Літературно-музичний вечір "Ні! Я жива, я буду вічно жити..."

Літературно-музичний вечір "Ні! Я жива, я буду вічно жити..."

Мета:  передати силу і глибину поетичного світу Лесі Українки, 

виховувати любов до українського поетичного слова, до Вітчизни, до творчої спадщини поетеси, почуття прекрасного.

Обладнання: святково прибрана зала, портрет Лесі Українки, виставка

книг та ілюстрацій до творів поетеси, на столику свічка, квіти. Лозунг на стіні сцени (біля портрета): «Ні! Я жива, я буду вічно жити...»

Написані вислови Лесі Українки та про неї:

1. Хто хоче знати життя її серця, хай читає її твори. 

       Л. Старицька - Черняхівська

2. Лариса Петрівна Косач.

 Леся Українка.

  Окраса і гордість української нації.

  Наш патент на благородство

  Перед Європою і світом...

Б. Степанишин

3. Якби мої думи німії

 Та піснею стали без слова,

  Вони б тобі більше сказали,

  Ніж вся моя довга розмова.

Леся Українка

Д. Павличко

Звучать музичні твори Гріга («Ранок»), Щуровського («Українська симфонія»), Ревуцького, Прокоф'єва, Рахманінова, Моцарта, Вівальді.

(запалює свічку)

Ведуча 1: Дорогі друзі! Запрошуємо вас у царство мудрого й красивого, правдивого і цінного, сильного і  ласкавого, доброго і мужнього слова.

Поезія – це вогник, схожий  на  полум’я свічки., що  запалює душу людини.

Хай палає свічка. Хай палає, поєднає нас вона в цей час. Друзів голоси нехай лунають, слово й музика нехай єднають нас.

(звучить музика Гріга)

Ведуча 2:  Є в нашій літературі імена, що не потребують ні пишних шат красномовності, ані високих означень та епітетів. Бо вони входять у свідомість кожного з нас змалечку, як голос матері, як сонячне світло, як подих різних просторів. До них належить ім'я безсмертної поетеси, нареченої іменем своєї землі, - Леся Українка.

Ведуча!:  Як на снігу червоний жар калини, як у віках любов всесильна жінки, світитиметься в небі України свята надія Лесі Українки.

Ведуча 2: Твій голос в пісні нашій, в нашому житті, твоя зоря цвіте над рідним краєм. Так, ти жива! Ти будеш вічно жити! Ти в серці маєш те, що не вмирає.

Леся Українка:   (тихо лине музика)

На шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несміло заспівала.

А хто стрічався на шляху зі мною,

Того я щирим серденьком вітала,

Самій не довго збитися з путі

Та трудно з неї збитись у гурті...

Чи тільки терни на шляху знайду,

Чи стріну, може, де і квіт барвистий?

Чи до мети я певної дійду,

Чи без пори скінчу свій шлях тернистий?

Бажаю так скінчити я свій шлях,

Як починала: з співом на устах!

Учениця:  Леся змалечку була незвичайною дитиною. У чотири роки вона вже зовсім справно читала... Леся зовсім маленькою, в 6 років, навчилася шити і вишивати. А ще ця білява дівчинка любила співати і танцювати, була від природи дуже музикальною, швидко освоїла фортепіано, вчилася малювати.

Учениця: (звучить музика)

Вірш «Тішся, дитино»

Учениця: Взимку 1881 року у сильний мороз Леся пішла на річку Стир подивитися, як святять воду, і промерзла. Спочатку боліла нога, пізніше рука. Лікували домашніми засобами від ревматизму. Але київський хірург визначив тяжкий діагноз: туберкульоз кісток.

Учениця: Важко лежати хворій. Що ж воно буде? Ні вишивати, ні шити, ні грати. У кімнаті було тихо. Леся насилу дісталася фортепіано. Легенько торкнула декілька клавіш, тільки хотіла зіграти, як шпигнуло в ліву долоню, пронизало все тіло.

Учениця:   (звучить фортепіанна музика)

Вірш «До мого фортеп’яно»

Учениця:  Сорок два роки прожила поетеса. Це надзвичайно мало! 30 років вона «провадила війну» із сухотами, терпіла тяжкі операції, виборювала собі рік за роком повноцінне життя. Тільки оптимізм, сила духу, витривалість і природна активність, презирство до бездіяльності допомогли Лесі відвоювати той недовгий вік та ще й так багато зробити!

Учениця:

Вірш «Contra spent spero!»

Учениця: Леся ж була надзвичайно терпляча до фізичних страждань. Одного разу професор Сапєжко зробив Лесі укол в ногу. Це надзвичайно болюча операція. Але Леся без анестезії переносила її стійко. Професор Сапєжко говорив, що такого витривалого пацієнта він ще не зустрічав: - У мене при такій операції пацієнти-мужчини ведмедем ревуть, а тут тендітна жінка зціпила зуби і мовчить.

Через хворобу Леся змушена була покинути навчання у школі (дві зими вчилася з учителями), але самоосвіта, великий інтерес до науки допомогли їй стати однією з найосвіченіших жінок світу.

Учень: Це було 7 жовтня 1899 року в Києві в концертному залі літературно-артистичного товариства. На кафедрі стояла змучена недугою 28-літня дівчина, яка кидала в аудиторію ідеї і мислі, гідні голови мудреця і філософа. Вона виявила таке багатство всесторонньої культури, котрому позаздрив би усякий професор. Вона цитувала Бодлера і Кардуччі, Леонарді і Шекспіра, Бернса і Барб'є, посилалась на Льва Толстого і Верлена, не забуваючи й рідного Шевченка. Вона називала твори світової культури і світового мистецтва, начебто в її робочій кімнаті були зібрані скарби музеїв світу.

Історію і долю народів вона освітлювала так, начебто ідеї історичного матеріалізму були їй глибоко відомі...

Але історик, мислитель і філософ-соціолог не заглушали в ній поета, котрий легко і віртуозно пропонував увазі слухачів вірші любимої Ади Негрі в перекладі, що вартий оригіналу:

Моя печаль меня не усмирила,

Я брошу вызов небу вместе с ней.

Она - божественная сила,

Которой был могуч в оковах Прометей...

Всі слухали з глибоким хвилюванням. Незважаючи на тихий голос, слово Лесі Українки дихало великою внутрішньою експресією і переконливістю. На кінець доповіді хворобливий рум'янець, що окрашував воскове обличчя, говорив про те, що фізичні сили доповідача почали підупадати. А думка, міцна, сильна, образна, продовжувала бити джерелом. Дружні аплодисменти і букети осінніх квітів були виявом почуттів, пережитих вдячною аудиторією.

Цей виступ української поетеси російською мовою був викликом тим наклепникам, що запевняли усно, і письмово, і явно «доносительно», що українська ідея - це сепаратизм, що українські діячі мають непримириму ворожнечу і до російського народу, і до його культури й мови.

Учениця: У 1900 - на початку 1901 року Лесі довелося пережити одну з найтяжчих своїх життєвих драм, а точніше, справжню трагедію серця...

Із Сергієм Мержинським Леся Українка познайомилася в                  1897 році, коли лікувалася в Ялті. Уже через 2 місяці Сергій приїжджає а Зелений Гай, що на Полтавщині, до Лесі.

(звучить музика Вівальді)

Учень:    Вірш «Питання»

Учениця:          Вірш «Відповідь»

Учень: У Мінську самотній умирав Мержинський. Для Лесі ця звістка не була несподіванкою. Вона сама бачила, коли востаннє зустрічалися, -хворий тане, мов свічка...

Леся Українка:    (тихо лине музика)

...Милий мій... Ні, не так, зовсім не так. Ти не мій. Але ти такий милий моєму серцю. Любила тебе... Ні, не так, зовсім не так. Люблю тебе й нині. Як можна?... Як можна вдавати байдужого, коли в душі вулкан кохання не згасає, а розпечена лава пристрасті сповнює кожну заглибину зболеної душі? А я можу. Можу бачити, чути тебе, розмовляти з тобою, відчувати твою присутність, залишаючись зовні байдужою. Ти поряд, але ти далеко... Ти високо, і ніколи не зможу я зрівнятися з тобою. Ти такий хороший...

Птах кохання дарує мені свою пісню. Вона не має кінця. І нехай цей спів самотній, але він є. І більшого мені не треба.

Ти живеш, і я поряд з тобою. Я так боюся, боюся за тебе. Єдине, чого прошу у тебе, - живи, будь ласка, живи. Єдине, чого прошу у Бога, - звільнити твій життєвий шлях від страждань. І більше мені не треба...

Пишу листа тобі, але ти його не прочитаєш. Навіщо? Навіщо турбувати твою душу? Хоча я рада, бо маю дар — дар кохати. Не кожна жінка має сеє щастя. Якщо кохати - це щастя, то я щаслива? Так, я щаслива. Дякую тобі за це.

Учениця: Сама нездорова, ледве поправивши своє хитке здоров'я після берлінської операції, вона всупереч волі батьків їде до Мінська, щоб у найважчий час бути біля «дорогого друга».

(Сценка, де дійові особи Леся та мати)

 Мати:   Що з тобою? Тобі зле?

Леся:     Сергій при смерті.

Мати:    Цього слід було ждати. Я тоді ще навесні казала. Та й раніше, у Гадячі. Може, нехай Ліля по дорозі заїде?

Леся:      Мій клопіт, мені й пектися ним.

Мати:     Ти хоч тямиш, що кажеш? Сама ледь стала на ноги.

Леся:      То й що, інших можна забути? Ні, власне благополуччя для мене нічого не варте, коли друг у біді.

Мати:     Лесю, подумай, кому потрібна така жертва? Поїдеш, намучишся, змарнуєш здоров'я.

Леся:       Може, й так. Я про це зовсім не думаю. Ти знаєш, я люблю приносити саме такі, безкорисливі жертви

Мати:      А про нас - про мене, про батька - ви коли-небудь думаєте? Ми що ж гіршого вам зичим?

Леся:       Навіщо ти завдаєш сама собі жалю? Чи ми вже справді такі невдячні? (пригорнулась до неньки). Прости мені, люба, я інакше не можу... Я мушу їхати. Його треба рятувати!

Учениця:    (тихо лине музика Рахманінова)

 І знову сумнів стиснув серце.

Пече... І болю не знесу.

І радості мілке озерце

Гарячим подихом сушу.

Чи так живу?

Чи в цьому сила?

Чи маю право так кохать?

Я щастя трепети носила

В своїх очах, в своїх устах.

Жадала усміхом і серцем

Приворожить тебе навік...

Ти пив росу з очей відвертих,

З розкритих уст, німих повік.

Твоїй я владі віддавалась,

Назустріч линула у снах,

І неповторним все здавалось,

В руках співав кохання птах.

Та раптом...

Сумнів стиснув серце...

Пече... І болю не знесу...

І радості мілке озерце

Гарячим подихом сушу.

Учениця: (продовжує звучати музика)

Якщо мене спитають,

Якого кольору в тебе очі,

 Я відповім: вдень голубого,

 Вночі - багряного,

Якщо мене спитають,

Якого кольору твої губи,

Я відповім: вдень малинового,

Вночі - солодкого.

Якщо мене спитають,

Якого кольору твої руки,

Я відповім: вдень білосніжного,

Вночі - ніжного.

Хто ти,

Я відповім: коханий...

Учень: Похмурий зимовий день догоряв. У кімнаті, де лежав Мержинський, ткалися вечорові сутінки, але хворий не запалював світла. Так, у півтемряві, йому було легше. Світло нагадувало про життя, а він ось уже півроку відгороджений від нього чотирма стінами, півроку не залишає ліжка, не знає ні дня, ні ночі. Його існування є тепер муки. Життя і тліє в ньому, певно, для того, щоб завдавати ще більших страждань.

Леся Українка: Переглянула листи. В душі клекоче обурення - обурення на всіх тих, що кинули товариша в біді, хто ось уже півроку не обізветься до нього й словом. Розумію, що не всі Сергієві друзі чинять з доброї волі, бо багатьох і, мабуть, найкращих з них, недоля загнала за тридев'ять земель. Але ж не можна так!

А я? Яке вчиню я диво? Те, що сидітиму побіля друга? Те, що не
залишу його до смерті? Те, що не забуду - любитиму до кінця днів
своїх?

 '

Учениця:

Не поспішай на долю нарікати.

І двері відчинять не поспішай,

Коли журба не хоче йти із хати,

Коли у двері стукає відчай.

Бо світ, повір, для щастя і любові,

Для злагоди людської і добра,

Не згасли в небі зорі веселкові, -

Це, певно, хмарна випала пора.

Ще трішки потерпи,

Ще не втрачай надії,

Ти чорний сумнів до землі пригни,

А як душа від болю заніміє,

Дай знать мені і двері відчини.

Учениця:

Горить моє серце. Його запалила

Гаряча іскра палкого жалю.

Чому ж я не плачу?

Рясними сльозами

Чому ж я страшного вогню не заллю?

Душа моя плаче, душа моя рветься,

Та сльози не ринуть потоком буйним.

Мені до очей не доходять ті сльози

Бо сушить їх туга вогнем запальним.

Хотіла б я вийти у чистеє поле,

 Припасти лицем до сирої землі

І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

Леся:       (звертається до глядачів)

О, я знаю, що таке розпач! Від нього - в землю ввійти б, змовкнути навіки, аби не чути, не бачити. Хіба один такий день я провела наодинці з жахом? Навіть не маючи з ким поділити його, бодай на словах убавити собі пекельного лиха. Про те знають хіба що стіни -ці німі свідки людського відчаю - та дехто з найближчих друзів. Ні батько, ні мати, а лише - дехто. І то далеко не всі. Бо надто воно жахливе, це моє горе, щоб про нього розказувать. Людям в нормальних умовах мене не зрозуміти. Для цього потрібно бути одержимим!

Учениця: Яку силу волі треба мати, щоб узяти на свої руки догляд за тяжко хворим чоловіком, піклуватися, втішати... і писати листи від його імені іншій жінці, котру він любив.

Учениця:

Куди сховатися від себе?

Куди втекти від клятих мрій?

Що знов мене ведуть до тебе?

А ти - не мій. А ти - не мій...

І не підеш у світ за очі,

Не втихомириш в серці біль.

Тебе я втратити не хочу,

Хоч ти не мій, хоч ти не мій...

Учениця: Чим вона могла тут помогти?! Як затамувати незагоєну рану, котру лишає людині на все життя нерозділене кохання? Були б такі ліки - хай навіть добуті з власного серця - вона віддала б їх. Тепер їй однаково. Гірка чаша випита до краплини. Тепер вона звідала все! От, виходить, задля чого виривала його з лапищ смерті. Щоб здобути ще один болючий удар.

Учениця:       (тихо лине музика)

Вірш «Твої листи пахнуть зов'ялими трояндами»

Учениця:       (звучить музика Моцарта)

Вірш «Квіток, квіток...»

Учениця:      (продовжує звучати музика Моцарта)

Вірш «Уста говорять: він навіки згинув»

Учениця:        (лине тиха спокійна мелодія)

Вірш «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти»

Учениця:

Тримайсь, поетко!

Все на світі має свій кінець,

Ти дала слово. Не забувай:

ти одержима!

Ти ж поклялась обезсмертить цей

       образ!

Леся Українка:

Вірш «Хто вам сказав, що я слабка?»

Учениця:

Існує між людьми

Камінь прощання.

Він тяжкий і зимний.

Тому, коли люди прощцються,

Співає на ньому

Багаття самотності.

Учениця:       (лине тиха музика)

Ти приходиш до мене щоночі

В ту хвилину, як міцно я сплю,

Зазираєш в заплакані очі

І шепочеш: не плач... я люблю!

Я слова твої чую душею

І крізь сон усміхаюсь тобі,

Твої очі горять наді мною

В невимовній глибокій журбі.

Ти жагуче мене обнімаєш,

В тих обіймах я млію вві сні,

Поцілунками душу виймаєш,

Вириваєш ти серце мені.

...Відкриваю заплакані очі...

Навкруги - порожнеча німа...

В тишині таємничої ночі

Мого щастя нема як нема...

Учениця:

Вірш «Довго я не хотіла коритись весні» («Перемога»)

Учениця:

Вірш «Мріє, не зрадь!»

Леся Українка:  Ся зима була для мене дуже тяжка, я була півроку в моральному пеклі, а два місяці були такі, що справді не знаю, як я їх витримала. Я була така прибита, що просто боялася озиватися до людей, аби їм не завдавати смутку... Се була страшна трагедія. Та я витримала... хоча не без наслідків: маю загострення гістерії та анемії, а до того ще і якийсь катар у грудях.

Учень: Між нападами хвороб була напружена письменницька праця -поетична творчість, переклади, випробування себе в різних жанрах... Останнє десятиліття її життя було особливо плідним на творчі здобутки і важким у змаганні з хворобою. Фізичні сили зраджували, але дух не слабшав. В її невмирущих драмах втілено титанічний дух, велетенський розмах думки, найпекучіші віковічні проблеми людства! Та й це не була ще вершина поетеси, а тільки шлях, що вів до неї, шлях, перерваний зрадливою смертю.

Учениця: В останні роки Леся працює, ніби поспішаючи. Вона пише за 10 днів безсмертну «Лісову пісню» - перлину її творчості.

«Це була солодка мука горіння при високій напрузі, що не могла вночі спати, а в день їсти»,- писала до сестри Ольги.

Драма вражає нас красою мрії, глибиною думки, музикою мови. Це - пісня, ніжна, як голос сопілки, пісня волинського лісу, пісня -дивосвіт.

(Інсценізація уривку з «Лісової пісні»)

Ведуча 1:

Збагни її безмежжя духу,

Її життя із трьох проклять –

Неволю, гіркоту, недугу –

І хай тебе думки болять.

Хай батогом їх сполосує

Жага великої мети,

Її не клич до себе всує,

А сам до Лесі долети.

(всі учасники свята виходять на сцену.

Леся Українка — на авансцені, біля неї Лукаш і Мавка)

Леся Українка:

Щоб цвіллю серце збурене

Не бралося, а з веснами

Бриніло для зажурених,

Сміялось над нечесними,

Щоб все, брехнею мічене,

У боротьбі осилило,

Щоб тільки сонцем стало

І гріло світ з готовністю, -

Мені, радію, випало

Його спалити повністю.

Говорить моє серце. Чуєте, люди? Його запалила іскорка палкої любові до вас. Ви навчили мене ніжності й жорстокості, пісням своїм і планом, добру навчили і злу, радощам і стражданням. Спасибі вам, люди! Я не гніваюсь до свої муки, не нарікаю на долю. Я ними житиму, я маю в серці те, що не вмирає. Я йду до вас, люди!

Ведуча 2: Ми прощаємось з Лесею Українкою, її віршами. Сподіваємось, краплина почутого віллється до ваших сердець.