Виступ на тему "Стимуляція пізнавальної діяльності шляхом особистісно-зорієнтованого навчання на уроках англійської мови"

      Стимуляція, заохочення, зацікавлення, спонукання до дії… Слова, різні за правописом та спільні за значенням. Терміни, які вживаються в різних реченнях та означають одне – мотивація. Страшне та таке болюче слово для багатьох педагогів сьогодення. Мотивація – це наріжний камінь, це точка відправлення, це маленька, але дуже важлива цеглинка, без якої побудова якісного та ефективного уроку просто неможлива. Свого часу, будучи молодим та недосвідченим педагогом, часто нехтувала мотивацією, не звертала на неї увагу, бо не розуміла, навіщо ускладнювати і без того гарний урок. Отож-бо – не розуміла. Будуючи урок чи то української, чи то іноземної мови, чи то математики чи образотворчого мистецтва, вчителі мають поставити собі одне запитання – навіщо? Навіщо учням знадобились знання про теорему Піфагора чи підписання пакту Молотова-Рібентропа про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом? Навіщо їм знати, як утворюється Plusquamperfekt в німецькій мові чи Past Perfect Indefinite Tense – в англійській? Навіщо їм потрібні закони Ньютона чи типи розмноження організмів? Навіщо? Таке просте та водночас складне питання. Саме з нього і варто починати кожен урок, а інакше усі старання педагога зійдуть нанівець. І якщо віднайти мотивацію вміє кожен вчитель, далеко не всім під силу донести її до учнів. Бо давайте будемо чесними самі з собою – не всі учні прийшли до школи з однаковими цілями та бажаннями. Для одних школа – невичерпна криниця знань, місце, де тебе направлять, зорієнтують, допоможуть та підтримають. Для інших похід до школи – це більше вимушена необхідність та наганяй з боку батьків. Хтось пропускає всі уроки, знайшовши мотивацію на дні пляшки зі слабоалкоголкою чи енергетиком, хтось – в важкому мареві сигаретного диму чи в теплих обіймах другої половинки. Для когось школа – це серйозна річ, такий собі інструмент для побудови щасливого та успішного майбутнього, а для когось – всього-на-всього місце зустрічі з близькими друзями та веселими однокласниками. Тому маємо розуміти, що не з усіма учнями однаково добре спрацюють фрази «Бо це важливо», «Бо без цього не зможемо рухатись далі», «Бо потрібно розуміти».

      Виникає питання – а як же бути? І тут на сцену виходить чоловічок з широкою посмішкою. Він може бути високим чи низьким, худим чи товстим, з темним чи світлим волоссям, в діловому костюмі чи в повсякденному одязі. Кожна дитина бачить його по-своєму. Ім’я йому –  Особистісно-орієнтоване навчання. Незамінний помічник в роботі з учнями, у яких абсолютно різні потреби та бажання. Без нього не обійдеться жоден педагог, який усвідомлює гостру потребу в гармонійному розвиткові кожного окремого учня, незалежно від його статусу та психологічного стану. Для нього нема нічого важливішого, ніж дитина, її самобутність, самоцінність, її ріст та успіхи. У такого помічника є  три дочки, які спеціалізуються на різних моделях навчання – соціально-педагогічній, предметно-дидактичній та психологічній. Перша дочка відповідає за соціальний розвиток дитини, її місце в соціумі, вміння працювати в колективі. Результат її зусиль – носій і виразник масової культури, який, тим не менш, має свою чітку життєву позицію щодо оточуючих її речей. Робота другої дочки щільно пов’язана з організацією знань в системі, засобами якої є самі знання, які обираються за рівнем складності, за ступенем засвоєння та складності вивчення певної теми, а також контролює порції видачі матеріалу за певний проміжок часу. Предметна диференціація – ще одне її проблемне питання, яке вона вирішує за допомогою факультативів, курсів, програм, створення класів з різними напрямами – фізико-математичними, гуманітарними. Вона є ефективною лише для підтримки розвитку особистості, а не для початкового її  становлення. Для третьої дочки має значення духовна сторона навчання. Її робота – організувати освітній процес так, щоб він був орієнтований на цілі розвитку особистості, її здібності. Головною тут є індивідуальна форма навчання, яка виступає як пряма проекція навчальної діяльності. З цією родиною – Особистісно-орієнтованим навчанням та його дочками – вас знайомлю не я, а дослідник Якиманська, яка в своїх численних роботах підкреслює, що в особистісно-орієнтованому навчанні нема нічого важливішого, ніж дитина. Це його центр, його осередок, його «мішень». Підкреслюючи все вище сказане, можемо зробити логічний висновок: дитиноцентризм в педагогіці – те, від чого вчителям не можна відмовитись ні в якому разі, а інакше на кого нам орієнтуватись? Я не перестану повторювати: потенціал є у всіх, бажання – в одиниць. Та незалежно від того, маємо достукатись до кожної дитини, до серця та розуму кожної дитини мусимо знайти стежину.

      Як же цього досягти? Насправді, методів багато, і всі вони нам добре знайомі і широко популярні. Найперше – це диференціація завдань. Мене часто запитують учні: «А чого йому легше завдання, а мені важче? Чого йому задали скласти речення з поданих у вправі слів, а мені потрібно складати речення самому?» Відповісти «Бо я так сказала» я просто не маю права. Це вже насилля і тиранія, але аж ніяк не навчання. Тому я пояснюю своє рішення через призму  дитячої казочки. «В класі навчаються слоненя, мавпочка, жирафик, бегемотик, тигреня та пташка. Вчителька Марта Зебрівна задала всім тваринкам завдання якнайшвидше залізти на дерево. Природно, пташка буде першою. За нею другою йде мавпочка. Тигреня виконає це завдання, якщо буде бачити здобич, в іншому випадку просто не зрушить з місця. Жирафик зможе дотягнутись до крони дерева, однак залізти – ні. Та як би не старались бегемотик та слоненя, їм виконати завдання не вдасться.» Чи справедливо буде високо оцінювати пташку лише за її природні здібності, а слоненяті та бегемотику поставити одиницю за невиконання завдання через різницю в будові тіла чи відсутності крил чи кігтів? Відповідь очевидна – ні в якому разі. Не можна вимагати від різних дітей однаково гарної роботи над одними й тими ж завданнями. Тому диференціація є дуже важливою ланкою в особистісно-орієнтованому навчанні. Ми повинні дати змогу дитині обрати зміст, вид та форму навчального матеріалу. Питання вчителя, адресоване школяреві «Як тобі ще пояснити?» не таке вже й нелогічне. Дитина має бути не просто споживачем інформації. Вчитель та діти на уроці – одне ціле. І мало толку, якщо в класі хто в ліс, хто по дрова. Не зупиняючись детально на цій проблемі, зауважу лише, що зібрати абсолютно весь клас воєдино і змусити слухати і розуміти сказане вами – це щось із серії mission impossible, принаймні, для мене.

      Що роблю конкретно я на уроках інглішу? Враховуючи те, що я ввійшла в «щасливу» трійку вчителів, чиї показники на кінець першого семестру минулого року виявились найгіршими, мушу визнати, що роблю я недостатньо. Мою думку щодо вирішення цієї проблеми мої колеги мали змогу почути, а деякі особливо дорогі для мене люди – почитати, тож пояснювати все ще раз немає сенсу. Я намагаюсь будувати урок так, щоб кожен учень знайшов собі місце в ньому. Намагаюсь не змушувати словами на кшталт «Зараз викличу класного керівника», а зацікавити різними формами роботи. Не хочеш читати – пиши. Не хочеш писати – складай. Не хочеш складати, пройди тестові завдання. Не хочеш тестів – обери завдання самостійно та продемонструй результат в кінці уроку. Знову ж таки, намагаюсь, але це не означає, що завжди так роблю. Іноді хід уроку та обстановка в класі просто не дозволяє приділити увагу кожному учневі окремо. В таких випадках виручає групова робота, коли діти в групах виконують різні або фрагментовані завдання. Якщо дитина досягає певних успіхів у виконанні завдання, прошу поділитись, як їй це вдалось, таким чином зосереджуючи увагу учнів не лише на результаті, а й на самому процесі, що іноді є набагато важливішим. Часто мені вдається пристосувати завдання учнів до їх власних інтересів, наприклад, спорт, селебріті, хобі. Тоді урок перестає бути чимось, що має чітку структуру, що далеко не завжди є негативним наслідком. Діти намагаються спілкуватись виключно іноземною. Звісно, виникають помилки. На письмі ці помилки бувають ще й дуже кумедними, бо така вже особливість інглішу, але це не стає на перешкоді. Навпаки, невимушена обстановка, сміх, легкість допомагають дітям забути про страх бути незрозумілим. Діти не сприймають такі бесіди як навчання, і це прекрасно – вони перестають напружуватись і переживати, бо заздалегідь впевнені в своїх силах.

      Ще один метод в ООН – робота над навчальними проектами. І якщо в разі індивідуальної форми робота відстаючого учня майже приречена на невдачу через нестачу знань, то в групі, яка працює над проектом, орієнтованим на їх власні інтереси та потреби, така дитина отримує посильне завдання, яке вона не лише може виконати, а виконає з задоволенням, опираючись при цьому на пошукову діяльність. Крім того, діти вчаться інтегрувати, тобто об’єднувати в одне ціле свої вміння та навички, що є безумовним плюсом.

      На своїх уроках використовую рольові ігри, даю волю фантазії. Немає ніяких заборон, можна все, окрім грубої лайки. В старших класах підіймаємо теми більш дорослі, такі як вживання важких наркотиків, проблеми батьків та дітей, будова особистих меж, особисте життя підлітків і тд. Я схильна осуджувати дорослих та їх самодурство, однак аж ніяк не дітей, тому через призму вивчення інглішу стараюсь навчити говорити без сорому чи страху осуду. Полюбились моїм учням ігри-конкурси чи ігри-змагання між окремими групами дітей, і тут не має значення, розділені вони за гендерними, віковими чи за будь-якими іншими ознаками. В 5-их та 6-их класах діти можуть досить гостро реагувати на програш. Менш гіркою ця таблетка виявляється, коли пояснюю дітям, що їх перемога чи поразка не відображається на оцінці. Тоді проковнути її не так вже й важко. Якщо за роботу на уроці дитина отримує високий бал, часто вона забуває, що програла. Та варто пам’ятати, що такі фокуси з малюками не пройдуть, тому до всього треба підходити з розумом. Дуже подобаються дітям проходження тестових завдань чи олімпіад в онлайн-режимі разом з учителем. По-перше, це дає змогу користуватись комп’ютером чи телефоном на уроці. По-друге, це командна робота з учителем, що дає свої переваги, перша і найголовніша з яких – близькість. Я досі свято вірю, що важко ефективно подати матеріал дітям, коли не перебуваєш з ними в тісному контакті.

      Не забуваю також і про використання інтерактивних методів навчання, які дають змогу дітям вільно спілкуватись, шукати різні джерела інформації, відчувати себе потрібними і важливими. Люблю завдання, в яких діти по буквах вгадують тему уроку. Їх це захоплює і кожному хочеться викрикнути свою версію, а це активна робота багатьох дітей. Полюбилась дітям вправа, де в реченні усі слова написані з певними помилками або ж коли букви переплутані, лише перша та остання стоять на своєму місці. Інколи вони навіть не помічають, що в слові навмисне допущена помилка. Це свідчить про автоматизм у читанні. «Асоціативний кущ» - наше все. Навіть якщо дитина не може згадати слово англійською, вона може замінити його на слово німецькою чи українською, а я допомагаю з перекладом.

      Дуже часто використовую роздатковий матеріал. Я помітила таку закономірність: діти з більшою охотою виконують завдання на картках, аніж з підручника. Часто я просто переносила  завдання з підручника на картку і застосовувала трохи інший вид роботи – і робота буквально летіла. Наприклад, у підручнику завдання полягає у відповідях на питаннях. Я креслю таблицю, в якій з лівого боку питання, з правого – відповіді. Природно, вони стоять в хаотичному порядку. Намагаюсь будувати відповіді так, щоб у них не було граматичних підказок, інакше діти будуть просто вгадувати відповіді, що не несе ніякої цінності.

      Круто, якщо тема уроку англійської перекликається з темами інших уроків, наприклад, з уроком української, біології, географії, історії, музики. Тоді діти демонструють свої знання з інших предметів. Вони розуміють, що предмети взаємопов’язані і що ті знання, які вони не планували використовувати на уроках інглішу, все-таки можуть вільно використати і що це позитивно вплине на засвоєння теми з іноземної.

      Прослідкувавши питання мотивації, маємо висновок: мотивація всюди. Вона серед нас. Вона в нас самих. Варто лише увімкнути фантазію, вийти за межі звичного, бо саме в умовах виходу з зони комфорту можна знайти щось нове та корисне. Не дивіться на учня як на об’єкт передачі інформації. Дитина, слухняна вона чи бешкетлива, груба й хамовита чи добре вихована – це в першу чергу дитина. До кожної дитини є підхід і його можна знайти. Ми знайомі з нашими дітками змалечку, ми бачимо їх на вулиці, чуємо їх розмови, ми пишаємося їх перемогами та сприймаємо їх поразки, як свої власні. Врешті, хто ще, крім батьків, знає їх так добре, як знаємо ми?