"І не рік, а криваве клеймо - 33" . голодомор

« І не рік, а криваве клеймо – 33»

                                             /  Вечір – реквієм  /

Мета : донести до учнів матеріали вчених-істориків, дослідження, документи, факти про страшну історичну подію – голодомор в Україні 1932-1933 рр.;  висловити гірку правду один одному, народові і світові перед символом мук – хрестом, щоб знали нинішні юнаки та дівчата, майбутні батьки та матері, через які страждання пройшов наш народ.

Сцена затемнена. На сцені символічний вівтар, на ньому розламана хлібина зі свічкою, колосся, глечик з зерном. Перед сценою виставка документів про голодомор 1932-1933 рр., публікацій.

Учень.      Відкрийтесь небеса !

                  Зійдіть на землю.

                  Всі українські села, хутори

                  Повстаньте всі, кому сказали: вмри!

Учениця.  Засяйте над планетою, невинні душі,

                  Зійдіть на води і на суші,

                  Збудуйте пам’яті невигасний собор.

Разом.       Це – 32 рік,  це – 33рік – Голодомор!   Голодомор !

Викладач.  

      Хай простять нам наше безпам’ятство всі жертви голоду, що лежать у сирій землі.

      З давніх часів люди очищувались вогнем. Запалювали свічку і мовчки клялися, що пам’ятають, що не забудуть  і тягар з душі спадав.

          /  учні запалюють свічки /

     Поминальні свічки там ще нещодавно запалювали нишком. А запалювали їх чудом уцілілі від голодомору старі люди. Вони скорботно доживали свої останні дні наодинці з пам’яттю – страшною пам’яттю тих восьми місяців голоду 1932-1933 років.

     На пам'ять цю держава наклала заборону. Її намагалися стерти, знищити, заборонити. Але вона жила у сльозах полтавських жінок, вона жила в очах дітей, що вижили тоді. Потік людської пам’яті розмиває стіну замовчування про велике горе нашого народу, про голодомор.

     Сьогодні Україна сколихнулася від усвідомлення  Голодомору 1933…  Приспустились від чорного болю, жалібних стрічок Державні прапори…   Запізнілими дзвонами шукаємо мільйони українських душ, щоб вписати їх в історію пам’яті…

     У спільній молитві об’єднаймося заради майбутнього і хай ця молитва захистить нас від болю минулого. І спустяться душі наших братів і сестер, батьків і матерів,  дідів і бабусь на поминальні хліби, бо селянська душа тільки на ньому святому знаходить свій спокій.

     Хай позбудуться страху ті люди, кого не скосив голодомор 33-го, осміліють ті, що ділились один з одним останнім шматочком чи крупинкою хліба.

     Ми прагнемо правди і справедливості! Тільки тоді в загальнонаціональній хвилині мовчання ми відчуваємо себе і громадянами, і народом водночас.

Учень

Не звільняється пам'ять.

Відлунює знову роками.

Я зітхну – запалю обгорілу свічу,

Помічаю не замки-твердині, не храми

Зкамянілий чорнозем –

Потріскані стіни плачу.

Учень

Піднялись, озиваються в десятиліттях,

З далини, аж немов з кам’яної гори

Надійшли.  Придивляюсь.

Вкраїна, ХХ століття.

І не рік, а криваве клеймо – «33».

/   Звучить «Реквієм»   Моцарта /

Диктор.

     Хто се?  Чий голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай!  Мамо, матусю, ненечко!  Крихітку хлібця!»  Хто водить за мною запалими очима-криницями, очима, в які переплелися всі страждання,  муки й скорботи роду людського і розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі? Хто щоночі  будить, стогне, квильть, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній ні дна, ні берегів.

     І знову вони йдуть  щодня, щоднини, щоночі мільйони тіней, мільйони очей, крокують небесним Чумацьким шляхом  і повертають до мого серця. Ідуть українські Варвари-великомучениці, пригортають до грудей немовлят босоногі Богородиці в домотканих сорочках, пливуть Марії-Оранти, святі Покрови роду нашого, Василі, Івани, Петри, янголи крізь мене летять.  Лишають білий крик, білий зойк білих крил, що сходить у мені чорною-пречорною мукою. Йдуть з осінніх болот, із снігових заметів, із весняних дібров, і в білих розвернених садах, на всіяних куль бабою лугах падають. Чи ж то я, чи то моя пам'ять, а чи душа летить у ту весну і квилить-голосить у всесвіт? Кричу до білих садів, схожих на велетенські мари, здіймаю руки до місяця, схожого на вогник поминальної свічки, закликаю землю, на якій дотлівають свічки  людського життя.  Мільйони погаслих свічок!

     « Небо !  поможи!  Дай манни небесної нагодувати помираючих!  Саде! Сотвори диво! Плоду дай помираючим!  Місяцю!  Сили дай помираючим! Земле! Жита дай, гречки дай, проса дай, не в липні, а у весняну пору дай!»

   /  Учні із запаленими свічками стають на сцені /

                            Виходять ведучі.

1. Час пройшов, проминули літа.

Вже зітерлись у пам’яті нашій

Тих жахливих часів гіркота

І обличчя від голоду павших.

2. Сільський цвинтар, буяє бур’ян

На занедбаній братській могилі.

Невже в головах ваших туман,

І розвіять його мине в силі.

1. Але пам'ять  не вмерла, жива

Хоч всі ми й заслуговуєм докір.

Ось дідусь промовляє слова,

Все згадав, а пройшло скільки років.

2. Хай стоїть на могилі цій хрест,

А на душах хай крига скресає,

Хоч один відпоки на сто верств,

Хай на ньому свіча не згасає.

Ведучий 1.  1933 рік. Найчорніший час в історії України.  В світі гне зафіксовано голоду, подібного тому, що випав на долю однієї з найродючіших і найблагородніших країн. Тривалий час 1933 рік називали одним з найсприятливіших у радянській історії.

Ведучий 2.  А навесні цього року в Україні помирало 25 тисяч щодня,  1 тисяча щогодини, 17 – щохвилини.  Всього жертвами голоду, за неповними даними, стало від 7 до 10 млн. осіб, з них 3 млн. – діти.

Ведучий 1.  Пам'ять – нескінченна книга, в якій записано все – і життя людини , і життя країни. І сьогодні жахливо ступати  болючими стежками страшної трагедії. Що розігралась на благословенній землі квітучого українського краю.

Ведучий 2.   Пекельні цифри і слова

                     У серце б’ють, неначе молот,

                     Немов прокляття ожива

                     Рік тридцять третій.

                     Голод!  Голод!

Ведучий 1.  Ви чули: юні і старі, в нас 33 богатирі

                     Були сучасники билин,

                     Добринь ровесники були.

                     А рік новий…  з яких доріг привів нам 33 рік?

                     Понад селом, як бурелом,

                     Пройшов великий перелом.

/ Сцена затемнена. Звучить сумна музика. /

Мати-Україна.

     Господи! Вседержителю наш!  Чи ти осліп від горя і людських гріхів.  Поглянь – червона орда знову жнивує на моїй землі.  Глянь на ті покоси!  Таких жнив, такого жнива світ не знав від сотворіння, таких покосів ще не бачили ні Земля, ні Небо.   Господи!  Невже і там, у Твоєму раю.  Є Україна,  яку заселяєш від нині святими душами.

     Сину Божий Ісусе Христи!  Спасителю наш!  Порятуй від голодної смерті  народ мій!  Сотвори диво – нагодуй, порятуй!

     Богородиця! Матір наша небесна! Куди ж всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і народ мій на поталу червоним дияволам?

Диктор.

     І стояла Вона,  осліплена від горя, обдерта, сива, напівблаженна, мукою підпирала небо, моторошно роззиралася Мати-Україна, на велетенському хресті розіп’ята й вишіптувала:

Мати-Україна:

     Діточки мої!  Заждіть! Ось квасок, петрушечка зійдуть.  Вже ген зозуля маслечко колотить, вже жита зеленіють, сади біліють, Івани, Марії, Тараси!  Стривайте!  Зачекайте!  Куди ж ви?  Як же я без вас?

/  Жертвам сталінських репресій. Художнє читання./

/  Пісня «Батькова сорочка» /

Вірш « ти кажеш не було голодомору»

Ведучий 1.   Ні труни, ні хрестів, ані тризни

                      Прямо в яму на віки віків!

                      Чорна сповідь моєї Вітчизни

                      І її затамований гнів.

                      Ні віночка, ні навіть барвінку !

                      Наче падалиць під вітрюган,

                      То причастя твоє, Україно,

                      Українцю, то твій талісман.

Ведучий 2.   У той рік заніміли зозулі,

                     Накувавши знедолений вік,

                     Наші ноги розпухлі узули

                     В кирзаки-різаки  у той рік.

                     У той рік мати рідну дитину

                     Клала в яму, копнувши під бік,

                     Без труни, загорнувши в ряднину…

                     А на ранок – помер чоловік.

                     У той рік і гілля, і коріння

                     Все трощив буревій навкруги…

                     І стоїть ще й тепер Україна,

                     Як скорботна й німа край могил.

/ На сцену виходить дівчина в укр.. костюмі  з чорною хустиною /

Диктор.

     Коли стало не сила більше дивитись на змучених голодом дітей, вина викупала їх, одягнула усе чисте, затопила грубу маковинням і затулила вікна.

До ранку всі поснули вічним сном…

Дівчина.    Спіти, діти. Спіти, любі.

                   І не прокидайтесь!

                   Вже не буде мучить згуба,

                   Забере вас пташка райська.

                   Спіти міцно, спіти, діти.

                   Янгол Божий на порозі,

                   Вже не буде їсти хтітись,

                   І не будуть пухнуть нозі.

                   Натопила маковинням ,

                   Затулила лядку й комин,

                   І в тумані темно-синім

                   Заспівала колискову.

                   Спи синочку, горе-паску,

                   Засинай… навіки, доню,

                   То моя остання ласка

                   З материнської долоні.

                   Ще пограймось навперейми

                   В піжмурки з бідою.

                   Лельки! Заховаємось од неї

                   У сиру земельку…

/  Вокальний номер «Свіча»   /

/ Уривок із оповідання «Катеринка»  /

Диктор.

     Щовесни у Великодню ніч, як забуяє зело, спалахнуть цвітом сади, як зійде місяць і вистоїть в ставках та криницях вода, як вмовкне лихо – приходять з небес три жони святі :  Київська Русь, козачка-Січ і соборна Україна.  Розстеляють домоткані обруси уздовж  Дніпра поміж трав та зілля, ставлять полив’яні миски з коливом, варениками, кулішем, галушками, узваром, медом.  Засвічують поминальні свічки.

«Ходи до мене,  роде мій, вечеряти!  Марії, Ганни, Мокрини, Уласи, Андрії, Василечки, Грицики, Катрусі, покірно просимо до святої вечері.»

Ведучий 1.

     Трагічна пам'ять про голодомор – то як чорний, незглибимий колодязь, у який , можливо. І не хотілося б заглядати, - бо ж побачимо себе далеко не такими, якими б хотіли бачити.

Ведучий 2.

     Але мусимо подивитися у цей колодязь чесно, нічого не приховуючи, аби очистити власні душі від скверни, самовисповідатись і покаятись, аби не повторилося найстрашніше за всю історію України – штучне, насильницьке винищення людей.

Ведучий 1.

     Поблизу Лубен українці вивершили Курган Скорботи на вічну пам'ять тим, які залишили життя земне у пекельних муках.  А на горі хрест здійнявся – символ розп’яття українського народу.

Дівчина 1.      На цій горі, на пагорбі печалі,

                        Де все болить – від квітки до хреста, -

                        Ідуть дощі вдовиними плачами…

                        На цій горі, на пагорбі печалі

                        Німіє слово і мовчать уста.

Дівчина 2.      Гірка сльоза пече, як сіль чумацька,

                        Стоять в жалобі схилені Лубни,

                        І монастир – як оберіг козацький,

                        І дзвін вола безмовно «Помяни!» 

Ведучий 1.     Страшне число у нелюдській напрузі

                        Пропалює світи до глибини.

                        У тридцять три розіп’ято Ісуса,

                        У тридцять третім на земному прузі

                        Розіп’яті мільйони без вини.

Ведучий 2.     Ми відспівали їхні чисті душі,

                        Вони нас на спалили у клятьбі.

                        Вони – простили. Але пам'ять душить,

                        Чи маєм право ми простить собі?

Дівчина 1.      …На цій горі, на пагорбі печалі

                        З небесної, святої чистоти

                        Ідуть дощі вдовиними плачами.

                        Спадає плащаницею мовчання,

                        І тільки дзвін волає: «Не прости!»

 /   Пісня «Боже Україну бережи»  /

Викладач.

     Ми живемо в інший час і не причетні до тих страшних часів.  Тому так важко достукатися до сердець нині сущих. Якщо наша розповідь дійшла до вашого серця, то перед цими свічечками скажіть слова, які згуртують нас – «пам'ять»  та «віра».

     Наша пам'ять про тих, хто не встиг запалити свічку. Запалімо свічку, хай побачать ті, «хто став зорями».

      Нехай світло оцих свічечок буде нашою даниною тим, хто заради торжества справедливості жертвував собою. Вони повинні жити в нашій пам’яті.

             /   Хвилина мовчання /