ЛРК. Дніпропетровщина. Гуморески. Бувальщини О. Вусика

 

Гуморески.

ОЙ ЗАГРАЙТЕ, МУЗИКИ

«Досліди доктора Вайнберна з канадського міста Оттави переконливо доводять незвичайне явище: музика прискорює розвиток рослин і навіть сприяє появі нових якостей. При звукових хвилях з частотою 500 герц рослина розвивається швидше, виростає вищою та дебелішою, ніж контрольні неозвучені. Цікаво, що одна зернина під музику дає ріст чотирьом-п’яти стеблам, що здатні дати врожай».

З газет.

Чули? Отож-бо й воно!

А ми кажемо, що сповна використано всі хліборобські резерви.

Тут, як гарненько подумати, вимальовуються такі райдужні перспективи, що, їй-бо, танцювати хочеться. 

Тож давайте заглянемо, що нас чекає завтра, тобто років через... надцять.

Буде тоді, повірте мені на слово, дуже цікаве життя. Не життя, а вічний концерт.

Уявляєте: посівна в супроводі класичної музики, досходове боронування з хороводами, культивація під акомпанемент народних інструментів, пасинкування за участю заслужених артистів, кореневе підживлення у виконанні самодіяльних аматорів сцени...

Тоді й звіти в адміністрацію подаватимуть за іншою формою.

Тепер, скажімо, цікавляться: скільки гектарів пропололи?

Тоді, крім усього, питатимуть: а скільки га омузичили?

Тепер: яку площу обробили гербіцидами?

Тоді стоятиме ще й приписочка такого змісту: вказати в тому числі, яку площу обробили піснями місцевих самодіяльних композиторів. Чи не порушили агромузичний комплекс?

Тепер доскіпуються, чи полагодили трактори, сівалки й причіпний інвентар.

А тоді ще й спитають: а музичні інструменти у вас на мазі чи не на мазі?

Я певен, на той час у нас уже з’явиться й спеціальна музика. Для кожної культури окремо. Скажімо, пшенична симфонія, кукурудзяна сюїта, віночок з городніх пісень, бурякова фантазія, картопляне каприччіо...

Лаштуватиметься тракторист на роботу, а суворий агроном візьме та й поспитає:

— Ти, Миколо, що сьогодні береш у поле?

— Та ось узяв другий концерт для фортепіано з оркестром. Буду полоти соняшники.

— Тю, — скаже агроном. — Другий концерт для фортепіано з оркестром то ж ми приготували на гречку. Краще виписуй у комірника квінтет (соль мінор) для двох скрипок, двох альтів і віолончелі. Ото для соняшника найкраща річ.

Ну, а поки з’явиться спеціальна музика, поки напишуть концерт для скрипки з... трактором, можна скористатися тим, що вже надбали.

Згадайте хоча б українські народні пісні. Чом не супровід для хліборобської праці? Так городникам може стати у великій пригоді пісня «Посіяла огірочки», гречкосіям — інша — не менш популярна мелодія «Гоп, мої гречаники», баштанникам до появи у світ спеціального твору доведеться користуватися хоч би такою піснею:

“Три городи обробила — Одна диня уродила.

Гуляю я!

Гей, гуляю я!”

Якщо взятися по-справжньому, то можна з успіхом радіофікувати всі наші поля і кілька разів на день омузичуватирослини. Вранці — класична музика, в обід — народна, а під вечір — легка. Або ж навпаки.

...Це якщо мріяти з усмішкою на обличчі. А якщо кинути серйозний погляд на наше минуле й сучасне, то я собі подумав: так ось чому українська земля споконвіку так щедро й багато родить! Це ж бо наш охочий до співу, наш музикальний народ був і залишається для землі-годувальниці вічним і невичерпним джерелом сили і зросту.

 

МІЛЬЙОННИЙ ПАСАЖИР

Біля каси аеропорту мене ждала приємна несподіванка. Коли я простягнув у віконце гроші, касирка радісно потиснула мені руку й притьмом заторохтіла:

— Ні-ні, грошей не треба. Ви просто щасливчик. Ось вам безкоштовний білет до Києва і наш скромний сувенір на згадку.

І подала мені невеличку дорожню сумочку з емблемою Аерофлоту.

— Держіть, добродію! Як ваше прізвище?

— М-моє? А що трапилось? Я...

— О, не хвилюйтесь! Ви зараз будете аж на сьомому небі.

Записала моє прізвище, домашню адресу, професію і вийшла в сусідню кімнату. Не встиг я від подиву й рота розкрити, як диктор загаласував по радіо:

— Увага, увага! Шановні громадяни! Ми раді вас повідомити, що сьогодні з нашого аеропорту рейсом номер 351 відлітає мільйонний пасажир! Ювілейний безплатний білет до Києва і пам’ятний подарунок щойно дістався майстру прокатного цеху Миколі Петровичу Гарагулі.

Он воно що! Я — мільйонний пасажир! Оце справді несподіванка!

За хвилину вийшла знайома касирка і запросила до начальника аеропорту. Там уже мене ждали фотокореспонденти, піонери з квітами і ще якісь не в міру збуджені люди, до яких я потрапив у гарячі обійми. Кожен волів першим привітати мене з такою удачею.

Зрештою школярі молодших класів  вишикувались у шеренгу і на мотив пісні «Гей, нумо, косарі!» дружно проспівали вітальні вірші. Найбільше мені сподобався жвавий приспів:

“Ось він — богатир,

Наш мільйонний пасажир!

Гей, гей, уха, ха,

Наш мільйонний пасажир!”

Потім мене по черзі віншували начальник аеропорту і всі касири, фотокореспонденти, пасажири. З поспіху навіть довідкове бюро закрили, бо всім хотілося сфотографуватись  на згадку  з мільйонним пасажиром. За півгодини я наторохтів інтерв’ю кореспондентам місцевих газет, записав свій схвильований виступ-подяку на магнітофонну плівку й розповів кілька кумедних пригод зі свого життя.

Рівно через годину мене урочисто провели на перон, побажали ні пуху ні пера і ще раз сфотографували на згадку. Радісно схвильований, я підійшов до контролера при виході на льотне поле і показав йому свій ювілейний квиток:

— Ну як? Скоро відлітаємо?

— Підождіть, підождіть! Ваш талон на посадку. Рейс? 351? Так ви ж, голубе, спізнилися! Ваш літак да-а-вно вже в повітрі... До Києва долітає.

Я кинувся до каси. Дівчина по той бік віконця подарувала мені ще одну сонячну посмішку й розвела руками:

— Даруйте, прикре непорозуміння! Ми справді трохи той... захопилися і затягли ваші урочисті проводи...

— То дайте мені квиток хоч на наступний рейс. Я дуже поспішаю.

— Пізно... На сьогодні до Києва всі білети продані... Та ви не журіться. Ви наш мільйонний пасажир, і завтра ми вас відправимо поза чергою.

— Спасибі вашій дядині! Мені сьогодні доконче треба летіти! Я метнувся до виходу, спіймав таксі і гайда на залізничний вокзал. Ех, тільки б встигнути! Давай, рідний, давай! Жми на всі педалі! Для таксі я не ювілейний, а рядовий пасажир!

На вокзалі біля каси гуділа черга. Я нерішуче потоптався й махнув рукою. Була не була, спробую! Від однієї думки, що й тут я можу стати мільйонним пасажиром у мене шпигонуло під серцем. Та все обійшлося благополучно. Я схопив білет, мерщій у вагон і зітхнув полегшено. Слава  тобі, карасику! Як би там не було, а я — їду!

— Ви чули? — торкнув мене за лікоть сусід по купе. — Щойно передали по радіо: сьогодні наш аеропорт відправив мільйонного пасажира! Каюсь, що поїхав поїздом. Може б, і мені пощастило покататися на дурничку...

А Я ЖИВУ З ЛЕВОМ

Пішла поголовна мода на всяких мініпесиків, сибірських котів, морських свинок, хом’ячків, вужів, черепах і навіть на молоденьких крокодильчиків... Одне слово, тепер у кожній третій квартирі — «всякої тварі по парі».

І нічого тут не попишеш. Бо живемо ми з вами, як про це щотижня нагадує телебачення, — у світі тварин.

Особисто я теж живу в цьому світі...

Мій сусід справа тримає в квартирі двох витрішкуватих бульдогів і одного триметрового удава.

Дружина з дітьми й теща втекли від цього сусіда світ за очі й пообіцяли вернутись у рідні пенати тільки тоді, коли він ліквідує свій домашній звіринець.

Сусід зліва минулого року притарабанив у рюкзаку з туристичного походу виводок маленьких шакальчиків. Тепер вони підросли, зміцніли й можуть влаштувати на балконі такий концерт, що в перехожих на вулиці мурашки по спині бігають.

Сусідка вгорі страшенно закохана в котячу породу. За неточними підрахунками, в її квартирі живе котів більше, ніж у 1913 році їх налічувалось у всьому нашому місті.

Сусід знизу донедавна не подавав ніяких ознак життя. У його ванні мирно хлюпались два крокодильчики.

Тихі тварючки, нікому вони не заважали. Хай би й далі плавали. Так ні ж! Сусід за цих двох крокодильчиків і за дюжину ящірок на додачу виміняв ослика й постійно прописав його в своїй квартирі.

Правда, обмін був вимушений. Всьому виною проклятий ліфт. Він у нас виходить з ладу щодня.

Тоді сусід нав’ючує свого ослика, сам сідає зверху й цугикає на сьомий поверх.

Ослик у нього дуже симпатична тварина.

Єдина вада — завжди кричить, ніби його ріжуть тупим ножем. Галасу на сходах — вуха затикаємо.

Можете уявити моє життя в цьому «світі тварин». Та ще при теперішній звукоізоляції в квартирах.

Справа гарчать і гавкають бульдоги.

Зліва — завивають шакали.

Вгорі — котячі концерти.

Знизу — осляче «іа!».

Буває, послухаєш — моторошно стає... Жив, як у джунглях.

Але всьому приходить кінець.

Мучивсь я місяць, затикав вуха півроку й, нарешті, не витримав.

Думаю: пора вибивати клин клином.

Пішов у магазин і купив стереомагнітофон з кількома гучномовцями. Другого дня записав на плівку царя звірів — африканського лева і давай щовечора вмикати свої гучномовці. Увімкну «на всю котушку», а сам преспокійно йду гуляти.

І що ви думаєте? Ефект перевершив усі мої сподівання.

Зачувши грізне ричання лева, сусідові бульдоги з переляку почали забиватись під ванну, бідолашних шакалів тепер тіпає, мов у лихоманці, припинились котячі оргії над головою, а осел одразу став безголосим, як мишеня.

Думалося: ось тепер я поживу спокійно! Та невдовзі почалися нові клопоти.

Першим прибіг сусід знизу.

— Слухай, давай мінятись! Я тобі свого ішака й холодильник «Оку» на додачу, а ти мені — африканського лева.

— Пропоную мотоцикл з коляскою, — хапає за руку власник бульдогів і триметрового удава.

...Сьогодні давали в обмін на лева кольоровий телевізор, спальний гарнітур, піаніно і навіть дійну корову з телям.

Цікаво, що запропонують завтра?

 

ЯК НЕ ВЕЗЕ, ТАК НЕ ВЕЗЕ...

Підраховано: невезучих людей на один квадратний кілометр порівняно небагато Але в тому квадраті, де я, завжди на одного невезучого більше. Бо мені, мабуть, на роду написане невезіння.

Це для таких, як я, висять таблички:

«Увага! Злий пес!», «Не стій під стрілою!», «Не впевнений  — не обганяй!». Бо я помітив: сто чоловік обмине лихо, а мене обов’язково знайде.

От вам остання моя пригода. Приїхав я на південь у відрядження вибивати на заводі там дефіцитне обладнання. Ну, колись нашого брата називали «штовхачем», тепер заборонили. Оформили мені відрядження ніби по обміну досвідом... Слава богу, все йшло, як по маслу: від поїзда не відстав, у готелі влаштувався. А сьогодні — на тобі! Загубив командировочне посвідчення разом з документами на обладнання. Та ще де — на міському пляжі посіяв! Тепер півдня ходжу, гребусь у піску, як квочка. Кожен огризок обдивився, а мої документи ніби хапхапонув. Усі командировочні — люди як люди. Один я — невдаха.

Підійшов до однієї компанії. Сидять — ріжуться у дурня.

— Щасливі, — кажу, — ви люди. Загоряєте спокійно. Ні турбот вам, ні клопоту. А мені — хоч з вишки та в воду.

— А що трапилось? — питають мене.

Я й поділився своїм лихом:

— Тепер мені,— кажу,— хоч додому не вертайсь.

— Слухай, — торкає мене найбільш засмаглий. — Тут недавно ходив якийсь жевжик у вишневих плавках і питав, хто з приїжджих загубив документи. Може, то якраз твої?

Я за тим жевжиком по пляжу. Побіг туди, прибіг сюди — як у воду канув. Кажуть, був такий та загув... Нарешті знайшов одного у вишневих плавках. Солідний такий мужчина.

— Це не ви,— питаю,— на чужі командировочні документи наткнулись?

— Ні на що я,— відрізає,— не натикався.

— А сам ви місцевий чи теж, як і я, в командировці? — питаю вже просто так, механічно.

— Я здалеку. Аж із пункту N приїхав. З науково-дослідного інституту. Може, чули? А тут — у творчім відрядженні. Вже другий тиждень...

— Ну, й як воно... нічого?

— Та жить можна. Тільки плечі трохи присмалив. Не вберіг. Учора зачитався, а воно й прихопило. Тепер поболюють, і шкіра лізе.

— Це не біда. От мені лихо!

— Та ви не падайте духом. Пройдіться ще раз пляжем. Ондечки хлоп’ята човники на воду пускають. Чи, бува, не з ваших документів?

Я прожогом у воду. Давай ловити човники на хвилях. А малеча в крик...

— Я, дітки, — заспокоюю їх, — не п’яний! Ви мене не бійтесь. Підходьте ближче. Я тільки гляну, з чого ваші човники й віддам.     Тут підбігла одна мама й гукає з берега:

— Ей ви?! Як вам не соромно! Перестаньте хуліганити, а то я дружинників покличу.

Виліз я на берег — стою ні в сих ні в тих...

І тут раптом оголошують по радіо:

— Батьки Вови такого-то! Ваш хлопчик знайшовся й чекає вас там-то й там-то.

Я аж підскочив від несподіванки. Так це ж ідея! Треба й собі сповістити по радіо про свою згубу.

...Коли по пляжу передали моє слізне радіопрохання, мені принесли цілу купу командировочних документів. Були там і з пункту А, і з пункту В, і з заводів, і з науково-дослідних інститутів. Тільки моїх документів серед них не знайшлося.

Сказано ж, не везучий!

 

БУДЬТЕ ЗДОРОВІ — АВАНСОМ — Апчхи!

За столом у президії голосно чхнули. Я аж підскочив на стільці, ніби мені пустили джмеля у пазуху. Цікаво, хто б це міг чхнути! Іван Петрович? Не схоже... Я його «апчхи» сонним упізнаю. Правда, тут незнайома акустика... Міг же я помилитися. Ай-я-яи! І як це я в біса проґавив? Ну, тільки ж нахилив голову, а тут раптом — апчхи!

— Ви не помітили, хто зараз чхнув у президії? — спитав я сусіда справа.

— Не прислухався. По-моєму, ніхто не чхав.

— А ви не бачили? — звернувся я до сусіда зліва.

— Запитай у стенографісток. Вони на нараді кожне «апчхи» записують.

Гм... Він ще й жартує! Посадили б твого директора у президію, якої б ти тоді заспівав? От наш Іван Петрович, коли б не чхнув, завжди любить, щоб йому «будь здоров» казали. Навіть ображається, як хто-небудь промовчить. «Для кого я,— каже,— оце чхнув? Для себе чи що? Мені за це гроші не платять. Ви, — каже, — повинні мене з пів-апчхи розуміти».

Ну, в нас на зборах простіше: за столом, крім Івана Петровича, нікого немає. Так що тільки почув «апчхи» — кричи «будь здоров!» і крапка. А тут, брат, ситуація... У президії як-не-як чоловік так під тридцять набереться. Спробуй-но розібрати, хто з них чхнув, а хто ні.

— Ви не звернули уваги: чоловік чхав чи жінка? — спитав я сусіда справа.

— Жінка, але чоловічим голосом,—відповів за нього сусід зліва.

— Знаєте що, — скипів я,— прибережіть свої заяложені дотепи для себе про чорний день!

Мене починав нервувати отой сусід зліва.

—  Та чого ви переживаєте,— заспокоїли мене з правого боку — Хто б не чхнув, яке це має значення.

Чуєте? Для нього це не має ніякого значення! Щаслива людина! А мені завтра хоч на роботу не показуйся. Ну як я після цього Іванові Петровичу у вічі гляну? Він же знає, що я був на нараді, сидів у третьому ряді якраз проти нього. І не сказав йому «будьте здорові», коли він так авторитетно чхнув у президії! Тепер він мене поїдом їстиме. І що я йому скажу? Ну, припустимо, вибачусь. Мовляв, не посмів через увесь зал «будь здоров» кричати. А він скаже: гаразд, хай навіть так. Але ж міг ти, сякийтакий, хоч головою мені кивнути.

От, прокляття! Може, поки не пізно, хоч заднім числом побажати йому здоров’я?

Тепер я не зводив з Івана Петровича очей. Ану, чи гляне в мій бік? Ану ж, чи гляне?

А він, як на зло, нахилився, голови не підводить. Тоді я зважився на найгірше. Набрав повні легені повітря та на весь зал:

—    Апчхи!

Аж лупа покотилась.

А сам очима пряду, пряду на директора. Ану ж, чи гляне?

Спасибі, глянув! Упізнав мене одразу. Я йому кив головою, морг бровами:

— Будьте здорові, Іване Петровичу, — шепнув губами.

А він, бачу, нічого не розуміє. Тільки дивиться на мене та поглядом запитує: чого, мовляв, хитаєш головою, як кобила в спасівку?

Тоді я вирвав з блокнота аркуш паперу і написав: «Іване Петровичу! Будьте здорові! З повагою — Д».

Як передали йому мою записку в президію, їй-бо, аж на душі полегшало. Ніби гора з плеч. Тепер мене совість не мучить. Чхав чи не чхав на нараді Іван Петрович, мені однаково. Моє діло — побажати йому доброго здоров’я. Хай навіть авансом на його чергове «апчхи!»

 

СИГНАЛІЗУЮ!

Всю ніч не спав. Лежав і думав: ану ж, хто з жителів нашого міста біля мого будинку, образно кажучи, вріже дуба?

Ви не дивуйтесь, бо така загроза вчора справді з’явилась:  над самісіньким моїм вікном з карниза звисає от-такенна крижана буруля! Центнерів три з гаком. Упаде комусь па голову — блин зробить...

Сигналізую в найближче будинкоуправління:

— Над життям одного з громадян нашої країни нависла смертельна небезпека.

— Яка конкретно? — питають.

— З даху нашого будинку звисає прямо на вулицю от-така крижана балабуха. Центнерів три з гаком. Упаде комусь на голову — кришка. Негайно вживайте заходів.

— Дозвольте, а ви звідки дзвоните?

— З вулиці Тихої.

— Це не наш будинок.

— Але ж...

— Ніяких але! Дзвоніть у своє будинкоуправління. Або ще краще: самі обваліть балабуху.

Гм. Обваліть самі... Нема дурних! Це треба сина посилати з п’ятого поверху вниз, щоб переймав перехожих. Це треба відчиняти вікно й валяти оповзня. Це треба... Тьху, ти господи! Краще просигналізую в своє будинкоуправління. Менше мороки.

Але, бачу, телефонні сигнали, як мертвому припарки. Пора братися за перо. Вирішив: настрочу скаргу міністру комунального господарства, а копії — в усі центральні газети. Хай розбираються, нехай вживають заходів!

Тільки сів за стіл, чую шум під вікном. — Ну, думаю, вже когось навернуло! Вже якомусь трудящому амба!

Коли ні, помилився. Крижана брила як висіла, так і висить. А під вікном стоїть страховий агент і всіх, хто не йде, агітує страхувати життя від нещасного випадку. І все пальцем тикає на наш дах. Мовляв, ми не тільки під богом ходимо, а ще й під бурульками.

Видно, меткий агент, зразу змикитив, де пахне смаленим.

Ну, пішоходи страхуються на всяк випадок, а я сів дописувати скаргу. Коли це гупають над головою. Прислухався — хтось по даху швендяє. Аж мене цікавість розібрала: хто б це міг бути? З будинкоуправління — навряд. З міністерства ще не встигли відреагувати на мій тривожний сигнал. З редакції — теж...

Не полінувався, одягнув шапку, накинув пальто — і вниз. Дивлюся: сусід Грицько! Прип’яв себе вірьовкою до димаря і обцюкує крижану бурулю.

— Тобі що, — гукаю — найбільше треба? Ну куди тебе поперло, га? Хай, кому треба, той і обрубує. Нам за це грошей не платять! А він обрубує. Аж цур’я  летить!

— Гей, ти! — давай я допікати Грицькові,— Подумаєш, герой у бабиній кофті! Та я, коли хочеш знати, не одну, а сто таких буруль можу обрубати! І не тільки над п’ятим поверхом — на хмарочоса не побоюсь видряпатись!

Бачу, Грицько на мене нуль уваги. Я тоді підступив ще ближче.

— Ех ти, вискочка! — гукаю.— Вискочка й егоїст! За славою ганяєшся!

— Обережніше! — схопив мене за руку страховий агент. І дуже вчасно. Бо крижана брила я-ак гуркне з-під Грицькової сокири додолу! Так у мене перед носом і просвистіла. Якби не страховий агент — замовляй місце на кладовищі.

Я розсердився, махнув рукою й пішов дописувати скаргу. Сьогодні ж відішлю міністрові комунального господарства, народному контролю й усім керівним органам. Хай все таки вживуть заходів. Щоб над моїм вікном ніколи більше не звисали крижані балабухи.

 

 

 

 

 

 

Бувальщини.

НАДІЯ НА ЗВОРОТНИЙ МАРШРУТ

Приходить жінка з роботи додому.

Глянув на неї чоловік — й очам своїм не повірив: вона чи не вона? Зроду ще такою своєї «половини» не бачив.

— Чого це тебе в три погибелі скрутило? — каже чоловік. — У вас що, на заводі протяги по цехах гуляють?

— Ні, протягів не помічала.

— То, може, радикуліт? Завтра ж сходи до лікаря.

— Ні, це й не радикуліт, чоловіче.

— Тоді яка ж болячка?

— Це я,— розказує жінка, — після роботи дуже довго виглядала на зупинці рейсового автобуса. Все витягувала на дорогу шию — чи не їде? От воно й скрутило... Ану і ти дві години потримай отако-о шию, то й тебе перекособочить.

Чоловік знов своєї:

— Сходи завтра до лікаря, бо куди це годиться. Ти в мене тепер, як знак запитання.

— Ет, не переживай! — заспокоїла його жінка. Обійдемось без лікарів. Завтра їхатиму в зворотний бік, знов автобус годинами виглядатиму. От шия й стане на місце, назад відкособочить.

 

ТЕЛЕГРАМА

 

За кілька днів до Нового року на пошті одного курортного містечка літня жінка посилала додому поздоровчу телеграму.

Привітна телеграфістка взяла в неї щойно заповнений бланк і здивовано підняла брови. Замість традиційних кількох слів новорічного привіту там було ціле «послання»:

«Сердечно поздоровляю Новим роком дочку Галю, внучків Петю й Ліду, а також дорогу сестру Катю й куму Настю з кумом Грицьком. Шлю новорічні вітання сусідам Мартинюкам: дідові Павлові, бабі Груні, їхній невістці Клаві й синові Колі. Бажаю всім...»

І так далі...

— Слухайте, тітонько! — пожаліла її грошей молоденька телеграфістка. — Навіщо вам оцей довжелезний перелік імен родичів, кумів і сусідів? Написали б: вітаю всіх... А потім: бажаю... І крапка. Так було б коротше й дешевше.

— Еге ж! Яка ти розумна! — не погодилася з телеграфісткою жінка. — Як я напишу по-твоєму, коротко: «всім-всім», то мій зять Мишко подумає, що я й його з новорічним святом поздоровляю. А я зятя якраз і не хочу вітати. Ми з ним перед моїм від’їздом на курорт посварились. Так що передавай, як написано. Хай краще влетить у копійчину, зате моє буде зверху.