говорили, що «ніколи не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа».

Така політика українського гетьмана спричинила не лише незадоволення простолюддя, а й призвела до повстання запорожців під проводом Петра Іваненка, який закликав трудовий люд повстати проти старшини. Тож не дивно, що коли І. Мазепа перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ, український народ в переважній більшості не підтримав гетьмана, розглядаючи шведів як ще одних ймовірних окупантів рідної землі.

Разом з тим, гетьман І. Мазепа був меценатом, збудував державним і власним коштом чимало церков і монастирів, приміщення для Києво-Могилянської академії. Намагаючись встановити міцну автократичну гетьманську владу із збереженням традиційної системи козацького устрою, І. Мазепа спочатку виступав за можливість співіснування України з Росією на засадах Переяславської угоди. У перший період Північної війни він підтримував Росію, завдяки цьому опанував у 1704 р. Правобережною Україною. Але довідавшись про плани Петра І скасувати козацький устрій Гетьманщини та її автономію, І. Мазепа розпочав таємні переговори спочатку з польським королем Станіславом Лещинським, а згодом — зі шведським королем Карлом ХІІ. У 1708 р. підписав таємну угоду про прилучення України до антимосковської коаліції. Проте після поразки шведсько-українських військ у Полтавській битві (27 червня 1709 р.) І. Мазепа змушений був тікати від переслідування російських військ у Молдову, яка була у складі Османської імперії, де незабаром і помер. Похований у Святогорському монастирі м. Галаца (нині Румунія).

Оцінюючи діяльність І. Мазепи загалом, відомі українські історики відзначали його орієнтацію на козацьку верхівку і відчуженість від простого народу. М. Грушевський, який був одним з ініціаторів реабілітації І. Мазепи і котрого аж ніяк не можна запідозрити у відсутності українського патріотизму, вважав, що гетьман був дуже сумнівним надбанням для Гетьманщини, мало підходив на роль самостійного, відповідального правителя. Його плани, на думку вченого, не мали під собою ґрунту, оскільки народ їх не підтримував. Отже, в історіографії немає однозначної оцінки політичного портрета гетьмана.

Всебічному висвітленню різнопланової діяльності І. Мазепи перешкоджала політична обстановка XVIII– ХХ ст. Офіційна точка зору в Росії та Радянському Союзі до початку 90-х років ХХ ст. полягала в тому, що гетьман І. Мазепа вважався зрадником. Сьогодні можна спостерігати протилежну картину: почалася кампанія перевтілення І. Мазепи у героя, при цьому деякі автори намагаються зробити з нього послідовного борця за свободу і незалежність українського народу.

Прихід на гетьманство І. Мазепи тісно пов’язаний із невдалим походом у Крим навесні 1687 р. 50-тисячного українського війська та 150-тисячної російської армії під загальним командуванням фаворита цариці Софії, князя Василя Голіцина і дискредитацією у зв’язку з цим гетьмана І. Самойловича.

Дослідник цієї доби О. Оглоблин висловив припущення, що в оточенні І. Самойловича існувала сильна опозиція антитурецькій позиції Москви, і саме побоювання щодо можливого переходу гетьмана на бік кримського хана та турецького султана стали основною спонукальною причиною безславного завершення походу на Крим. У цьому разі російський головнокомандувач В. Голіцин і став головним ініціатором повалення І. Самойловича, «підказавши» козацькій старшині ідею написання доносу на гетьмана, щоб тим самим відвернути від себе звинувачення у провалі походу. До антигетьманського блоку увійшли вищі козацькі старшини – генеральний суддя Василь Кочубей, генеральний осавул Іван Мазепа, генеральний писар Сава Прокопович, колишні полковники Григорій Гамалія, Яків Лизогуб, Костянтин Солонина та ін. Змовники подали 7 липня 1687 р. В. Голіцину листа, в якому звинуватили І. Самойловича у сепаратистських намірах, хабарництві і навіть у змові з татарами, яким він нібито наказав підпалити степ, та в інших «гріхах». Донос був негайно переправлений у столицю. 23 липня І. Самойловича під час походу заарештовано і згодом відправлено з сином Яковом на заслання у м. Тобольськ (Сибір). [10. c. 34]

Через кілька днів після арешту І. Самойловича, 25 липня (3 серпня) 1687 р., в таборі на березі р. Коломак скликано Генеральну козацьку раду для виборів нового гетьмана України. Скликаючи її, В. Голіцин та вища козацька старшина, яка брала участь у змові проти І. Самойловича, доклали усіх зусиль, щоб гарантувати безпеку і відсутність будь-яких непередбачуваних наслідків у ході роботи козацької ради. Місце виборів було оточене тісним колом з шести шеренг російських військ. До участі в раді допустили лише близько 2 тис. козаків. Напередодні Генеральної козацької ради в наметі В. Голіцина проведено раду старшин, на якій було узгоджено єдиного кандидата на посаду гетьмана – генерального осавула І. Мазепу, а також задоволено старшинськими урядами всіх інших учасників змови проти І. Самойловича. [ 4. c. 173]

Тут же було оголошено Коломацькі статті з 32 пунктів, які скріпив своїм підписом І. Мазепа. Новий варіант українсько-російського договору в основному повторював зміст Глухівського договору (1669 р.) і Конотопських статей (1672 р.). У цьому документі декларативно підтверджувалися козацькі права та привілеї, зокрема, зберігалися права гетьмана і старшини на надані царем маєтки, 30-тисячне реєстрове військо, компанійські полки тощо.

Коломацькі статті містили також положення, які обмежували права українського гетьмана і держави:

• універсали, що видавав І. Мазепа, повинні були підтверджуватися грамотами царя;
• без царського дозволу гетьман не мав права призначати і звільняти старшин, а старшина – самовільно усувати гетьмана;
• значно обмежувалося право гетьмана розпоряджатися землями військового скарбу;
• для контролю за діяльністю українського уряду в гетьманській столиці Батурині розміщувався полк московських стрільців, утримання якого покладалось на місцеве населення;
• заперечувалась державно-політична окремішність гетьманату і декларувалася необхідність тіснішої інтеграції українського суспільства з російським, зокрема, рекомендувалось заохочувати українців і росіян до змішаних шлюбів;
• гетьманському урядові заборонялось підтримувати дипломатичні зносини з іноземними державами, зокрема, заборонялося будь-яким чином напружувати відносини Росії з Польщею;
• зовнішню та й внутрішню політику гетьман міг проводити лише за погодженням з царем. [3. c. 89]

Ставши гетьманом, І. Мазепа продовжував політику свого попередника щодо стабілізації політичного й соціально-економічного життя Гетьманщини. Визначальною рисою його внутрішньої політики було прагнення об’єднати землі Лівобережжя, Слобожанщини і Правобережжя в єдиній Україні, яка уявлялась новообраному керманичу як держава західноєвропейського зразка із збереженням традиційного козацького устрою.

Саме тому І. Мазепа докладав чимало зусиль, аби піднести роль українського гетьмана, при цьому головну ставку робив не на козацтво взагалі, а на козацьку старшину. Він послідовно відстоював інтереси козацької еліти, причому не тільки заохочував її даруванням земель (І. Мазепа роздав старшині близько 1 тис. маєтків), а й прагнув створити умови для їх процвітання.

В інтересах козацької верхівки гетьман багато уваги приділяв господарським справам: розвитку сільського господарства і промисловості, будівництву, торгівлі. В Гетьманщині активно будувалися рудні, млини, круподерні, папірні та порохові мануфактури, заохочувалося ґуральництво та ремесла. Особливе місце в її економіці належало виготовленню горілки, яка значними партіями поставлялась у Росію. Для задоволення потреб російського війська в країні поширилося вівчарство та конярство, розгорталося селітрове виробництво. Все це сприяло розвитку і зміцненню маєтків можновладців, їх збагаченню і посиленню влади в суспільстві. Збагачення козацької верхівки відбувалося за рахунок рядового козацтва і посполитих, яких старшина все більше намагалася експлуатувати у своїх маєтках, а також все частіше залучали до виконання різних фортифікаційних робіт (копання каналів, будівництва фортець, створення інших військових об’єктів тошо). Крім того, І. Мазепа розширив систему найманих військ (сердюцькі і компанійські полки), які відрізнялися від козацьких полків високою платнею, державним утриманням і багатьма привілеями. Це військо використовувалось для особистої охорони гетьмана, його маєтків та поліцейської служби. І. Мазепа продовжував розвивати уведений І. Самойловичем такий вид козацької еліти, як «бунчукові товариші», а також започаткував посади «значкових» і «знатних військових товаришів», за якими закріплялись особливі привілеї.

Становище селян у період гетьманування І. Мазепи з року в рік погіршувалися. Крім панщини, вони змушені були платити податок на утримання найманих гетьманських полків, російських військ, кількість яких в Україні постійно зростала (українське населення виділяло на це частину свого врожаю, худоби і птиці, меду, прядива тощо), на спорудження мостів і шляхів, на гетьманський двір. Тих, хто були неспроможні сплатити всі побори, позбавляли землі і вони попадали в повну залежність до заможних козаків.

Значну увагу у внутрішній політиці І. Мазепа приділяв культурно-просвітницькій діяльності. Гетьман вкладав величезні кошти з державної скарбниці та власні у розвиток вітчизняної науки, освіти, мистецтва, книгодрукування, справедливо вважаючи, що завдяки культурі Україна зможе зрівнятися з європейськими державами. Щедрі пожертви гетьмана змінили архітектурні обриси багатьох міст, зокрема, Києва, Батурина, Чернігова, Переяслава, Глухова, Лубен та ін. На кошти І. Мазепи, за підрахунками істориків, збудовано 12 та відремонтовано 20 храмів. Лише в Києві споруджені Богоявленська церква Братського монастиря на Подолі, Миколаївський військовий собор і Феодосіївська церква на Печерську, церква Всіх Святих над брамою Печерського монастиря, відреставровано Софійський собор та Михайлівський Золотоверхий монастир, Успенський собор і Троїцьку надбрамну церкву в лаврі тощо. Завдяки підтримці І. Мазепи 1701 р. російський уряд підтвердив Києво-Могилянській колегії високий статус академії. У цьому навчальному закладі в роки гетьманування І. Мазепи одночасно навчалася найбільша за всю історію академії кількість студентів – майже 2 тисячі.

Складними для І. Мазепи були стосунки із Запорозькою Січчю. Гетьман намагався вгамувати автономістські настрої січової старшини та підпорядкувати Січ собі. Він прагнув поставити під власний контроль зносини Коша з московськими царями, не допустити проведення ними самостійних зовнішньополітичних акцій. З цією метою було побудовано на кордонах Січі Новобогородицьку та Новосергіївську фортеці, в яких розміщено гетьманські та царські війська. Цим змушено Січ рахуватися із гетьманською владою.

На початку свого гетьманування І. Мазепі доводилось постійно приборкувати то явний, то прихований спротив різних верств населення політиці московського уряду в Україні. Не встиг він приборкати соціальні заворушення, які розпочалися у зв’язку з усуненням від влади І. Самойловича, особливо виступ козаків у Гадячі, як розпочалися локальні заворушення впродовж 1688 – 1691 рр.; то в Лубенському і Миргородському, то в Гадяцькому, Полтавському і Київському полках, то в інших місцях. «Чернь» палила і грабувала старшинські маєтки, забирала худобу тощо. І. Мазепа відповідав на це жорстокими репресіями. Для цього він постійно тримав при собі сотні охоронців з гарматами. [1. c. 68]

Одразу після оголошення Північної війни, в якій Росія прагнула отримати вихід до Балтійського моря та приєднати прибалтійські території (Інгрію, Ліфляндію, Естляндію, Іжорські землі і Карелію), 9 серпня 1700 р. російські війська та козацькі загони на чолі з полковниками Я. Лизогубом та І. Іскрою вирушили в похід на шведську фортецю Нарва, яку вважали ключем до завоювання Балтики. Проте одна з найкращих у Європі шведська армія перемогла погано озброєне військо Петра І та українських козаків. Ця битва стала уроком для російського царя. Після неї російська армія була повністю реформована і переозброєна, що дало їй можливість в подальшому успішно воювати проти шведів. В 1701 –1704 рр. до Росії приєднані північні землі разом з Нарвою і Тарту, а також Іжорська земля вздовж усієї течії р. Нарва. Свою лепту в ці перемоги внесло й багатотисячне козацьке військо під командуванням полковників Д. Апостола, М. Боруховича, М. Миклашевського, які брали, зокрема, участь у здобутті фортець Нотебург, Нієншанц, Кінгісеп, Дерпт та ін.

Постійні воєнні дії виснажували Україну. Крім великих людських втрат, війна завдала значних збитків її господарству. Адже козаки вирушали на війну на власних конях, зі своєю зброєю та амуніцією, власним коштом утримували себе. Крім значних матеріальних втрат, участь у війні відривала козаків від ведення власного господарства. Особливо великий економічний тягар несла Україна з 1706 р., коли сюди передислокувалися російські війська. На утримання та забезпечення всім необхідним 70-тисячної армії цар наказав гетьману І. Мазепі підготувати запаси коней та волів, зерна, продовольства та фуражу, селітри і пороху. Виконуючи наказ, українські селяни заготували майже тримісячні запаси фуражу і продовольства.

У цей час за наказом Петра І через Дніпро споруджено два мости та розпочато прискорене будівництво в Києві Печерської фортеці, якій цар надавав важливого значення як опорному стратегічному пункту на шляху можливого просування ворожих військ. На будівництво фортеці зігнали багато селян з навколишніх місцевостей, а також мобілізували козаків Київського, Переяславського, Гадяцького і Чернігівського полків.

Отже, аналіз політики І. Мазепи засвідчує, що вона була явно промосковською. Про її основні напрямки свідчать уже Коломацькі статті. На початку гетьманування він вважав, що зможе втілити свої задуми щодо України тільки у союзі з Росією, відносини з якою, на його переконання, мали будуватися на засадах українсько-московського договору 1654 р. (так звані «Березневі статті»). За підтримки Москви І. Мазепа сподівався розширити територію Гетьманщини на відвойовану від Польщі Правобережну Україну, а також на степову смугу вздовж Чорного та Азовського морів, яку контролювали в той час Кримське ханство й Османська імперія. Питання вибору іншого союзника тоді ще не визріло, оскільки І. Мазепа не довіряв Польщі та негативно ставився до союзу з Кримом і Туреччиною. І лише з 1705 р. вимальовуються деякі зміни зовнішньополітичних орієнтирів українського гетьмана на Польщу і Швецію.

Наприкінці XVII ст. з метою колонізації Правобережжя та відвоювання у турків Поділля польський король Ян ІІІ Собеський намагався залучити на свій бік козаків. Для цього у 1684 р. він видав універсал, згідно з яким відроджувався на Правобережжі козацький устрій. Козакам колишніх правобережних полків (Фастівського – полковник С. Палій (Гурко), Богуславського – полковник Самійло Іванович (Самусь), Корсунського – полковник З. Іскра, Брацлавського – полковник А. Абазин) дозволялось селитися навколо Чигирина, Канева, Корсуня, Черкас, Умані, Кальника та Білої Церкви. Їм поверталися вольності та привілеї, що вони мали раніше. Це сприяло відродженню тут традиційної козацької структури самоврядування, інститути полкової і сотенної старшини протидіють реставрації в краї кріпосницьких порядків та відновленню шляхетського землеволодіння. Але на початку 1699 р., коли, відповідно до постанов Карловицького конгресу, Османська імперія погодилася повернути Польщі Правобережну Україну включно з Подільським воєводством, потреба у військовій допомозі українського козацтва відпадала. Шляхта могла вже на законних підставах повертатися до своїх маєтностей на Правобережжі. У червні 1699 р. вальний сейм Речі Посполитої ухвалив рішення про розформування козацьких полків. На практиці це означало не лише ліквідацію певних військових підрозділів, а й козацького стану та козацького адміністративного устрою на Правобережжі взагалі. Зрозуміло, що це аж ніяк не задовольняло козацький загал, ватажки якого, передусім за все Семен Палій, відмовилися підкоритися розпорядженням польських властей.

Уже влітку 1700 р. розпочалися збройні сутички козаків з коронними військами. Особливо запеклою стає боротьба з кінця 1701 – початку 1702 р., коли під тиском шляхти король віддав наказ коронному гетьману С. Яблонському вибити козаків з Фастова, Вінниці, Богуслава та інших правобережних міст. За такої ситуації С. Палій ініціює проведення у Фастові наради, на яку запросили козацьку старшину, православних шляхтичів, міщан, духовенство. На раді ухвалено рішення збройно захищати свої права і звернутися до населення козацького Правобережжя із закликом підніматися на боротьбу проти польського панування.

Дуже скоро повстанцям вдалося оволодіти польськими фортецями в Бердичеві, Немирові, Меджибожі, Вінниці, Барі. У листопаді 1702 р. раптовим штурмом С. Палій захопив Білу Церкву з її міцною фортецею та потужним гарнізоном. Сюди він і переніс свою резиденцію. Тим часом козацькі загони з’являлися аж під Кам’янцем (нині Кам’янець-Подільський), Золочевом, Сатановом, Соколовом тощо. Польське керівництво спробувало домовитися з наказним гетьманом С. Самусем, але той заявив, що свою боротьбу припинить лише тоді, коли «по всій Україні, від Дніпра до Дністра і вгору до річки Случ не буде ноги лядської». Правобережні повстанці стали заручниками несприятливої геополітичної розстановки сил. Петро І був союзником Августа ІІ у війні з Шведським королівством, що спалахнула 1700 р., а тому про надання військової допомоги правобережним козакам у боротьбі з польським королем або про прилучення регіону до російської держави не могло й бути мови. Це порушувало б і умови «Вічного миру», підписаного Московським царством і Річчю Посполитою в 1686 р., за яким Правобережжя відходило під владу останньої.

Тим часом Август ІІ, кинувши проти повстанців 15-тисячну армію з 44 гарматами, до березня 1703 р. зумів придушити головні вогнища боротьби на Поділлі та Південно-Східній Волині. Почалася жорстока розправа. Усі повстанці, захоплені зі зброєю в руках, були покарані на смерть. Особливою жорстокістю відзначався київський воєвода Юзеф Потоцький, який наказав відтяти ліве вухо всім селянам, на яких хоч би падала підозра про участь у повстанні. Однак, репресії поляків не призвели до покори правобережного козацтва. На початку 1704 р. повстання розгортається з новою силою. Цього разу бунтівні настрої перекинулися на Запорозьку Січ, де рядові козаки вирішили приєднатися до повстанців і виступити проти польського поневолення. Втім, були й серйозні втрати. Так, на Лівобережжя перейшов з полками наказний гетьман С. Самусь, здавши свої клейноди І. Мазепі. Його шляхом пішов і полковник З. Іскра. Поляки взяли в полон і замордували А. Абазина в Ладижині. Поза всяким сумнівом, це істотно послабило становище повстанців С. Палія та зумовило звуження бази національно-визвольної боротьби.

Намагаючись зміцнити свої позиції, С. Палій налагоджує стосунки з кошовим отаманом Запорозької Січі Костем Гордієнком, у котрого були напружені стосунки з гетьманом І. Мазепою. До Батурина надходила інформація про бажання шведського короля залучити на свій бік С. Палія, аби за його допомогою чинити диверсії в тилу супротивника – польського короля Августа ІІ. Вимоги Петра І здати Білу Церкву полякам і спільно з коронними військами виступити проти шведів козацький ватажок не виконав. Тоді 31 липня 1704 р. за наказом гетьмана І. Мазепи фастівського полковника було підступно захоплено і перепроваджено до Москви. Згодом С. Палія відправили на заслання до Томська, де він пробув аж до кінця 1708 р.

Вважають, що І. Мазепа «здав» знаменитого козацького ватажка царським властям, звинувативши його у зв’язках зі шведами, з двох причин. По-перше, надто протилежною мазепинській була соціальна орієнтація С. Палія, що потенційно могло спровокувати виступи низів і на Лівобережжі проти старшини і гетьманської влади. [4. c. 54]

На початку ХVІІІ ст. становище на Правобережжі, як і в усій Україні, було дуже нестабільним, ситуація постійно мінялась у зв’язку з Північною війною. Перемога будь-якої із сторін у російсько-шведському протистоянні означала ліквідацію залишків автономії Гетьманщини. І це не могло не турбувати І. Мазепу, не впливати на його політику. Якщо у війні перемагав Карл ХІІ і його ставленик Станіслав Лещинський, то Гетьманщина як союзник Росії діставалась би Польщі, а в разі перемоги Петра І і Августа ІІ українські землі чекав поділ між Росією та Польщею. З впевненістю можна стверджувати, що Правобережжя відійшло би до Речі Посполитої та й автономія Гетьманщини залишилася б примарною. Усе це відбувалось в умовах зростання невдоволення українського народу своїм безправним становищем.

Крім воєнних негараздів, козаків непокоїло обмеження царським урядом їхніх прав. Серед козацької старшини ширилися чутки про ще істотніші зміни: ліквідацію козацького самоврядування, насадження царських воєвод, перетворення козацьких полків у регулярне російське військо тощо. За спостереженнями О. Оглоблина, в середовищі козацької старшини в цей час найбільш популярними були дві політичні концепції: перша – реанімації ідеї Великого князівства Руського як складової оновленої Речі Посполитої та друга – укладення військово-політичного союзу з Кримом, а через нього і з Туреччиною, для боротьби з Росією та Польщею. [5. c. 456]

Втім саме із зондування можливостей порозуміння з керівництвом Речі Посполитої він розпочав пошук нової моделі зовнішньополітичного розвитку Гетьманщини. Документи засвідчують, що перші контакти українського гетьмана з польським королем Станіславом Лещинським відбулися в середині 1705 р. за посередництва близької родички польського короля княгині Анни Дольської. Від імені короля княгиня запевнила гетьмана, що Станіслав гарантує Війську Запорозькому збереження всіх його прав і свобод, а І. Мазепі – титул Чернігівського князя. Проте гетьман вів себе дуже обережно, вживав різноманітних заходів для втаємничення цих планів, щоб завчасно не викрити себе. Причому найбільш вірогідно, що переговори і договір з С. Лещинським.

Стосовно угоди, укладеної гетьманом з представниками Швеції, то оскільки оригіналу її не знайдено, в істориків немає одностайності щодо її змісту. Найбільш вірогідно, вважає академік В. Литвин, це була своєрідна військова конвенція, підписана  І. Мазепою з Карлом ХІІ одночасно з укладенням угоди з польським королем. Цією конвенцією Швеція зобов‘язувалась допомогти у визволенні України від «московської тиранії» і відповідно І. Мазепа — залучити до антиросійського союзу слобідських і донських козаків, калмиків і взяти участь у поході шведської армії на Москву та передати шведам для розміщення їхніх військ стратегічно важливі у боротьбі з російським царем північноукраїнські фортеці. Передбачалось також постачання армії Карла ХІІ продовольства та фуражу з Лівобережжя і Слобожанщини. [ 6. c. 48]

Згідно зі стратегічним планом шведського короля щодо ведення війни з Росією головний удар шведської армії та її союзників спрямовувався на Москву, аби завдати остаточно удару Петру І, витіснити його на Північ і Схід та примусити запросити миру на невигідних для нього умовах. Для цього Карл ХІІ ще наприкінці 1707 р. почав концентрувати сили на східному напрямку. Із Саксонії на Схід скеровано понад 40 тис. шведських вояків. Невдовзі ця армія мала збільшитися ще на 12 –15 тис. солдатів, що під командою генерала Левенгаупта рухалися з великими запасами харчів і спорядження з Курляндії. У Фінляндії перебував генерал Любекер із 14 тис. вояків. Планувалось, що він атакуватиме росіян у напрямку Санкт-Петербурга. У Польщі перебувало ще 8 тис. шведських солдатів генерала фон Крассау, які спільно з 16-тисячною польською армією Станіслава Лещинського мали здійснювати наступ на Волинь і Київ. [ 8. c.56]

Похід шведських військ на Москву передбачався через Смоленськ або Брянськ-Калугу, тобто мав пройти поза межами України. Він розпочався на початку червня 1708 р. 3 липня Карл ХІІ здобув перемогу над російськими військами під Головчином. Там шведи здобули переправу через Дніпро неподалік Могилева. Після цієї битви король доручив генералу Лагеркрону з авангардом оволодіти опорними пунктами на півночі України, а сам тим часом рушив у напрямку Смоленська, де мав з’єднатися з корпусом генерала Левенгаупта. Після цього планувався вже безпосередній похід на Москву.

Але саме в цей час короля спіткали невдачі. Перша полягала в тому, що російські війська випередили шведський авангард генерала Лагеркрона і зайняли Почепську і Стародубську фортеці, які відігравали стратегічне значення на шляху до Москви. [10. c.75]

Друга неприємна подія, яка спіткала шведів, – 28 вересня 1708 р. біля Лісного в Білорусі розгромлено армію генерала Левенгаупта і захоплено весь обоз, який він супроводжував. До Карла ХІІ зуміли пробратися лише близько 6 тис. вояків без обозу та артилерії. В такій обстановці король у вересні 1708 р. прийняв рішення йти зі Смоленщини не на Москву, дорогою до якої його чекала «спалена земля» (до такої тактики вдалася, за наказом Петра І, російська армія, відступаючи на Схід), а в Україну, де його чекали обіцяні І. Мазепою теплі квартири та достатня кількість продовольства і фуражу.

Козаки й більшість старшини не знали справжніх намірів свого поводиря. Тільки переправившись через Десну під Оболонням, гетьман зібрав усіх і виголосив перед військом промову, в якій пояснив причини такого несподіваного для більшості старшини та рядових козаків кроку – переходу на бік шведського короля. Більшість присутніх стояла, ніби громом вражена, не вірячи, що гетьман міг зважитися на такий крок. Необхідно зауважити, що текст промови І. Мазепи, який буде наведено нижче, є єдиний доступний нам текст промови, наведений у знаменитій «Історії Русів».

Вислухавши її, козаки, не сказавши жодного слова, мовчки розходились, а під прикриттям ночі почали тікати по домівках. Надвечір 28 жовтня 1708 р. гетьман в оточенні вірної йому старшини та 4 тис. козаків прибув до шведського табору. Наступного дня відбулася зустріч І. Мазепи з Карлом ХІІ. 29 –30 жовтня 1708 р. укладено шведсько-український договір. Стислий виклад із шести пунктів цієї угоди знайдено в політичному маніфесті Пилипа Орлика «Вивід прав України», з яким він звертався до європейських монархів.

Оскільки угода про українсько-шведський союз була таємною, цей крок для переважної більшості українців був несподіваним і незрозумілим. Тому народ у переважній більшості не підтримав наміру І. Мазепи здобути Україні державну незалежність за допомогою Швеції. [11. c. 304]

Отже, незважаючи на суперечливі оцінки особи й політики гетьмана І. Мазепи в історичній літературі, необхідно визнати, що це була видатна особистість. Свої зусилля гетьман спрямував на пошуки оптимальної форми збереження автономії частини України в складних умовах тотального наступу на неї російського царизму. Були на його гетьманському шляху і досягнення (особливо на ниві освіти і культури), і внутрішньополітичні прорахунки, а також особисте честолюбство, амбітність, прагнення до збереження влади будь-якою ціною, матеріальної вигоди, недостатнє відчуття реальності, що не дало йому змоги консолідувати українське суспільство. А жорстка протидія зовнішніх сил остаточно поховала плани гетьмана здобути незалежність та соборність усієї України.

Список  використаних джерел.

1. Демянюк. І. До питання про оцінку державно-політичної діяльності гетьмана Івана Мазепи// Нова педагогічна думка. Науково-методичний журнал. № 3 / 2009 р. — Рівне, 2009. — С. 69-72.
2. Іван Мазепа: Худож.-док. кн.: Для серед. і ст. шк. віку. (Упоряд. і передм. В. О. Шевчука); Худож. Л. А. Кацнельсон.— К.: Веселка, 1992.— 132 с.
3. Історичні постаті України / Упоряд. О. В. Болдирєв. — Одеса, 1993.
4. Ковалевська О. Збірник «Мазепа»: реконструкція видавничого проекту 1939—1949 років. — К. : Темпора, 2011. — 176 с.
5. Костомаров М. І. Історія України в життєписах визначних її діячів. — Львів, 1918. — 494 с.
6. Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. — К. : Україна, 2001. — 240 с.
7. Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик (1672—1742): його життя і доля. — Мюнхен, 1956.
8. Луців В. Гетьман Іван Мазепа. — Торонто, 1954. — 130 с.
9. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью-Йорк, 1960. — 461 с.
10. Оглоблин О.Гетьман Іван Мазепа і Москва // Український історик. — 1989. — № 04; 1990, № 01-04; 1991, № 01–02.
11. Павленко С. Іван Мазепа як будівничий української культури. — К. : Вид. дім «КМ Академія», 2005. — 304 с.