В ліс по стежці я ходила,Сірого вовка зустріла. До бабусі завіталаІ її я не впізнала. Очі, зуби – все страшне!Чи впізнали ви мене? У бору моя хатинка,Приведе туди стежинка. В мене кістяна нога,Звуть мене …Моя казка всім відома,У семи живу я гномів. Стан тонкий, тендітна ніжка . Хто я, друзі? На бал я мріяла потрапити завжди. Та шлях закритий був мені туди. У шати одягла мене хрещена. Й подарувала туфельку для мене. Вона блищить у сяйві кришталя. Тож, здогадайтесь як моє ім’я
Казки про тварин вважають найдавнішими серед народних казок. Колись їх розповідали перед полюванням, аби прикликати удачу. У багатьох таких казках відобразилися нині забуті обряди й звичаї, а також давні уявлення про тварин як про істот, наділених людськими властивостями. Саме такими змальовано звірів у народних казках: вони говорять і поводяться, як люди.
У казках багатьох народів лисиця постає хитрою і винахідливою, вовк – трохи простодушним, але жадібним і хижим,лев – грізним царем звірів, віслюк - упертим і нетямущим, шакал – ницим зрадником, заєць – боягузом. Образи звірів почали сприйматися як алегорії тих чи тих людських якостей.
Алегорія (від грец. Allegoria – іносказання) – це перенесення властивостей та характеристик одного предмета чи явища на інший для кращого відображення образу. Таким чином утворюється переносне значення. Алегорія – художній засіб, який найчастіше зустрічається в казках, байках та притчах.
Однією з найдавніших збірок казок і алегоричних розповідей про тварин є давньоіндійська книжка «Панчатантра» (у перекладі з давньоіндійської «П’ять частин»).Її датовано приблизно ІІІ–IV ст. Звички, мораль і стосунки її героїв є алегорією людського світу. Розповіді, зібрані в «Панчатантрі», мали на меті в розважальній формі дати повчання