Виховний захід "Із полум'я Афганістану"

 Із полум’я Афганістану

 стенд «Навічно в пам»яті» із фотографіями загиблих воїнів-афганцівстенд  «Наші  земляки – воїни – інтернаціоналісти»;

мультимедійний проектор (під час виступу воїнів-афганців демонструються фотоматеріали та відеоматеріали ); на сцені стоять кошики з квітами.

(Звучить музика «Адажіо» Альбіноні. )

Учень.

Очі туманить ядуча сльоза.

Руки скувала утома,

Палить їй душу Афганська гроза –

Син не вернувся додому.

В неї він був ясночолий, як світ,

Сонячно так усміхався,

Ще й двадцяти не було йому літ...

Юним навік і зостався.

Ясеночки! Синочки! Сини!

Колосочки вкраїнського поля,

Скільки ж вас не вернулось з війни?

Скільки гине ще у неволі?

...Роки летітимуть, мов журавлі,

Та не полегшає їх втрата,

Доки ходитиме по цій землі

Мати солдата.

 

Учень

Хто ж відповість?

Як захлинався бій останній

І ущухав вогонь атак,

Упав юнак в Афганістані –

Двадцятирічний мій земляк.

Упав, з очей спадали зорі,

Темніла неба пелена…

О, Боже мій, що тільки творить

Людьми придумана війна!

Війна в наш дім проникла тихо,

Згасивши тисячі життів,

І залишила біль і лихо –

Печалі вдів і матерів.

Хто ж відповість за юні долі,

У крові викупаний стяг?

Коли і як приспати болі

В людських знівечених серцях?..

А, може, скажуть кладовища

Устами жалібних троянд,

Чом дев’ять літ там юність нищив

для нас чужий Афганістан?

Учень

Ховали інтернаціоналіста

Блищала глухо цинкова труна,

Нестерпно пахло тополиним листом,

І плач дівочий танув, як струна.

Руда земля розверзлась чорнорото.

Чекає хижо мовчки на своє,

А мати на колінах у болоті

Обмацує труну: « Чи ж він там є?!!»

Стоять, відводять погляд вбік солдати

І шепотить сержант ледве чуть:

«Не велено… Не можна відкривати..

Не велено..»

Уже струмки течуть,

Уже весна така глибока, рання.

Учора вже летіли журавлі.

Таке врочисте вийшло поховання:

Школярики стоять, учителі

А голосок дівочий квилить, квилить,

Соромиться кричати на весь світ..

Кого клясти, кого назвати винним?

І що той світ? Хіба він дасть одвіт?

На хрест сусідній похилився тато,

Похнюпились братики малі –

В селі ховали воїна – солдата

У мирному  вкраїнському селі

(музика підсилюється, на сцену виходять ведучі)

 

Ведучий 1: Доброго дня всім присутнім у цій залі. Сьогодні ми зібралися, аби вшанувати пам’ять воїнів-інтернаціоналістів афганської війни.

Офіційно афганська війна тривала з 25 грудня 1979 року до 15 лютого 1989 року.  Отже сьогодні 31-та річниця виведення радянських військ з території Афганістану.

 Ведучий 2: Афганська війна належить до тих подій 20-го століття, які ще не знайшли свого повного та об’єктивного висвітлення та аналізу. Вона залишається «білою плямою»  новітньої історії.

15 лютого 1989 року для багатьох став днем, коли скінчився рахунок втратам наших солдатів, службовців. Важкий, сумний підсумок. Багато матерів і батьків не дочекалися своїх синів, котрі не сказали -- «Мамо, я живий...». 

Правда про Афганську війну… Вона різна. Нерідко хвороблива й гірка. 31 рік, що пройшов, об'єднали колишніх бійців-інтернаціоналістів у одну родину, де біль одного віддається болем в інших, а радість стає загальним почуттям. 

 Ведучий 3: Афганська війна… Брудна, неоголошена.… А хіба війни можуть бути чистими? Кожна несе смерть, інвалідність, одягає в жалість тисячі сердець, материнських сердець. У війни холодні очі… У війни свій рахунок, своя безжалісна арифметик 

 Ведучий 4  Наша сьогоднішня зустріч - данина пам'яті всім, хто причетний до героїчної й трагічної афганської війни, яка тривала у два рази довше, ніж Велика Вітчизняна.  Летіли в країни бувшого Радянського Союзу  «чорні тюльпани» з цинковими гробами. У цій війні загинуло більше 15 тисяч молодих хлопців, 36 тисяч було поранено, тисячі потрапили в полон.  Близько 4000 полтавчан – учасники бойових дій, дві з половиною тисяч наших земляків працювали на будовах, підприємствах Афганістану, навчали , лікували громадян цієї  країни . 81 юнак Полтавщини не повернувся з поля боя. Доля розпорядилася по своєму.    

 Ведучий 1: Хотілося б згадати імена воїнів-інтернаціоналістів, жителів нашої сільської ради, які проходили строкову службу на території  Афганістану та інших країн. Це  - Семеділко Володимир Віталійович, Яцик Леонід Іванович, Бурда Олександр Михайлович, Фалько Володимир Петрович,Кривошапко Микола Іванович, Бутенко Микола Петрович, Мосієнко Михайло Костянтинович, Спенжар Олександр Вікторович.  Баланда Вадим Михайлович та Пшеничко Віктор Іванович , учасники афганської війни , на жаль відійшли за межі життя.

 Ведучий 4.Не відболить це горе, не виплачеться і не відпечалиться на нашій землі, допоки житимуть батьки, брати і сестри, вдови і діти підступно винищених у горах Афганістану синів України. Вони б були добрими майстрами, вчителями, лікарями, юристами, науковцями…Але чужа війна відібрала у них таку можливість.. Не повернулися вони додому

Ведучий 1. Посивілі жінки у чорних хустинах… Скільки ж їх? Скільки сліз? Хіба можна висловити словами материнське горе?! Цинкова труна, свіжа могила, фотографія у чорній рамці… Вічний біль. Вічна скорбота. Не заростає стежка до могил афганців, спогади про них живуть у пам’яті людей  На долю  матері – жінки  випав тяжкий хрест, а втрата сина до скону буде ятрити душу.

Із стелі очі дивляться хлоп'ячі,

їм тільки жити, жити і творити,

Вони ж навіки залишаються дитячі.

Стоїть старенька й плаче. Ні, ридає...

Перед очима в неї похоронка,

І бій, що котрий день вже не згасає,

І у землі пекуча та воронка.

Син (голос з-за куліс)

 Я чую, мамо, чую, як співають

Мені над Україною пісні.

Ти не журись, я крила розпростаю

І прилечу до тебе уві сні.

Вкраїнським рушником зітру сльозину

 І поцілую в сивіє чоло...

Мама.

О, синку рідний, мій єдиний сину,

Як хороше б мені тоді було!

Диктор  Стоїть старенька мати на могилі,

 І навіть квіти плачуть мовчазні.

 Від сина погляд відвести не в силі,

 А син довічно житиме у сні.

 (Звучить пісня «Журавка». Мати сходить зі сцени, біля стенду «Вічно в пам`яті» кладе квіти, запалює свічі, ставить стакан води, зверху кладе скибку хліба.)

(На фоні музики «Місячна соната» вірш читає учениця.)

Учениця.

Сняться ноги, знову сняться ноги.

Як пологим берегом іде,

Хлюпа хвиля, місяць круторогий

Над горою світить, ніби вдень.

На дорозі ковдра із пилюки

Пхукає і ноги холодить.

Він спішить і простягає руки,

Він біжить, а може вже летить

Понад кам`яним Афганістаном

В білих хмарах, а чи у бинтах?

Де ж це ноги, де ж це ноги, мамо?!

Як же можна далі жити так?

Де ж це ноги, мамо? Медсанбати,

Сніг операційного стола...

Встати, закричати, розірвати

Болість, що, як вибух, в кров ввійшла.

Як же це приречення збагнути,

Коли душу холод обіймає,

Коли пальців хочеться торкнутись,-

Тих, яких навіки вже нема?

Коли знову по траві промчати

Хочеться, і впасти в запашну

Он в саду біліє мирно хата

Хто придумав цю війну страшну?

Хто придумав вибух мін і стогін?

Мов рентгеном, світить слово «жить»

Біля ліжка, втомлена дорогою,

 Пара ніг пластмасових лежить.

Правда про Афганську війну? Яка вона? Досить різна,нерідко болюча і-гірка. І коли ти її почуєш з уст тих, хто сам пройшов цей тернистий шлях , лише тоді зрозумієш, яка вона.

Дозвольте надати слово колишньому воїну – афганцю    , а зараз поважній в нашій громаді  людині, яка високо цінує воїнське братство, яка  впевнена у власних силах і у вірності справі. Тож слово надається ___________

Серце стискає від болю, коли думаєш про тих, хто, виконуючи наказ Батьківщини, пройшов важкими дорогами чужої країни. За кожним воїном-афганцем доля, життєвий подвиг, крок у безсмертя. У страхітливому полум`ї війни народжувалася нова плеяда героїв. Це були молоді солдати, командири - які з перших днів служби в Афганістані пізнали ціну життя, склали екзамен на зрілість.

Афганістан - це мужність воїнів, це вірність дружбі, це взаємовиручка і взаємодопомога.

Ведучий 3.

 Афганістан ще довго буде щеміти в грудях багатьох із нас, бо загиблих не повернути. Наша пам’ять до цього часу, свято зберігаючи подвиг батьків і дідів у Великій Вітчизняній війні, назавжди ввібрала в себе і новий біль афганських втрат.

Учень .

БАЛАДА  ПРО  АФГАНЦЯ»

Диміли гори, дощик плакав…

На скронях вже заплівся сніг.

І він шепнув: « Пробачте, мамо,

Я повернутися не зміг…»

Здіймалось  тихо вранці сонце,

І сірий дощ побрів у вись.

А ненька дивиться в віконце

Вночі синочок їй приснивсь.

…Розплющив очі, глянув – небо.

Додому тихо попросивсь…

…А біль у серці материнськім –

Вже вкотре їй синок наснивсь.

Тендітний, наче колосок…

Вона кричить, зірвала голос:

«Побережися, ой! Синок!.. »

…Над сопками дими куріли,

В його волосся уплелись.

І він шепнув: «Пробачте, тату…»

Без ніг в ущелину скотивсь.

А в горах гуркіт бетеерів,

А в горах знову бій гримів.

Гарчали звіром батареї,

Осколок свіжий ще димів

… А у селі вже хліб збирали,

Комбайна друг Сашко повів.

… Його ж з ущелини забрали,

Не дихав він… він занімів.

«Тюльпан» із скреготом зірвався

З «афганцем» юним у труні.

На тій чужій, страшній війні.

Навіщо ви, чини бездумні,

Синка у пекло віддали?

Забрали в матері кровинку

Труну із цинку привезли.

Чому ж своїх не відправляли

Дітей в розпечені піски?

… Чужого болю не буває,

Байдужий гріх ваш – на віки.

  Ведучий 4.

За кожним воїном-афганцем – свій життєвий подвиг, своя доля.

Хтось повернувся цілий і неушкоджений, а хтось – скалічений.

Афганістан… Він став синонімом людського лиха, справжнього пекла: палюче сонце зранку,  спекотний вітер – афганець, пісок, що не дає дихати, і … завжди хочеться пити. І в цій суворості народжувалися вірші, які згодом ставали піснями.

Ведучий 1.

 Закінчилась війна. Багато молодих воїнів-інтернаціоналістів були нагороджені орденами і медалями. Але найвищою нагородою для тих, хто уцілів, є життя, а для загиблих – пам’ять.

Ведучий 2.

Майже 75 років тому було покладено край фашизму. Діди наші думали, що та війна – остання. Вони не знали, що їх онуків також називатимуть ветеранами. Давайте ж і ми з вами будемо пам’ятати ветеранів, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну, і для кого вона триває досі. У спогадах, снах і думках . Вони цього заслуговують.  Хай буде все, що має бути: І тихі радощі життя, І слів чужих важке каміння. Мені не требу співчуття. Мені потрібне розуміння.

Іменем жінки, що овдовіла,

Іменем матері, що з печалі сивіла,

Іменем сина, що батька не знав.

Іменем батька, що в січі смертельній упав,

Я проклинаю війну жорстоку, –

Вона відібрала у людства спокій.

Іменем тих, хто в колисці сьогодні,

Іменем тих, хто над краєм безодні,

Іменем ще не народжених,

Сном немовлят не стривожених.

Кличу з війною стати на бій,

Мир відстояти Землі голубій.

 

 

 

Ведучий 2.

 Афганістан став горнилом для тих, хто туди потрапив. Він навчив юнаків цінувати дружбу, відданість, любов. Ви, шановні друзі, як ніхто знаєте справжню ціну війни і миру. І як ніхто вмі­єте дорожити сьогоднішнім днем, усвідомлювати свою відповідальність за майбу­тнє, і патріотизм для вас - не порожній звук. Б Сьогодення ліквідувало «білі плями» нашого недалекого минулого, поіменно назвало тих, на чиїй совісті марно пролита кров тисяч людей. Але тінь їхньої провини не повинна падати на колишніх радянських солдат, офіцерів і прапорщиків, котрі волею долі опинилися на афганській землі. Вони виконували наказ. То був їхній обов’язок.

Закінчилася десятилітня ніким і нікому не оголошена трагічна війна. Але в людській пам’яті вона буде жити довго, тому що її історія написана кров’ю солдат і сльозами жінок та матерів, обелісками з залізними зірочками та піснями, які увірвалися в наше життя фронтовим вітром.

Летять, відлітають у вічність роки і скільки б їх не минуло, не зітруть у нашій пам’яті імена воїнів-афганців.

Ведучий 3

Мені хочеться, щоб поезії, пісні, розповіді, спогади вистраждані в Афганістані, пройшли крізь наші серця. Найстрашніше у світі - це війна, вона, як злочин, що не спокутується перемогою. Та вже і сьогоднішньому поколінню , на жаль, доводиться воювати за свої ідеали.

Ведучий 4.

Наш складний час, пов’язаний з  військовими  подіями на Сході  України, сколихнув небачену хвилю народного патріотизму. Воїни - учасники АТО  беруть за приклад героїзм визволителів Другої  світової та воїнів – інтернаціоналістів. На захист кордонів нашої незалежної України стали і наші земляки. Я ненавиджу війну. Це вона забирає майбутнє,це вона несе смерть в родини, це через неї діти не побачуть своїх батьків, а батьки не дочекаються сина.

Ведучий 1.

Нашим землякам, українським воїнам, хочеться побажати бути сильними, нескореними, мужніми, а головне здоровими і щасливими. Всіх їх ми з нетерпінням чекаємо додому з перемогою.

спокою, злагоди у великому домі, який називається - Україна!

Ведучий 3.

Слава вам, воїни-афганці!

 Низький уклін від усіх земляків.

Хай віра, надія ніколи не покидають Вас.

О, Україно! Ніжно пригорни

Усіх живих синів своїх, як мати,

Щоб ми уже не бачили війни,

Не чули щоб ніколи звук гармати.

Учень.

Військову форму одягли сини! 

На вас, батьки, так схожі ваші діти! 

З’явилися на світ, щоб жити, жити, жити… 

О, земле, хай не буде більш війни! 

Я буду землю рідну захищати, 

Берізок ніжних чорно-білі сни, 

Я буду все робити, щоби тато 

Ніколи не чекав мене з війни. 

Я серцем заступлю дерева, квіти, 

Прикрию землю від страхіть війни. 

Я хочу, щоби тато міг радіти, 

 Казати: «Ой, які у нас сини!» 

 Для миру форму одягли сини… 

 О, земле, хай не буде більш війни!                                       

Ведучий 4

Щоб мати майбутнє, варто пам’ятати і шанувати своє минуле, яким би гірким воно не було. Наше зібрання хочеться завершити такими словами:

Любіть Україну, як сонце, любіть,

Як вітер, і трави, і води..

В годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди.

Між братніх народів,  мов садом рясним,

сіяє вона над віками…

Любіть Україну всім серцем своїм і всіми своїми ділами.

 Дякуємо всім, хто сьогодні був з нами. Та ми з вами не прощаємось, а лише говоримо: « До побачення, до нових зустрічей!».