-Скинули нас. Молоді ще, необ’їджені,- підтримав жарт. Мій друг. А я дивуюсь, бо не зміг би так заввиграшки вільно розмовляти з дорослим.-Допоможіть нам полагодити, якщо можете,- благально дивлюся на дядька.- Подивимось-подивимось, охо-хо,-дядько крякче, розпростує спину і розглядає колесо мого велосипеда, як травматолог потрощену руку пацієнта.
Я завезе свій додому,-каже Костик і швидко вшивається. А ще друг! Атож,йому можна і втекти, бо пощастило- це ж не його велосипед потрібно ремонтувати. Я злюся, заледве не киплю. Шумахер нещасний! Поки дядько поволеньки роздивляється мого « коня», думаю, що тепер казати батькам- і навіть собі не уявляю. Зате чудово уявляю, навіть знаю напам’ять усі ті докори й уїдливі слова, які вони казатимуть! Про нехлюйство і неуважність, ага, і ще- про невдячність. Ех, хлопче, колесо нове треба купити,- врешті виносить вирокдядько, відкрутивши погнуте.
Я гарячково намагаюся порахувати в пам’яті ,скільки грошей є в моїй скарбниці. Вистачить на нове колесо чи ні? А якщо не вистачить? Весняні канікули будуть безнадійно зіпсуті. Раптом хтось торкає мене за лікоть: То чого стоїш, ходімо по колесо. То Костик. Він показує мені гроші у внутрішній кишені куртки:-Тут має вистачити ,я на смартфон собі збираю… Ковтаю клубок у горлі, втупившись очима в кросівки. І як я міг засумніватися в Костикові?!