Святкова літературно-музична композиція, присвячена вшануванню пам’яті Т. Г. Шевченка

 

 

 

                   

 

 

 

Ведуча: Є на світі одна Україна, як тільки одна є в нас мати, і їй наша найсвятіша дитинна любов!

 

Ведуча: Є одна Україна, як одна Мати Божа, покровителька і захисниця України.

 

Ведучий: Стоїмо на майданах, у концертних залах, у церквах і соборах, стоїмо як діти перед мамою. І перед образом святої Матері повторимо заповітне  Тарасове слово:

 

Ведуча:      Свою Україну любіть.

                    Любіть її… во время люте,                     В остатню, тяжкую мінуту                     За неї Господа моліть.

Прийми, Боже, молитву своїх дітей. Бо ми просимо за Україну.

 

Ведуча:     Україно, щире серце твого сина

                   Я кладу тобі до ніг.

 

Музична вставка

 

Мати-Україна: Стоїть на вершині двох тисячоліть Мати і молиться за свій народ, як дві тисячі літ тому на Голгофі стояла на колінах перед розп’ятим  на хресті сином Ісусом Мати Божа.

Мій син Тарас дав  розіп’яти себе за народ і Україну як Христос. Він карався, мучився, але не каявся, хоч знав, що може воскреснути хіба тільки його дух. А воскреслий дух воскресить Україну.

 

Ведучий: Його ім’я – грецьке Тарактикос, перекладається так: здатний на непокору, безстрашний, бунтар. Пророцтво, закладене в імені. З роками виправдалось.

 

Ведуча:     Слово поета росло з глибинного кореня народу і первісної чистоти духу. І заяскріло воно на верховинах світової слави мудрістю пророків і поетичним ясновидством.

 

Ведучий:  Маленька громадка проводжала холодного березневого дня 1861 року свого Тараса на Смоленський цвинтар, а за два місяці ішла за своїм Кобзарем уся Україна.

Ведуча:     Нині ж шляхи до могили на Дніпровій кручі пролягли з усього світу, і не буде цьому вселюдському походу кінця-краю, поки є Україна і світить сонце.

 

Музична вставка

                    

Ведучий:  Року 1814 з  26 на 27 лютого старого стилю, темної ночі, перед святом в селі Моринцях на Звенигородщені, в хаті Григорія Шевченка, кріпака Енгельгардта , блиснув єдиний на все село вогник, народилася нова панові кріпацька душа, а Україні – її великий співець Тарас Григорович Шевченко. 

 

                                                Інсценівка І

(на лавці сидить з повитою дитиною на руках мати Тараса; в кімнату          заходить баба-повитуха)

 

Баба:   Ну що, заспокоївся?

 

Мати:   Бодай уже ті діти не плодилися, що мають рости в неволі.

 

Баба:   Не можна так казати, дочко – гріх! Може, доля якраз талант твоїй дитині готує…

 

Мати:   Нам усі – один талант – і дідові, і батькові, і дитині – довічне панське ярмо.

 

Баба:   А ти не клич на дитину недолю; краще ось послухай, що я тобі буду говорити. У нас, у бабів, є така приміта, коли перш ніж зайти до породилиці в хату, то заглянь на дворі у вікно, то в хаті побачиш долю народженого. Коли я заглянула у ваше вікно, то аж обімліла. Скільки я бабую – не доводилось бачити такого, не знаю чи й казати.

 

Мати:   І що ж ви, бабусю, побачили?

 

Баба:   А побачила я – сидить за столом всякого панства, поміж панством – мужик, стоїть вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як схопиться з цим мужиком за барки, той за груди, а той за шию…

То бач, що виходить, виросте твій син неабияка людина – буде змагатися з панами та царями…

А за що – сама здогадайся.

Кажуть, що народиться такий, що волю у панів одніме… Хто знає, може,  це й він.

 

Мати:   Волю?! Мій синочку! Рости й набирайся сили.

 

Баба:   Дивись, посміхнувся. Ич  який, крекче. Давай покладемо його в колиску. І сама спочинь. Пішли.

 

                                    ( виходять обоє за лаштунки)

 

Ведуча:     Йдуть роки, Підростає Тарас. Не відчуває кріпацького свого стану, проте все бачить – і щодалі,  то більше: як тяжко працюють батько з матір’ю, як гнітить їх бідність, бачить, що навколо така ж голота, як і їх родина.  А поки що йому шість:  голодних, босих, але все ж безтурботних.

 

                                                Інсценівка ІІ

 

                          ( на сцену вибігають Тарас і Оксана)

 

Тарас:   Оксанко, а чи знаєш ти, що там, в далині, десь на обрії, небо стовпи залізні підпирають?

 

Оксана:   Ніколи не чула.

 

Тарас:   Отам за горою, як іти цим шляхом , так можна і до стовпів добрести, що за тими стовпами.

 

Оксана:   А як на могилу, що за селом, залізти, то, може, й видно? Могила висока-висока.

 

Тарас:   Мій дід Іван казав – там поховані славні козаки. Вночі страшно дивитись на неї.

 

Оксана:   А може твій старший брат бачив уже ті стовпи? Батько ж його брав із собою до Одеси, як чумакував.

 

Тарас:  Ні, краще не питати Микиту, краще самому піти й подивитися.

 

Оксана:   То ходімо туди. Тарас:   Ходімо.

                                             (з’являється  дід)

 

Дід:    Куди це малеча зібралася?

 

Тарас: (до Оксани)  -  Мовчи… Ми тут просто гуляємо.

 

Дід:      Оксано, а тебе мати шукала.  Ох і лаятиме.  (Оксана вибігає)

Тарас:  (сідає дідові на коліна) – Дідусю,  а чому чумаки завжди знаходять дорогу додому?

 

Дід:      Бачиш, на небі ото чумацький шлях. Їдуть, їдуть чумаки степом, навколо тиша. Глянуть на зорі – ото їм і дорога.

 

Тарас:  А повз наше село, біля самісінької хати, проходить Чорний шлях. Чого він Чорний? Бо чумаки чорні?

 

Дід:     А того він чорний, що страшний.

 

Тарас:  Дивно мені. Значить цей шлях аж на небо веде і на небі вже Чумацьким зветься?

 

Дід:   Тарасе, а ну глянь, хтось на волах їде, чи не батько твій з Одеси повертається?

 

Тарас:  Ні, то чумаки з сусіднього села.

 

                                   (з піснею підходять чумаки)

 

Чумак:  А чи не дасте води напитися?

 

Тарас:  Ходімо, у нас на вулиці колодязь є, там вода добра.

 

                                          Виконується  «Чумаче, чумаче»

 

                          Уривок з вірша «Мені тринадцятий минало»

 

Ведучий:  І знову, як колись, закинув Тарас  торбину за плечі і пішов шукати щастя. Він шукав не далеко.   Тарас потрапив до свого пана    Енгельгардта.

 

                                               Інсценівка  ІІІ

 

 

(виходить Тарас із свічкою і паперами, на яких його малюнки. Сідає  на підлогу і малює. З’являється сонний у нічному одязі пан     Енгельгардт.    Він, розлючений, хапає хлопця за чуба).

 

Пан:   - Що це? Нікчема проклятий!

 (бере папір в руки і б’є Тараса)

 

-      Вигадав таке! Палиш мою свічку! Пожежі хочеш наробити?

(гасить свічку)

 

-      Не чуєш, як пан підійшов? Бидло! На стайню!

(виштовхує хлопця з кімнати)

 

-      От уперте, мовчить і не кричить!

(роздивляється малюнки)

 

-      Пхе! А в мене, хе-хе, вже свій власний художник росте… (вражений, виходить).

       

Ведуча:     Минають роки. У хлопця міцніють крила. Доля не жалує його. Більшість років він живе на чужині. Зустрічається з художником Сошенком. У 1838 році здійснюється викуп з кріпацтва. Вступає і навчається в академії мистецтв. Талант помічено.

 

Ведучий:  Талант багатогранний. Тарас не тільки малює. А й пише. Шедевром його творчості стає знаний усьому світу «Кобзар», якому виповнилось 167 років.

 

Ведуча:     Цю книгу формувало саме поетове життя. Програмним твором

«Кобзаря» були «Думи, мої думи».

 

                                     Пісня  «Думи, мої думи»

 

Ведучий:                    Я так її, я так люблю

                                     Мою Україну убогу,

                                     Що проклену святого Бога,                                      За неї душу погублю!

Саме з цієї любові виросла правдива вогненна поезія «Кобзаря», саме це ніякими стужами не остуджене синівське почуття й жило дух поета.

 

Ведуча:     Улюблений герой  Шевченківських  поезій – витязь народний. Повстанець-гайдамака. Козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі.

 

                                 Уривок з поеми «Гайдамаки»

 

Ведучий:  Поет прагнув писати так  « …Щоб слово пломенем взялось, щоб людям серце розтопило…»    

Дуже багато творів присвячено трагічні долі дівчини, матері, жінки, покритки. Які весь свій вік горюють в самотині і яким навіть краса молодості збільшує страждання, бо привертає увагу або пана, або багатого нелюба, або проїжджого офіцера.

                         (на сцену виходить дівчина Катерина і її мати)                                    Уривок з поеми  «Катерина»

Ведуча:     На період 1843-47 років припадає золота пора творчої діяльності Т. Шевченка. Першим твором нового періоду стала «Тризна». Поема про декабриста, який в уяві малює фантастичну картину:

О. если б мог он шар земной

Схватить озлобленной рукой Со всеми гадами земными. Схватить. Измять и бросить в ад!

 

Ведучий:  На всю імперію пролунало запитання. Яке активізувало національну свідомість народу:

 …Моя Україно!

                                 За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

 

                     Уривок з вірша «І виріс я на чужині» 

 

Ведуча:     Не склалося і інтимне, особисте життя Шевченка. Хоч йому багато зустрічалося жінок. Але доля розпорядилася по своєму. Сімейне вогнище так і не розгорілося яскраво.

 

Ведучий:     … Чого я плачу? Мабуть, шкода,

                      Що без пригоди, мов негода                                         Минула молодість моя!  

 

Ведуча:  У світовій ліриці немає митця, який би з такою любов’ю  і таким сумом оспівував жінку-матір, сестру, кохану,  дружину. 

 

                           «Гора за горою» укр.  нар пісня  

 

Ведучий:     Холодної зими, в лютневі за старим стилем морози помирав  у Петербурзі великий син України і на автопортреті написав олівцем останнього вірша – прощання зі світом.

І з думою про Україну. З надією на її воскресіння. Відійшов Шевченко у вічність:

                                Дніпро, Україну згадаєм,

      Веселі селища  в гаях,

      Могили-гори на степах –        І веселенько заспіваєм.

 

Ведуча:     Обірвалася пісня Поета, обірвалась на веселій ноті, щоб ніколи не вмерти і не скласти крил, а зростити на материнській землі і підняти в отче небо крилатий пісенний хор, в якому чути на весь світ одне найрідніше слово – Україна!

 

Заключна пісня

 

 

Голубнича Наталія Геннадіївна – вчитель музичного мистецтва Булахівської гімназії