Глянь у воду та на свою вроду Українське прислів*я Ми часто навколо себе бачимо прекрасне: картини, одяг, людей. Критерії оцінювання краси різні. Але , безперечно , всіх приваблюють люди уважні, добрі, ніжні. Це все риси внутрішньої краси , вони більш тривалі ніж краса зовнішня і є ціннішими.
В «Казці про мертву царівну і сімох богатирів» О. С. Пушкін закликає цінувати людей не за їхню зовнішність , а за їхні вчинки, духовні риси. Зовнішня краса швидкоплинна. Казка вчить нас цінувати внутрішній світ людини. Потрібно бути добрим , толерантним, милосердним , шляхетним до людей, які нас оточують.
Цар від*їхав , Ось в святвечір, в ніч таку, Бог цариці дав дочку. Цариця захоплення не знесла, і навіки відійшла. Рік як сон пустий пройшов,іншу жінку цар знайшов. Правду мовить, молодиця дійсно вже була цариця: Білолиця, поставна, взяла й розумом вона;Зате горда, вередлива,норовлива і ревнива. А в посагу чарівне мала дзеркальце одне;Дзеркальце властивість мало:по-людському розмовляло. З ним одним вона була і весела, і незла,
«Миле дзеркальце, скажи та всю правду покажи: Чи ж на світі я миліша ,всіх рум’яніша й біліша?»Тут же дзеркальце їй так:«Ти, звичайно, знає всяк;Ти, царице, всіх миліша всіх рум’яніша й біліша».І цариця реготать, і пальцями тріскотать,І поводити плечима, і підморгувать очима,І крутитись на боки, милуючись залюбки.
Наречена ж молодая. В лісі до зорі блукає. Так вона все йшла та йшлаІ на терем набрела. Час обіду наближався,Тупіт у дворі роздався,Входять сім богатирів,І царівна підійшла,Їм пошану віддала,В пояс низько поклонилась,Вибачаючись, шарілась,Що у гості, мов, зайшла,Хоч й не прошена була.
Між тим цариця, зла повна,до дзеркала прийшла:«Здрастуй, дзеркальце! скажи. Та всю правду доповіси: Я ль на світі всіх миліше,Всіх рум'яної і біліше?»І їй дзеркальце у відповідь:«Ти прекрасна, спору немає;Але живе без всякої слави,Серед зеления діброви,У семи богатирів. Та, що все ж тебе милею». І Цариця дуже зла, Чорнавці рогаткою погрожуючи, Поклала чи не жити, Іль царівну погубити.
Раз цариця молода, милих братів піджида, пряла,сидячі у вікна. Пес загавкав, і дівиця. Бачить: убога черниця. Ходить по двору,Їй царівна каже: -На ж, лови!» - і хліб летить. Старушонка хліб зловила:«Дякую, - сказала. -Боже тебе благослови;От за те тобі, лови!»І в царівну наливне,Молоде, золоте,Прямо яблучко летить...
Двері тихенько зачинила,під вікно за пряжу сіла. Чекати господарів, а дивилася все на яблуко… не стерпіла,потихеньку прокусила. Раптом вона, моя душа,похитнулася не дихаючи,Білі руки опустила, плід рум'яний впустила,Закатилися очі,і вона під образу головою впала на лавку і тиха, недвижна стала... Перед мертвою царівною брати душевної туги. Всі притихли головою,
За своєю нареченою. Королевич Єлисей. Між тим світом скаче. До красного сонця нарешті звернувся молодець. Червоно сонце відповідало: -Я царівни не бачила. Тільки місяць показався,Він за ним з благанням погнався. Відповідає місяць ясний: -Не бачив я діви червоної.Єлисей, не сумуючи,до вітру кинувся, волаючи: Відповідає вітер буйний: -Там за річкою тихоструйнойЄ висока гора,в ній глибока нора;В тій норі, у темряві сумною,Труна гойдається кришталева. В тій труні твоя наречена».
Цариця згадала про дзеркало і звернулася до нього:«Я ль всіх миліше,Всіх рум'яної і біліше?»І почула у відповідь:«Ти прекрасна, слова немає,Але царівна все ж миліше,Всіх рум'яної і біліше». Зла мачуха, схопившись,о підлогу дзеркальце розбивши,У двері прямо побіглаІ царівну зустріла. Тут її туга взяла,І цариця померла.