ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА: ІСТОРІЯ НЕРОЗДІЛЕНОГО КОХАННЯ

ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА:

ІСТОРІЯ НЕРОЗДІЛЕНОГО КОХАННЯ

Підготувала

вчитель української мови та літератури

Кам’янської ЗОШ І-ІІІ ст.

Настасійчук Альона Іванівна

2018

ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА:

ІСТОРІЯ НЕРОЗДІЛЕНОГО КОХАННЯ

Від мене до тебе веде сна дорога.

По ній легким кроком ідуть лілеї моєї душі.

Ольга Кобилянська

(з листа до Осипа Маковея 12.08.1091)

       Чи кохала Ольга Кобилянська? Звичайно, кохала. У її душі пишно цвіла квітка любові, пелюстки якої не в’яли , лише струшували з себе обважнілі росинки. Усе життя Кобилянська берегла ту квітку, як найдорожчий скарб.Письменниця з великою симпатією ставилася до Осипа Маковея.

У 1895 році Ользі Кобилянській судилося особисто познайомитися з ним, який переїхав зі Львова в Чернівці і став редактором газети «Буковина». Ользі Кобилянській тоді було 32, Осипу Маковею – 29. На той час він уже знав Ольгу заочно, за її творами. Тому через три дні після приїзду питає про можливість зустрічі. Ольга не відповідає, а за деякий час сама приходить в редакцію «Буковини». Коли вона вперше побачила його – високого ставного блакитноокого вусаня із русявою чуприною, який  не може не запасти в душу, то вмить закохалася в нього. Та й сама Кобилянська не була такою простою сірою мишкою: модно вдягалася, носила пенсне, курила цигарки.

З дня їхнього знайомства між ними починається тісне спілкування. Осип редагує її твори, виправляє «поганий стиль», допомагає видати «Царівну» в газеті, виступає її найпершим критиком. Він був зачарований її талантом, а Ольга – самим Осипом. Він бачив у ній добру подругу, вона його кохала.  Не могла відвести очей від Осипа – імпо­зан­тного, високого, з бірюзовими очима. А він перехоплював її погляд – і лякався, не знаючи, що сказати. Швидко прощався і втікав від цього обтяжливого почуття.
Майже десять років тягнулися ці муки. Ольга боролася зі своїм коханням до Маковея. У листах турбувалася про його зношений одяг, давала поради щодо ведення господарства, жартівливо називала «медведем» через його вайлуватість, надсилала йому букети квітів. А він їй – фіалки. Майже щодня вони гуляли удвох у парку, і ці прогулянки для обох мали свій зміст, адже він гуляв зі своєю талановитою подругою, а вона – з людиною, яку безмежно кохала.

Через деякий час Ольга їде до батька до курортного містечка Кимполунґа куди запрошує Маковея на екскурсію горами. Він охоче погоджується і одразу приїжджає. Вони гуляли цілісінький день, але Осип більше не прийшов, хоча пробув на курорті ще тиждень. Кобилянська ображається на нього, але розуміє, що сама у тому винна. Підозрює, що не вміє бути люб’язною та милою, можливо, зачепила його своїми іронічними дотепами.

Після повернення з курорту Ольга знову шукає зустрічі з Маковеєм, розписує йому свій буденний маршрут, відверто говорить, що він може її там знайти, якщо матиме бажання. Але Осип жодного бажання не проявляв. Кобилянська дуже мучиться, плаче вночі, страждає від нерозділеного кохання. Її листи до нього дуже відверті, вона не приховує своїх почуттів.

Чому так холодно ставився Маковей до безмежно закоханої у нього жінки? Цього ніхто напевно не знає. Про це зараз можна лише здогадуватися. Можливо, його бентежила її прихильність до феміністичних ідей. Він не знав, чого ж очікувати від тієї «нової жінки», яку так наполегливо творить з себе Кобилянська.

І вже восени 1897 року Осип Маковей приймає пропозицію Івана Франка працювати у «Літературно-науковому віснику» і переїжджає до Львова.  Ольгу про це він не повідомив. Як пізніше виправдовувався, боявся її засмутити. Кобилянська дізналася про переїзд випадково від спільних знайомих. Не складно здогадатися, що відчувала вона тоді. Кобилянській здалося, що він забрав із собою "світло її життя". А вона не вміла без нього жити. "Ні, це не була звичайна історія, це була історія незвичайної любові…" – напише Кобилянська в автобіографічній повісті "Доля". Звісно, письменниця пораділа за свого коханого, але щиро сказала, що їй дуже сумно, що він їде. Вона тужила і навіть припинила писати твори. Можливо, через особисту драму. Але також у цей час вона перебирається з батьками до села Димка, бо тата звільнили з роботи і на неї навалюється багато домашньої роботи, яка була неприємною Ользі.

У першому ж номері «Літературно-наукового вісника» надруковано «Меланхолійний вальс» Кобилянської про трьох молодих емансипованих дівчат-інтелігенток. Можливо, так Маковей намагався загладити провину перед Ольгою? Вона пише йому про все: про щоденні справи, хатній побут, враження від прочитаних книжок.  Поки Маковей перебував у Львові, вона у цей час зближується з Василем Стефаником. Він закохується в Кобилянську, але письменниця вважає його «мужиком» і не відповідає взаємністю.

Восени 1899 року Осип Маковей повернувся до Чернівців. Сонячний промінчик надії з’являється у житті Ольги. Її обранець працює заступником викладача, зарплатня у нього невисока, на життя не вистарчає. Про це він одного разу поскаржився товаришці. Вона ретельно усе обдумала, порахувала заробітки (свої, Осипові та батькові) і зважилася на досить сміливий як для того часу вчинок. Кобилянська запропонувала Маковеєві одружитися і жити разом.  "Я ніколи не була щасливою…"
Ольга надіслала Маковею свій лист-пропозицію і чекала на відповідь. Вона була впевнена, що Осип зрозуміє її і вони житимуть разом. Хіба може бути інакше, якщо вона так його кохає? Але минув місяць, три, півроку… Відповіді не було. Навіть при зустрічі Маковей опускав голову і мов­чав. Ольга готова була померти від приниження. І тоді вона пише йому покаянного листа. Зізнається, що раніше була в білих одежах, а тепер відчуває, що їх на ній нема! Їй боляче за себе, що не стрималася і надіслала йому того листа. Світ нічого не знає про її найнеймовірніше кохання і найбільше щастя. А Осип відповів їй у папочці "Невідправлені листи": "Є на світі жінки, котрих справді недооцінили чи не зуміли оцінити чоловіки. До таких я відношу Вас". І далі він з якоюсь жорстокістю вказує на її вік, який став на заваді їхньому спільному життю. Ольга ображена і принижена, ніщо вже не може її втішити. "В душі глибока рана, що не загоюється, – пише вона до свого друга – болгарського письменника Петка Тодорова. – Я дуже кохала одного чоловіка багато років… Всі квіти, що цвіли в моїй душі, я йому дарила. Раптом він відвернувся. Чому?".
Не говорить там про любов, а наголошує на економічній вигоді такого співжиття. Щиро зізнається, що піде за Осипом усюди. У цьому ж листі повідомляє, що старша за нього на 4 роки, але різниця у віці не має жодного значення. "Я не відчуваю тої ріжниці, – пише вона, – властиво, що мала би мене "старою" зробити. Я їх зітру, тії роки, і вони не стануть нам на заваді. А коли б стали – Боже мій? – то поступіть, як треба…".  Жінка сподівалася, що коханий пристане на її пропозицію. Проте Маковей мовчав. Він розумів, що його відповідь не задовольнить Кобилянську, тому не писав їй. "Я знаю – любов до Маковея поставить мені корону на голову, а не мої літературні твори", – це зізнання Ольга Кобилянська залишила у своєму щоденнику. Вона "хотіла вийти заміж, щоб бути щасливою". А залишилася самотньою до кінця свого життя, бо той, кого вона пристрасно кохала, знехтував її почуттями. "Я Вас стільки років так страшно любила, я носила для Вас рай у душі – як сонце. Я хотіла такий рай Вам уладнати", – писала Ольга Кобилянська в одному з листів до Осипа Маковея. Збереглося 176 листів письменниці до Маковея, з яких опубліковано лише 67. А листи від нього вона знищила після їхнього розриву. "Краще любити коней, ніж чоловіків фальшивих…" Фраза про те, що краще любити коней, ніж чоловіків фальшивих та хвалькуватих стала відомою. Насправді вона бажала "бути обнятою сильною чоловічою рукою". Про своє кохання писала, що воно серйозне, як смерть, і глибоке, як море. Висилала Осипу книги, переклади українських письменників німецькою мовою і постійно турбувалася про його здоров’я. "Ваше пальто в мене на підозрі, гадаю, що воно занадто легке для зими і Ви простуджуєтеся в ньому", – йдеться в одному з листів.

Ольга дуже важко переживає цю драму. Василь Стефаник та Леся Українка  допомагають їй пережити розрив з Маковеєм. Після цієї історії вона перестала вірити чоловікам.

      Остання жаринка надії у душі Ольги згасла. Вона знову залишилася сама. Тепер зрозуміла, що назавжди. Надто багато духовних сил було віддано, щоб погасити вогонь почуттів. Тепер, коли все скінчено,до болю її незаживаючої рани приєднався ще один біль, гіркий, всюдисущий,як отруєне повітря:сором… Адже вона порушила  норму поведінки, першою запропонуваласвою руку й серце. І хоча знаходила  у собі виправдання, заспокоїтися не могла.

   Згодом, у 1903 році Кобилянська пережила інсульт, після чого їй паралізувало частину тіла. А Маковей за 2 роки після того одружився з Ольгою Кордубівною, донькою священика. Ольга втішала себе, що він з тою «домовою куркою» лише через гроші і насправді її не любить. Та Осип писав до дружини листи, сповнені любов’ю та ніжністю, казав, що одруження було його «найрозумнішим ділом». Дітей у пари не було.  А Кобилянська так і не вийшла заміж. Єдина розрада в особистому житті — прийомна донька Галина-Олена (по чоловікові Панчук). Вона одночасно була і її племінницею.

Маковей помер у 1925 році, а Кобилянська пережила його на 17 років.

Вона захоплювалася малюванням, музикою (добре грала на піаніно), кінним спортом, брала участь в аматорських виставах, навіть мала намір спробувати щастя на професійній сцені. Над усе любила природу, серцем відчувала її. Пішо і кінно робила мандрівки в гори, де шукала едельвейсів — і знаходила! Вона відвідувала старовинні фортеці й монастирі в Сучаві, Молдавиці й Путні, її вабили культурні центри Галичини, Буковини, Наддніпрянської України, слов'янських країн, хоча обставини життя не давали змоги в далеких подорожах розширювати свій кругозір. Душа рвалася у світ, до людей, а життя змушувало молоду дівчину, а згодом і письменницю обмежувати свої культурно-географічні координати, бути домашньою господинею і тільки у вузьких проміжках часу займатися улюбленою справою — літературою.

Ольга не впадає у відчай, її душа розправила крила і піднялася у ті висоти, де й орли не літають. Вона вірила в долю. Можливо, це був знак того, що доля її – висока, як гори, а щастя рідкісне і важкодоступне - щастя  всенародної любові.

.