Парадокси в романі Оскара Уайльда Портрет Доріана Гре

Вступ

Видатний англійський письменник Оскар Уайльд — класик світової літератури, один із засновників модернізму, найвизначніша фігура європейського декадансу, епохи, як з'ясувалось, цікавої та близької нам, поколінню XXІ століття. Але тільки талановиті люди зуміли декаданство (занепад) зробити частиною високої культури, мистецтво довести до найвищої форми удосконалення.

Ідеї декадансу і його настрої Уайльд виразив і в своєму житті і в своїй творчості. “Принц парадоксу” - так називали його сучасники. І він блискуче виправдовував це звання.

Основний образ у Уальда — денді, апологет аморального егоїзму та марноті.  Тому твір, який стане предметом мого дослідження — це роман

О. Уайльда “Портрет Доріана Грея”.

Проблема дослідження — розкриття елементів змісту роману через парадокс.
Тема моєї роботи: “Парадокси в романі Оскара Уайльда “Портрет Доріана Грея”.

Парадокси О. Уайльда завжди викликали жвавий інтерес у людей. Пригадаймо, як сприйняв головний герой роману слова лорда Генрі та його викладену і формі дотепних і парадоксальних афоризмів теорію “нового гедонізму”, “насолоди життям”. Саме після знайомства з лордом Генрі, з його теорією, викладеною у формі парадоксів, Доріан Грей наче вперше дивиться на портрет і усвідомлює свою красу як найвищу цінність. Але це тільки поверховий зміст використання парадоксів у романі. Очевидно і зрозуміло, що суспільство залишилось таким же зі всіма його недоліками, які так точно і іронічно відображали в свій час письменники. Також існують вічні проблеми між чоловіком і жінкою, між доброчесністю та пороками, вічні суперечки про красу, мистецтво та багато іншого. Тому парадокси О. Уайльда залишаються актуальними донині.

Мета моєї роботи — дослідити, навіщо автор використовує парадокси: для того, щоб висловити свої етичні погляди, свою філософську позицію, чи використовує їх для того, щоб критикувати аристократичне суспільство.

РОЗДІЛ І

Творчий шлях О. Уайльда

Оскар Уайльд — найбільша фігура європейського декадансу. Ідеї декадансу і його настрої він виразив також в своєму житті — в стилі та вигляді. Він є один із самих парадоксальних письменників історії людства. Все життя він протистояв суспільній думці і давав їй ляпаса. Все тривіальне його дратувало, все потворне його відштовхувало. Єдиний притулок від вульгарності, нудьги та одноманітності Оскар з юних років бачив у Мистецтві.

Оскар зростав у доволі неординарній сім'ї. Його батько був один із визначних лікарів Ірландії. Людина виняткової ерудиції. А мати Оскара — відома ірландська світська дама, екстравагантна жінка. Батько бурхливо радів народженню хлопчика, мати ж хотіла дочку й тривалий час не могла змиритися з даністю, називаючи малого “вона”, обряджала дівчинкою, привчаючи до жіночої манірності та чуттєвості. Батьки взагалі були оригінальною парою: батько славився веселим, галасливим норовом, любив гарних жінок і різні веселощі, буквально ненавидів спокій та бездіяльність — організовував власні лікарні, видавав медичний журнал, був непоганим етнографом-любителем, писав книжки й безмежно любив свій край, досконало знаючи історію милої серцю Ірландії. Мати — повна протилежність чоловікові — тиха, романтична, екзальтована жінка, писала вірші і вважала своє дівоче прізвище Елджі похідним від Аліг'єрі, відрекомендовуючись усім як далека родичка великого поета.

Неабиякий вплив здійснила на юного Оскара атмосфера літературного салону леді Уайльд, в якому пройшли юні роки майбутнього письменника. Вже в школі Оскар починає проявляти блискучі здібності, а згодом отримує можливість навчатися в інтелектуальній цитаделі Англії — Оксфорд.

 Саме в Оксфорді Уайльд створив самого себе. Тут і сформувалася його особиста філософія. Шалений вплив на нього здійснили лекції теоретика мистецтва Д. Рескіна — проповідника Краси та естетичного руху. Уайльд стає ревним прихильником цього руху та проносить його ідеали крізь все своє життя. Цей рух був направлений проти потворності, антиестетичності та криводушної моралі Вікторіанської Англії. Уайльд відпускає собі довге волосся, старанно слідкує за своєю зовнішністю та екстравагантно вдягається. Його зовнішній вигляд слугує зухвалим викликом чопорному вікторіанському суспільству. Після закінчення Оксфорду Оскар Уайльд переселяється в Лондон.

Лондон зустрів юнака холодною зневагою й невірою в його винятковість. Потрібно було доводити протилежне. Він облюбував Гайд - парк, де став з'являтися в суворо визначений час, одягнувшись у дуже екстравагантний костюм. Ця процедура повторювалася щодня. Незабаром його помітили. День у день убрання ставало дедалі безглуздішим: неймовірних розмірів краватка, вигадливий берет, яскраві середньовічні панчохи, атласні штани до колін, а в руках незмінний величезний квітучий соняшник. Він наполегливо демонстрував себе і мовчав. Манірні англійці спочатку здивувалися, потім обурилися, а потім зосередилися на дивній постаті. Хто він? На клоуна не схожий, на божевільного також, а може, він нігіліст чи революціонер? Коли Оскар заговорив, то з'ясувалося, що він “учитель естетики”. Всі учасники паркової тусовки буквально оніміли. Їх можна було зрозуміти: вікторіанський консерватизм не здатний був розібратися в новому феномені. Це сьогодні людина, яка викладає естетику, абсолютно звичайна і навіть необхідна, тоді ж це було чимось аморальним та непристойним, що таїть злочин морального і суспільного плану, який межує з уселенським гріхом. Проте Уайльд досяг основного — привернув до себе пікову увагу та дедалі більшу цікавість. Довершили справу карикатури на нього з недвозначними підписами й анотаціями в найпопулярнішому журналі Англії “Панч”.

Антиреклама — найвідоміша форма реклами. Його впізнавали, його сварили, над ним знущалися, за ним стежили — він відбувся. У численних газетах та журналах стали з'являтися його статті з естетики, які безбожно крушили манірні вікторіанські підвалини.

Завдяки своєму таланту, вмінню привернути увагу ,Уайльд швидко влився в світське життя Лондона. З того часу в майже маскарадному одязі Уайльд відважно з'являвся час від часу на людях, неабияк епатуючи світську публіку.

Недивно, що Уайльда називали “королем життя”, “Принцем парадоксів”. Він постійно забавлявся сам і забавляв інших тим, що змушував банальність постояти на голові або пройти по туго натянутому канату своєї зухвалої думки. Або брав фразу, що стала крилатою та вивертав її як рукавичку навиворіт. Всі довкола стверджують: “Шлюби здійснюються на небесах”. А він скаже: “Розлучення здійснюються на небесах”. Американці впевнені: “Час — гроші”. Уайльд дасть свій варіант: “Час — втрата грошей”. Демонструючи, як важливо бути несерйозним, він часто висловлює далеко не порожні сентенції, доводячи до абсурду убогу життєву філософію тих, хто “все бачить, окрім очевидного”. Якби жартівливо, він доволі серйозно посягає на наріжні основи суспільства, де «неправда — це правда інших людей», а «обов'язок — це те, що ми вимагаємо від інших і не робимо самі».

Гостро реагуючи на протиріччя навколишньої дійсності, Уайльд і сам весь зітканий з протиріччя. В своїх висловлюваннях він постає то сентиментальним циніком, то аморальним моралістом, то мрійливим скептиком. Він закликає бачити кумедне в трагічному і відчувати трагічний відтінок в комедії. Натуральність для нього — це важка поза, байдикування — найтяжче в світі заняття, маска — цікавіше ніж обличчя, театр — реальніше за життя; на його думку, життя скоріше імітує мистецтво аніж мистецтво імітує життя. Уайльд сам розкрив психологічну основу своєї пристрасті до парадоксу.

  “Чим в області думки був для мене парадокс, тим в області пристрасті стала для мене розбещеність”.

Його перший поетичний збірник мав назву “Вірші” (1881), написаний в дусі “братів прерафаелітів” і був опублікований незадовго, як Уайльд відправився до США з лекціями, лише за кілька тижнів перевидавався чотири рази! Його перші вірші відмічені впливом імпресіонізму, в них виражені безпосередні одиничні враження, вони неймовірно живописні. На самому початку 1882 р. Уайльд зійшов з пароплава в порту Нью-Йорка, де репортерам, що обступили його, він по-уайльдовськи кинув: «Панове, океан мене розчарував, він зовсім не такий величний, як я думав». Проходячи митні процедури на питання про те, чи є у нього що-небудь, що підлягає декларуванню, він, за однією з версій, відповів: «Мені нічого декларувати, окрім моєї геніальності.» В Парижі він знайомиться з яскравими силуетами світової літератури (Поль Верлен, Еміль Золя, Віктор Гюго, Стефан Малларме, Анатоль Франс і інші.) і завойовує без особливих труднощів їх симпатії. Повертається на батьківщину. Зустрічає Констанс Ллойд, закохується. У 29 років стає сім'янином. У них народжуються двоє синів (Сиріл і Вівіан), для яких Уайльд вигадує казки. Трохи пізніше він записав їх на папері і видав 2 збірки казок — «Щасливий принц і інші казки» (1888) і «Гранатовий будиночок» (1891).

У 1887 р. він опублікував розповіді «Кентервільський привид», «Злочин лорда Артура Севіла», «Сфінкс без загадки», «Портрет пана В. X.», які і склали першу збірку його розповідей. У 1890 році в світ виходить роман, який остаточно приносить Уайльду карколомний успіх, — «Портрет Доріана Грея». Але «всеправедна» буржуазна критика звинуватила його роман в аморальності. У відповідь на 216 (!) друкарських відгуків на «Портрет Доріана Грея» Уайльд написав більше 10 відкритих листів до редакції британських газет і журналів, пояснюючи, що мистецтво не залежить від моралі.

  Більше того, він писав, що ті, хто не відмітив моралі в романі - повні лицеміри, оскільки мораль всього лише і полягає в тому, що вбивати совість безкарно неможна. У 1891 р. роман із значними доповненнями виходить окремою книгою, і Уайльд доповнює свій шедевр особливою передмовою, яка стає віднині маніфестом естетизму — тому напряму і тій релігії, яку і створив Уайльд.

1891-1895 рр. — роки запаморочливої слави Уайльда. У 1891 році виходить збірка теоретичних статей «Задуми», де Уайльд викладає читачам свій символ віри — свою естетичну доктрину. Пафос книги в прославлянні Мистецтва  найбільшої святині, верховного божества, фанатичним жерцем якого був Уайльд. У тому ж 1891 р. він написав трактат «Душа людини при соціалізмі», в якому відкидається брак, сім'я і приватна власність.

У 1892 р. написана і поставлена перша комедія «блискучого Оскара» — «Віяло леді Уїндермір», успіх якої зробив Уайльда найпопулярнішою людиною Лондона. У 1893 р. виходить його наступна комедія — «Жінка, яка не варта уваги», в якій само назва будується на парадоксі — настільки Оскар Уайльд відчув цей прийом рідним. Ударним в творчому відношенні стає 1895 р. Уайльдом написані і поставлені дві геніальні п'єси — «Ідеальний чоловік» і «Як важливо бути серйозним». У комедіях у всьому блиску виявилося мистецтво Уайльда як гострого на язик співрозмовника: його діалоги прекрасні. Гострота думок, відточеність парадоксів настільки захоплюють, що читач ними одурманений впродовж всієї п'єси.

Проте, в 1895 році по звинуваченню в содомії Уайльда засуджують до двох років тюремного ув'язнення і виправних робіт. В'язниця повністю зламала його. Більшість друзів від нього відвернулися. Але ті, що залишилися, буквально допомогли йому залишитися в живих. Альфред Дуглас, якого він так палко кохав і якому писав любовні листи, ще на волі, жодного разу не приїхав до нього і жодного разу йому не написав.

  Покладаючись на фінансову підтримку близьких друзів, звільнений в травні 1897 р. Уайльд переїхав до Франції і змінив ім'я на Себастьяна Мельмота. Прізвище Мельмот було запозичене з готичного роману знаменитого англійського письменника XVIII Чарльза Метьюріна, двоюрідного діда Уайльда, — «Мельмот Блукач». У Франції Уайльд написав знамениту поему «Баллада Редінгськой в'язниці» (1898), підписану їм псевдонімом С.3.3. — такий був тюремний номер Оскара. І це був вищий і останній поетичний зліт Уайльда. Оскар Уайльд помер у вигнанні у Франції 30 листопада 1900 року від гострого менінгіту, викликаного вушною інфекцією.

Таким був Оскар Уайльд і така була Вікторіанська епоха, в яку він жив. Йому було задушливо в атмосфері цієї кризисної епохи, він обтяжувався її лицемірною мораллю, що проповідувала «сім смертних чеснот», і зневажав як снобізм, який втрачав свої пануючі позиції аристократії, так і фальшиві цінності буржуа.

Кінець XIX - початок XX століття - період зародження модернізму, що є радикальним переосмисленням естетичних цінностей XIX століття, що несе відтінок якогось бунтарства, виклику універсальним правдам. Так, в Англії починаючи з середини XIX століття виник ідейний рух, основу якого складала естетична критика буржуазного суспільства. Ідеологом цього руху був Джон Рескін. Саме його ідеями ще в роки навчання в Оксфорді захопився Оскар. В багаточисельних працях з історії теорії мистецтва Рескін проводив думку про те, що капіталістичне виробництво, розподіл праці і розвиток машинної техніки вбивають художні здібності людей. Занепад мистецтва поєднується із занепадом моральності. Він справедливо критикував буржуазію за те, що створений нею устрій життя був ворожий мистецтву. Д. Рескін вважав сучасність антиестетичною та потворною. Цей протест проти святенницької моралі згодом взяв за основу Уайльд.

  В кінці 1881 року Уайльд поїхав до Нью-Йорка, куди його запросили прочитати декілька лекцій про англійську література. У Америці Уайльд ясно відчув панування гендлярського духу і ворожість американської буржуазії мистецтву, про що він згодом не раз говорив. Там же він зустрівся з Лонгфелло і Уїтменом. Останній негативно віднісся до принципів естетизму, який проповідував Уайльд. У лекції «Відродження англійського мистецтва» (1882) Уайльд вперше сформулював ті основні положення естетичної програми англійського декадансу, які були пізніше розвинені в його трактатах «Пензель, перо і отрута» (1889), «Істина масок», «Занепад мистецтва брехні» (1889), «Критик як художник» (1890), об'єднаних в 1891 році в книгу «Задуми».

Наскрізь ідеалістична філософія мистецтва, розгорнута Уайльдом в його трактатах, з'явилася вираженням глибокого занепаду буржуазної естетичної думки. Захист «чистого мистецтва», затвердження якого Уайльд вважав «основним догматом» своєї естетики, визначення мистецтва як «одкровення» [5,84], мало прямий зв’язок з агностицизмом, характерним для всієї реакційної буржуазної філософії кінця століття. Ніцшеанський культ сильної особи уживався в естетиці Уайльда з ідеями християнського соціалізму, а властиве всьому декадансу відчуття свого часу як періоду глибокої кризи - з проповіддю неприборканої насолоди життям. Відстоюючи основну тезу ідеалістичної естетики - незалежність мистецтва від життя і закликаючи до відходу від дійсності в світ ілюзій. Уайльд стверджував, що мистецтво в самій своїй природі вороже дійсності, вороже яким би то не було соціальним і моральним ідеям. Так, наприклад, він вважав творчість Золя «абсолютно неправильною від початку і до кінця, і неправильною не відносно моралі, а відносно мистецтва»; кажучи про силу таланту Мопассана, він не приймає реалістичної спрямованості цього таланту, що оголює «гнилі болячки і запалені рани життя».

  Визнаючи наступний зв'язок англійського декадансу 80-х років з прерафаелітамі, Уайльд різко підкреслював свою принципову розбіжність з Рескіним: «...ми, представники школи молодих, відійшли від учення Рескіна - відійшли визначено і рішуче, ми більше не з ним, тому що в основі його естетичних думок завжди лежить мораль, у наших очах закони мистецтва не збігаються з законами моралі» [5,31-32].

Суб'єктивно - ідеалістична основа естетичних поглядів Уайльда найгостріше виявляється в трактаті «Занепад брехні». Написаний в типовій для Уайльда манері розкривати свою думку через розквітчаний парадоксами діалог, цей трактат мав яскраво полемічний характер і став одним з маніфестів західноєвропейського декадансу.

Заперечуючи дійсність, яка існує об'єктивно, поза свідомістю людини, Уайльд намагається довести, що не мистецтво відображає природу, а навпаки, - природа є віддзеркаленням мистецтва. Лондонські тумани, за твердженням Уайльда, ніколи не були такими густими, поки «поети і живописці не показали людям таємничу красу подібних ефектів». «Дев'ятнадцяте століття, як ми його знаємо, в значній мірі винайдене Бальзаком». «Шопенгауер дав аналіз песимізму, що характеризує сучасну думку, але вигаданий песимізм Гамлетом». [5,42, 36, 35].

Проголошуючи право художника на щонайповніше свавілля, Уайльд говорить, що мистецтво не «можна судити зовнішнім мірилом схожості з дійсністю. Воно швидше покривало, ніж дзеркало, варто йому звеліти - і мигдалеве дерево розквітне зимою, і зріюча нива покриється снігом» [8,31-32]. Доводячи свою думку до крайнього парадоксального загострення, Уайльд заявляє, що справжнє мистецтво засноване на брехні і що занепад мистецтва XIX ст. (під занепадом він має на увазі реалізм) пояснюється тим, що «мистецтво брехні» виявилося забутим: «Все погане мистецтво існує завдяки тому, що ми повертаємося до життя і до природи і зводимо їх в ідеал».

  Він заявляв, що «життя - дуже їдка рідина, вона руйнує мистецтво, як ворог спустошує його будинок», говорив, що «реалізм як метод - нікуди не годиться, і всякий художник повинен уникати двох речей сучасності форми і сучасності сюжету» [8,55].

Завдання літературної критики Уайльд бачить в тому ж суб'єктивно- ідеалістичному дусі, що і завдання мистецтва. В статтях «Критик як художник» і «Кисть, перо та отрута» він наділяє критика правом на таке ж суб'єктивістське свавілля, яким наділений за його теорією і художник. Заперечуючи соціальні функції мистецтва і заявляючи, що завдання кожного художника «полягає просто в тому, щоб чарувати, захоплювати, приносити задоволення», - Уайльд стояв на реакційних позиціях противника літератури, пройнятої демократичними тенденціями: «Ми зовсім не хочемо, - писав він, - щоб нас терзали і доводили до нудоти оповіданнями про справи нижчих класів» [6,14].

Підкреслюючи антиреалістичну і антидемократичну сутність естетики Уайльда, не можна, проте, не відзначити, що його погляди на сутність і завдання мистецтва були надзвичайно суперечливі. Виступаючи із захистом реакційного гасла «мистецтво заради мистецтва», що об'єктивно служить охороні буржуазного порядку, але, в той же час, явно скептично відносився до багатьох традицій вікторіанської Англії та її культури. У своїх оцінках як старої так і сучасної літератури, Уайльд часто рішучим чином розходився з офіційною буржуазною критикою. Він оспівував Байрона, як «поета-воїна», героя визвольної боротьби грецького народу («Равенна»), вітав бунт його і Шеллі проти святенництва англійського суспільства, з повагою і співчуттям стежив за літературною і суспільною діяльністю Вільяма Моріса, захоплювався «благородною і непохитною» вірою Уїтмена в торжество добра і справедливості. Кажучи про шекспірівську силу полотен Бальзака, Уайльд в’їдливо помічав, що великого письменника «звичайно ж звинувачували в аморальності», хоча «мораль дійових осіб його «Людської комедії» - є не що інше, як мораль суспільства, що оточує нас» [6,78].

 Вказуючи, що та ж доля спіткала і Золя, Уайльд говорив, що «високоморальне обурення наших сучасників проти Зола « є не що інше, як «обурення Тартюфа на те, що його викрили» [8,13]. З повагою відгукувався Уайльд про найбільших російських романістів, відзначаючи досконалість художньої майстерності Тургенєва, епічну широту картин Толстого і глибину психологічного аналізу Достоєвсько

РОЗДІЛ II

О.Уайльд - майстер парадоксу

Парадокс - це несподіване, незвичне судження (висловлювання, речення), яке різко розрізняється з загальноприйнятою, традиційною думкою з цього питання. У цьому сенсі епітет «парадоксальний» тобто нестандартний, який відхиляється від найбільш поширеної традиції, протиставляється епітету «ортодоксальний», що розуміється як синонім слова «перевірений» тобто загальноприйнятий. Будь-який парадокс виглядає як заперечення певної думки, яка здається «безумовно правильною» (незалежно від того, наскільки вірно це враження); сам термін «парадокс» виник в античній філософії для характеристики нової, незвичайної, оригінальної думки. Оскільки оригінальність висловлювання сприйняти набагато простіше, ніж упевнитися в його істинності або хибності, парадоксальні висловлювання часто сприймають як свідчення незалежності, самобутності висловлюваних ними думок, особливо якщо вони до того ж мають зовні ефектну, чітку, афористичну форму.

Така репутація може бути, звичайно, цілком заслуженою - парадоксальну форму мають, наприклад, такі філософсько-етичні узагальнення, як «Твої погляди мені ненависні, але все життя я боротимуся за твоє право відстоювати їх» (Вольтер) або «Люди жорстокі, але людина добра» (Р. Тагор). Але незалежно від глибини та істинності конкретного висловлювання парадоксальність його, особливо якщо йдеться про усне висловлювання, привертає увагу; тому несподіваність висновків, невідповідність їх «природному» ходу думок є (поряд із загальною логічною послідовністю викладу та краси стилю) один з істотних атрибутів ораторського мистецтва.

Такий, наприклад, відмічений вперше Д. Дідро «акторський парадокс»: актор може викликати у глядачів повну ілюзію відчуттів, що винаходяться ним,

сам при цьому нічого не переживаючи. «Зворотня сторона» цього ж парадоксу обрана О.Уайльдом: одна з його героїнь не може грати роль Джульєтти саме тому, що закохалася сама.

Серед письменників, що славилися своїми парадоксами, були Ф.Ларошфуко, Ж.Л. Лабрюйер, Ж.Ж. Руссо, Л.С. Мерсье, П.Ж. Прудон,

 Г. Гейне, Т. Карлейль, А. Шопенгауер, А. Франс, особливо М. Нордау,

 О. Уайльд, Б. Шоу.

Парадокси іншого роду містять в собі внутрішнє протиріччя, що здасться, мають логічну несумісність: «Хто заперечує рішуче все, той нічого не заперечує» (Д.І. Писарєв); «Той, хто застосовує силу, доводить свою слабкість» (Р. Тагор). Багато парадоксів містять ознаки того і іншого роду: «Кращий уряд - той, який менше всього править.» (Т. Джефферсон); «Нічого не робити - дуже важка праця» (О. Уайльд). Думка, сама по собі не парадоксальна, може виглядати як парадокс в певній ситуації: так, афоризм з розповіді

В.Г. Короленко «Парадокс» (1894) - «Людина створена для щастя, як птах для польоту» - стає парадоксом, тому що вкладений у вуста безпорадного жебрака каліки.

Мета деяких парадоксів - висміяти догму, епатувати, уразити оригінальністю думки. Зазвичай такі парадокси - лише засіб характеристики персонажів, але деколи вони до певної міри виражають погляди автора (такі парадокси багатьох персонажів І.С.Тургенєва, О.Уайльда, А.Франса). Парадокс може приховувати глибоку думку, викривальну іронію: «Заперечення теорії вже є теорія» (І.С.Тургенєв), «Тепер ми заявляємо, що ніколи не будемо рабами; коли ми скажемо, що ніколи не будемо панами, тоді ми покінчимо з рабством» (Б. Шоу). Влучну характеристику парадоксу дав Оскар Уайльд, вклавши цю думку в вуста одного с героїв роману «Портрет Доріана Грея» містера Ерскіна: «Правда життя відкривається нам саме у формі парадоксів. Щоб зрозуміти дійсність, треба бачити, як вона балансує на канаті. І лише поглянувши все ті акробатичні штуки, які виробляє Істина, ми можемо правильно міркувати про неї» [7,39].

Розглядаючи парадокс в художньому тексті з точки зору прагматики, за функціональною ознакою, є можливим виділити декілька типів парадоксальних протиріч, що відображають провідні функціональні властивості творів словесно художньої творчості. Найбільш об'ємне явище, що часто зустрічається в художніх текстах, — це парадокс, який зачіпає одвічні проблеми, значимі як для окремо взятої особи, так і для розвитку суспільства в цілому, і що класифікується як філософський. Такий вид парадоксу прагне глибше пізнати закони співіснування і взаємодії людей в суспільстві, що часто зближує його з парадоксом історичним, властивим художнім творам, що описують значимі в житті окремої держави і світу події. Проблему відтворення багатогранності та суперечності людського характеру, що втілюється в художньому образі, допомагає розкрити так званий характерологічний парадокс, нерідко супутній несподіваному повороту сюжету, що фіксується, у свою чергу, сюжетним парадоксом. Особливу роль — функцію реалізації авторської іронії в художньому контексті виконує вид парадоксу, що визначається як іронічний.

За семантичною ознакою є можливим класифікувати такі типи художнього парадоксу як:

• парадокси, засновані на зіставленні;
• парадокси, засновані на протиставленні

Навряд чи можна знайти у світовій літературі романи, які були б написані так швидко, як "Портрет Доріана Грея". Уайльд написав свій єдиний роман всього за три тижні! Вперше роман був надрукований у липневому номері американського журналу "Ліппінкбетс Манслі Мегезін" за 1890 рік. У квітні наступного 1891 року "Портрет Доріана Грея" виходить окремими виданням із значними доповненнями. Уайльд додав шість нових розділів і передмову. Уайльдівська передмова складається із двадцяти п'яти афоризмів.

Задум роману виник доволі несподівано. Одного разу в майстерні свого приятеля, художника Безіла, Уайльд побачив натурника, якій уразив його досконалістю зовнішності. Письменник вигукнув: "Який жаль, що і йому не минути старості зі всією її потворністю!" Безіл зронив, що малюватиме щороку новий портрет, аби природа відбивала свої невблаганні закони — карби на полотні, а не на зовнішності "херувима", котрого щойно побачив Уайльд.

Були у романі Уайльда і літературні джерела. Мотив таємничого зв'язку долі людини з її портретом.

Уайльд міг запозичити із знаменитого роману Метьюріна "Мельмот-скитатень" — справжнього, а не тільки літературного пращура письменника. У "родоводі" роману — "Фауст" Гете, твори німецьких романтиків Е.Т.А. Гофмана ("Малюк Цахес") і А. Шаміссо (у його "Дивній історії Петера Шлеміля" йдеться про те, як герой загубив свою тінь), "Шагренева шкіра" О.Бальзака, а також призабутий сьогодні роман німця Й.В.Майнголада" Сидонія-чаклунка", перекладений, до речі, матір'ю Уайльда.

Суперечки з приводу твору мистецтва свідчать, що цей твір новий, складний і життєздатний. Справжня мораль цього твору полягає в тому, що всяке надужиття, так само, як і самозреченість, тягне за собою покару. Художник Безіл Холуорд, надмірно обожнюючи фізичну вроду, як це робить більшість художників, вмирає від руки того, в чиїй душі він породив страхітливу й безтямну марнославність. Доріан Грей, вівши життя в самих тільки чуттєвих насолодах, пробує вбити сумління і в цю мить вбиває самого себе. В цій роботі ми розглянемо ключові парадокси роману.

Специфічною рисою всієї творчості Оскара Уайльда, і зокрема даного твору, є використання парадоксів автор майстерно оперує словом для втілення неочікуваних і несподіваних думок та суджень. У романі парадокси проголошуються лордом Генрі: "Гірше за те, що про тебе говорять, може бути лише, якщо про тебе не говорять"[7, с. 132);

 "Як на мене, бути природним - це поза, і до того ж найбільш дратлива"[7, с. 134]; "Жінки, в усякому разі порядні жінки, не вміють оцінити привабливої зовнішності" [7, с. 141]. Саме цими парадоксами Генрі Уоттон спантеличує і захоплює Доріана Грея ще під час їхньої розмови в першому розділі. Як в цьому, так і в інших розділах діалог займає важливе місце у побудові роману і розкритті його ідейного змісту. Саме в діалогах автор, при посередництві Уоттона, проголошує ідеологічні засади естетизму і так званого "нового гедонізму". Часом діалог між Доріаном і лордом Генрі перетворюється з обміну думками на "словесну гру", що теж свідчить про схильність героїв до естетизму.

Треба звернути увагу, що сама основа роману заснована на парадоксі: портрет старіє, а Доріан залишається молодим. Майже всі парадокси роману вкладені у вуста Лорда Генрі Уоттона - проповідника гедонізму, непоправимого себелюбця, байдужим до моралі, та шукача задоволень.

Розглянемо умовно кажучи, головний парадокс роману: Доріан у гонитві за насолодою й новими враженнями втрачає будь-яке уявлення про добро і зло, про християнську мораль. Життя героя постає ланцюжком аморальних вчинків, які контрастують з його ангельською зовнішністю. Спроба поставити себе над мораллю веде до морального падіння. Спроба мати користь (чуттєву насолоду) з Краси веде до спотворення його портрета. Пияцтво, розпуста, наркотики, спілкування з покидьками суспільства приносять героєві дедалі більше насолоди, ніж милування красою. Це в той час, коли суспільство дотримується думки, що краса створює, ушляхетнює людину, і, звичайно рятує світ, одним словом, все, що завгодно, тільки не те, що пропонує нам автор. Ні ми, звичайно, знаємо випадки, коли вродлива людина стає егоїстичною, але це ж окремий випадок, а не закономірність.

"Учителем" Доріана стає естет і цинік лорд Генрі Уоттон. Уайльд вкладає у вуста цього героя низку своїх парадоксальних суджень. Лорд Генрі “грав

думкою”, він “підкидав її у повітря й перевертав її, випускав її з рук і знову ловив, прикрашав її райдужними фарбами фантазії та окриляв парадоксами”. Його можна назвати ідеологом естетизму. Лорд Генрі кохається у красі, робить її джерелом насолоди. Він байдужий до того, чому бракує вишуканості, і в житті, і в смерті шукає лише красу. Він зізнається, що співчуває всьому, окрім людського горя, адже співчувати треба красі. У дусі уайльдівського естетизму лорд Генрі вважає, що “краса закінчується там, де починається інтелект” [7, с.132]. За словами Безіла Голуорда, цинізм лорда Генрі — поза, він говорить аморальні речі, але ніколи не чинить аморального в житті.

Цікавий погляд у лорда Генрі на стосунки між чоловіком і жінкою, про шлюб. “Ти забуваєш, що я одружений, а в тому і є єдина цікавість шлюбу, що обом сторонам обов'язково доводиться удосконалюватися в брехні. Я ніколи не знаю, де моя дружина, й дружина, в свою чергу не знає, чим зайнятий я” [7,9]; “Мужчины женятся от усталости, женщины выходят замуж из любопытства. И мужу, и жене брак приносит разочарование» [7,45]; Вірогідність даних висловлювань більш парадоксальна, навіть межує з цинізмом. Суспільством визнана інша істина — шлюб базується на коханні і довірі.

Звичайно, Генрі Уоттон — це не тільки ідеолог зла і диявол Доріана Грея. У численних ситуаціях він виступає рупором ідей самого Уайльда, згадаймо хоча б його гімн красі у другому розділі: “Краса — один з видів Генія, вона ще вище Генія... Вона має найвище право на владу і робить королями тих, хто нею володіє”. А кого з читачів не приваблюють блискучі парадокси лорда Генрі: “Закоханість починається з того, що людина обманює себе, а закінчується тим, що обманює іншого”; “Між примхою і “вічним коханням” різниця лише у тому, що примха триває дещо довше”; “Єдиний спосіб позбутися спокуси — Піддатись їй”; “У нашому житті не залишилось нічого яскравого, крім пороку”; “Сім смертних доброчесностей”, “Єдине, про що ми ніколи не жаліємо, це наші помилки”..?

 Однак вважати його — чистого теоретика “нового гедонізму” - таким, що несе провини за злочинний шлях Доріана, не можна. Є провини юридичні, але є провини й моральні. Жоден суд не зміг би засудити лорда Генрі — юридично він не скоював жодного злочину. Але його моральна провина така ж беззаперечна, як і у багатьох героїв-ідеологів у романах Достоєвського.

Зазначимо, причиною смерті художника Безіла Голуорда та актриси Сибіл Вейн є Доріан Грей. Трагічна загибель Безіла від руки Доріана, як і самогубство Сибіл, яку відштовхував герой, і таким чином став побічно винний у її смерті, яскравіше висвітлюють трагедію самого Доріана Грея, який, бажаючи наповнити своє існування постійним відчуттям прекрасного, домігся зовсім протилежного, зробив своє життя потворним.

Історія Сибіл примушує згадати парадоксальний вислів Уайльда про те, що життя руйнує мистецтво. Наслідуючи життя (тобто своє кохання до Доріана) на сцені, актриса втрачає свою майстерність і розчаровує всіх своєю грою. Зображуючи Джульєтту, закохану героїню Шекспіра, Сибіл покохала сама і, як героїня загинула від нещасливого кохання. Дізнавшись про самогубство Доріан зізнається, що ридав би, якби прочитав про її смерть у якомусь романі! Це говорить не тільки про бездушність героя, але знову підкреслюєте, що мистецтво переважає життя. Недаремно лорд Генрі говорить, що не сцені “все набагато правдивіше, ніж у житті”.

Значну увагу приділено у романі й одягу. Парадокс приховується в тому, що коли Доріан хоче передати друзям свої почуття до Сибіл, він описує не саму актрису, а її вбрання: “Очей не можна було відвести від її стрункої постаті, коли вона вийшла на сцену, прибрана хлопчиком. На ній була зеленава оксамитова куртка із світло-коричневими рукавами, щільно по нозі брунасті штанці, вишукана зелена шапчина із соколиним пером під пряжкою і плащ із каптуром”.

Що ж до пейзажів у романі, то вони вражають своєю штучністю,

відшліфованістю: “Небо тепер стало опаловим [1], і на його тлі навколишні дахи виблискували, мов срібло”. Тіні сріблясті, а небо сяє, наче чудова перлина. Штучну красу Уайльд плекав, від природної відвертався. З усіх витворів природи він любив лише квіти. Особливо часто на сторінках роману з'являються орхідеї та тюльпани: “Тюльпани на клумбах по той бік алеї пломеніли тремтливими огнистими язичками. Білий порох трепетною хмаркою духовитої пудри зависав у повітрі. Мов якісь величезні метелики, пурхали й колихались барвисті парасольки квітів”. Квіти в нього оранжерейні, штучно викохані, начебто несправжні. І це є ще одним з парадоксів роману: мистецтво для Уайльда вище за життя, а отже і за природу. Саме тому світ речей, тобто витворів рук людських, превалює в романі над світом природним

Уайльд в романі створює образи-символи. Доріан Грея — це втілення вічної молодості, Безіл — символ служіння мистецтву, лорд Генрі — виразник ідей гедонізму, актриса Сибіл — уособлює театральність життя. В романі ми не знайдемо повноправних характерів, адже Уайльда цікавила насамперед інтелектуальна гра, тонкі парадокси, словесні поєдинки. І поведінка його героїв не є соціально чи біологічно обумовленою, як у реалістів чи натуралістів, вона не підкоряється "життєвій логіці". Може здатися, що вона задана наперед автором, аби підтвердити певне судження чи парадокс. Цікаво, що Оскар Уайльд зізнавався, що якби він був критиком своєї книги, то вказав би на те, що вона "перевантажена сенсаційними подіями, і надзвичайно парадоксальна за стилем, принаймні — в діалогах”.

Уайльду вдалося створити неповторний художній світ: атмосфера прекрасного і вродливі люди, довершені витвори мистецтва і блискучі висловлювання. Помітно також і інше: краса у романі нерідко перетворюється на прикрасу. Недаремно сам письменник стверджував, що "це суто декоративний роман", говорив, що "Портрет Доріана Грея" — золота парча".

Та найбільше вражає в романі філософська, парадоксальна думка автора, щодо його погляду на суспільство, на ієрархію суспільного ладу. «Я глибоко співчуваю англійським демократам, які висловлюють незадоволення так званими пороками вищих класів. Люди вищого класу інстинктивно розуміють, що пияцтво, глупота й аморальність повинні бути їх привілеями, а якщо хтось з нас страждає цими пороками, він цим неначе узурпує їх права».[7,13]. «Багатії проповідують бережливість, а нероби й ледарі красномовно розмірковують про велике значення праці» [7,17]. Ці вислови не потребують будь-яких коментарів та доказів парадоксальності даних думок автора. Неможливо обійти авторську позицію щодо мистецтва, як одного із важливіших чинників впливу на світогляд людини. «Злочинці - завжди люди нижчих класів. 1 я їх геть не засуджую. Мені здається, для них злочин - то саме, що для нас мистецтво: лише засіб, який доставляє сильні відчуття » [7,184].

«Душа є тільки у мистецтва , а у людини її немає» [7,186] Цікаво, а хто ж тоді створює це саме мистецтво, чи не та людина «без душі»? і як можна отримувати насолоду від злочину, навіть якщо ти «нижчого класу»? Та саме в цьому і парадокс, який іде всупереч суспільній думці, біблійським канонам та загальнолюдській моралі.

ВИСНОВКИ

У літературі доби декадансу яскраво виявилися риси, зумовлені розвитком мистецтва упродовж усього XIX ст. Проте саме у творах декадентів риси ці набули вирішального значення, що й дозволяє говорити про своєрідність художнього відтворення дійсності у літературі на межі XIX - XX ст. О.Уайльд був одним із тих письменників, які, шукаючи нових шляхів у мистецтві, гостро відчували потребу знайти відповідні форми втілення нового бачення дійсності.

Виходячи з усього, що визначено, впевнено можна констатувати, що роман Оскара Уайльда «Портрет Доріана Грся» має всі ознаки епохи декадансу, а саме символізму, магічності, парадоксальності. Основне питання, на яке потрібно було дати відповідь в даній роботі, це питання про значення парадоксів у творі.

Отже, перший висновок: парадокс додає романові дотепності та стилістичного блиску, робить думки автора яскравими і такими, що запам’ятовуються.

  По-друге: автор епатує читача оригінальністю думки, щоб зацікавити публіку.

  По-третє: завдяки парадоксу Оскар Уайльд змушує читача поглянути на загальнолюдські істини з іншого боку, так би мовити з точністю до навпаки.

 Четверте: Через парадокс автор висловлює свої етичні та естетичні погляди, а також доводить до читача свої філософські думки. П’яте : використовує парадокс як літературний засіб. Найкращим завершенням можуть стати слова французького поета та критика Ле-Гальє: «Уайльдів парадокс - це істина тільки, поставлена сторчма, аби привернути увагу. За всім його дражливим хизуванням стояла серйозна філософія. Як за зверхньою

софістикою крилося глибоке й просте серце поета»

Список літератуи:

1.               Акройд П. Послсднее завещание Оскара Уайльда. - М., 1993 - 316 с.
2.               Аникин Г. В., Михальская Н. П. Эстетизм. Оскар Уайльд // Аникин Г. В., Михальская Н. П. История английской литературьі. М.: Вьісш. шк., 1985. С. 278—283
3.               Аникст А. А. Уайльд // Литературная энциклопедия: В 8 т. Т.7. — М.: Сов. знциклопедия, 1972. — С. 715—718.
4.               Горнфельд А. Г., Фигура в поэтике и риторике, сб. "Вопросьі теории и психологии творчества" // Литературная эпциклопедия: В 11 т. Т.І.. - М.: Сов. Энциклопедия — 1969-1978 — С.335-339
5.               Ланглад Жак. Оскар Уайльд, или Правда масок. - М., 1999 - 272 с.
6.               Соколянский М.Г. Оскар Уайльд: очерк творчества. - Киев; Одесса 1990 - 207 с.
7.               Уайльд О. Портрет Дориана Грея. Избранное // Пер с англ. - К.: ЗАО «КП - Украйна», 2007. - 320 с.
8.               Уайльд О. Письма. - М., 1997 - 317 с.
9.               Френкель А. и Бар-Хиллел И., Основания теории множеств. // М.: Сов. эпциклопедия - 1969 - 1978 - т.3 - С. 321 -322
10.          Эллман, Ричард. Оскар Уайльд: биография. - М., 2000 - 326 с.

ДОДАТКИ
Додаток № 1

Літературний словник використаних термінів :

Модернізм - Загальна назва літературних напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Модерністські напрями виникли як заперечення натуралістичної практики в художній царині, обгрунтованої філософією позитивізму. Модерністи, на відміну від раціоналізму попередників, на перше місце ставили творчу інтуїцію, втаємничення у трансцендентну (за філософією І. Канта ту, що лежить поза межами свідомості і пізнання, тобто не може бути пізнаною) сутність буття. Вищим знанням проголошувалася не наука, а поезія, зважаючи на її феноменальну здатність одуховнювати світ, проникати в найінтимніші глибини буття. Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною.

Декаданс - Напрям, назва якого в перекладі означає занепадництво. Літературознавець В. Щурат (той самий, який назвав збірку І. Франка «Зів'яле листя» декадентською і якому Франко відповів своїм віршем-запереченням “Декадент”) трактував декаданс як темне натхнення, як неясну, затемнену нічну красу, а поета - декадента як людину, яка здатна пережити самостійну, «безпредметну» тугу і піднятися «в ідеалу світ», занедбавши так звану громадянську тему, і суспільні: проблеми.

Імпресіонізм - Художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Сформувався у Франції в другій половині XIX ст., насамперед у малярстві. Визначення походить від назви картини Клода Моне «Враження. Схід сонця» Наприкінці XIX ст. імпресіонізм поширився в європейському

письменстві.

  Засновниками літературного імпресіонізму вважаються брати Гонкури. Виявився він також у творчості Гі де Мопассана, М. Пруста, К. Гамсуна, О. Уайльда, Р. Л. Стівенсона, А. Шніцлера, А. Цехова, І. Буніна, І. Анненського.

 Символізм — Одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в 70-х рр. ХІХ ст., а в українській літературі поширилася на початку ХХ ст. Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ. Теоретиком символізму вважається Ш. Бодлер. Він висунув теорію “системи відповідностей”, за якою всі предмети і явища, всі чуття і почуття невидимо зв`язані в одну невиразну, містичну цілість. Завдання митця — побачити ці зв`язки, розплутати їх, показати таємничу залежність усього на світі. У 1880-90-х рр. У Франції з`являється ряд послідовників Бодлера — символістів. Найталановитіші його продовжувачі — П. Верлен, А. Рембо, С. Малларме. Символізм поширювався також в Італії (Г. д`Аннунціо), Бельгії (Е. Верхарн, М. Метерлінк), Німеччині (С. Георге, Ф. Ніцше), Англії (О. Уайльд), Польщі (М.,С. Пшибишевський, К. Пшерва-Тетмаєр), Росії (Д. Мережковський, О. Блок, А. Бєлий, В. Іванов).

Апологет — захисне слово

Гедонізм — філософський напрям етики, який вважає радість від фізичного задоволення вищим благом і умовою щастя у житті. Поняття гедонізму використовується для опису матеріально орієнтованого, корисливого погляду на життя.

Гендерний — соціальний статус за статевими ознаками у відношенні з іншими людьми: друзями, колегами, однокласниками, батьками, незнайомими людьми.

Естетизм — (з грецької “почуттєвий, здатний відчувати) — напрямок в мистецтві кінця 19 початку 20 століть.

 В літературі естетизм — тенденція в англійській літературі, яка сформувалася наприкінці 19 століття під впливом ідей Джона Рескіна та Волтера Пейтера. Найбільш яскравим представником естетизму став Оскар Уайльд, який вважав, що мистецтво живе своїм життям незалежно від дійсності і тому перебуває в опозиції до свого часу, що життя наслідує мистецтво, а не навпаки, що “немає книжок або моральних або аморальних, є книжки добре написані або погано написані”.

Цинізм (грец. kynismos — вченні кініків) – нігілістичне ставлення до людської культури та/або відверто зневажливе, зухвале ставлення до загальноприйнятих норм моралі, етики, до кого/чого-небудь, що має загальне визнання, повагу.

Культ (від лат. cultus — шанування, поклоніння, віл лат. colo – обробляю, почитаю).

Фрідріх Вільгельм Ніцше — впливовий німецький мислитель, філософ, психолог і класичний філолог. Він був агресивним критиком традиційної моралі, утилітаризму, тодішньої філософії, матеріалізму, німецького ідеалізму, німецького романтизму та сучасності того часу в цілому. Він є одним із найбільш читаних мислителів. Ніцше створив велику кількість афоризмів і експериментальних форм письма. Хоча його творчість була згодом спотворена й асоційована то з філософським романтизмом, то з нігілізмом, то з антисемітизмом і навіть нацизмом — сам Ніцше гаряче відкидав свою належність до тих із цих форм, що вже існували в його час, аж до літературного екзистенціалізму, а пізніше й постмодернізму. У багатьох відношеннях, його погляди важко зрозуміти в буд-якій систематизованій формі. Говорити про цілісне вчення Ніцше, мабуть, не можна. А його творчість була й залишається предметом палких суперечок.

Прерафаеліти (1848 — 1853) — об`єднання молодих англійських художників, засноване в 1848 році.

 Невдоволені станом занепаду сучасного їм англійського живопису, прерафаеліти мали на меті відродити щирість раннього італійського мистецтва до Рафаеля і Високого Відродження. Поставши проти пануючого в той час в мистецтві академізму, а заодно і проти суспільних укладів своєї епохи, прерафаеліти — Хант, Міллес, Росетті та інші — використовували різноманітні художні засоби: вони писали на літературні, історичні, релігійні теми, а в сценах сучасного їм побуту завжди намагалися дати моральний коментарій соціальним відносинам.

Ортодоксальний — 1. який неухильно дотримується принципів якого-небудь учення, світогляду; послідовний; 2. послідовно витриманий у дусі якого-небудь учення.

Додаток № 2

Крилаті вислови Оскара Уайльда:

Ти любиш всіх, а любити всіх — означає не любити нікого. Тобі всі однаково байдужі.

Все можна пережити, окрім смерті.

Я зовсім не хочу знати, що говорять за моєю спиною — я і без того про себе достатньо високої думки.

Єдиний наш борг перед історією — це постійно її переписувати.

Патріотизм — це релігія скажених.

Чоловіки завжди хочуть бути першим коханням жінки. Жінки мріють бути останнім романом чоловіка.

Терпіти не можу логіки, вона завжди банальна і нерідко переконлива.

Дружба трагічніша за любов — вона вмирає набагато довше.

Всі чоловіки — чудовиська. Залишається одне — годувати їх трохи краще.

Будь собою. Інші ролі вже зайняті.

Господь, створюючи людину, дещо переоцінив свої сили.

Досвідом люди називають свої помилки.

У дитинстві ми любимо батьків. Ставши дорослими, судимо їх.

Любов починається тоді, коли ми обдурюємо себе, і закінчується, коли ми обдурюємо іншого.

Всякий раз, коли чоловік допускає дурість, він робить це з найблагородніших спонук.

Своїх чоловіків завжди ревнують непривабливі жінки. Красивим — не до того, вони ревнують чужих.

Коли про вас говорять, то гірше за це може бути тільки одне — коли про вас не говорять.

Якщо людина про щось розсудливо говорить — це вірний знак того, що сам він в цій області недієздатний.

Єдиний спосіб позбавитися від спокуси — це піддатися їй.

Любов повинна прощати всі гріхи, тільки не гріх проти любові.

У сучасної демократії є тільки один небезпечний ворог — добрий монарх.

Філософія учить нас з незворушністю відноситися до невдач інших.