Урок -мужності "Доля не всміхається рабам"

Про матеріал
Сценарій містить матеріали для організації національно - патріотичного виховання у закладі освіти. Даним матеріал може бути використаний класним керівником, заступником директора з виховної роботи, педагогом-організатором у підготовці до відзначення героїчних подій українського народу у боротьбі за свою незалежність.
Перегляд файлу

ДОЛЯ НЕ ВСМІХАЄТЬСЯ РАБАМ…

Матеріали до уроку мужності. 10–11 класи

Історії ж бо пишуть на столі.

Ми ж пишем кров’ю на своїй землі…

Ліна Костенко

Учитель. Ми часто говорили про війни. Про мужність, хо-робрість, незламність. Вивчали війни на уроках історії, слухали розповіді екскурсоводів… Читали книги про козаків. Проймали нас поезія, пісні… Та чи розуміли, що відбувалося насправді? Якою була наша історія? Чому український народ віками бореть-ся за свободу? Розуміли слова шістдесятника Дмитра Павличка?

Вставай, Україно, вставай,

Виходь на дорогу свободи,

Де грає широкий Дунай,

Де ждуть європейські народи.

Вставай та кайдани порви,

Дай познак, ясніший від грому,

Що ти не рабиня Москви,

Й рабою не будеш нікому.

Вставай, Україно, вставай,

Єднай Чорне море й Карпати,

І свій переболений край

Не дай ворогам розламати.

Вставай та здіймай знамено

Вселюдської згоди й любові

Щоб волі святої вино

Спожити без помсти і крові.

Дмитро Павличко

Слова, які проникають нині в наші серця. Слова, які ми поча-ли дуже добре розуміти. І проводимо дивні паралелі – так було триста літ назад… такі пісні співали сто років тому… наче про вчорашній день… ось це все відбувається нині, тут, на наших очах… Перегорнімо ж тривожні, звитяжні й трагічні сторінки нашого життя, життя нашої України.

Читець. Ішли козаки до бою з турками й татарвою, з ляхами! Може, вони були кривавими загарбниками? Може, хотіли відібрати в сусідів їхні землі чи багатства?

Ні! Захищали свою рідну землю, щоб мирно орати її, сіяти хліб, будувати села й міста, співати вечорами жартівливих пісень. А серце краялося від сумної «Чорна рілля ізорана»…

Учитель. Стогнали віками в панському ярмі українські роботящі селяни, скроплюючи солоним потом чужі поля, чекали віщого слова великого Тараса: «Борітеся – поборете!».

Читець. Живлющою росою виблискують рядки Івана Франка:

«Не пора, не пора, не пора

Москалеві й ляхові служить!

Довершилась України кривда стара,

Нам пора для України жить.

Не пора, не пора, не пора

За невігласів лить свою кров

І любити царя, що наш люд обдира, –

Для України наша любов.

Не пора, не пора, не пора

В рідну хату вносити роздор!

Хай пропаде незгоди проклята мара!

Під Украйни єднаймось прапор!

Бо пора ця великая єсть:

У завзятій, важкій боротьбі

Ми поляжем, щоб волю і щастя, і честь,

Рідний краю, здобути тобі!»

Учитель. Ми слухали майже легендарні оповіді про Українських січових стрільців, які мали заповітну мрію про незалежність України. Дивовижно, але до лав стрілецтва зголосилося десятки тисяч добровольців! Вони не мали військової форми, воювали майже без зброї, бо отримали тільки старі однозарядні гвинтівки, які давно знято з озброєння. Стрільці носили рушниці намотузках, бо не мали ременів... Зате якими героями вони були! Билися за волю, як прадіди-козаки, бо невипадково взяли ім’я січовиків і стали «найкращими з усієї австро-угорської армії»!

Читець.

За що боролись січові стрільці?

Чому вони свої широкі груди

Підставили під кулі ворогів?

Чому, чому, скажіть же, добрі люди?

Вони боролися за долю справедливу,

За дівчину тендітну й незрадливу.

Вони боролися за світлеє майбутнє,

Що не залежить від вітрів попутних.

Вони боролися за матір та родину,

І за квітучу під вікном калину.

Вони боролись за усю в руїнах,

Найкращу нашу неньку Україну.

Бо ця земля у нас одна-єдина,

І це не тільки всі степи й долини,

Це весь народ, це українці вірні,

Героям слава, слава Україні!!!

Учитель. Сторінка за сторінкою… Криваві сторінки історії… Голодомор… «Червоний терор». Сторінки переслідувань, приниження, знищення української нації. Сторінки мужності й звитяги. Українська повстанська армія. Добровольці, що боролися за велику мрію – Незалежність УкраїниЧитець.

Білий вітер… І біле листя…

Ви простіть мені, мамо… якось так воно вийшло…

Мабуть, міг би сховатись… певно, міг би втекти…

Але хто ж наші гори мав би нам вберегти?!

Хто до хмар цим ялинам дав би час дорости?

Вже не бачу Вас, мамо. Й не побачу ніколи.

Білий вітер кружляє наді мною по колу…

Біле листя засипало приморожені шанці.

Тепла хвоя укрила біле личко повстанця…

Нестор Василик

Учитель. Українці ніколи не були рабами! Непросто було боротися проти набагато сильнішого ворога. Ми піднімалися й про-ти внутрішніх ворогів, які діяли заодно з нашим ворогом головним. Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція Гідності засвідчують героїзм і стійкість нашого народу.

З новою силою залунали слова «Вставай, Україно!» Ворог знову на нашому порозі!

Читець.

Я єсть народ!

Я східна птаха, котра має крила,

Я буйна хвиля, що об Крим вдаря,

Я єсть народ, якого правди сила

Ніким звойована ще не була.

Бо я єсть дух одвічної стихії,

Поставлений на грані двох світів,

Нове життя творити в Україні,

З облич утерти сльози матерів.

Бо я лілея, що росте зі скелі,

Бо я сосна, що скелю підпира.

Не дам перетворити на Помпею

Красу людей і мову солов'я.

Бо я – це міць, що в серці заіскрила,

Потуга де, щоб іскру розвела!?

Я єсть народ, якого правди сила

Ніким звойована ще не була!

Роман Стасюк

Учитель. Вісім років війни на сході України – років страж-дань, подвигів, героїзму… «Не простягуй долонь, Україно, коли вмієш стискати кулак…» – пише поет Богдан Томенчук. Стиснуті кулаки – символ наступу зі зброєю в руках. Та Україну й українців очікувало ще одне випробування – може, найстрашніше й найтяжче з усіх: 24 лютого 2022 року повномасштабним вторг-ненням російської армії розпочався новий етап російсько-укра-їнської війни. Війни народної, війни за цивілізаційний вибір, адже Україна відстоює свою приналежність до європейської ци-вілізації і водночас – ті засадничі цінності, права та свободи, що лежать в основі Західного світу.

Війна приносить за собою кров, розруху і біль від втрат. Іде країною, залишаючи по собі страшні сліди, болісні й незворотні.

Вагу страшних новин, які мичуємо й переживаємо щодня, важко витримувати. Та Україна стиснула свій могутній кулак для спротиву ворогові.  

Читець.

Застиг в повітрі запах дикунів,

Як щит Європи ми взяли на себе.

Удар не в серце від брудних катів,

Удар у мозок – розкололось небо…

Ми вдячні нині нашим ворогам,

Ні, не за смерті, не за кров пролиту,

За те, що дали нам побачити себе:

Не маску брата – гримасу бандита.

Із іскри в серці запалав вогонь.

Світає день. Відступить морок ночі.

Знамено рідне рветься із долонь.

Я єсть народ. Ним бути вічно хочу!

Роман Стасюк

Учитель. Мільйони піднялися на спротив ворогові. Поруч із українцями став увесь цивілізований світ.

Читець.

Ми й не знали, що так її любимо,

Все дивились на Польщу та Чехію,

Емірати, Єгипет з верблюдами...

А про неї все думали зверхньо ми.

Ми й не знали, що так її любимо,

Хоч пишалися нею, красунею:

Запашними садами квітучими,

Гір Карпатських трембітами-сурмами.

З'ясувалось, насправді – ми в захваті

Від ланів з золотавими хвилями,

Матіоли вечірнього запаху –

Ми від цього ставали щасливими.

Ми й не знали, що все в ній – найкраще нам,

Найрідніше для серця і погляду,

Що за місто, село, кожне селище

Ми благатимемо слізно Господа.

Ми й не знали, що так її любимо,

Що так в серці вона нам болітиме,

Коли ворог задихає згубою

Й кров проллється невпинними ріками.

Калинову красу потоптали їй,

Вишиванку споганили чоботом

Нечестиве нашестя, злі варвари!

Закривавлена ненька, сплюндрована...

Але ворог не знав, з ким він бореться,

Думав, буде не битва – прогулянка.

Та моя Україна – нескорена!

Кров зітерла з лиця, в берці взулася,

Камуфляж зодягла замість вишивки,

До Святого Отця помолилася,

Взяла Біблію – зброю Всевишнього,

Злому ворогу не покорилася!

Ми прозріли: ми дуже цінуємо

Кожне місто, а також людину;

Зізнаємось: ми так її любимо,

Ми пишаємось Україною!

О, Господь, уквітчай перемогою

Нашу неньку, Тобою даровану!

В кожне місце прийди з відбудовою,

Прийди з миром Твоїм, із добробутом!

Ми за неї Тобі, Боже, дякуєм

Й благодаті для рідної просимо,

Ти для неї стань захистом й якорем,

За країну молитви приносимо!

Вірим серцем, що Ти не забаришся,

Прийдеш з радістю, зі свободою!

Хай Твоє святе Ім'я прославиться

По землі усій, між народами!

Учитель. Ми дізнавалися з новин про нові й нові подвиги українців: жменька захисників острова Зміїний, легендарний привид Києва, звичайна проста жінка з банкою помідорів, селяни із Сумщини, які обдурили ворожих танкістів і знищили кілька танків… ворожий крейсер «Москва»… і ще, і ще, і ще… Про багатьох із них ми дізнаватимемося вже після перемоги. Формула «4.5.0» – усе буде добре.

Читець.

Доброго вечора! Ми з України!

Всім доброго вечора! Ми з України!

Ні слава, ні воля не вмерли ще, ні!

Ми – Суми і Харків, і острів Зміїний,

Ми – Київ, Чернігів, Херсон і Ірпінь!

Ми – Маріуполь! Відплата вже близько.

Ніколи не були братами русні,

Бо нас колисали в різних колисках

І різні співали весільні пісні.

Ми – Львів, Миколаїв: в нас доля єдина.

Тому не жалійте ні сил, ані куль.

Всім доброго вечора! Ми – Україна!

Усе буде добре – 4.5.0!

Учитель. І як би ми не боялися – та мусим, однак, рости. Найкращий захист – то молитва. Молиться мати, дружина, сестра, кохана. Молиться воїн в короткій перерві між боями. Молиться вся Україна.

Читець.

Молитва воїна

Побудь, мій Боже, отут, зі мною,

У цьому полі, у розпал бою.

Серед руїни, посеред краху,

Не дай пізнати глибини страху.

Не дай упасти в зневіру й розпач

І побратимам розбігтись врозтіч,

Коли в набоях сиріє порох,

Коли в обличчя сміється ворог,

Побудь, мій Боже, отут, між нами,

Рукою батька, покровом мами,

Сестри сльозою, брата плечима,

Чеканням милої, її очима.

Коли у серці моїм неспокій,

І мара смерті, мов спалює в попіл,

Побудь, мій Боже, отут, зі мною,

Посеред пекла страшного бою,

Коли душа волає від болю,

Закрий від лиха щитом Любові,

Побудь, мій Боже, незримо присутнім,

І силою сповни мене всемогутньою,

Вдягни мене в лати лицаря духу

І зброю відпла́ти вклади мені в руку,

Врятуй від смерті й кулі ворожої,

Хай ангел-хранитель мене супроводжує,

Побудь, мій Боже, отут, зі мною,

І хай здійсниться Твоя лише Воля!

Учитель. Втискаємо в землю своє коріння, своє тисячолітнє коріння у свою тисячолітню землю. Проростаємо пагонами, а з них будуть яблука… квіти… снопи. І все, що нам залишається, – тягнутися до небес.

Учитель. Україна переможе! На сторожі справедливості, не-залежності й волі стоять справжні герої-сміливці. Ми носимо в грудях гарячі серця! Стоїмо пліч-о-пліч! Скільки поколінь українців поклали все, що в них було, за те, що ми маємо зараз. Не-має іншого народу, який так багато віддав за свою свободу.

Читець.

О свята Правдо-Україно!

Ти – зірка на небосхилі, яку хоче сховати чорна хмара від яс-них очей.

Ти – тисячолітній дуб, який хочуть вирвати з корінням.

Ти – оазис у пустелі, з якого черпають сили мільйони.

Ти – тиха молитва, яку шепочуть щовечора тисячі сердець.

Ти – підсніжник, що проткнув крижану товщу, щоб побачити сонце.

Ти – свічка, яку ніколи не зможе задути вітер.

Ти – піщинка в неосяжному морі, що стала перлиною.

Ти – Едемський сад.

Ти – альфа й омега.

Ти – щасливиця, бо маєш надію…

Ти – найсильніша, бо ти – Правда.

І тебе не збороти нікому. Іти.

Зараз просто треба йти. Уперед. Виймати себе із загуслого ча-су й рушати. До Перемоги. До світла. До себе. До України. Пере-ступати страх, біль, тугу.

Боротись.

Зараз просто треба боротись. Відчайдушно. Робити все, щоб нарешті визирнути із шпаринки темряви. Витесати із себе того, хто стійко боронить свободу бути. Бути з собою. Бути з воїнами. Бути у правді. Бути з Україною.

Вірити.

Зараз просто треба вірити. Безборонно. Так сильно, наче від цього народжується новий світанок і нова усмішка. Гартувати се-бе у вірі. Щохвилинно. З кожним подихом.

Жити.

Зараз просто треба жити. Усім. З Україною.

Боже, ми так багато з тобою говоримо.

Разом готуєм сніданок, заправляємо ліжко, дивимось новини, заспокоюєм дітей, телефонуєм батькам і мовчимо о 9-й щоранку.

Ми збираємо одяг і харчі для незнайомих людей, плетемо сіт-ки і плетемо одну велетенську молитву різними голосами, рука-ми, дотиком.

Боже, ми всі так близько до тебе – на відстані слова і подиху.

Читаємо разом Псалтир, пишемо вірші (досі не знаю, чи треба того), сидимо в укриттях, слухаєм пісню сирен.

Боже, ми йдемо коридорами міст, де хрести під ногами й коло будинків, ми спиняємся в часі, де ракети летять і падає дим, ми тримаєм дітей, що ніколи не скажуть про холод і сонце, ми так вперто намагаємось йти.

Боже, стільки лиха і бід на зап'ястках лютневого суму. Вже й весна надворі, а ми терпимо так, як і ти.

Коли кидають бомби, ми тримаєм хоругву зникому як знамено сили й мети.

Боже, ми так довго з тобою говорим.

Коли звір біснуватий не спить. Я на завтра зберу всю тканину зі школи, ми удвох сплетемо сітки, ти закриєш наш світ.

І нехай уся кривда, що стоптала душі і землю, стане там, звідки йдуть ешелони вбивць.

Ні на йоту більше.

Лише те, що відчули ми.

docx
Додано
15 січня
Переглядів
127
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку