матеріал до уроку: "Міфи Дворіччя"

Міфи давньої Месопотамії Месопотамія – це країна, яка була розташована поблизу Перської затоки. Грецьке слово Месопотамія означає Межиріччя або Дворіччя. Прадавні месопотамські держави виникали та відходили в небуття на берегах двох великих річок – Тигру та Євфрату. У IV–II тис. до н. е. племена невідомого походження – шумери – заснували перші міста держави на півдні Межиріччя. У другій половині III тис. до н. е. мешканці північної частини Месопотамії – аккадці – під проводом царя Саргона об’єднали Дворіччя в «Царство Шумеру та Аккаду». Пізніше цю територію називали Вавилонією. Два народи, які розмовляли різними мовами, поступово змішалися і створили міфологію, яку називають шумеро-аккадською. Чотири тисячі років тому шумерські жерці склали місячний календар з 12 місяців. Кожен місяць складався з 29 або 30 діб, а рік – з 354 діб, тобто був на 11 діб коротший за сонячний. Щоб наздогнати природу, жерці додавали один раз на три роки ще один – 13-й місяць з 30 діб. Перші відомості про міфи шумерів та аккадців учені отримали із зображень богів, статуй, рельєфів – тобто з матеріалів образотворчого мистецтва. Вони донесли до нас інформацію про уявлення прадавніх мешканців Месопотамії ще з VI тис. до н. е., але після розшифровки шумерської системи письма – клинопису – у середині XIX ст. в розпорядження вчених потрапили і писемні джерела з історії та міфології шумерів та аккадців від початку III тис. до н. е. Вавилонські астрономи, підраховуючи середню довжину місячного місяця, помилилися лише на півсекунди. Шумери винайшли багато корисних речей: серп, соху з особливою трубкою для посіву зерна, колесо, кружало. Але найважливішим винахідом шумерів була писемність. Шумерська система письма має назву клинопис. Знаки наносили гострою паличкою на глиняні таблички, а потім їх обпалювали на вогні. Вавилон. Брама Iштар та «Висячi сади» Семiрамiди. Реконструкція Шумерські та аккадські міфи, які дійшли до нас, розповідають передусім про виникнення світобудови, народження богів, про їхні злі чвари, сварки та інтриги, благодійні та руйнівні діяння. Найдавніші – міфи шумерського походження. Саме шумери створили доволі струнку систему уявлень про світобудову, походження людини та заснування цивілізації. Божеств, які беруть участь у процесі творення, кілька: бог повітря Енліль (букв. «володар повітря»), бог води Енкі, богиня-мати Нінхурсаг (або Нінмах чи Нінту), бог південного повітря Нінурта, бог місяця Нанна-Сін, бог кочовиків Марту та богиня кохання і війни Інанна і її чоловік Думузі (грецькою Таммуз). Ці найдавніші божества шумерами уявлялися і як втілення родючих сил природи, і як заступники кожного міста-держави: так, Енліль був богом міста Ніппур, Енкі – богом міста Ереду, бог неба Ан та Інанна – боги міста Урук, Нанна-Сін найбільше шанувався в місті Урі, бог-войовник Нінгарсу – в місті Лагаш. Одне з найвідоміших міст давнього світу Баб-іл-лу (Вавилон), тобто «Врата бога», було дуже багатим і красивим. Відомими в усьому світі були висячі сади Семіраміди, збудовані царем Навуходоносором для своєї дружини, лідійської царівни. Їх визнали одним з семи чудес світу. Клинопис Клинопис був характерним для різних мов: шумерської, аккадської, еламської, хетської, давньоперської та ін. Початок розшифровки шумерськогоклинопису поклав німецький філолог Г. Гротефенд у 1802 р. Про створення людей до нас дійшло кілька міфів. Творцями людства виступають Енкі та Нінмах – вони виліпили людину з глини підземного світового океану Абзу. Людина повинна працювати на користь богів: обробляти землю, пасти худобу, збирати плоди, годувати богів своїми жертвами. Інші міфи розповідають про те, що люди росли під землею, і, коли Енліль, який винайшов мотику, зробив цією мотикою дірку в землі, звідти вийшли люди. У міфі про райську країну Дільмун розповідається, як захворів бог Енкі. Однією з восьми хворих частин його тіла було ребро. Для лікування Енкі мати шумерських богів Нінхурсаг народжує вісім богів-цілителів, зокрема богиню Нінті – «господиню ребра». Шумерське слово «ті» означало «животворити, давати життя». Отже, «господиня ребра» стала «господинею, яка дає життя». Ймовірно, що саме цей епізод увійшов пізніше в біблійні тексти і залишився серед них, але втратив мовну основу (давньоєврейські слова «ребро» і «та, що дає життя» зовсім не схожі). Творцями-деміургами в шумерських міфах найчастіше вважаються Енліль та Енкі. Енліль створив колесо та зерно. Але й інші боги винайшли багато чого корисного: богиня Нінкасі заснувала броварство, богиня Утту – ткацьке ремесло, садівництво започаткував божественний садівник Шукалітудда, герої Енмеркар та Гільгамеш поклали початок містобудуванню, а Енмеркар – ще й писемності. Найбільш відомі аккадські міфи майже збігаються з шумерськими оригіналами (насамперед це розповідь про повінь та мандрування Іштар до підземного царства). Всі аккадські боги шумерського походження: аккадський Шамаш ототожнюється з шумерським Уту, богиня Іштар – з Інанною, бог Енліль отримав титул Бел – «володар». Після піднесення Вавилона велику роль починає відігравати головний бог цього міста Мардук. Його ім’я теж шумерського походження. Аккадський міф про створення світу походить з поеми, яку називають за першими словами «Енума еліш…» – «Коли нагорі». Ця поема була створена не так для того, щоб розповісти історію світобудови, як для того, щоб прославити вавилонського бога Мардука, саме тому вона наголошує на його творчих діяннях. Поема була написана на початку Х ст. до н. е., і в цей час Мардук вважався не тільки творцем світу, але й прямим законним нащадком прадавніх могутніх сил, зокрема й шумерських (так, батько Мардука – бог Ейя, тобто шумерський Енкі). Бог Ану під небесною трійцею: півмісяцем Сином, зіркою Іштар і сонячним диском Шамашем Міфи про створення світу та роду людського в вавилонській літературі пов’язані з міфами про людські поневіряння, загибель людства і навіть про знищення всесвіту. Як і в шумерських міфах, у них підкреслюється, що причина лиха – злоба богів, їхнє бажання зменшити народонаселення, бо люди заважають богам своїм галасом. Нещастя сприймаються не як законне покарання за людські гріхи, але як зла примха божества. В основу міфу про повінь, який ввійшов до епосу про Гільгамеша, лягло шумерське сказання про Зіусудру. Всесвіт в уяві давніх мешканців Месопотамії немов плаває у світовому океані. Земля подібна до великого перевернутого човна, а небо – це твердий купол, що покриває світ. Небесний простір поділяється на декілька частин: «верхнє небо Ану», «середнє небо», у центрі якого знаходиться лазуритова святиня Мардука, та «нижнє небо», на якому розташовані зірки. Небеса створені з різновидів коштовного каміння: нижнє небо, наприклад, з синьої яшми. На небесах існує прообраз всього, що є на землі, – зокрема небесні Тигр та Євфрат, з правого боку місяця лежить небесний Аккад. Земля також поділена на декілька ярусів: верхня частина належить Енлілю, там живуть люди, середня належить Ейя, нижня – володіння богів землі та підземного царства. Земля прив’язана до неба канатами (Чумацький Шлях).

Створення світу Коли небеса вгорі ще не мали імені, а внизу ще не було землі і ніхто не знав, як вона зветься, коли ще не було боліт, на яких ріс очерет; коли не було храмів, не було богів, що визначають людські долі, з’єдналися і змішалися хвилі солоних вод – Тіамат і хвилі прісних вод – Абзу. Серед вод народилися боги – молоді, веселі, гарні. Зібралися вони на веселий бенкет і зняли великий галас на просторах, які досі були дуже тихими. Той галас розійшовся по всіх закутках, дістав і до глибин, де спочивав бог солодких вод Абзу. – Не подобається мені поведінка молодих богів, – сказав Абзу своїй дружині Тіамат, – ні вдень ні вночі немає спокою, все трясеться від галасу та співів. Не можу очей зімкнути. Перетворю на прах та знищу це молоде покоління. – Ні, – сказала Тіамат, – ми не повинні руйнувати те, що самі створили. Хоча поведінка молодих богів нам і не до вподоби, доведеться потерпіти. Абзу погодився, але невдовзі його знов охопив гнів, і він міркував, як згубити молодих богів. Двобій Мардука з Тіамат Молоді боги дізналися про наміри Абзу. Вони притихли і розгублено гадали, як урятуватися. Тут підвівся могутній і мудрий бог Ейя і заспокоїв їх. Він вигадав чарівне закляття, вимовив його, і сон розлився в повітрі, огорнув Абзу і змусив його прилягти. Щойно Абзу заснув у глибинах своєї печери, як на нього напав молодий бог Ейя, зірвав з його голови сяючу корону і вбив його. Сам Ейя оселився в його житлі і привів сюди свою наречену Дамкіну. Саме тут, у печері Абзу, в Ейя і Дамкіни народився наймогутніший месопотамський бог. Новонародженого бога звали Мардук. Він сяяв, наче весняне сонце, яке перемагає пітьму і смерть. Він був величезний і схожий на героїв. Коли Ейя побачив свого сина Мардука, серце його сповнилося гордістю. Мардук був подвійним богом. Він мав чотири вуха, які все чули; чотири ока, які все бачили; з його рота виривалися язики полум’я. Десять богів не мали такої слави, яку мав один Мардук. Це був найсильніший, недосяжний бог. Мардукові був присвячений храм Есагіла, який знаходився на останньому поверсі величезної семиповерхової вежі – зікурата. Деякі боги заздрили Мардукові – їм не подобалися його сила і слава. Вони розшукали Тіамат і почали підмовляти її проти Мардука. – Ти забула, хто вбив твого чоловіка Абзу? – казали вони і тим самим навіювали їй думку про помсту. – Це батько Мардука вбив його. А Мардук ще дуже молодий, але вважає себе вищим за нас і прагне захопити владу над нами. Оголоси йому війну! Вбий його! Тіамат прислухалася до цих злих слів. Вона створила ціле військо страхіть – величезних змій з гострими зубами та отрутою замість крові; драконів, від одного погляду на яких гинуло від жаху все живе; могутні вихори; скажених собак; скорпіонів завбільшки з людину і чудовиськ, схожих водночас на риб і на людей. Потім з-поміж богів, які підмовляли її до помсти, вона обрала бога Кінгу, зробила його вождем і повелителем невдоволених богів. Він мав дати знак до наступу і кинутися в бій попереду всіх на чолі війська. Мудрий Ейя знав про небезпеку, яка загрожувала його синові. Він пішов шукати друзів, і чимало богів були готові стати до бою разом з ним, але, довідавшись про наміри Тіамат і побачивши її військо, вони відступили. Друзі Ейя зібралися таємно, їхні серця були сповнені туги. Ніхто з них не міг порадити щось розумне, ніхто не хотів іти в нерівний бій. Після тривалої мовчанки встав один з богів і в повній тиші назвав ім’я Мардука. Тільки Мардук міг перемогти Тіамат. Страх покинув богів, які зібралися на таємну раду. Вони увійшли до бенкетної зали, їли хліб, пили вино та пиво, веселилися. Поставили для Мардука царський трон, всадовили на нього молодого бога, славили його і проголошували: – Ти найвеличніший і найповажніший з богів! Як ти накажеш – так усе й буде! Кого забажаєш – піднесеш або принизиш. І нехай твоя зброя не мине цілі, нехай вона розіб’є ворога. Ти спроможний насилати погибель і відтворювати все, що забажаєш! Боги принесли красивий одяг, поклали його перед Мардуком і попрохали знищити цей одяг, а потім знову відтворити, щоб підтвердити його чарівну могутність. Мардук наказав – одяг зник. Наказав удруге – і відтворив його знов. Боги раділи і славили Мардука. – Хай живе цар Мардук! Хай живе наш цар! Іди, Мардук, – вигукували боги, – відніми життя в Тіамат, нехай вітри рознесуть її кров по дальніх землях! Мардук прийняв від богів непереможну зброю. Він узяв лук і поклав до сагайдака стріли, схопив палицю і наказав вітрам усіх чотирьох сторін світу прямувати за ним. Потім піднявся на колісницю бур, яка наводила страх на кожного, хто її бачив. Вона була запряжена чотирма кіньми: вони звалися Згуба, Жорстокість і Спритність. Не припиняючи метати вогонь і блискавки, страхітливий Мардук став до бою із Тіамат. Тіамат остовпіла від несподіванки. Остовпів і Мардук, побачивши її саму та її військо. Першою прийшла до тями Тіамат і страшенно розгнівалась. Від злості вона вся трусилася і, сповнена ненависті, кинула в обличчя Мардукові страшне закляття. І військо взялося за зброю. Мардук кинув сіть і накрив нею Тіамат. Але та широко, як тільки змогла, роззявила пащеку і закричала. Мардук звелів вихорам вскочити до її роззявленої пельки і зупинити серце. Оповита сіттю Тіамат замовкла. Мардук узяв лук, натягнув тятиву і випустив стрілу, яка пронизала тіло Тіамат. Мардук убив Тіамат, розітнув її вени і наказав північному вітрові рознести її кров по безлюддю. Військо Тіамат кинулось навтіки. Її прибічники вже не хотіли битися, вони прагнули тільки врятувати своє життя. Але Мардук узяв їх у полон, зв’язав, а зброю зламав, як стебла трави. Нарешті взяв у полон і Кінгу, сина Тіамат, відібрав у нього ознаки влади і в кайданах відправив до в’язниці. Потім Мардук повернувся до вбитої Тіамат, розрізав її тіло навпіл. Одну половину, наче черепашку, підняв догори і створив з неї небеса. На небесах він укріпив заслони, щоб вони стримували небесні води, і поставив біля них охоронців. З другої половини Тіамат Мардук створив землю. Для верховних богів він збудував палац і кожному відвів своє місце. На сході і заході поставив ворота з міцними засувами. Посеред неба Мардук зробив заглиблення, створив зірки і місяць, подарував йому сяйво і наказав правити вночі. Створивши все це і розставивши по своїх місцях, Мардук прийшов до бога Ейя і сказав йому: – Я хочу створити живу істоту і назвати її людиною. Для цього я принесу в жертву всіх полонених богів і створю з них людей. – Достатньо буде, якщо ти принесеш у жертву одного бога, – відповів Ейя, – нехай усі інші живуть. Мардук покликав усіх богів, наказав привести і своїх супротивників. Звернувся до них з промовою і дозволив обрати жертву. – Нехай у жертву буде принесено Кінгу, – запропонували підземні боги, – він у всьому винен, він очолював військо проти тебе. Привели Кінгу. Мардук розтяв йому вени; з його крові створив людину. Так, згідно з розповідями вавилонських жерців, були створені світ, небо, земля і нарешті – людина, яка повинна поклонятися і слугувати богам.

Іштар у підземному царстві Богиня Іштар У прадавні часи бог пастухів Таммуз попросив руки прекрасної богині любові Іштар. Він ішов до неї пасовиськами, на яких паслися незліченні отари овець, проходив повз череди кіз, могутніх биків і корів, наближався до неї своїми зеленими володіннями, і з рук його капали молоко і вершки. Брат Іштар та мати Іштар побачили, що Таммуз підходить до них. Вони покликали Іштар і порадили їй: – Наближається Таммуз, вбраний, наче наречений. Не відмовляй йому, Іштар, виходь за нього заміж. Ти матимеш усе, якщо станеш його дружиною. Разом будете пити солодкі вершки та вкриватися м’якою вовною. Іштар викупалася та намастила шкіру пахощами, вдяглася в царські шати, прикрасила себе золотом і коштовним камінням і вийшла назустріч Таммузові. Таммуз обійняв її і повів до себе додому. Він не здогадувався, як Іштар любить владу. Спокійне, тихе життя разом з богом пастухів їй набридло. Вона мріяла про більшу могутність і охоче б владарювала навіть землями, з яких ніхто ніколи не повертається. У тих темних краях царювала старша сестра Іштар, богиня Ерешкігаль. Одного разу Іштар вдягла царські шати, поклала на голову божественну корону, прикрасила себе намистом та браслетами і покинула Таммуза. Вона вирушила в потойбіччя до сестри Ерешкігаль, щоб подивитися на царство, яким прагнула заволодіти. Перед тим як піти, вона сказала своєму головному радникові: – Якщо протягом трьох днів і трьох ночей я не повернуся – зі мною сталося лихо. Поспішай тоді до палацу богів, щосили плач, благай, вимагай допомоги. І пішла дорогою, яка веде під землю, в царство темряви, праху, звідки нема вороття. Перед брамою підземного царства вона зупинилася і гукнула: – Відчини ворота, охоронцю! Відчини, щоб я увійшла! – Хто ти? – запитав охоронець за брамою. – Я богиня Іштар, богиня небес, з яких сходить сонце. – Якщо ти богиня Іштар і прийшла з країни світла, з краю, де сходить сонце, навіщо тобі спускатися в морок, звідки ніхто не вертається? – Відчини браму, я йду відвідати свою сестру Ерешкігаль. Якщо не відчиниш, я розіб’ю її, зламаю засуви, випущу з підземного царства всіх мертвих, і буде їх більше, ніж живих. Охоронець злякався: – Зажди хвилинку, могутня богине, – попрохав він. – Я тільки спитаю дозволу у своєї пані. Він побіг до володарки підземного царства Ерешкігаль і сказав їй: – Моя царице, біля воріт стоїть Іштар і вимагає відчинити їх і впустити її до підземного царства. Ерешкігаль люто ненавиділа свою сестру, яка несла людям любов і радість. Погляд Ерешкігаль був поглядом смерті, вона була спроможна лише сіяти тугу. – Впусти її! – гнівно гукнула Ерешкігаль. – І поводься з нею за законами підземного царства. Охоронець відчинив ворота і впустив Іштар до царства Ерешкігаль, але по дорозі до володарки було ще сім воріт. У перших воротах охоронець зняв з голови Іштар корону – той, хто переступає поріг підземного царства, має відмовитися від усього. Дракон з воріт богині Іштар у славнозвісному Вавилоні Вони пройшли другу браму, і охоронець відібрав у Іштар лазуритовий жезл, який вона тримала в руці. Після третіх воріт він зняв з неї лазуритове намисто. В четвертих – забрав коштовні прикраси з грудей. У п’ятих – браслети. І коли Іштар через сьомі ворота ввійшла в підземне царство, на ній не було ні дорогоцінностей, ні царського вбрання. Без дорогого каміння і золота, без коштовного вбрання, в тому вигляді, в якому людина народжується на світ, постала Іштар перед богинею Ерешкігаль. Володарка підземного царства з ненавистю подивилася на сестру зі свого високого трону і наказала своїм слугам схопити її. – Відведіть її до мого палацу, – сказала вона, – замкніть і нашліть на неї шістдесят хвороб. Нехай вони накинуться на її тіло від очей до п’ят, як голодні леви. Слуги відвели Іштар до палацу, замкнули її в одному з приміщень і напустили на неї шістдесят смертельних хвороб. Відтоді як Іштар зникла в підземному царстві, життя на землі ледве жевріло. Дерева цвіли, але плодів не давали. З землі зникли любов і радість. Головний радник Іштар вдягнув лахміття і з плачем подався до палацу богів – благати їх про допомогу. Він знайшов бога Ейя і заголосив: – Мудрий боже, не дай своїй доньці загинути в підземному царстві, не дай розбити дорогоцінне лазуритове каміння, не дай перевести на тріски рідкісне дерево! Вислухав Ейя ці благання, видлубав з-під нігтя глину і сотворив двох істот, схожих на людей. Одній він дав їжу життя, а другій – воду життя. З цими чудесними дарами він відправив їх до підземного царства. Боги Енкі (Ейя), Уту (Шамаш) та Інана (Іштар) Ерешкігаль зрозуміла, що це – посланці Ейя, і прийняла їх з повагою. Запропонувала холодної води – посланці не схотіли її пити, запропонувала зерна – посланці від нього відмовилися. – Чого ж ви бажаєте? – спитала їх Ерешкігаль. – Віддай нам ту жінку, яку ти тримаєш у палаці і на яку наслала шістдесят хвороб. Ерешкігаль не насмілилася відмовити посланцям мудрого Ейя. Довелося їй впустити їх до палацу. Посланці Ейя ввійшли до палацу і побачили Іштар. Вона лежала нерухома й бездиханна і була мертва. Підійшов перший посланець Ейя і дав їй поживу життя, підійшов другий – і окропив її водою життя. Іштар розплющила очі, груди її наповнилися диханням, вона поворушила руками і підвелась. – Ти вільна, – сказали посланці, – можеш залишати підземне царство. Коли Іштар вийшла з палацу, її обступили боги підземного царства. – Іштар, ти хочеш покинути підземне царство, з якого ніхто ніколи не повертався? Замість себе ти повинна когось залишити. Коли твої очі побачать світло дня, пошли кого-небудь, щоб він залишився замість тебе. Іштар пообіцяла, і боги її відпустили. Вона пройшла крізь сім воріт, і в кожних охоронець повертав Іштар ті речі, які були відібрані. Коли вона вийшла з останніх воріт, на її голові була корона, а на плечах – коштовне вбрання. На землі вона побачила сонячне світло; радість і любов повернулися разом з нею. Але разом з Іштар з підземного царства вийшли демони. Одні з них були тонкі й малі, як молодий паросток, а інші – великі, як дерева. Демонам не були потрібні ані їжа, ані вода, вони розносили по землі скорботу розлуки. Вони хапали тих, кому це судилося, й забирали в підземне царство. Отож вони ступали за Іштар, щоб схопити наступну жертву. Різні міста зустрічалися на шляху Іштар. Боги цих міст підкорялися богині, падали перед нею прямо в дорожний пил, і Іштар їх милувала. Не підкорився лише Таммуз. Він сидів на своєму троні, коли Іштар наблизилася до нього. Владолюбна Іштар розгнівалася. Вона відчувала, що влада її під загрозою, але гордовитість підштовхувала її до злочину. Вона вказала демонам на Таммуза, і вони накинулися на нього. Даремно Таммуз кричав і благав про допомогу. Демони забрали його до підземного царства замість Іштар.