Тези лекції "Модернізм та авангардизм"

Навчальна дисципліна:  Зарубіжна література

Тема лекції: Література І пол. ХХ ст. Модернізм та авангардизм.

 

ПЛАН

1. Історико-літературний процес початку XX століття.

2. Поняття модернізму. Течії модернізму, їх характеристика.

3. Поняття авангардизму Авангардистські течії у світовій лі-тературі.

 

1. Історико-літературний процес початку XX століття.

Розвиток літератури невід’ємний від розвитку суспільства. Література на межі ХІХ—ХХ століть була тісно пов’язана з усіма перипетіями свого часу. Складністю та суперечливістю історичної доби зумовлені своєрідність і розмаїтгя світового літературного процесу.

3 числа найбільш прикметних рис, що формували «обличчя» людської цивілізації у першій пол. XX ст., можна виділити:

У сфері соціально-політичного розвитку:

1) активізація національно-визвольного руху в країнах Європи, Америки, Азії та Африки;

2) падіння великих європейських імперій та монархій;

3) ствердження соціалістичної і комуністичної ідеології;

4) загострення соціально-політичних суперечностей між провідними державами світу, боротьба за перерозподіл сфер політичного впливу;

5) кількісне зростання й різка поляризація політичних партій та рухів за ознакою їх демократичної або авторитарної спрямованості. Поява могутніх тоталітарних режимів — комуністичного в СРСР та націонал-соціалістичного у фашистській Німеччині;

6) світові війни.

У сфері науково-технічного розвитку:

1. Революційні зрушення практично в усіх сферах науково-технічної діяльності людини. Активне впровадження теоретичних наукових припущень у сферу їх практичної реалізації (промисловість, транспорт, зв’язок, озброєння, медицина тощо);

2. Стрімкий розвиток та поява цілого ряду нових сфер наукового знання (генетика, психіатрія, біофізика, біохімія, геофізика, геохімія, хімічна фізика, ядерна фізика).

У сфері економічно-промислового розвитку:

1.Стрімка капіталізація усіх сфер економічних діяльності людини;

2. Інтенсивний розвиток та індустріалізація виробництва;

3. Розвиток фінансової та банківської системи управління капіталом;

4. Розширення сфер торгівлі та вільного підприємництва.

У духовтй та літетературтй сферах:

1. «Ревізія» класичних, раціоналістичних форм ідейного світобачення та форм його художнього ствердження;

2. Загострення уваги до пошуку нових форм художнього відображення дійсності та світоглядних моделей його розуміння;

3. Перевага ірраціональних чинників мислення над раціональними і суб’єктивних форм сприйнятгя над об’єктивними;

4. Виникнення великої кількості ідеалістичних філософських та естетичних шкіл і напрямів;

5. Ствердження модернізму та авангардизму в мистецтві.

Серед низки філософських, наукових, соціологічних, культурологічних концепцій на формування світогляду людини першої половини XX ст. особливо активно впливали позитивізм, «філософія життя», ніцшеанство, культурологічна концепція О. Шпенгауера, інтуїтивізм, фройдизм, марксизм, екзистенщалізм.

Ідеї А. Шопенгауера, С К’єркегора, Ф. Нщше, А. Бергсона створювали філософське підґрунтя для різномаштних літературних явищ і художніх течій епохи зламу віків.

Значний вплив на світоглядні позиції багатьох письменників цього часу справив позитивізм, основні принципи якого сформулювали французький філософ Огюст Кант (1798—1857) та англійський учений Герберт Спенсер (1820—1903). Ця філософська теорія привертала увагу до позитивних фактів дійсності, закликаючи , до їх опису та аналізу, до пошуку біологічних причин поділу суспільства на класи, відкидала класову боротьбу як протиприродну і визнавала боротьбу за існування про яку писав Чарльз Дарвін (1809—1882), наявною і в людському суспільстві.

He менш популярною була філософська концепщя Артура Шопенгауера (1788—1860), яка тлумачила світ як творіння вищої духовної сили, ірраціональної і невідворотної «світової волі». Один із її проявів — притаманна людині «воля до житгя». Нейтралізувати «світову волю»» можна було лише шляхом пізнання за допомогою філософського споглядання. Ця воля ставала нічим у процесі її пізнання, перетворюючи на ніщо і весь створений нею світ. Мистецтво могло допомогги пізнати абсурдний світ тільки шляхом інтуїтивного пізнання, через осяяння і прозріння.

Ідеї Шопенгауера підхопив Фрідріх Ніцше (1844—1900), який створив теорію елітарності винятковості окремих особистостей, яких назвав «надлюдьми» Вони були носіями «волі до влади», стояли «по той бік добра і зла» й покликані керувати натовпом.

Значного поширення набула філософія екзистенціалізму, видатними теоретиками якої були Серен К’єркегор (1813—1858) у XIX ст. та Карл Ясперс (1883— 1969) і Мартін Хайдеггер (1889-1976) у XX ст. Екзистенщалізм (від фр. «існування») проголосив, що існування, тобто незмінні біологічні властивості та біологічні риси людини й умови її бутгя, передувало сутності, а отже, було важливішим від неї. С. К’єркегор стверджував, що не могло бути й мови про осмислення людиною світу, бо вона обмежена у своїх можливостях, і що її мудрість полягала у зверненні до Бога та усвідомленні власної обмеженості. Світ непізнанний і абсурдний, а існування людини — це «буття для смерті», яка кидала тінь на все житгя; мета існування — смерть. Тому загальний спосіб бутгя людини в суспільстві — трагічний, сповнений страху, тривоги та відчаю.

 

Людина, стверджував К. Ясперс, існувала як самотнє «я», як «єдина» у «співіснуванні» з іншими. А це співіснування було існуванням рівноправних особистостей, які керували, робили добро, служили, виявляли вірність, товариськість у ставленні одне до одного. Тому суть існування полягала в гуманізмі, бо, як стверджував Ж.-П.Сартр, «екзистенціалізм — це і є гуманізм».

He менш вагомою стала й інтуїтивістська ірраціоналістична філософія Анрі Бергсона (1859—1941), згідно з якою розум, який керувався зиском, міг дати людині знання лише нижчого порядку, бо життя — ірраціональние, недоступние для розуму. Вище знання здатна забезпечити лише інтуїція, осяяння, раптове прозріння. Тому мистецтво не було відображенням життя, a ірраціональним, неусвідомлюваним процесом творення дійсності, під час якого в людській свідомості поєднувалися сучасність і минуле, що існувало завдяки пам’яті та з її допомогою оживало у формі спогадів.

Великий вплив на розвиток літератури справила психоаналітична теорія віденського лікаря-психіатра Зигмунда Фройда (1856—1931). Він розглядав людину як поєднання трьох елементів: природного «я», раціоналістичного «я» та морального «я». Природне «я» - це носій плотських бажань та інстинктів, тобто підсвідомість людини. Раціоналістичне «я» — розважлива, суха й фальшива свідомість, а моральне «я», яке 3. Фройд називає ще «над-я», — це надсвідомість, яку суспільство нав’язувало людині. Між усіма елементами особистості точилася боротьба, і людина була її жертвою. Придушення підсвідомих потягів над свідомістю породило різноманітні комплекси, тобто психози. Підсвідомість була джерелом енергії людини, саме її імпульси стимулювали усю її діяльність, зокрема художню творчість. Фройд виходив із того, що у людині закорінене зло, приховане тваринне начало, людина ніби перебувала на краю прірви, яка затаїлася в її душі. Тож добро мусило перебороти зло в самій людині, в її душі.

Наприкінці XIX ст., розчарувавшись у колишніх ідеалах та засобах їх художнього втілення в літературних творах, письменники часто відмовлялися від творчого методу критичного реалізму. Сумнів у художніх можливостях критичного реалізму зумовило появу натуралізму та неоромантизму.

 

Натуралісти, полишивши соціально-психологічні узагальнення, звернулися до точного, фактографічного, заземлено деталістичного та правдоподібного зображення житгя. Вони намагалися пояснити соціальну нерівність і зумовлені нею соціальні біди біологічною спадковістю, до якої дотична ідея грізного та страшного невідворотного фатуму, визначеної кожному долі. Неоромантизм намагався відірватися від похмурої та сповненої горя дійсності, втекти у світ мрій та ідеалів, екзотичні краї шляхетних, прекрасних душею і вчинками героїв, які невтомно боролися 3 життєвим злом. Відмовившись, так само як і натуралісти, від соціально-психологічних узагальнень, неоромантики звернулися до зображення унікального, героїчного та екзотично-романїичного.

Філософські теорії

А. Шопенгауер	Ф. Ніцше	А. Бергсон	З. Фрейд
Проповідував пріоритет творчої інтуїції, стверджував естетизм "уявлень", натомість реальних фактів життя	Проголошував особистість центром і метою "Всесвіту", від якої залежить загальне існування	Абсолютизує інтуїцію як момент без попереднього осягнення світу, проголосив інтуїцію найвищим знанням, а мистецтво – формою такого пізнання світу	Розглядає мистецтво як засіб психофізичного лікування кожної окремої особистості і суспільства взагалі

 

      Вплив ідеї

 

М. Метерлінк П. Верлен А. Рембо С. Моларме Ш. Бодлер

Ф. Кафка Дж. Джойс Т. Манн

Р.М. Рільке Г. Аполлінер О. Блок В. Незвал

О. Хакслі Т. Манн А. Ленорман Г. Лорка Е. Хемінгуей

 

До найбільш прикметних чинників власне літературного розвитку в першій половині XX ст. можна віднести:

1. Докорінну переорієнтацію принципів відображення літературою життя.

2. Більш тісний взаємозв’язок літератури з проблемами наукового, суспільно-політичного, культурного розвитку цивілізації.

3. Вихід на міжнародну арену великої кількості молодих національних літератур.

4. Розширення літературних контактів.

Літературний процес кінця XIX — поч. XX ст. збагатився не лише художніми напрямами, а й жанрами. Урізноманітнився передусім роман: поряд із соціальним побутували науково-фантастичний, соціально-утопічний, а також романи історичні, соціально-психологічні, філософські, політичні, біографічні, романи-памфлети, романи-епопеї. Набула різновидів драма, популярною стала психолопчна новела, жанрово збагатилася лірика.

2. Поняття модернізму. Течії модернізму, їхня характеристика

Розчарування в житгєвій дійсності та художньому реалістичному способі її від-творення спричинило зацікавлення новітніми філософськими теоріями та появу но-вих художніх напрямів, які отримали назви декадентських, авангардистських та модерністських. Французьке слово «декаданс» означає занепад, «авангард» - пе-редова охорона, a «модерн» — сучасний, найновіший. Цими термінами почали позначати якісно нові явища в літературному процесі, ті, що стояли на передових, авангардних позиціях та були пов'язані із занепадом і кризою суспільної думки й культури, з пошукуванням позитивних ідеалів, звертанням у цих пошуках до Бога та віриі до містичного та іррацюнального.

Модернізм — загальна назва напрямів мистецтва та літерагури кінця XIX — поч. XX ст., що відображували кризу буржуазної культури і характеризували розрив із тра-диціями реалізму та естетикою минулого. Модернізм виник у Франції наприкінці XIX ст. (Ш.Бодлер, ІІВерлен, А.Рембо) і поширився в Єврош, Росії, Україні. Модерш-сти вважали, що Ае треба шукати у творі мистецтва якоїсі логіки, рацюнальної думки. Тому мистецтво модернізму і носило переважно ірраціональний характер.

Протестуючи проти застарілих ідей та форм, модерністи шукали нових шляхів і засобів художнього відобра^ення дійсності, знаходили нові художні форми, праг-нули докорінного оновлення літератури. У цьому плані модернізм став справжньою художньою революцією і міг пишатися такими епохальними відкритгями в літературі, як внутрішній монолог та зображення людської психіки у формі «потоку свідомості», відкриттям далеких асоціащй, теорії багатоголосся, універсалізащї конк-ретного художнього прийому і перетворення його на загальний естетичний принцип, збагачення художньої творчості через відкритгя прихованого змісту жит-тєвих явищ, відкритгям ірреального та непізнаного.

Модернізм — це соціальне бунтарство, а не тільки революція у царині худож-ньої форми, бо спонукав до виступу проти жорстокостей соціальної дійсності та аб-сурдності світу, проти гноблення людини, обстоюючи її право бути вільною особи-стістю. Модернізм протестував проти грубого матеріалізму, проти духовного звиродншня та вбогості, тупої самовдоволеної ситості Однак" протестуючи проти реалізму, модернізм не відкинув всіх його досягнень, а навіть використав їх, розви-вав та збагачував у своїх пошуках нових шляхів у мистецтві.

Загальні риси модернізму:

• особлива увага до внутрішнього світу особистості;
• проголошення самоцінності людини та мистецтва;
• надання переваги творчій інтуїції;
• розуміння літератури як найвищого знання, що здатне проникати у найінтим-ніші глибини існування особистості і одухотворити світ;
• пошук нових засобів у мистецтві (метамова, символіка, міфотворчість тощо);
• прагнення відкриги нові ідеї, що перетворять світ за законами краси і мистецтва.

Такі крайні, радикальні модерністські течії, як дадаїзм або футуризм отримали

назву авангардизму (від фр. avant — уперед, garde — сторожа, передовий загін) -напрямок у художній культурі XX ст., який полягав у відмові від існуючих норм і традицій, перетворенні нових художніх засобів у самоціль; відображенні кризових, хворобливих явищ у житгі й культурі у перекрученій формі. Авангардизму притаманне бунтарство.

Авангардистські напрями і течії (футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, «новий роман», «драма абсурду», «потік свідомості тощо) збагатили й урзномаштнили літературний процес, залишивши світовій літературі чимало шедеврів художньої творчості. Вони помітно вплинули і на письменників, які не відмовились від художшх принцишв реалізму: виникли складні переплетіння реалізму, символізму, неоромангизму і «потоку свідомості». Реалісти у своїх творах використовували й ідеї З.Фройда, вели формалістичні шукання у царині художньої форми, широко застосовували «потік свідомості», внутрішшй монолог, поєднали в одному творі різні часові пласти.

Модернізм як художній напрям був внутрішньо неоднорідним конгломератом художніх явищ, які грунтувалися на спільних світоглядних, філософських і худож-ніх засадах. Наприкшщ XIX ст. виникли імпресіонізм, символізм та естетизм. На початку XX ст. до них додалися експресіонізм, футуризм, кубізм, а під час і після першої світової війни - дадаїзм, сюрреалізм, школа «потоку свідомості», література, до якої ввійшли антироман, «театр абсурду».

Імпресіонізм (від фр. «враження») вів свій початок у другій половині XIX ст., і розквіДв у XX ст. Він виник як реакцш на салонне мистецтво та натуралізм спе-ршу у живописі (К. Моне, Е. Мане. О. Ренуар, Е. Дега), звідки поширився на інші мистецтва (О. Роден у скульптурі, М. Равель, К. Дебюссі, I. Стравинський у музиці) і літературу. Тут основоположниками шпресюнізму стали брати Гонкури та Поль Верлен. Шразні прояви шпресюнізму були у творчості П де Мопассана і Марселя Пруста, до імпресіоністів належали Кнут Гамсун, Гуго фон Гофмансталь, Ю. Тувім.

Протестуючи проти надмірної залежності від реального життя, проти копіювання дійсності, імпресіоністи описували власні враження від побаченого — зорові й чутгєві, що були мінливими, як і самий світ, а також відтінки вражень і барв, їхні уявлення та асоціації були часто фантастичними і завжди суб'єктивними. Художній твір імпресіоніста — це не об'єктивна картина світу, а система складних суб'єкгивних вражень про нього, яскраво забарвлена творчою індивідуальністю митця. Особливо вразливі імпресіоністи до чуттєвої краси світу; вони чудово відтворювали природу, її красу, розмаітість і мінливість житгя, єдність природи з людською душею.

Найвизначнішою серед декадентських течій кінця XIX — початку XX ст. став символізм. Символ використовувався як засіб вираження незбагненної суті життєвих явищ і потаємних або навіть містичних особистих уявлень, творчих прозрінь, ірраціональних осяянь митця. Символи вважалися найдосконалішим утіленням ідей. Образи-символи відтворювали таємничу та ірраціональну суть людської душі та її житгя, величний поступ невідворотної долі, зобразили потойбічне житгя, метафізичний світ «буття»; натякали на містичну сутність явищ життя.

Для символістів поезія, як і музика, була найвищою формою пізнання таїн — пошуком і відкритгям «буття». Символ породжував численні асоціації, захоп-лював багатозначністю, глибинним прихованим змістом, який важко або навіть неможливо було зрозуміти. Символісти надавали великого значення внутрішньому звучанню, мелодиці й ритмові слів, милозвучності та мелодійності мови, емоційному збудженню, яке огорнуло читача завдяки ритмові та мелодиці вірша, грі розмаїтих асоціацій. Започаткували символізм французькі поети Поль Верлен, Стефан Малларме, Артюр Рембо. «Завоювавши» Францію, символізм швидко поширився в усій Європі. В різних її країнах символізм представляли Габріель д'Анунціо (Італія), Райнер Марія Рільке та Гуго фон Гофмансталь (Австрія), Стефан Георге (Німеччина), Оскар Уайльд (Англія), Еміль Верхарн і Моріс Метерлінк (Бельгія), Генрік Ібсен (Норвепя), Станіслав Пшибишевський (Польща).

Естетизм виник в останнє десятилітгя XIX ст. в Англії. Він породив культ витонченої краси. Творці естетизму вірили, що реалізм приречений на цілковитий крах, що соціальні проблеми зовсім не стосуються справжнього мистецтва, і висували гасла «мистецтво для мистецтва», «краса заради самої краси». Найвидатнішим представником англійського естетизму був Оскар Уайльд.

 

Експресіонізм (від фр. «виразність, вираження») започаткований теж у XIX ст. Ця авангардистська течія набула свого повного звучання та ваги в першій чверті XX ст. і стала значним внеском у розвиток світової літератури. Експресіоністи були тісно пов’язані з реальністю — саме вона їх сформувала і глибоко хвилювала. Вони засуджували потворні явища житгя, жорстокість світу, протестували проти війни і кровопролить, були сповнені людинолюбства, стверджували позитивні ідеали.

Але бачення світу експресіоністами було своєрідним: світ уявлявся їм хаотичною системою, якою керували незбагненні сили, незрозуміш, незнанні, таємничі, і від них не було порятунку. Єдино справжнім був лише внутрішній світ людини і митця, їх почуття і думки. Саме він мав перебувати в центрі уваги письменника. A відтворювати його слід виразно, яскраво, з використанням грандіозних образів умовних, з порушеними пропорцшми, надмірно напружених, з максимально чіткими інтонащями, тобто зображати за допомогою експресивних образів із застосуванням парадоксального гротеску та у фантастичному ракурсі. Чи не найвидатніший експресіоніст Йоганнес Бехер вважав найхарактернішим для експресіонізму поетичним образом «напружений, відкритий в екстазі рот». Отже, у творах експресюністів багато сатири, гротеску, чимало жахів, надмірної жорстокості, узагальнень і суб’єктивних оцінок реальності. Експресюнізм з’явився спочатку в малярстві (Е.Мунк, В.Ван-Гог, П.Гоген. П.Сезанн та ін.) і в музиці (Ріхард Штраус), щоб незабаром перейти і в літературу. До найвизначніших експресіоністів належать Г.Тракль і Ф.Кафка в Австрії; И. Бехер і А. Франс у Німеччині; Л. Андрєєв у Росії.

Імажизм (від фр. «образ») — течія, яка спричинила появу російського імажині-зму. З’явилась вона в Англії напередодні першої світової війни і проіснувала до середини 20-х років. У Росії вперше імажисти заявили про себе 1919 року. Образ імажисти та імажиністи проголосили самоціллю творчості. «Вірш — не організм, а хвиля образів, з нього можна вийняти один образ, вставити ще десять», — стверджував теоретик російського імажизму» В. Шершневич. Отже, вірш представники щєї течії вважали «каталогом образу, вишуканим сплетшням метафор, метонімій, епітетів, порівнянь та інших тропів — таким собі примхливим нагромадженням барв, відтінків, образів, ритмів і мелодій. Зміст імажисти відсували на другий план: він «поїдається образом». Певна річ, що імажинізм не міг, як-що б навіїь і прагнув того, щлком знехтувати змістом. Творчість С. Єсенша - най-краще підтвердження цієї думки. Представниками імажизму в Англії та СІПА є Т.С. Еліот, Р. Олдінгтон, Е. Паунд, Е. Лоуел та ін.

 

3. Поняття авангардизму. Авангардистські течії у світовій літературі

Футуризм (від лат. «майбутнє») виник 1909 р, в Італії, його родоначальником був Ф. Марінетгі. Звідти поширився по всій Європі, отримавши назву кубізму у Франції (М.Жакоб, Б.Сандрар), егофутуризму і кубофутуризму в Росії (І.Сєве-рянін, брати Бурдюки, В.Хлебшков, В Махновський та ш ), авангардизму в Польщі (Ю. Пшибось та ш.). Український футуризм, започаткований                   М. Семенком, отримав згодом назву «панфутуризм».

Футуристи проголошували, що вони створили мистецтво майбутнього, яке було співзвучним ритмам нової епохи «хмарочосно-машинно-автомобільної» культури, і закликали відкинути традиції старої культури, яку вони називали зневажливо «плювальницею». Футуристи співали гімни технічному прогресові, місту, машинам, моторам, пропелерам, «механічній» красі, наголошували на необхідності створення нової людини, гідної своєї доби техніки, людини нового складу душі. Вони відкинули традиції реалістичної літератури, її мову, поетичну техніку. Запроваджуючи свою мову, нові слова і словосполучення, футуристи доходили навіть до абсурду: часом вигадували слова без будь-якого змісту.

Французькі кубісти та російські кубофутуристи були тісно пов'язані з малярами-кубістами, які намагалися епатувати, вразити обивателів різкістю фарб і незвичністю змісту: вони розкладали зображуване на найпростіші геометричні елементи — куби (звідси й назва), квадрати, прямокутники, лінії, циліндри, кола тощо. Проголосивши культ форми, кубісти відсунули зміст на задній план, звели його до форми. Письменники спантеличували обивателя не тільки «мовою, якої ще ніхто не чув», а й відходом від милозвучності в бік какофонії, дисонансів, нагромадженням важких для вимови приголосних.

Сюрреалізм (від фр. «сюр» — над, тобто надреалізм), що виник у Франції в 1920-х роках. Його засновником і головним теоретиком був французькии письменник Андре Бретон, який закликав «зруйнувати існуюче донині протиріччя між мрією та реальністю». Він заявив, що єдиною сферою, де людина може повністю виявити себе, є підсвідомі акти: сон, марення тощо, і вимагав від письменників-сюрреалістів «автоматичного письма», тобто на рівні підсвідомості.

Школа «потоку свідомості» — це засіб зображення психіки людини безпосередньо, «зсередини», як складного та плинного процесу, заглиблення у внутрішній світ. Для таких творів було характерне використання спогадів, внутрішніх монологів, асоціацій, ліричних відступів та інших художніх прийомів. Представники: Д.Джойс, М.Пруст та ін.

Неокласицизм (від грец. пеоз - новий і класицизм) - умовна назва для позначення тенденцій у поезії межі ХІХ-ХХ ст., що спиралися на «класичну норму», яка передбачала досконалість форми та ясність поетичної мови, пошук шляхів до гармонії духу, зосередженість на вічних, непроминущих засадах буття, настанову на успадкування культурної та літературної традицій, орієнтацію на кращі взірці мистецтва, створені у попередні епохи. Неокласичні тенденції простежуються в ліриці таких модерністів, як Т.С. Еліот, П. Валері, P.M. Рільке, О. Мандельштам та ін. Неокласична модерністська поезія стала вершинним явищем елітарної літератури XX ст.

У «драмі абсурду» дійсність зображувалися через призму песимізму. Безвихідь, постійне передчутгя краху, відмежованість від реального світу — характерні риси твору. Поведінка, мова персонажів алогічна, фабула зруйнована. Творці — С.Беккет, Е.Йонеско.

 

Питання для самоконтролю

1. Яким чином література на межі XIX—XX століть тісно пов’язана з усіма перипетіями свого часу?

2. Назвіть найбільш прикметні чинники літературного розвитку в першій половині XXст.

3. Дайте загальну характеристику модерністської літератури.

4. Схарактеризуйте особливості естетики експресіонізму.

5. Що було характерним для творчої програми дадаїстів?

6. На які принципи спиралися сюрреалісти?

7. Як реалізовувалася настанова на створення «нового мистецтва» в естетичній платформі футуристів?

8. На яких принципах ґрунтувалася естетика «імажизму»?

9. Що таке авангардизм? Чи можна, на вашу думку, вважати, що він насправді є «передовим загоном» мистецтва?

10. Які течії і напрями належать до авангардистських? Дайте їх загальну характеристику.

11. Що таке «неокласицизм»?

 

 

Основна література

1. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. – Львів: Літопис, 2001.

2. Блум Г. Західний канон: книги на тлі епох / Пер. з англ. під загальною редакцією Р. Семківа. – К.: Факт, 2007.

3. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник. – К., 2001.

4. Денисова Т. Історія американської літератури ХХ століття: Навч. посібник. – К., 2002.

5. Зарубіжна література ХХ ст.: Посібник / За ред. О.М. Николенко, Т.М. Конєвої. – К.: Академія, 1998.

6. Зарубежная литература ХХ века // Учебник под редакцией Л.Г. Андреева. – М.: Высшая школа, 1996.

7. Затонский Д.В. Австрийская литература в ХХ столетии. – М., 1985.

8. Лексикон загального та порівняльного літературознавства / Ред. Волков А. та ін. – Чернівці, 2001.

9. Наливайко Д. Искусство: направления, течения, стили. – К.: Мистецтво, 1981.

Додаткова література

1.  Пахаренко В. Модернізм: (від франц. moderne – новітній, сучасний) / В. Пахаренко // Українська мова і література в школі. – 2001. – №5. – С. 50–55.

2.  Наливайко Д. Про співвідношення “декадансу”, “модернізму”, “авангардизму” / Д. Наливайко // Слово і час. – 1997. – №11–12. – С. 44–48.

3.  Рада І.М. “Актом вимученого Бога, який страждає, з’явився тоді мені світ...”: Урок-конференція на тему “Презентація доби декадансу”. 11 кл. / І.М. Рада // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2000. – №1. – С. 28–34.

4.  Пронкевич О.В. Література на межі ХІХ–ХХ ст. / О.В. Пронкевич // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2002. – №1. – С. 33–36.

5.  Кисілевська-Ткач Л. Три уроки з літератури: Неокласики. Експресіоністи. Символісти / Л.  Кисілевська-Ткач // Українська мова і література в школі. – 1993. – №7. – С. 44–46.

6.  Наливайко Д.С. Искусство: течения, направлення, стили / Д.С. Наливайко. – К., 1985.

7.  Затонский Д.В. Искусство романа и XX в. / Д.В. Затонский. – М., 1983.