Сценарій літературно-музичного свята

Виховний захід до 206-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка «Відкриваю «Кобзар» і душею радію…»

Сценарій літературно-мистецького свята

 

Мета: показати значимість постаті Кобзаря для всього людства; розвивати творчі здібності учнів; виховувати повагу і любов до творчості Т. Г. Шевченка, розуміння значення його творів у наш час.

Святково прикрашена зала: у центрі портрет Т. Г. Шевченка, обрамлений вишитим рушником, виставка «Кобзарів» різних років видання, учнівські ілюстрації до творів, книги письменників про Великого Кобзаря, проектор, презентація «Життєва дорога Тараса Шевченка», відеопрезентація «Дитинство Тараса Шевченка», фільм «Обличчя української історії. Тарас Шевченко».

                                                      Епіграф: Кобзарю!

                                                               Знов до тебе я приходжу,

                                                                        бо ти для мене совість і закон.

                                                                                              Л. Костенко

Слово Вчителя

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами.

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами-сльозами.

9 березня 2020 року виповнилося 206 років від дня народження Тараса Григоровича Шевченка – поета, художника, мислителя, палкого патріота України. Шевченко залишив нам свої неоціненні духовні надбання — твори і світлу добру пам’ять про себе. Він пробуджував любов до своєї Батьківщини, кликав сильних на подвиги, вселяв у слабких надію і віру. Великий Кобзар залишив  нам свої неоціненні духовні надбання – твори і світлу пам'ять про себе.

 В історії України ще не було людини, яка зробила б такий велетенський вплив на уми і серця своїх співвітчизників. Він не був політиком, та на його ідеях сформувались і зросли чимало громадських організацій і партій. Він не був полководцем, але його слово змобілізувало сотні полків, дивізій, цілі армії, підняло до збройної боротьби мільйони українців, здобуло не одну визначну перемогу на полі бою. Він не був дипломатом, проте широта його поглядів, вклад у світову літературу та мистецтво, а головне світоглядні ідеї загальнолюдських братерства та любові, що базувались на християнських цінностях, здобули для України та українців належне визнання та пошану серед світової спільноти.

От де, люди, наша слава,

Слава України!

Він  прожив коротке і вкрай важке життя. Із своїх 47-и років він 24 роки був кріпаком, 17 років – невольником у засланнях, під наглядом жандармів і тільки 10 років – вільною людиною.

І в цих несприятливих умовах Тарас створив свій безсмертний «Кобзар», написав декілька томів прозових і драматичних творів, став Академіком Академії мистецтв.

Перегляд фільму. Обличчя української історії. Тарас Шевченко.

І насправді, Україна – це особистості, які формують обличчя її історії. Все, що зробив Великий Кобзар назавжди залишає його серед живих, утверджує як геніального нашого сучасника і далекоглядного пророка.

Перед нами Шевченків «Кобзар». Довголітнє і прекрасне життя безсмертної цієї книги, яку читали сучасники великого поета, їхні діти, внуки і правнуки, наші прадіди, діди й батьки. А сьогодні в рядки «Кобзаря» вчитуємося і ми. І кожен з нас може повторити, як свої власні, слова Миколи Бажана: «Я розгортаю томик «Кобзаря» і мені здається, що я кладу руки на трепетне гаряче людське серце - серце, що так багато пережило і так багато пізнало…».

1. Відкриваю Кобзар і душею радію,

Кожне слово твоє, оберіг золотий.

І у серці моїм оживає надія,

Уклоняюсь тобі, мій Кобзарю святий.

У «Кобзарі» тісно переплелися доля України із долею поета. І хоч життєвий шлях його був тернистим, він не впадав у зневіру, не втрачав любові до свого народу, до своєї України, а навпаки, ще більше запалювався нею і переливав цю любов у поетичні твори.

Своєю посвятою українській справі, боротьбі за покращення життя простого люду, він заслужив собі невмирущу вдячність від свого народу. Проте багато його творів як літературних, так і художніх просякнуті духом захоплення природою, її неповторною міццю та досконалістю.

Ще у дитинстві очі маленького хлопчика звикали до розмаїтих краєвидів. Уже тоді в його душі зароджувалася любов до природи рідного краю. Пізніше у своїх творах митець дасть неповторні художні образи української природи, в основі яких лежали враження дитячих і ранніх юнацьких літ. Він наче хотів розказати усьому світові про те, який гарний його рідний край, які мальовничі його сади, ліси, кручі, степи, ріки.

Садок вишневий коло хати

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

 

Сем'я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

 

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх;

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата

Та соловейко не затих.

 

Широкий Дніпро був для поета уособленням рідної України, долі українського народу, тому в його поезії він постає то могутньою водною стихією, то спокійною неперевершеною красою.

Реве та стогне Дніпр широкий

Реве та стогне Дніпр широкий,

сердитий вітер завива,

додолу верби гне високі,

горами хвилю підійма.

 

І блідний місяць на ту пору

із хмари де-де виглядав,

неначе човен в синім морі,

то виринав, то потопав.

 

Ще треті півні не співали,

ніхто нігде не гомонів,

сичі в гаю перекликались,

та ясен раз у раз скрипів.

Одним з найзворушливіших образів у шевченковій творчості є образ матері. Не можна поминути ті чуйні, ласкаві слова, якими наш безсмертний Кобзар ушанував матір, ту просту селянську жінку, яка своєю щирою ласкою тільки й загоювала страждання дітей серед неволі й злиднів. Для дитини матір - найсильніший природний оберіг.

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Буває, іноді дивлюся,

Дивуюсь дивом, і печаль

Охватить душу; стане жаль

Мені її, і зажурюся,

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим

Тієї матері святої,

Що в мир наш бога принесла….

Тепер їй любо, любо жити.

Вона серед ночі встає,

І стереже добро своє,

І дожидає того світу,

Щоб знов на його надивитись,

Наговоритись. – Це моє!

Моє! – І дивиться на його,

І молиться за його Богу,

І йде на улицю гулять

Гордіше самої цариці.

Щоб людям, бачте, показать

Своє добро. – А подивіться!

Моє найкраще над всіми!

Сам поет у дитинстві тільки й зазнав щастя, доки жива була його мати й своєю ласкою гріла й тішила чулого хлопчика. Але рано вмерла мати, й ті обставини, серед яких урвалося її життя, навіки вразили поета. Серед цього земного «раю» життя бідних кріпаків було пеклом. На самому собі, на долі своїх батьків, братів і сестер пізнав Тарас Григорович, що таке кріпацтво.

Якби ви знали паничі

Якби ви знали, паничі,
Де люде плачуть живучи,
То ви б елегій не творили
Та марне Бога б не хвалили,
На наші сльози сміючись.

За що, не знаю, називають

Хатину в гаї тихим раєм.

Я в хаті мучився колись,

Мої там сльози пролились,

Найперші сльози; я не знаю,

Чи єсть у Бога люте зло!

Що б у тій хаті не жило?

А хату раєм називають!

 

Не називаю її раєм,

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом край села.

Мене там мати повила

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину...

 

В тім гаю, У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло... Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

Там матір добрую мою,

Ще молодую, у могилу

Нужда та праця положила.

 

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!.. А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята. Я до школи —

Носити воду школярам.

Брати на панщину ходили,

Поки лоби їм поголили!

А сестри! сестри! Горе вам,

Мої голубки молодії,

Для кого в світі живете?

Ви в наймах виросли чужії,

У наймах коси побіліють,

У наймах, сестри, й умрете!

 

Шевченку було лише 9 років, коли померла його мати. Через два роки не стало й батька. Життя Тараса, його братів і сестер стало нестерпним

І золотої й дорогої…

І золотої й дорогої

Мені, щоб знали ви, не жаль

Моєї долі молодої:

А іноді така печаль

Оступить душу, аж заплачу.

А ще до того, як побачу

Малого хлопчика в селі.

Мов одірвалось од гіллі,

Одно-однісіньке під тином

Сидить собі в старій ряднині.

Мені здається, що се я,

Що це ж та молодість моя.

Мені здається, що ніколи

Воно не бачитиме волі,

Святої воленьки. Що так

Даремне, марне пролетять

Його найкращії літа,

Що він не знатиме, де дітись

На сім широкім вольнім світі,

І піде в найми, і колись,

Щоб він не плакав, не журивсь,

Щоб він де-небудь прихиливсь,

То оддадуть у москалі.

 

Тяжкі переживання дитячих років на все життя залишилися незагоєною раною в душі Тараса Шевченка. Він потрапив до сільської школи, де вчителем був дяк, «носити воду школярам». Хлопець наймитував у дяка й одночасно вчився. Гірким було те навчання, гірким було його дитинство. Звідти він тікає у Лисянку до диякона-живописця, а згодом – у село Тарасівку до дяка-маляра, але дяк відмовив йому. Утративши надію стати маляром, Шевченко повертається до Кирилівки й пасе громадську череду.

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога......

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було.

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала,

Та й почула, що я плачу

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози…

І поцілувала...

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє... лани, гаї, сади!..

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води.

В автобіографічному вірші «N. N.» («Мені тринадцятий минало») Шевченко тепло й зворушливо згадав подругу свого дитинства Оксану Коваленко. Образ дівчини Оксани поет створив на засланні в поезії «Ми вкупочці колись росли».

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились.

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали.

Старі зараннє повмирали,

А ми малими розійшлись

Та вже й не сходились ніколи.

Знайомство юного Тараса з сусідською дівчинкою Оксаною Коваленко не пройшло безслідно. Перше ясне й чисте почуття дитячого кохання мало, безперечно, вплив на дальший духовний розвиток юнака. Про це свідчить присвята поеми «Мар’яна-черниця» — «Оксані К...ко. На пам’ять того, що давно минуло», де є такі рядки:

Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як побачить диво — твою красоту.

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.

З ким ти усміхалась, плакала, журилась,

Кому ти любила Петруся співать.

І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!

А я й досі плачу, і досі журюсь…

Виливаю сльози на мою Мар'яну,

На тебе дивлюся, за тебе молюсь.

 

1827 року Тарас наймитує у кирилівського священика Григорія Кошиця. Із ранніх років він цікавився народною творчістю, у дяків навчився читати й писати, рано проявив хист до малювання, який помітив маляр із села Хлипнівці, але на той час Шевченкові виповнилося 14 років і його зробили козачком пана Енгельгардта. Пан законтрактував Тараса на чотири роки Ширяєву – різних живописних справ майстру.

1836 року Т.Г. Шевченко у складі артілі Ширяєва розписує театр у Петербурзі. Цього ж року він знайомиться з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком. Пізніше відбувається знайомство художника-кріпака з Гребінкою, Григоровичем, Венеціановим, Жуковським, Брюлловим. У квітні 1837 року Брюллов створює портрет Жуковського, який був розіграний у лотереї за 2500 карбованців. За ці гроші було викуплено Тараса Шевченка з кріпацтва. 25 квітня 1838 року на квартирі Брюллова йому була вручена Жуковським відпускна.

Після цього Шевченко починає активно малювати. Він стає студентом Академії мистецтв. Починає писати поетичні твори.

У 1840 році у Петербурзі завдяки українському письменникові Євгену Гребінці, вийшла у світ перша збірка Тараса Шевченка «Кобзар», в яку ввійшли всього вісім творів поета: «Думи мої...», «Думка», «Тополя», «Катерина», «Перебендя», «До Основʼяненка», «Тарасова ніч», «Іван Підкова»)

Думи мої, думи мої

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами?..

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину?…

За карії оченята,

За чорнії брови

Серце рвалося, сміялось,

Виливало мову,

Виливало, як уміло,

За темнії ночі,

За вишневий сад зелений,

За ласки дівочі…

За степи та за могили,

Що на Україні,

Серце мліло, не хотіло

Співать на чужині…

Пісня «Думка (Тече вода в синє море)»

З безмежного болю і з неосяжної любові народжені його слова.

Минають дні, минають ночі

Минають дні, минають ночі,

Минає літо, шелестить

Пожовкле листя, гаснуть очі,

Заснули думи, серце спить,

І все заснуло, і не знаю,

Чи я живу, чи доживаю,

Чи так по світу волочусь,

Бо вже не плачу й не сміюсь…

 «Кобзар» в нашій історії – це не просто книга, це сплав непримиренності до катів і неприйняття духовного рабства. Вона призначена «для пробудження усіх синів у всі століття», як сказав поет. Вона створює навколо себе таку духовність, в якій мають виростати всі покоління народу. Сам народ визнав «Кобзаря» своєю безсмертною книгою.

Уривок із поеми «І мертвим, і живим, і ненародженим…»

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся,

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Доля Шевченко і доля України – невіддільні. Він жив Україною, за неї страждав, для неї гартував свою волю, для її пробудження і визволення писав своє неопалиме безсмертне пророче слово, утверджуючи віковічне прагнення українського народу до волі.

 

Сон

У всякого своя доля

І свій шлях широкий,

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

Той тузами обирає

Свата в його хаті,

А той нишком у куточку

Гострить ніж на брата.

 

Чи Бог бачить із-за хмари

Наші сльози, горе?

Може, й бачить, та помага,

Як і оті гори

Предковічні, що политі

Кровію людською!..

 

Душе моя убогая!

Лишенько з тобою.

Уп’ємося отрутою,

В кризі ляжем спати,

Пошлем думу аж до Бога,

Його розпитати, /269/

Чи довго ще на сім світі

Катам панувати??

 

І мертвим, і живим, і ненародженим…

Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!

І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших… і не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
І дитини мати.

І дим хмарою заступе
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!
Умийтеся! образ Божій
Багном не скверніте.

Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать…
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засядуть, і премудрих
Немудрі одурять!

 

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

 

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

 

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

 

Чужі люди проганяють,

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

 

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата –

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

 

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечерній

Тихо засіяє…

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

Його слова і у наш час закликають до пробудження. У складні для України часи борці за справедливість зверталися саме до Шевченкового слова.

Уривок із поеми «Кавказ»

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

І неситий не виоре

На дні моря поле.

Не скує душі живої

І слова живого.

Не понесе слави Бога,

Великого Бога.

 

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся — поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

За участь у Кирило-Мефодіївському товаристві його арештовують. Засилають до Оренбургу та в Казахстан. Сумна доля чекає в’язня: все, що задумав написати, згине разом із ним. А головне, що трагічна доля чекає Україну. Її грабують безжальні пани, вони душать її волю, її намагання стати щасливою. Як справжній патріот саме через це найбільш карається поет.

Мені однаково, чи буду…

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині –

Однаковісінько мені.

В неволі виріс меж чужими,

І, не оплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру,

І все з собою заберу,

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій – не своїй землі.

І не пом'яне батько з сином,

Не скаже синові: “Молись,

Молися, сину: за Вкраїну

Його замучили колись”.

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні…

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені.

І виріс я на чужині…

І виріс я на чужині,

І сивію в чужому краї:

То одинокому мені

Здається — кращого немає

Нічого в Бога, як Дніпро

Та наша славная країна...

Аж бачу, там тілько добро,

Де нас нема. В лиху годину

Якось недавно довелось

Мені заїхать в Україну,

У те найкращеє село...

У те, де мати повивала

Мене малого і вночі

На свічку Богу заробляла;

Поклони тяжкії б’ючи,

Пречистій ставила, молила,

Щоб доля добрая любила

Її дитину... Добре, мамо,

Що ти зарані спать лягла,

А то б ти Бога прокляла

За мій талан.

Аж страх погано

У тім хорошому селі.

Чорніше чорної землі

Блукають люди, повсихали

Сади зелені, погнили

Біленькі хати, повалялись,

Стави бур’яном поросли.

Село неначе погоріло,

Неначе люде подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І я, заплакавши, назад

Поїхав знову на чужину.

 

І не в однім отім селі,

А скрізь на славній Україні

Людей у ярма запрягли

Пани лукаві... Гинуть! Гинуть!

У ярмах лицарські сини,

А препоганії пани

Жидам, братам своїм хорошим,

Остатні продають штани...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Погано дуже, страх погано!

В оцій пустині пропадать.

А ще поганше на Украйні

Дивитись, плакать — і мовчать!

 

А як не бачиш того лиха,

То скрізь здається любо, тихо,

І на Україні добро.

Меж горами старий Дніпро,

Неначе в молоці дитина,

Красується, любується

На всю Україну.

А понад ним зеленіють

Широкії села,

А у селах у веселих

І люде веселі.

Воно б, може, так і сталось,

Якби не осталось

Сліду панського в Украйні.Солдатчина для поета була гірше від тюрми, бо ненависним був сам дух солдафонства, що чавунною печаттю лягав на живу душу. Тому Шевченко писав, ховаючись від унтерів та офіцерів, тікаючи від усього світу в степ, за вали, на берег моря.

Г.З.

Немає гірше, як в неволі

Про волю згадувать. А я

Про тебе, воленько моя,

Оце нагадую. Ніколи

Ти не здавалася мені

Такою гарно-молодою

І прехорошою такою

Так, як тепер на чужині,

Та ще й в неволі. Доле! Доле!

Моя ти співаная воле!

Після звільнення із заслання він подорожує Україною. Видає “Буквар” для недільних шкіл. Отримує звання академіка з гравірування на міді.

Доля переслідувала його в житті, скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, а віри в Бога у зневіру й песимізм.

ДОЛЯ

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

— Учися, серденько, колись

З нас будуть люде, — ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава — заповідь моя.

          Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.

         Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.

         У глибини майбутнього слав Шевченко свої непохитні заповіти синам рідної землі, і серед цих заповітів перший і останній:

Свою Україну любіть,

Любіть її... Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Шевченко – це Україна, Україна – це Шевченко! Минатимуть роки, спливатимуть віки, а Тарас Шевченко залишатиметься у пам’яті нащадків, бо є й буде Україна, і український народ, який пам’ятає його заповітні слова.

Заповіт

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу… отойді я

І лани, і гори —

Все покину і полину

До самого бога

Молитися… а до того

Я не знаю бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сем’ї великій,

В сем’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

Відійшов у вічність Тарас Шевченко 10 березня 1861 року. В Академії мистецтв над його домовиною виголосили промови українською, російською та польською мовами.

Уже більш як два століття немає з нами великого Шевченка, Кобзаря та Пророка, але кожен рік ніби наближає його до нас. Його творчість, в контексті останніх подій, не дає нам змоги засумніватись у правдивості його пророцтв. Більш свідомо вчитуємося у рядки “Кобзаря” і переконуємося, що всі вони звернені до нас, українців двадцять першого століття.

Авторський вірш «Пророк України»

Частіше звертаймося до “Кобзаря”, шукаючи в ньому відповіді на такі болючі питання сьогодення, адже недарма закликав поет: “І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь”!

Відкриваю Кобзар, цю священную книгу

І молюся і вірю, у пророчі слова.

Відкриваю Кобзар і на серці утіха,

Доки мова живе, Україна жива.

Пісня «Відкриваю Кобзар»