Роздуми "Методика використання елементів українознавства на різних етапах уроку української мови та літератури"

Методика використання елементів українознавства на різних етапах уроку  української мови та літератури

Українознавство… Мабуть, кожен із нас хоч раз замислювався над значенням цього слова. Розмірковував, який зміст несе воно. А значення його розшифровується дуже просто: українознавство – Україну знати. Тобто знати все про ту землю і державу, де народився й живеш.

На жаль, сьогодні не тільки в мене, а й у багатьох людей виникає занепокоєння тим, що немало юнаків і дівчат просто не усвідомлюють, що вони є представниками великої нації, народу із славною історією, прекрасною культурою і традиціями.

Тепер справа виховання в молоді національної свідомості, гордості за свою державу актуальна. Учитель-філолог виховує національно свідому особистість не тільки на уроках, а й позаурочний час. Сьогодні так багато забувається, стирається із пам’яті. Але є ми знаємо, що споконвіку в Україні будь-які свята супроводжувалися цікавими традиціями, звичаями, обрядами, віруваннями тощо. За допомогою поетичного слова й магічного акту, у святково урочистій обстановці люди прагнули створити в ці дні вимріяний образ достатку, щастя, злагоди і спокою у своїй оселі. Це все – наше минуле, наша історія, без якої не уявити майбутнього.

З метою відновлення та ознайомлення із забутими традиціями, звичаями народу ми, вчителі української мови та літератури  під керівництвом адміністрації школи влаштовуємо позакласні заходи з дітьми, які люблять свою землю, пишаються тим, що вони – українці. Протягом багатьох років влаштовуємо у шкільному музеї уроки українознавства, які назвали «Світлиця». Тут зібрано речі, від яких віє сивою і дорогою кожному серцю давниною: рушники, ікони, сорочки, хустки. Своїм девізом на такому заході ми обрали слова Павла Тичини: «Забудеш рідний край – тобі твій корінь всохне». Ми проводимо екскурсію для учнів нашої школи. Обрали екскурсоводів, які знають цю тему, цікавляться нею. Дівчина-екскурсовод розповідає:

•      Тут все овіяне вітрами історії. Перед вами речі, яким багато років, а може, й століть. Їх бережно збирали вчителі та учні нашої школи. Останнім часом погляди мільйонів людей спрямовані до своєї історії. Їм цікаво, як і чим жили наші предки, кого любили й шанували.

Батькова хата, дідусева казка, бабусина вишивка, рушник, сорочка і калина біля вікна – це все наші символи. І все це розпочиналось із рідної хати. Рідна хата, оспівана в піснях, оповита легендами, завжди буде символом добра і надії. Людина не повинна бути безбатченком, завжди має пам’ятати свій рідний дім, з якого пішла у велике життя. Дедалі більше віддаляється від нас біленька хата у вишневому саду з колискою та мудрим усміхом батька. У тому домі – наш корінь роду, щось одвічне, як життя, і святе, як мамина пісня…

Біла хата, біла сорочка, біла свита… Це становило неодмінну національну прикмету українця. Існувало повір’я, що тварина білої масті приносить добро. Коли говорили: «біла рука», «білі груди», «біла світлиця», то мали на увазі «красива».

Хата, як і людина, уміє плакати й усміхатись, вона може бути горда і сумна, пихата і доброзичлива. Усе залежить від того, яка родина в ній мешкає.

Ліворуч від дверей стояла піч: тут господиня готувала їжу, навчала доньку поратися коло горщиків. Господиня завжди охайно білила піч: «Яка піч, така і господиня». Коли піч випалена, а сім’я поснідала, стала до праці, всі предмети займали свої місця. Коцюба, рогачі – в коцюбнику, керамічні тарілки, полумиски – на миснику. По діагоналі від печі завжди буда розташована покуть, святковий кут. Покуть – святе місце в хаті, найпочесніше. На покуті ставили колосся, освячене в церкві. Їхнім насінням засівали весняне поле, щоб був гарний урожай. На покуті завжди стояв стіл, за яким сім’я збиралася тричі на день: снідати, обідати і вечеряти. На покуті садовили найпочесніших гостей: бабу-повитуху і хрещених батьків. Це буле місце першої купелі дитини. У хаті не можна було говорити поганих слів, бо покують почує. На покуті були ікони й лампадка, яку запалювали на свята.

Інша дівчина, дев’ятикласниця розповідає про ікони:

•                   Народний іконопис VI-XVIII століття, який мав переважно церковне спрямування, у XIX столітті входить у хатній інтер’єр. Ікони прикрашали українську хату. Перед образами висіли лампадки, а на образах біліли довгі рушники, розкішно вишиті лапатими квітками і дрібними візерунками. Образи в селянській хаті посідали чільне місце. До них не тільки молилися, а перед ними здійснювалися важливі обрядові акти. Під образом сідали на Святвечір, тут було місце молодої з молодим після церковного шлюбу, на лаві під образами укладали покійника, виряджаючи його в останній путь. За образи клали пучок колосків, що залишився від ожинок, ставили свячену воду, переховували документи, але ні в якому разі не гроші, які вважалися спокусою диявола. Ікони дарували при народженні дитини. Хатні ікони не мали великих розмірів. Святих подавали переважно в погрудному зображенні. Більшими були ікони на полотні, на яких малювали декілька персонажів у ряд по горизонталі.
•    Кожна господиня мала в хаті місце, де вона готувала сніданок, обід чи вечерю, і мала до того відповідний посуд. Місце, де господиня його тримала, називалося мисником. Він був розташований праворуч від дверей. Уранці він був майже порожнім, а після аж яснів від чистоти і нехитрої оздоби на посуді, набував якоїсь святковості. Посуд господиня купувала на ярмарку, перед святами. Треба було вміти вибирати горщики й макітерки, стукаючи горщик об горщик і прислухаючись до дзвону. Твердий, чистий передзвін показував, що горщик прослужить господині багато років, бо ж недарма кажуть: « Тріснутий горщик не дзвенить». Виготовляли глиняний посуд гончарі. Люди цієї професії з діда-прадіда знали таку тайну: вода, яка постояла в глиняному глечику, має цілющі властивості, бо глина є природним очищувачем.

Ми знали чорнобильської біди і всім нам дуже важливо це знати і використовувати цілющі властивості глини. І ще одне спостереження: молоко, яке скисло в скляній банці, під дією світла втрачає деякі мікроелементи, а те, що скисло у глиняному посуді, - ні. А яке смачне молоко, пряжене в печі в глиняному горщику! Тим, хто не має печі, можу порадити зробити це в духовці на маленькому вогні, використовуючи неполив’яний глечик. Спробуйте – не пошкодуєте!

Зверніть увагу на таку особливість: у найспекотніший день рідина у глиняному глечику прохолодна.

Отже, їжте та пийте з глиняного посуду – і це піде на користь вашому організмові.

Наші предки використовували і дерев’яні миски та ложки. Кожен мав свою ложку. Ніхто не їв чужою. Як ви думаєте, чому? Бо будеш сваритися з тим, чия ложка. Не можна було стукати по столу ложкою. А чому? Наші прабабусі казали, що зуби повипадають. Дівчатам широку ложку не давали. Як ви думаєте чому? Бо рот буде широкий і некрасивий.

•      Отже, друзі, ми вже знаємо, - продовжує десятикласниця, - що ліворуч від дверей була розташована піч, а біля печі, якщо господиня мала дитину, містилася колиска…

Добре було б і настілок, простирадличко, наволочку та сповивальні рушники вишити, бо берегтиме дитина пам’ять про вас вічно. Ниточка до ниточки – та є й квіточка, а квіточка, як і ниточка, заворожена, оберігає дитя від хвороб та поганого ока.

У колиску до доньки ліворуч клали ляльку, а для хлопчиків з правого боку – сопілочку. То були символічні атрибути. Ляльку шили з клаптиків льняної тканини, шовку, коноплі. Коли дитина хворіла, ляльку закопували в землю, а після одужання – викопували, причепурювали і знову клали до колиски. Лялька слугувала не тільки для забави, а й для охорони дитяти від хвороб. Сопілочку зрізали з гілок верби чи калини, що росла біля хати на сонячному її боці. Коли хлопчик хворів, батько чи дідусь повинні були грати на сопілці, проганяючи хвороби з хати. З ударами перших дзвонів батько повинен був зрізати перші отвори в сопілці на знак гарного росту і розвитку хлопця.

Розповідають юні екскурсоводи і про те, у що  і як одягалися наші предки. Улюбленою для всіх відвідувачів музею є розповідь про українську хустку-веселицю:

На ній – і гроно, і пелюстка,

І небо, й райдуги на ній…

Моя берегиня вроди – хустка

Здавен у нашій стороні.
То – нареченим на щастя,

То – на добро матерям.

Вічний дарунок – хустина квітчаста,

Знана стежкам і вітрам.
              Згадаймо про це диво – барвисту ,як сад навесні,українську хустку-веселицю. Хустку, щедро оспівану в народних піснях,іграх та забавах.
    Мою хустку вишивану
  На чотири кінці.

Кого люблю, поцілую,

Стану на колінця.

             Хустка з давніх-давен була основним і улюбленим головним убором української жінки, вважалися оберегом від злих сил. Хустка не тільки прикрашала жінку, вона підкреслювала святковість одягу або його буденність. Українські дівчата завжди ходили з непокритою головою – це ознака дівочої честі. Тільки в разі крайньої потреби, наприклад, узимку, коли холодно, і влітку, коли спека, дівчата запинали хустки, як жінки. Але це робили так, щоб з-під хустки обов’язково визирала коса. Улітку небажано ходити було ходити з непокритою головою. Хіба ж у теплі дні мало пилу та бруду? Тому головний убір – це примха. У давнину люди це добре розуміли.

Можу дати й деякі поради: якщо хочеш мати здоровий вигляд обличчя, потрібно носити лляну або тернову хустку. Вслухайтесь в назву. Чуєте? Вона має спільність із терном. Люди здавна помітили: якщо хустку з вовняної тканини вимочити у холодній воді, настояній на розбитих ядрах тернових кісточок, вона швидко знімає головний біль, різь в очах. Хустка в Україні була важливим елементом і в багатьох обрядах. Так, старостам під час сватання дівчина підносила хліб на хустці. Це означало, що вона погоджується вийти заміж за того хлопця, від якого прийшли старости.

             Треба відзначити, що тут представлений далеко неповний тематичний обсяг екскурсій. Адже юні екскурсоводи розповідають і про походження українців як нації, і про їхні свята, обряди, символіку, традиційні народні ремесла…

                Ось уже пролунали останні слова чергової екскурсії, та відвідувачі музею не поспішають залишати «Світлицю». Усі подумки полинули в минуле. Замислились над тим, що почули. А це значить, що історія, традиції, звичаї, культура великого народу житимуть вічно, і мої вихованці теж зробили внесок у цю справу, віддали часточку своєї душі і серця, щоб залучити колег і друзів до вивчення культури та історії свого народу. Отже, я спокійна: ці діти виростуть справжніми українцями, достойними своїх предків.