Війна минула – спогади болять.

Солдат пройшов дорогами війни

  Життя – як морська хвиля, яка то наближає до щастя, то відкидає назад до горя. Щастя не може бути вічним, як і горе. Мудрість в тому, щоб не впасти у відчай у гіркі хвилини і цінувати миті щастя.

  От і у  Івана Микитовича Гордуза життя, як та морська хвиля:   то горе, то щастя. Чого більше - так і не скажеш, але він не зневірився, не схилився. Бо завжди з ним були поруч і підтримували рідні, друзі і просто добрі люди. Щасливою була мить, коли напередодні  війни зустрівся зі своєю майбутньою дружиною - Марією Тимофіївною Романішиною.

  Тоді навіть ніхто й подумати не міг, що випаде їм прожити разом рівно 58 років. Виростили четверо дітей. Разом пережили багато труднощів: і післявоєнний голод, і важку працю в колгоспі, і смерть дорослого сина. У  Івана Микитовича шестеро онуків та п’ять  правнуків. У свої  роки дідусь виглядає не дуже  бадьоро,  та сповнений надій на майбутнє.

  Народився Іван Микитович 22 квітня  1920 року  у селі Врадіївка Одеської губернії Первомайського повіту, у багатодітній сім’ї. Він добре пам’ятає  перші колгоспи  та голод. Закінчив 5 класів середньої школи.

  -  Спеціального приміщення школи на той час не було, - згадує ветеран, - навчалися по чужих хатах, господарів яких було репресовано. Ні парт, ні зошитів тоді теж не було, замість парт ми брали лавки, клали на них дошки, писали хто на газеті, хто на старих шпалерах, хто як міг, так і викручувався. Закінчивши школу, я пішов працювати у колгосп, а в 1938  році  мене та ще трьох хлопців, як кращих трудівників, послали на навчання у школу МТС до Балти.

  Та ось у мирне життя людей увірвалася війна. Коли німецькі війська підходили до  Врадіївки,  всі  копали  окопи.

  - Все старалися робити вночі, - продовжує свою розповідь  дід Іван, - бо німецькі літаки постійно бомбили територію. На окопи було залучено багато людей. Саме тоді, у червні 1941 року, я вирішив  піти до Червоної Армії. Мені було тоді  лише 21   рік,  вдома залишилися батько, мати, сестри та дружина. У свідомості юнака, як і в його бойових побратимів, міцно вкорінилася думка про те, що за всяку ціну треба боронити й захищати від ворога рідну землю. Він був готовий за рідних і Батьківщину  віддати життя!

  - Мабуть, Бог зглянувся тоді на мене і я вижив у тій страшній і жорстокій війні, - роздумує вголос наш земляк. 

   Іван   у лавах Червоної  Армії служив наводчиком артилерійської гармати, потім воював у рядах 155  Червоногвардійського  стрілецького полку. Пройшов дорогами війни довгих  п’ять  років,  захищаючи  у складі  223 артилерійського полку не тільки Україну, а й інші республіки Радянського Союзу.

  - Багато бачив і пережив я і мій вірний товариш  Михайло, - розказує Іван Гордуз. – Поблизу Ленінграда війська тримали оборону, окопавшись рядами, якщо розбивали один, замість нього ставав інший, а потім інший - всі стояли насмерть. Бачили, як по Ладозькому озеру по «дорозі життя», йшли каравани машин, кінні каравани із продуктами, хлібом, одягом і медикаментами, так необхідними жителям міста. Бачили, як тріскав лід під вагою перевантажених машин і вони йшли під воду, або як німецька бомба попадала прямо в машину чи підводу і все розліталося навкруги. Саме там 23 лютого 1943 року нам дали нову форму і погони. Під Ленінградом я пробув до серпня 1943 року. Потім був Свердловськ, а трохи пізніше -направлення під Курськ, на Курсько-Орловську дугу. Важко і страшно було, багато людей загинуло. Бої були жорстокі, неможливо було зрозуміти, де свої, а де чужі. Все змішалося: люди, танки, земля – суцільна м'ясорубка. Були танки і наші, і німецькі, і американські (союзницькі) машини, якими управляли радянські воїни, не встиг втекти вбік - закопували живцем. Не один раз дивувався, як залишився живим. Ми, рядові солдати, навіть не знали, в якій частині, в якому полку служимо, а коли питали командирів, ті відповідали, що і не потрібно знати. Якщо хтось попаде у полон, як би не питали, не мучили - нічого не скажеш, бо не знаєш.

  - Потім  18 січня 1945 року  мене  поранили в  ліву ногу  і я був направлений у госпіталь, – продовжує свою розповідь  старенький дідусь. – Лікувався недовго, всього кілька днів. Однієї ночі втік. І знову на фронт до своєї військової частини та військового побратима Мишка.  Разом з ним визволяв народи Польщі, Угорщини та Чехословаччини. В останні дні війни  на цих територіях точилися запеклі , криваві бої за кожну вулицю.

  Та навіть у такий тривожний час . молоді хлопці будували плани на мирне майбутнє. У повітрі  відчувався теплий і пахучий подих  весни. Хотілося жити і радіти кожній миті життя .

  Важко, страшно було, не знали, що очікувати… Скільки друзів, знайомих залишилось на тій війні. Та все здавалося не таким страшним і трагічним, коли  поряд вірний друг. Але не судилося Перемогу зустріти разом… 

  Дивом вижив, бо був у його солдатському житті  такий  момент -  7 травня  1945 року , напередодні самої Перемоги у  бою за одне із Чехословацьких міст  загинув його побратим.  Мабуть, сама доля розпорядилася так , іншого пояснення  старенький воїн, зі сльозами на очах , знайти не може.

   У той трагічний день товариш кілька разів просив Івана  дати йому можливість  покарати фашистів за смерть його всієї родини, яка загинула від ворожої бомби. Іван не погоджувався і не допускав  Мишка до  своєї гармати. Ворог нещадно обстрілював їх позицію. Снаряди розривалися поряд.

   Та не вберіг однополчанина Іван Микитович. Як тільки той  підбіг до гармати, пролунав вибух!!!  Івана контузило  і він втратив свідомість. Останнє, що пам’ятає - це  частини людського тіла, які розлітаються у різні боки…

  Потім – госпіталь, Перемога і звістка про те , що наводчика гармати   Гордуза  Івана Микитовича  командування  вважає загиблим  у тому останньому бою у Чехословаччині.

  З того часу і живе  старшина Іван за двох: за себе і вірного товариша Мишка. Ця жахлива картина супроводжує захисника протягом всіх його мирних років життя.

  Іван Микитович хоч і не дійшов до Берліна, але рани, залишені війною, не загоювались ще довго. У ветерана Великої Вітчизняної війни багато нагород. Іван Микитович не тільки ветеран війни, а й ветеран праці: у 1980 році за багаторічну сумлінну працю був нагороджений медаллю «Ветеран праці».

  Все життя він  пропрацював у колгоспі, поважав людей і люди завжди поважали його. По суті, життя склалося. Було горе, але й було щастя. Хтось із класиків сказав: «Адже всьому свій час, час любити і час ненавидіти, час війні і час миру…».

  Уже 76 років ми живемо в мирі, і сталося це завдяки таким солдатам перемоги, як Іван Гордуз.

  Поодиноко стоять над гранітними курганами посивілі верби, наче старі солдатські матері, що невтішно журяться над могилами своїх завжди молодих синів.

  Багато братських могил. Щовесни загоряються вони барвистими квітами, і сиві ветерани схиляють свої голови, непомітно витираючи сльози. Люди шанують своїх героїв, бо сама їх смерть була покликом до життя.

  Солдате! Ми знаємо: у тебе ще й досі болять фронтові рани, а в тривожні сни мовчки приходять давні твої побратими. Хай пам'ять відновить усе до подробиць, бо ти – живий учасник Великої Перемоги, Вічного Подвигу Народу.

Розповідь записана у 2000-ому році вчителем історії Врадіївського ліцею №1 А.Сарахан