голодомор— це геноцид української нації, вчинений в 1932–1933 роках. Він був скоєний керівництвом Радянського Союзу, щоб упокорити українців, остаточно ліквідувати український спротив режиму та спроби побудови самостійної, незалежної від Москви Української Держави. У 2006 році Законом України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» Голодомор визнано геноцидом українського народу.
Пам’ятник жертвам Голодомору 1932–1933 років в запоріжжі У документах радянської влади збереглося свідчення про те, як восени 1932 року організовувалися з України так звані «зелені ешелони» для забезпечення промислових центрів Росії продуктами харчування до жовтневих свят. З України вивозили вже не тільки посівний матеріал, але й навіть квашені огірки, капусту та помідори, залишаючи людей приреченими на голодну смерть.
Смт Довгалівка. За розпорядженнями уряду заборонялась будь-яка торгівля в сільській місцевості, призупинялося продовольче постачання сіл, переслідувалося та каралося на 10 років ув'язнення та розстріл будь-яке використання хліба для оплати праці в районах, що не виконали хлібозаготівельних планів, запроваджувалася система натуральних штрафів, товарних репресій. Питома вага українського зерна в загальносоюзному обсязі хлібозаготівель сягала більше третини, а по окремих регіонах перевищувала планові завдання для Північного Кавказу, Центрально-Чорноземного регіону, Казахстану та Московської області разом узятих.
"Голодомор призвів не тільки до фізичного винищення людності українського села, а й був тяжким ударом по традиційних морально-етичних й інших важливих етнокультурних засадах його життєдіяльності. Руйнувалися сім'ї, родинні зв'язки, давня солідарність сімейної громади", -відзначає дослідник Голодомору Сергій Вакулишин.
« Шукали зерно, неначе не хліб це, а бомби, кулемети. Землю штрикали багнетами, шомпо-лами, всі погреби перекопали, всі підлоги повиламували, у городах шукали. Вдень і вно-чі підводи скрипіли, пил над усією землею висів, а елеваторів не було, зсипали на землю, а навколо вартові ходять. Зерно до зими від дощу намокло, горіти стало - забракло в радянської влади брезенту мужицький хліб прикрути…»(Василь Гроссман, "Все тече").
Свідчення очевидців «— У селі багато від голоду померло. Скільки померло — не знаю. Усіх мерців скидали в одну яму, навіть без трун. У моїй родині померло троє — 4-річна сестричка, мама, тато. Вижили мої два брати та я. Мені тоді було дев'ять років. Брати рвали траву, щавель і варили його з грибами. Наш дядько якщо щось знаходив, то нам приносив» - Марія Фірман народилася 21 вересня 1923 року у селі Хижинці, Вінницької області. Розповідає про померлих від голоду у своїй родині, і як дядько рятував їх від голодної смерті.
Свідчення очевидців — Мені було десять років, була мала, ще нічого не знала. А мої батьки були заможними: багато поля, худоби. Батько видавав мою сестру заміж. Покликав гостей. А тут прийшли забирати все... Будинок зламали, люди полякалися, — згадує Марічка Шкорба з Вінницької області. — Була в нас туша корови і ми у дворі варили. Так по шматочку їли, разом з бур'яном їли. Від цього вмер мій батько. Усіх мертвих скидали у велику яму на цвинтарі.