Презентація "Поезія Павла Тичини"

Поезі я Павла Тичини

Павло Тичина – великий український нацiональний поет, у творчостi якого болюче вiдбилася доля українського народу. В iсторiї свiтової лiтератури, мабуть не знайдеться iншого такого прикладу, коли б поет вiддав половину свого життя високiй поезiї, а половину – нещаднiй боротьбi зi своїм генiальним обдаруванням.

А на воді в чиїйсь руціГадюки пнуться... Сон. До дна. Війнув, дихнув, сипнув пшона —-І заскакали горобці!..— Тікай! — шепнуло в береги.— Лягай...— хитнуло смолки. Спустила хмарка на луги. Мережані подолки. Дощ

О панно Інно, панно Інно!Я — сам. Вікно. Сніги... Сестру я Вашу так любив —Дитинно, злотоцінно. Любив? — Давно. Цвіли луги... О люба Інно, ніжна Iнно,Любові усміх квітне раз — ще й тлінно. Сніги, сніги, сніги... О панно Інно...

Я Ваші очі пам'ятаю,Як музику, як спів. Зимовий вечір. Тиша. Ми. Я Вам чужий — я знаю. А хтось кричить: ти рідну стрів!І раптом — небо... шепіт гаю... О ні, то очі Ваші.— Я ридаю. Сестра чи Ви? — Любив... О панно Інно...

Ой, не крийся, природо, не крийся. Що ти в тузі за літом, у тузі. У туманах ти сниш… А чого так сичіРозридалися в лузі. Твої коси від смутку, від суму. Вкрила прозолоть, ой ще й кривава. Певно й серце твоє взолотила печаль,Що така ти ласкава. Ой не крийся, природо, не крийся...

А була ж ти — як буря із громом!А була ж ти — як ніч на Купала…Безгоміння і сум. Безгоміння і сон. —Тільки зірка упала…Ой там зірка десь впала, як згадка. Засміялося серце у тузі!Плачуть знову сичі… О ридай же, молись: Ходить осінь у лузі. Ой не крийся, природо, не крийся...

А Вкраїни ж мова —Мов те сонце дзвінкотюче,Мов те золото блискуче,Вся і давність і обнова —Українська мова. Розквітай же, слово,І в родині, і у школі,Й на заводі, і у поліПречудесно, пречудово —Розквітай же, слово!Хай ізнов калина. Червоніє, достигає,Всьому світу заявляє: Я — країна Україна —На горі калина!Слово

Не бував ти у наших краях!Там же небо — блакитні простори... Там степи, там могили, як гори. А веснянії ночі в гаях!.. Ах, хіба ж ти, хіба ти це знаєш,Коли сам весь тремтиш, весь смієшся, ридаєш,Серце б’ється і б’ється в грудях... Не бував ти у наших краях. Не бував ти у наших краях,Бо відтіль не таким би вернувся!Чув про степ, що ген-ген простягнувся? —Єсть там люди — й зросли у степах,Що не люблять, не вміють ридати. Що не можуть без пісні і нивки зорати!Тебе ж завжди я бачу в сльозах... —Не бував ти у наших краях. Не бував ти у наших краях!

Україно моя, моя люба Вкраїно,Чим я втішу тебе, чим тебе заспокою? —Чи про те розкажу, як тебе я люблю,А чи піснею горе твоє я присплю,Чи слізьми розіллюсь, мов сирітська дитина, —-Чим тебе заспокою я — бідна людина,-Скажи, моя люба Вкраїно,Вкраїно моя!Україно моя, моя люба Вкраїно

Гаї шумлять —Я слухаю. Хмарки біжать —Милуюся. Милуюся-дивуюся,Чого душі моїйтак весело. Гей, дзвін гуде —Iздалеку. Думки пряде —Над нивами. Над нивами-приливами,Купаючи мене,мов ластівку. Гаї шумлять... Я йду, іду —Зворушений. Когось все жду —Співаючи. Співаючи-кохаючи. Під тихий шепіт травголублячий. Щось мріє гай —Над річкою. Ген неба край —Як золото. Мов золото — поколото,Горить-тремтить ріка,як музика.