Концепція про «братні» народи вигідна Росії як країні-агресорці і просувається нею. Росія не зацікавлена, щоб Україну підтримували країни-партнерки. Тому вона воліла би подати своє вторгнення як «сімейну сварку» чи «внутрішній регіональний конфлікт», в якому не йдеться про зазіхання на незалежність.
Деякі представники інших країн (громадяни, медіа, політики) можуть свідомо чи несвідомо підігравати Росії, стверджуючи, що Росія й Україна просто «посварилися». Продовжуючи пропагандистські наративи агресора, вони можуть заявляти, що Україні й Росії треба просто допомогти «помиритися» і піти на перемовини.
Насправді ж Україна та росія розвивалися за різних історичних умов і мали впливи різних сусідів. Це визначило суттєві культурні, політичні, світоглядні відмінності, а також сформувало окремі мови, зокрема українську і російську. Майбутні «братні» народи формувались у різних комунікаційних просторах: українці — в чорноморському, білоруси — в балтійському, а московити — у волго-каспійському. І ці народи не ставали братніми тільки через те, що платили данину руському князю.
Парадоксально, що найбільше до нього спричинилися київські інтелектуали 17 століття, такі, як Інокентій Гізель. Коли Козацька держава увійшла до складу Московського царства, майбутня імперія була великою, але відсталою і дуже потребувала освіченої еліти. У той час наші православні київські предки вирішили зміцнити цю імперію, тому що вважали її значною мірою своєю через те, що це була православна держава. І вони створили міф про існування так званого слов’янського народу.
Але в цій концепції київських інтелектуалів ще не було ідеї братства. А міфологія братства виникає аж на початку 19 століття у зв’язку з романтизмом. Але навіть тоді ще не було ідеї старшого і молодшого братів. Ця ідея з’явилась аж… у пізньому сталінізмі після Другої світової війни, а найбільше закріпилася після «відзначення» 300-ліття Переяславської унії у 1954 році. Власне, лише тоді виникає ця міфологема про російський народ як старшого брата й український як молодшого брата.
Комуністичною пропагандою були сформовані чіткі шаблони для розгляду історії України. Передусім вона мала бути придатком російської історії. Історичні події в Україні мали дублювати російські процеси. При цьому бути менш масштабними та другорядними. Але ця пропаганда не мала нічого спільного з реальністю.
Оскільки для сьогоднішньої Росії панівними є навіть не радянські, а царські виклади історії, то «українці» для росіян — це тимчасове утворення. Бо треба відновити колишню, присутню лише в уяві російських вождів, єдність — чи то «давньоруської доби», чи то «возз’єднання» 1654 року. У цьому контексті українці «випадково» з’явилися на політичній мапі, «об’єктивно» вони не існують, тому їх можна легко «визволяти шляхом знищення».
Якщо взяти сьогоднішню карту, то Київська Русь – це територія Центральної України, а саме: Київська, Житомирська, Сумська та Чернігівська області, а також частини Вінницької, Черкаської та Полтавської областей. Під натиском татаро-московських військ, центр Русі наприкінці XII століття змістився на Західну Україну. Сучасна Росія має такий самий стосунок до історичної Руси, як Румунія (România) – до Римської імперії (Imperium Romanum). Далека околиця, яку колись колонізував центр, що зі всього “батьківського” спадку зберегла лише подобу назви.
У ХІІІ столітті жив такий чернець-місіонер Вільгельм де Рубрук. Він мандрував у Золоту Орду і описав те, що побачив у книжці "Подорож у східні краї". Ось основні тези з його розповіді про наші краї: 1. По цей бік Дону є поселення русів, їхні жінки прикрашаються, як і наші жінки. 2. Вони займаються рибальством, вирощують культури, провадять торгівлю. 3. Вони спілкуються з чужоземними купцями, знають багато мов. 4. А за Доном живе зовсім інший народ, це є народ моксель.І навіть дохристиянські вірування слов'ян значно відрізнялися від язичництва угро-фінських племен. Цілком іншими були культура, звичаї та устрій.
Росія повсякчас намагалася знищити українську культуру або розчинити її у російській. У царські часи це робилося шляхом прямих заборон на розвиток української культури, мови, як основної ознаки культури, або поглинанням українських митців культурою «центру», як це сталося з письменником Миколою Гоголем. У радянські часи Росія вдалася до прямого терору, знищивши у таборах усі знакові постаті українського культурного середовища.
І під час повномасштабної війни Росія намагається зачистити культурне середовище України, знищуючи пам’ятки культури та видавництва, грабуючи музеї, палячи книжки на тимчасово окупованих територіях, забороняючи українську мову в захоплених містах. Руйнуючи культурний простір, загарбники заповнюють утворену порожнечу російськими культурними кодами й наративами.
Пам’ять про страшну війну Кремль давно перетворив на ідеологічну зброю. Цікава закономірність: чим більш явно путінський режим скочувався в авторитаризм, мілітаризм і шовінізм, тим більш масштабними та помпезними ставали святкування 9 травня. А також – більш шизофренічними: діти, переодягнені у гімнастьорки, у візочках у вигляді танків, написи на автомобілях “На Берлин!” и “Можем повторить!”, – все це атрибути явища, яке найкраще описує термін “побєдобєсіє”.
Міфи про «братні народи» чи «єдиний народ» – абсолютно штучні. Концепція «братніх народів – це хворий витвір радянської пропаганди на заміну російської імперської концепції «триєдиного народу». Це спроба насильно прив'язати українську історію до російської та заперечити право українців і білорусів на власний історичний вибір. Після Євромайдану це абсолютно втратило сенс. Нині, щоб обґрунтувати і виправдати агресію проти Українського народу, кремлівська пропаганда почала говорити про «єдиний народ». Вони вплітають сюди й захист православ'я. Адже Росія визнає лише Московський патріархат. Та ми – не єдиний народ, і ніколи ним не були.