Жінки в творчій долі письменників

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………  2

РОЗДІЛ  І. Жінки у творчій долі Оноре де Бальзака……………………………………………………………………..... 4

РОЗДІЛ  ІІ. Йоганна Вольфганг Гете:  «Какая  жизнь кипит в душе               влюбленной…».………………………………………………………………10

РОЗДІЛ  ІІІ. Фрідріх Шиллер: «І любов між нами триватиме ‒ радій, Лауро! ‒                  без  кінця…»…………………………………………………………………. 16

РОЗДІЛ  ІV. Вільям Шекспір в родиннім колі та у вінку сонетів…………………. ……………………………………………………..22

РОЗДІЛ  V. Федір Достоєвський: «Принаймні жив, хоч і страждав, та жив!»…… ……………………………………………………………………..27

Висновок----------------------------------------------------------------------------------30   

Список літератури………………………………………………………………33

Вступ

Процес творчості відомих письменників, художників та композиторів завжди був таємницею, остаточно не розкритою, незбагненною. Як народжується мистецький твір? Як і коли приходить до Майстра натхнення? Які, сказати б, зовнішні імпульси та внутрішні духовні потреби змушують його добровільно прирікати себе на творчі муки (і радість!)?

  Одним з найжиттєдайніших стимулів до творчості у всі епохи всесвітньої культури було і залишається почуття кохання митця до обраної жінки. Тієї, яка надихає і викликає із загадкового світу творчості саме його Музу. Таке почуття стає для художника слова фактом не лише біографічним, а й творчим.

  І, мабуть, для розуміння того чи іншого митця як особистості та сприйняття його творів маємо поринути не лише у світ його життєвих подій, а й почуттів.

Новизна наукової роботи полягає у створенні літературно-психологічних портретів досліджуваних письменників на основі їх життєпису, а також впливу кохання на створення світових шедеврів.

У процесі дослідження були використані такі методи, як історико-літературний, типологічний, порівняльно-історичний.

Методологічну основу дослідження становлять праці російських, українських та зарубіжних дослідників у галузі літературознавства. (Ю.М.Перешак, професор державного інституту культури, Т.К. Пересунько, професор державного педагогічного університету м. Миколаїв, М. Морозов, канд. філол. наук, М. Дубинський, канд. філол. наук, Л. Д. Волкова, професор державного університету м. Москва)

 Проблема, яку я хочу підняти у цій роботі, має не лише літературознавче, а й виховне значення. Вона більш ніж актуальна в наш час − становлення нових стосунків між чоловіком та жінкою, тяжких випробувань людей економічними, побутовими негараздами, змін у моралі. В цій роботі присутні «перегукування» епох і ще раз можна переконатися, наскільки важливе «вічно жіноче» підґрунтя у вихованні гуманізму, доброти, милосердя, як потрібно розвивати відчуття прекрасного в дітях, які зростають за умов далекого від ідеалу соціуму.

 Мета моєї роботи ‒ дослідити роль жінок в житті відомих письменників. Який слід вони залишали в особистому житті митців? Чи відображаються  життєві переживання письменника в його творах? Адже любов ‒ це почуття, яке не проходить безслідно в житті людини. Це почуття завжди супроводжується виром емоцій, необдуманістю вчинків, безумством ідей. Кохання здатне на все, і часто ми просто не здогадуємося, чого чекати від закоханих безумців. А якщо кохання вплітається в талант митця?..

  Поставлена мета передбачає вирішення таких завдань:

-вибрати та згрупувати біографічні відомості про письменників;

-визначити, як любов до жінки впливає на створення прекрасних творів.

Теоретико – практичне значення роботи визначається тим, що досліджувані матеріали сприяють осмисленому й емоційному сприйняттю творчості митця, зацікавлюють людською і творчою долею зарубіжних письменників.

Практична цінність дослідження визначається можливістю використання його результатів під час підготовки практичних занять із зарубіжної літератури в секції Малої академії наук, при розробці конспектів уроків, у подальших наукових дослідженнях, підготовці тематичних семінарів, конференцій, літературних журналів.

Структура роботи. Робота складається із Вступу, п᾽яти розділів: « Жінки у творчій долі Оноре де Бальзака», «Какая жизнь кипит в душе влюбленной…» Жінки в творчій долі Йоганна Вольфганга Гете», «Фрідріх Шиллер: «І любов між нами триватиме ‒ радій, Лауро! ‒ без кінця…», «Вільям Шекспір в родиннім колі та у вінку сонетів», «Федір Достоєвський «Принаймні жив, хоч і страждав, та жив!», висновку, списку використаних джерел та презентації.

РОЗДІЛ  І

Жінки у творчій долі Оноре де Бальзака

  Бальзак - геній, Бальзак - титан, Прометей літератури. Особистість великого французького письменника завжди хвилює уяву нащадків. Яким же був насправді творець «Людської комедії»? Що слугувало йому імпульсом для творчості? Як зумів Бальзак під невпинним градом життєвих незгод, під тягарем постійно зростаючих грошових боргів, особистих негараздів, в атмосфері образливого нерозуміння зі сторони значної частини критики і читаючої публіки, а нерідко ворожнечі й наклепу, звести колосальну будівлю «Людської комедії»? Як і коли зміг він вивчити величезний життєвий матеріал, працюючи по вісімнадцять годин на добу?

  Життя Бальзака не було багате зовнішніми подіями. Воно зводилося головним чином до титанічної письменницької праці. Саме значуще в житті відбувалося за закритими дверима його робочої кімнати, у внутрішньому світі, куди він рідко кого впускав.

  По відношенню до жінок Бальзак був схожий на деяких героїв із своєї творчості - чарівним, винахідливим, галантним, ніколи не квапливим в подіях: він зберігав людську гідність. Бальзак багато чим зобов’язаний жінкам. Він зобов’язаний герцогині де Кастрі тисячею розповідей із сучасного життя. Сюжет «Директорії» йому дала інша жінка − пані Софі Ге. На початку «Фізіології шлюбу» він злегка натякає на цих двох дам, кожна з яких була чудовою по-своєму… Бальзак казав: «Чоловіки й жінки можуть, не боячись збезчестити себе, живити пристрасть до декількох людей одночасно. Адже так природно прагнути до щастя! Але справжня любов завжди одна в житті»[12, 42]. Цю єдину любов Оноре де Бальзак відчув до пані Берні. Одночасно чуттєва, розсудлива й ніжна, вона була для нього «справжній ангел, який спустився з неба». Пані де Берні інтуїтивно вгадала в Бальзаку великий талант, допомогла йому сформуватися, направляла його. Якби не було  цієї жінки, геній Бальзака, безперечно, проявився б інакше. І Бальзак це знав.

  Під час якобинської диктатури, 8 квітня 1793 року, Габріель де Берні

одружився на Лорі Хіннер, дочці артиста, вихідця з Німеччини, і Луїзи де Лаборт, камеристки Марії-Антуаннети. Хрещеним батьком маленької Лори, яка народилася 23 травня 1777 року, був Людовік XVI, а хрещеною матір’ю - королева. Тому й дівчинку нарекли Луіза -Антуаннета-Лора. Це звучало пишно. Дитиною Лора жила серед придворних і на все життя зберегла витонченість і благородство манер. Після смерті музиканта Хіннера його вдова вдруге вийшла заміж  за Шевальє де Жарже, одного з прихильників Марії-Антуаннети, який пізніше намагався влаштувати втечу королеви, яка була заточена в башту Тампля. Жарже став прообразом героя роману Дюма - батька «Шевальє де Мезон-Руж». В умовах трагічних подій, що наближались, Лору Хіннер, якій виповнилося всього шістнадцять років, поспіхом видали заміж за графа де Берні. В 1791 році Габріель де Берні пішов на службу у відомство з постачання армії провіантом. У 1800 році він став столоначальником в одному із відділень міністерства внутрішніх справ, а в 1811 році зробився радником паризького суду. У подружжя було дев’ять дітей, двоє з них ‒ син і донька ‒ померли. В сім’ї багато чого не ладналось. Габріеля де Берні мучили недуги, в п’ятдесят років він здавався старим. Сварливий, брехливий, вічно незадоволений він втрачав зір і надав дружині повне право розпоряджатися маєтком, «яке вона кроїла і перекроювала на свій розсуд»[12,55]. Чоловік постійно докоряв їй, докучаючи своїми наріканнями. З 1800 по 1805 рік граф і його дружина навіть жили не разом. В ту пору Лора де Берні закохалася в «зухвалого корсиканця, віддала свою молодість». Від цього зв’язку у неї народилася донька Жюлі. Незабаром жахливий Кампі зник, батьки Лори помирились, і пан де Берні звикся з маленькою Жюлі Кампі в Вільпаризі: з часом вона виросла в дівчину «незвичної краси, дивна квітка Бенгалії».

  У Вільпаризі Оноре де Бальзак часто зустрічав пані де Берні та її дітей. «Пані в білих платтях і їх батьки в чорному» були присутні на сільському святі, були вони й на хрещенні дитини Луїзи Брует, кухарки Бальзаків. «Дами з околиці» грали в Вільпаризі роль поважних осіб.

   Бальзак вельми  зацікавився пані де Берні. Оноре, відвідуючи  «будинок на

околиці», де він давав уроки молодшим з дітей Берні, зачарувався їхньою матір’ю. Не те, що вона цього хотіла. Вона не приховувала, що їй сорок п’ять років, що вона вже стара, і, зрозуміло, не збиралася зваблювати двадцятидвохрічного юнака. Глузлива, іноді навіть уїдлива, пані де Берні весело жартувала над манерами Оноре, над  його юнацькою зарозумілістю й чесними помислами. Але при цьому вона поважала в ньому неабиякий розум, рідкий дар імпровізації і палку натуру.

  Зі свого боку, він не втомлювався розпитувати її про придворне життя при старому режимі. Оноре дуже відчував контраст між буржуа з кварталу Маре, друзями його батьків і цією хрещеницею королеви. Він упивався звуками її сріблястого голосу. Її миловидне обличчя сяяло розумом і добротою. Шкіра на шиї і на плечах була немов у юної дівчини. Щодня, розлучаючись з пані де Берні, Оноре запитував себе: «Чи буде вона моєю?» Але кохання його було більш ніжним ніж зухвалим, і він довго не наважувався заговорити з нею про свої почуття. Нарешті, восени 1821 року чи весною 1822 року він відважився на зізнання. День за днем він посилає  їй любовні послання, частіше вони й справді прекрасні. Якщо пані де Берні на початку цього зв’язку тримала себе по- материнськи ніжно й трохи сатирично, то через деякий час вона пристрасно прив’язалася до юнака, чий неабиякий талант вона відчула першою.

  Навіть через десятиліття прив’язаність і вірність Бальзака  стануть їй все більш глибші і яскравіші. Все, що було написано ним про пані де Берні — і при її житті і після смерті, зливається в єдину, всепоглинаючу пісню про славу цієї «великої  і піднесеної жінки, цього ангела дружби».(Слайд 1)

 З герцогинею д’Абрантес, вдовою генерала Жюно, Бальзак познайомився в 1829 році у Версалі. І це змусило його, хоча, правда, не на довго, відвернутися від мадам де Берні, мама якої була лише камеристкою Марії Антуанетти.

  Отримавши пансіон в розмірі шести тисяч франків, Лора д`Абрантес поселилася у Версалі, в невеликому будинку на вулиці Монтрей, де вела дуже скромне існування. Вона хотіла спробувати свої сили в літературі, щоб доповнити малий прибуток. У неї були живі очі, свіжий рот, чорне як смола волосся. Оноре був зачарований її красою. Знайомство з герцогинею, нехай навіть з герцогинею часів Імперії, лестило його марнославству.

Те, що в серпні було лише дружбою, у вересні переросло в кохання. Бальзак тепер звертається до герцогині на «ти» і називає її «дорога Марі». Пані де Берні знала про зв'язок Оноре де Бальзака з герцогинею д`Абрантес, тим не менше вона й досі допомагала своєму другу. Лорі д`Абрантес в серпні 1835 року написана «Покинута жінка».

  Коли ще тільки зав’язувались недовгі стосунки письменника з герцогинею д`Абрантес, в життя Бальзака входить інша жінка: Зюльма Карро,  краща, найгідніша, найблагородніша, найчесніша і, усупереч верстам  і рокам, що розділяли їх, найтриваліша із його прихильностей.  (Слайд 2)  Зюльма Карро, негарна кульгава жінка, не любила свого чоловіка, але мала велику повагу до його благородного характеру і глибоко співчувала йому як людині, передчасно зламаному невдачами і яка не відчувала смак життя. Вона ділила своє піклування між ним і сином. Наділена неабияким розумом і справді геніальним серцевим тактом, вона могла навіть в провінціальній глушині зібрати біля себе невеликий кружок порядних , поважних і дуже цікавих людей. Зустріч Зюльми Карро з Бальзаком в будинку його сестри стала неочікуваним подарунком долі для обох – і для неї, і для Бальзака.

 Для розумної і гуманної жінки було справжньою подією зустріти у своєму маленькому світі людину, в якій вона так же швидко впізнала геніального письменника, як і його небайдуже на людські страждання серце. А для Бальзака завжди була готова кімната , де він працював засукавши рукава, не боячись комусь опинитися в тяжкість.

  Минає небагато часу, і Бальзак починає осягати душевну велич цієї безвісної жінки. Зюльма не може бути для нього і наставницею, і коханою, як мадам де Берні. Думати про нього, піклуватися, бути його радником – ось що вона робить своїм завданням. А й справді, у Бальзака ні до того, ні після не було кращого радника з усіх питань мистецтва і життя, ніж ця маленька безвісна жінка із провінції. Їй написаний в 1816 році роман «Банкірський будинок Нусінгема» [13,78].

  На момент зустрічі з пані де Кастрі Лора де Берні все ще була для нього незамінним помічником . Герцогиня д`Абрантес дорожила ним тому, що він допомагав їй в літературних заняттях і час від часу розважав її. Маркіза де Кастрі, уроджена Клер-Клеманс-Антріетта де Майє, належала до вишуканої аристократії Сен-Жерменського передмістя. Вона запросила Бальзака до себе погостити. Він висловив глибоку вдячність на цей знак довіри, відгукнувшись на пропозицію. Письменник був приголомшений зустріччю. В добу свого заміжжя маркіза де Кастрі була дуже гарна, її руде волосся так відтіняло білосніжний лоб. Бальзак, схильний уяві про новий роман, сідаючи в карету, щоб їхати в палац до Кастеллан, вирішив покохати цю жінку. З герцогині де Кастрі він створив, ще не знаючи її, ідеальний образ, образ жінки, якій він у своєму новому романі планує доручити головну роль.

 «Одержимий шаленим почуттям, в якому марнославство перемішувалось з коханням, Бальзак був в ту пору начебто зачарований цією жінкою», ‒ пише Бернар Гийов. Витонченість і вишуканість маркізи приводили його в захват. Пані де Кастрі, здавалось, відчувала до нього ніжну прив̕язаність, вона до пізньої ночі дозволяла йому залишатися у неї в будуарі, але тримала його на чималій відстані. Як тільки його залицяння наблизилися до небезпечної межі, герцогиня почала оборонятися рішуче. П’ять місяців, з лютого по червень, ‒ майже півроку розтрачує на роль поблажливо терпимого, але так нічого і не добився обожнювач герцогині де Кастрі.(Слайд 3)

 Евеліна Ганська, російська міщанка, полячка за національністю. Свій перший лист, підписаний «Чужинка», вона відправила з Одеси 28 лютого 1832 року. І знову, як після листа герцогині де Кастрі, Оноре де Бальзак відчуває п'янкі флюїди аристократизму.(Слайд 4)

Він не помилився: лише істинні аристократи в Росії пишуть настільки бездоганно по-французьки, тільки дуже багаті сім’ї можуть дозволити

собі розкіш регулярно виписувати з Парижа нові видання. І уява Бальзака знову підпорядкувала собі голос розуму. Восени 1833 року в Швейцарії вони познайомилися особисто; пізніше зустрічалися ще. Улітку 1843 року Бальзак уперше вирушив до Росії, зустрівся з Е. Ганською в Петербурзі й супроводжував її в подорожі Німеччиною та Італією. Усі свої надії письменник пов’язував з одруженням із коханою жінкою, але вона була заміжньою, і йому довелося чекати, поки та овдовіє. Ганська й після того зволікала зі шлюбом, боячись утратити свої багаті володіння. Щаслива для Бальзака подія відбулася 14 березня 1850 року в Бердичеві. Таїнство відбувалося  в присутності обмеженої кількості осіб, щоб уникнути найменшого розголосу. Запрошених не було. Церемонія відбувалася о сьомій ранку, в затінках. Повернувшись в Верховину Бальзак пише мамі: «Отже, три дні назад я одружився на єдиній жінці, яку любив, люблю більше, ніж раніше, і яку буду любити до самої смерті». Незабутні враження привіз письменник з України, яку він відвідував двічі. Прекрасний Київ, мальовничі села, родючі ниви, веселі селяни… «Всюди я бачив групи селян і селянок, які йшли на роботу або поверталися додому дуже весело, безтурботно і майже завжди з піснями»,— писав він. Це надихнуло його написати роман «Селяни» та «Лист про Київ»[14,39-38].

РОЗДІЛ  ІІ

«Какая жизнь кипит в душе влюбленной…» Жінки в творчій долі Йоганна Вольфганга Гете

  Багато хто вважає, що першим коханням Гете була Гретхен, хоча деякі його біографи навіть мають сумніви щодо її існування в реальному житті. Вони схиляються до думки, що Гретхен – просто плід юної уяви майбутнього поета. Але якщо опиратися на слова матері Гете Катаріни Елізабет про те, що деяка Гретхен була першим коханням її сина. Він познайомився з нею в товаристві веселих і не дуже педантичних стосовно моральності молодих людей. Вони давали юному Гете замовлення на вірші для різних урочистих випадків. Виручені від цих замовлень гроші вони ж  хвацько прогулювали разом з Вольфгангом. На одному з таких гулянь юний поет зустрівся з чарівною блондинкою на ім’я Гретхен, майстринею з магазину капелюшків. Вона була старшою за нього на рік чи півтора, але, на відміну від інших, не дозволяла ніякого панібратства по відношенню до себе. Але молоді люди, з якими Гете був на вечірці, зацікавили поліцію. Їх почали викликати на допит, в тому числі й Гретхен, яка назвала Вольфганга «дитиною» і дала свідчення, що веде себе з ним, як сестра з братом. Піднесені почуття юнака, таким чином, були розтоптані і висміяні. Згодом він напише водевіль під назвою «Співучасники», в якому за основу візьме свої враження від першого кохання. Ім’я Гретхен (Маргарита) стане відомим в зв’язку з «Фаустом».

  У своїй Гретхен Фауст побачить найкращі риси жінки («Фауст»):

Смиренье, скромность чувств, невинная, святая —

Вот самый лучший дар для нас.

  Коли Гете закохався в справжню Гретхен, йому було всього 15 років. Через рік, в 1765, Гете виїхав з свого рідного Франкфурта в Лейпциг і поступив в університет на факультет з права. Але і тут він не знайшов духовних наставників, зате його серце зайняла двадцятилітня красуня, дочка шинкаря Шенкопфа , Анна Катаріна, по простому Кетхен. Один з друзів Гете писав про неї: «Уяви собі дівчину хорошого, але не дуже високого зросту, з круглими, приємним, хоча й не дуже гарним обличчям, з невимушеними, милими, чаруючими манерами. В ній багато простоти і ні краплі гордості. Притому вона розумна, хоча і не отримувала гарного виховання. Він її дуже любить, і любить чистою любов’ю чесної людини, хоча й знає, що вона ніколи не буде його дружиною»[14,39-40].  Будучи дуже ревнивим, Гете відштовхнув від себе Кетхен. Але коли дізнався, що та виходить заміж за чоловіка, якого він сам же й познайомив з нею, розпачу його не було меж. Він пише Кетхен: «Ви моє щастя! Ви єдина із жінок, яку не міг назвати іншою  тому, що це слово занадто слабке порівняно з тим, що я відчуваю» Історія з дочкою шинкаря лягла в основу п’єси Гете «Хандра закоханого».       Після важкої хвороби легень і лікування вдома, в Франкфурті, Гете вирушає до Страсбургу для вивчення юриспруденції. Він цікавиться філософією Спінози, знайомиться з талановитим критиком, знавцем літератури й мистецтва Й.Гердером, перечитує Шекспіра. На початку 70-х років

 XVIII століття в Німеччині виникають групи молодих письменників, які штурмують у своїх творах відсталість німецького бюргерства. Один з учасників цього руху, письменник Ф. М. Клінгер, назвав свою п’єсу «Буря і натиск». Ця назва закріпилася і за літературним рухом тих років. Яскравими виразниками його стали Гете і молодий Шиллер. Для «штюрмера» сенс справжньої поезії коріниться в безпосередності, природності почуттів. Джерелами останніх є природа і любов до жінки. «Всі мої вірші — писав Гете,—…виражають дійсність і глибоко в ній кореняться. Вірші, взяті з повітря, я не ставлю ні в що».

  Незважаючи на бурні літературні дебати в Страсбурзі багато танцювали. Брав уроки танців и Гете. У його вчителя танців були дві доньки: Люцинда і Емілія. В одну з них, Емілію, він закохався. Але в нього самого була закохана Люцинда, а Емілія не відповідала йому взаємністю. Довелося Гете покинути їх будинок. Але серце поета недовго залишалося вільним: у нього почався роман з дочкою пастора Фридерікою Бріон, з якою він познайомився в Зезенгеймі, в селі, розташованому недалеко від Страсбурга.

 Дівчина була зовсім юною, з гарненьким носиком та живими, блискучими

очима. Гете був вражений її безпосередністю, юною свіжістю та привабливістю. За його словами, він співав, як «птах серед гілля вільний і сонцю радий». Але донька бідного пастора була нерівнею іменитому франкфуртському містянину. Будучи розумною і чуттєвою від природи, Фредеріка розуміла це і намагалася вирішити проблему на користь душевної рівноваги Гете. Останній м’яко  попрощався з нею, а Фредеріка після їх розлуки так і не вийшла заміж, незважаючи на численні пропозиції.

 В 1771 році Гете захистив дисертацію, отримав ступінь з права і повернувся із Страсбургу до Франкфурту, де закінчував «Геца». Потім він направився до невеличкого містечка Вецлар для проходження юридичної практики. В Вецларі Гете познайомився з нареченою свого друга Кестнера — Шарлоттою Буфф.(Слайд 5)  З цього моменту Гете поринає в сумні роздуми про те, що не гідно руйнувати чуже щастя: Лотти і Кестнера. Але і жити без Лотти, як йому здавалося, він не міг. Єдине, що лишалося, — це самогубство. У Гете була велика колекція зброї, серед якої знаходився гарний кинджал. Лягаючи спати, він клав його біля ліжка і, перед тим як загасити свічку, проводив психологічні досліди над собою: чи зможе він встромити кинджал прямо в груди? Та Гете знайшов вихід пристрастям у творчості: саме в цей період він написав «Страждання юного Вертера». Це і врятувало його від самогубства.

 В 1774 році у Гете з’явилася наречена, яка ледь не стала його дружиною. Зустріч Гете і Лілі, Єлизаветою Шенеман,  сталася в будинку її батьків у Франкфурті.(Слайд 6) Лілі було 16 років. Вона була веселою і легковажною дівчиною, що жила в розкоші і була оточена купою прихильників. Спочатку вона, не кохаючи Гете, хотіла випробувати свою владу над ним. Та в любовній грі не помітила, як сама зацікавилась поетом. Між закоханими відбулося зізнання. Яке, можливо, і закінчилося б весіллям, якби не втрутились родичі Гете. Вони вважали, що між молодими є суттєва різниця в суспільному становищі. Молоді люди розлучилися, та світ побачив такі твори Гете, як елегія «Парк Лілі», вірші «Уныние», «Блаженство уныния», «Белинде» та багато інших.

   З Шарлоттою фон Штейн Гете познайомився в 1775 році і покохав її до забуття.(Слайд 7) Цей зв'язок продовжувався чотирнадцять років. В момент їх зустрічі Шарлотта була далеко не юною: їй — 33 роки. Вона — дружина обершталмейстера веймарського двору, мати сімох дітей. Гете ж на той час лише 26. Шарлотта була чарівною, надзвичайно розумною жінкою. Перебуваючи у творчому злеті через спалах почуттів до цієї жінки, Гете пише свою знамениту драму «Ефігенея в Тавриді», в якій сам виконує роль Ореста.

  Більшість дослідників життя та творчості Гете стверджують, що любов до Шарлотти була суто платонічною. Закохані обмінювалися пристрасними зізнаннями, під час розлуки писали одне одному ніжні листи. Та дехто з них впевнений в тому, що Гете мав садовий будиночок в двадцяти хвилинах ходу від дому фон Штейнів, в квітнику якого вирощував квіти для своєї коханої, які дарував їй під час зустрічей в цьому будиночку. Навряд чи в такому випадку можна говорити тільки про платонічну любов. Шарлотті фон Штейн Гете присвятив такі перлини лірики, як «Жага кохання», «З гіацинтом», «Моя богиня» та ін.

  Та одружився Гете все таки не з «інтелектуалкою», а із звичайною дівчиною, як тоді говорили злі язики з «вульгарною плебейкою», Христіаною Вульпіус.(Слайд 7) Йому тоді було ледь за сорок. Змужнілий поет почав замислюватися про щастя власного сімейного вогнища. І тут життя зіграло з ним злий жарт. З Христіаною він познайомився випадково в липні 1788 року. В міському парку до нього підійшла дівчина і подала йому прохання (Гете був тоді міністром). Вона просила його дати її братові роботу. Гете миттєво загорівся коханням до неї і прохання її, звичайно, було задоволено…

  Спочатку Гете не думав про одруження з дівчиною, яка дуже швидко зблизилась з ним. Те, чого він добивався у попередніх красунь шляхом довгих і виснажливих залицянь, у випадку з Христіаною відбулося дуже швидко. У 1789 році у неї народився від Гете син — Август, і вона переїхала в будинок Гете, щоб стати тут повновладною господинею. Як стверджують біографи, Христіана була дорога не стільки розуму, стільки серцю Гете. Він кохав її несамовито і страждав у періоди вимушеної розлуки. Так продовжувалося багато років, доки в 1806 році він не обвінчався з нею. Сталося це після того, як Христіана врятувала Гете від наполеонівських вояк, які увірвалися в їх будинок. Вона пустила в хід кулаки і вигнала вояк. Оцінивши цей самовідданий вчинок коханої, Гете, після сімнадцяти років спільного життя без шлюбу, одружився з нею, знехтувавши думкою веймарського суспільства…

Христіані Вульпіус Гете присвятив «Утренние жалобы»:

 Ветреная девушка! скажи мне,

Чем я пред тобою провинился,

Что меня измучила ты столько,

Не сдержала данного мне слова?

 «Если к возлюбленной юноша едет в почтовой карете…»:

 Ах, откуда оживленье?

Не с востока ль ветер дует?

Свежих крыл его движенье

Рану сердца мне врачует.

Мне в его дыханьи веет

Друга тысяча признаний:

Коль погаснуть не успеет

      Встречу тысячу лобзаний

 «Посещение», «Если к возлюбленной юноша едем в карете…» і багато інших творів.

  Та не дивлячись на статус одруженого чоловіка, Гете продовжував кохати і бути коханим. Серед численних захоплень цього періоду найбільш визначними були Беттіна Брентано – німецька письменниця і його пристрасна шанувальниця, Корона Шретер – відома веймарська актриса, Міна Херцліб – юна вихованка книготорговця, Маріанна Віллемер – дружина банкіра. (Слайд 8)

  Та воістину дивною була остання любов Гете. У 1823 році, будучи сімдесятип’ятирічним стариганом, він закохався у вісімнадцятирічну Ульріку фон Левецов. (Слайд 9) Дивно те, що й Ульріка покохала його відвертою, пристрасною любов’ю. І це почуття вона пронесла з собою до самої могили. А прожила вона на світі дев’яносто шість років…

 Кохані жінки Гете… Його музи, що надихали поета на створення безсмертних шедеврів… Про таких людей, як Гете, прийнято говорити у всі часи, зокрема й в наш час: гармонійна людина…. За це жінки й любили його. Захоплено, віддано й безкорисливо…[14, 39-40]

РОЗДІЛ  ІІІ

Фрідріх Шиллер: «І любов між нами триватиме ‒ радій, Лауро! ‒ без кінця…»

   Іоганн Крістоф Фрідріх Шиллер -  людина, що увійшла в історію світової літератури як видатний драматург, відомий поет, історик, теоретик мистецтва.

  Ми вже ознайомилися з деякими сторінками життя такого видатного генія німецької літератури, як Гете. Шиллер і Гете жили в один і той самий час, у них були однакові ідеали, обидва були геніальними у творчому плані. Їх єднала багаторічна дружба, яка ґрунтувалася на фахових заняттях літературою, до того ж їхні родини приятелювали. Та якщо Гете був улюбленцем долі, то цього не можна сказати про Шиллера, котрий постійно зазнавав нестатків і врешті-решт змушений був лишити батьківщину… Навіть тоді, коли він сягнув вершин визнання його таланту, у винагороду за це отримав лише професуру, але… без платні.

  Безперечно, що такий бідолаха не мав особливого щастя і в стосунках із жінками. Кого з них він міг зустріти у своєму похмурому куточку? Однак не слід забувати однієї важливої обставини: він був передусім поетом-романтиком. І якщо у нього не було реальної любові, то він її вимріював.

  І справді, у своїх мріях він зустрічав красунь, які співали про кохання та щастя. Тривалий час біографи Шиллера бились над розгадкою: хто така Лаура, якій Шиллер присвятив цикл поезій. Коли поет писав ці вірші, він жив у мебльованій кімнаті Луїзи Доротеї Вішер, вдови капітана. Це була симпатична блондинка, яка постійно кокетувала зі своїми мешканцями. Можливо, ця жінка і викликала у Шиллера певні почуття, але прообразом Лаури вона стати не могла (це доведено шиллерознавцями).

 Зауважимо, що у своїй фантастичній Лаурі поет об’єднав риси двох уславлених коханок: Лаури Петрарки та Беатріче Данте.

 У ранніх поезіях Шиллера трапляється й інший жіночий образ ‒ прекрасної Мінни. Певний час припускали, що її прообразом була Вільгельміна Андрея. Але ця гіпотеза не підтверджена.

 Мінна, як і Лаура, стала витвором поетичної фантазії автора, хоча образ її

змальовано цілком реалістично.

 Предметом юнацького поклоніння перед згадкою «вічної жіночності» була для Шиллера графиня Франциска фон Гогенгейм, метреса Вюртемберзького герцога Карла. Вирісши у бідній дворянській сім’ї, вона вийшла заміж за багатого горбаня барона Мутрум. Її красою та грацією зачарувався герцог і, щоб графиня була ближче до нього, дав її чоловікові місце дворецького. Останній зрозумів, що до чого, і надав дружині цілковиту свободу дій. Графиня ‒ зовсім не легковажна жінка ‒ благотворно вплинула на герцога: відучила його від шкідливих звичок і примусила полюбити домашнє життя.

 Герцог із Францискою часто відвідували військову академію, яку графиня опікала. На сімнадцятилітнього Шиллера, який саме перебував там, готуючись стати військовим лікарем, вона справила сильне враження. Юнак малює у своїй уяві образ ідеальної молодої жінки: «Вона втішає бідних, одягає голих, утамовує спраглих, годує голодних. Сумні стають веселими, лише поглянувши на неї, смерть тікає від неї з ложа хворого».

  У п’єсі «Підступність і кохання» Франциска змальована під ім’ям леді Мільфорд. Звичайно, придворна дама не виявила уваги до поета, коли той присвятив їй свого вірша. Не читаючи, вона поклала його в одну скриньку з одами на її адресу інших вихованців академії…

 Почуття закоханості виникло у Шиллера до шістнадцятилітньої Шарлотти фон Вольцоген, дочки вдови Генрієтти фон Вольцоген, четверо синів якої виховувались в академії. У маєтку цієї жінки молодий Шиллер знаходив притулок, рятуючись від деспотичного герцога Карла Євгена Вюртемберзького, який забороняв юнаку займатися літературною творчістю. Саме в цьому домі Шиллер зустрів і покохав Шарлотту.

 Щоправда, маєток незабаром довелося залишити ‒ Генрієтта боялась, що переховування Шиллера завадить її синам: розлючений герцог міг вигнати їх з академії. Коли він вдруге з’явився в Бауербасі, то переконався остаточно, якою дорогою була йому Шарлотта. Але дівчина не відповіла йому взаємністю. Через рік після його відвідин Шиллер написав матері Шарлотти: «Тихі радощі сімейного життя надали б бадьорості моїм заняттям, очистили б мою душу від диких звичок. О, якби я знайшов дівчину, яка була б дорога моєму серцю, або якби я міг назватись вашим сином. Багата ваша Лотта не буде, але щаслива». Мати дівчини сприйняла цей лист як одну із «примх» поета.

  Через багато років, коли Шиллер став знаменитим, доля подарувала йому знайомство з чарівною Шарлоттою Маршальк фон Остгейн, у заміжжі Кальб. Це була начитана, розумна жінка, знайома з творами різного змісту: Біблією, Кораном, творами Вольтера, Руссо, Шекспіра, Клопштока, Віланда тощо. Шарлотта любила «безбрежне читання».

 Шиллер познайомився з нею, коли та приїхала з чоловіком-нелюбом до Мангрейма. Між ним і Шарлоттою спалахнуло сильне почуття. Вона залишила у своїх записках живий портрет поета тієї пори: «У розквіті літ все єство Шиллера відзначалось багатим розмаїттям; його очі блищали юнацькою ніжністю; горда осанка, глибоке мислення, смілива раптова думка ‒ все дивувало в ньому. Він слухав мене уважно і співчував моїм ідеям. Деякий час він був у мене, потім взяв капелюха і сказав: «Мені час до театру». Пізніше я дізналась, що цього вечора йшла його вистава «Підступність і кохання» і він просив акторів не згадувати прізвища Кальб (одна з дійових осіб п’єси). незабаром він повернувся веселий; радість виблискувала в його очах. Не соромлячись, говорив він відверто, емоційно, із розумінням, думка пливла за думкою, мова линула вільно. як мова пророка. Під час розмови він захоплювався… його погляд горів жагою…»

  Але бувають такі життєві ситуації, коли серце людини належить одразу кільком пристрастям. Крім Шарлотти Кальб, Шиллер захоплювався актрисою, яка виконувала роль Амалії у «Розбійниках», та донькою книговидавця Маргаритою Шван , красивою, освіченою дівчиною, що любила літературу та мистецтво. Розлучаючись з Шарлоттою, Шиллер сказав: «Наші душі, як вогонь і потік, злилися воєдино. Я покохав тебе і був би завжди твоїм, якби у мене вистачило мужності для цієї любові… Але нехай моє серце не знає цієї пристрасті, котра мене захоплює і страшить».

  Але пізніше, коли батько Маргарити Шван відмовив йому в одруженні з донькою, Шиллер знову налагодить щирі стосунки з Шарлоттою Кальб. Проте дружиною поета вона так і не стала. Ця жінка закінчила життя досить сумно: вона позбулася усього майна і до того ж осліпла. Але і в глибокій старості (померла у 82 роки) вона чарувала своїми рисами, величавою поставою. А для поета відкривалася нова сторінка його життя: знайомство з дівчиною, яка згодом стане його дружиною.

  У 1787 році в одному з листів Шиллер викладав свої погляди на шлюбний союз: «Мені необхідне створіння слухняне, яке міг би я зробити щасливим і яке б освіжило та обновило моє життя». Такою дружиною стала йому Шарлотта фон Ленгефельд.(Слайд 10)

  Він познайомився з нею ще у 1784 році, коли вона з матір’ю та старшою сестрою Кароліною приїхала до Мангейма. Саме тоді Шарлотта переживала муки нерозділеного кохання до одного юнака, з яким вона не могла побратися через певні причини. Знайомство з молодими людьми (Шиллер приїхав у гості до Ленгефельдів зі своїм другом Вольцогеном) розвіяло дівочий смуток. атмосфера у цій родині дуже імпонувала Шиллеру, тим паче, що він дедалі більше почав замислюватись про одруження. Своєму другові Кернеру він писав: «Мені необхідний медіум, за допомогою якого я міг би насолоджуватись іншими радощами. Дружба, істина і краса ще більше подіють на мене, коли родинне спокійне життя зробить мене щасливим і зігріє. До цього часу я блукав по світу. чужий усім; всі, до кого я був прив’язаний, мали створіння, дорожчі для них, а цим я не можу задовольнитись ‒ я прагну спокійного родинного життя»[2,57-60].

 Але серйозність його намірів щодо одруження з Шарлоттою Ленгефельд мала таку перешкоду, як «подвійне» кохання. Справа в тому, що поет любив обох сестер, які, у свою чергу, кохали його!

  Отже, треба було зробити вибір. Кароліна мала палкий темперамент, жагу до безперервної діяльності, надзвичайно високий інтелект. Лотта була

урівноваженою, спокійною, не позбавленою глибини переживань. Шиллер у листах здебільшого звертався до обох сестер. Ось, наприклад, як починається його лист до них від 10 вересня 1789 року: «О моя дорога Кароліно, моя дорога Лотто! Все мінилось з того часу, як образ ваш супроводжує кожний крок мого життя. Як ореол, сяє ваше кохання наді мною…» важливо, що жодна із сестер не відчувала ревнощів до іншої. Звертаючись до Шарлотти, поет писав: «Якщо ти боїшся, що перестанеш бути для мене тим, чим є зараз, то це рівнозначно тому, якби ти перестала мене кохати. Твоє кохання є для тебе все. Величезне щастя нашого кохання  полягає в ньому самому; тому я для вас ніколи не втрачу значення, як не втратите ви його в моїх очах. У нашому коханні немає ні страху, ані недовіри, я радів, живучи між вами двома. Я вірив, що моя прихильність до однієї  не зменшить до мене прихильності іншої… Чим Кароліна переважає тебе, тим я нагороджу тебе; твоя душа розкриється під впливом мого кохання, і ти станеш моїм творінням!»[2,57-60]

  Благородна Кароліна, зрозумівши, що для складу душі поета, для занять творчістю потрібна така дружина, як Лотта: тиха, врівноважена, домовита, поступилася сестрі коханим ідеалістом. 20 лютого 1790 року Шиллер вінчався з Лоттою, і шлюб виявився щасливим. Шарлотта цілком присвятила себе чоловікові, чотирьом дітям Карлу, Ернсту, Кароліні, Емілії. Дружина вгадувала всі його, навіть маленькі, бажання, викликала мир і спокій у його душі. Коли Шиллер тяжко і безнадійно захворів, вона не відходила від нього ні на крок, а після його смерті присвятила своє життя(вона померла в 1826 р.) вихованню дітей. Німеччина віддала їй належне, оточивши шаною: її благотворний вплив на поета пояснював успіх багатьох його творів.

 Шиллер як в художніх, так і в теоретичних своїх творах безкомпромісно засуджував лукавство у різних його формах та проявах, був палким співцем кохання.

  У жінках, зустрічі з якими дарувала доля, Шиллер бачив те світло, яке надихало його на художні твори.

  Він ставив в один ряд поняття «творчість» і «любов»: «По-моєму, будь-який поетичний вимисел не що інше, як захоплена дружба чи платонічна любов до творення нашого розуму… Ми, поети, пробуджуємось, вибухаємо, спалахуємо найсильніше тоді, коли самі відчули страх за наших героїв та співчуття до них… Співчутливість люблячого підмічає у стократ більше нюансів, ніж найяскравіший погляд спостерігача…», ‒ писав він у листах до друга Рейнвальда[2,57-60].

 У своїй «Фантазії до Лаури» (1781) Шиллер впевнено проголосив:

  І любов між нами триватиме ‒

  Радій, Лауро! ‒ без кінця.

РОЗДІЛ  ІV

Вільям Шекспір в родиннім колі та у вінку сонетів

 Треба сказати одразу, що в сімейному житті Шекспір не був щасливим, оскільки одружився ще молодим, недосвідченим, на дівчині, яка була набагато старшою за нього.

  Події його життя можна легко помістити в декілька рядків. Народився він в Стратфорді в 1564 році. В 1586 році приїхав до Лондона і став там відомим артистом і драматургом. Талант його, особливо літературний, був гідно оцінений і незабаром Шекспір придбав немалі статки, які перетворив на земельну власність. У 1614 році він залишив сцену і повернувся до родини, а 23 квітня 1616 року помер. Про його професію, спосіб життя і двійників складено багато легенд, однак факт його хрещення 26 квітня 1564 року в церкві Стратфорда-на-Ейвоні і отримання при цьому імені Вільям не підлягає сумнівам.

  Ще менше збереглося свідчень про його дружину. Коли Шекспір одружився на Анні Хетвей, йому було 18, а їй 26 років.(Слайд 11) Це одруження було вимушеним: батьки нареченої наполягали на тому, щоб воно відбулося. причиною їх наполегливості ‒ перша дитина Шекспіра, дівчинка Сусанна ‒ народилася через п’ять місяців після весілля. Анна була простою селянкою і дуже ревнивою, сварливою жінкою. Свої сімейні переживання Шекспір пізніше відобразить у драмах, трагедіях і комедіях. Він скаже в «Комедії помилок» про згубність ревнощів. Багато з його творів опираються на суто автобіографічні факти.

  Особливо багато посилань на особисті хвилювання Шекспіра з приводу його одруження з Анною Хетвей, на думку дослідників, зустрічається в його «Бурі». Тут він прямо говорить про те, наскільки небажана сварлива, з похмурими бровами і злим поглядом жінка.

  У Шекспіра від Анни Хетвей було декілька дітей. Але, не зважаючи на це, він залишив родину і рідний Стратфорд і поїхав до Лондона, щоб займатися улюбленою справою. До родини він приїздив дуже рідко. Згадуючи про свою

дружину, Шекспір сумно жартував: «У Анни Хетвей  є своя воля»[3,59-64].

Але була у Шекспіра жагуча пристрасть до деякої Смаглявої дами, героїні багатьох його прославлених сонетів, котрі, як і його п’єси, вважаються автобіографічними.(Слайд 12) Зі слів одного з поетів ХІХ століття, його сонети ‒ це «ключ, яким Шекспір відкрив своє серце». Та хто вона, ця Смаглява дама? Чому вона, відкривши йому джерело кохання, в той самий час викликала так багато гіркоти і відчаю?

  Було багато версій стосовно того, кого сховано за цим літературним образом. Д. Флетчер, поет і драматург, сучасник Шекспіра, стверджував, що це всього лиш вигаданий персонаж: «Можна писати про любов до сільського господарства і самому не ходити з плугом».

  Автор книги «Жінки в житті Шекспіра» Айвор Браун, навпаки, вважає, що Смаглява дама ‒ образ цілком реальний, далекий від вигадки.

 Т. Тейлор і Бернард Шоу вважали, що наймовірніше під цим загадковим образом варто розуміти юну фрейліну королеви Мері (Молл) Фіттон. Бернард Шоу навіть створив інтерлюдію «Смаглява леді сонетів». В ній він малює сцену, в якій Шекспір вночі пробирається в палац королеви для побачення з Марі Фіттон і раптом зустрічається з королевою, яка страждає на лунатизм.

  Та у Мері Фіттон, з архівних даних, було каштанове волосся і сірі очі, і зовнішньо вона була зовсім не схожа на Смагляву даму.

 На місце Смаглявої дами у житті і творчості Шекспіра були й інші претендентки: Енн Вавасор, Елізабет Вернон, Льюс Морган, на прізвисько Негритянка. Та одна за одною вони відпадали, як і у випадку з Мері Фіттон, коли дослідники вибудовували стрункі логічні схеми та висували гіпотези, які, врешті- решт, не підтверджувалися фактами.

 Перед англійським професором Роузом стояло завдання створити біографію Шекспіра. Він багато і плідно працював в бібліотеці Оксфорда. Однак, не вияснивши, хто така Смаглява дама, він не міг писати біографію Шекспіра. Професору пощастило відшукати записки сучасника Шекспіра, астролога Симона Формана, котрий виконав у своїх замітках самий ранній опис чотирьох постановок п’єс Шекспіра в театрі «Глобус». Професор Роуз звернув увагу на те, що Форман часто згадує одну даму, судячи з його записок добре йому знайому. Роуз починає вчитуватись в записи і - о щастя! ‒ згадувана неодноразово Форманом леді виявляється Смаглявою дамою Шекспіра… Вона була на шість років молодша за драматурга. Саме їй він присвятив 25 своїх сонетів (№№ 127 ‒ 152), написаних приблизно з 1592 по 1594-1595 роки і які стали несамовитою сповіддю поета про нерозділене кохання. А зв'язок його зі Смаглявою дамою  стосується приблизно 1593-1594 років[1,8,55].

  Слідом за професором Роузом поринемо в красномовні записи Формана. 13 травня 1957 року до нього прийшов за порадою молодий чоловік на ім’я Альфонсо Ланьє, син відомого придворного музиканта. Йому було 24 роки, і він збирався разом з герцогом  Ессексом в експедицію до Азорських островів. А через чотири дні після цього візиту до Формана прийшла також за порадою дружина Альфонсо, Емілія. Вона була донькою придворного музиканта італійця Батиста Бассано і Маргарет Джонсон. Астролог передбачив, що вона незабаром стане поважною леді, а чоловік  її після повернення з подорожі через два роки загине. Він зазначив також, що в Емілії є щось таке, що характеризує її як чарівницю, здатну зачаровувати чоловіків…

  Та, крім записок Форман, вчені отримали свідчення про смагляву даму ще і з церковних книг та заповіту Бассано, «королівського музиканта». Вдалося встановити, що його родина переїхала з Венеції, щоб служити при дворі Генріха VІІІ. Емілія була молодшою сестрою в родині. Коли помер її батько, їй було шість років. Батько заповів їй сто фунтів, які вона повинна була отримати, коли їй виповниться 21 рік, або у випадку заміжжя, а також ренту з трьох будинків. В 17 років, після смерті матері, Емілія залишилась наодинці і без засобів для існування. Основним її багатством була екстравагантна зовнішність. Дівчина вирізнялася надзвичайно чарівною смаглявістю і неабиякими музичними здібностями. А далі юна італійка стала подругою лорда Хенсдона, котрий був кузеном і фаворитом королеви. В 1588 році, в рік Великої армади, лорд Хенсдон зустрів смагляву італійку і протягом чотирьох років по-справжньому глибоко і щиро кохав Емілію. ще до того. як королева наділила його титулом лорда Чемберлена, Хенсдон створив трупу акторів для придворного театру. Це було в 1564 році, тобто в рік народження Шекспіра. З 1585 року Хенсдон носив звання лорда-камергера, тому актори трупи називалися «слугами шановного лорда Хенсдона». В 1594 році було створено акторське товариство «слуг лорда-камергера». Шекспір і Річард Бербедж посіли в ньому чільне місце. Очевидно, саме тоді Шекспір зустрівся зі Смаглявою дамою. До того часу вона вже рік була дружиною Альфонсо Ланьє. Їй виповнилося 24 роки, а Шекспіру було тоді 30.

  Смаглява дама три з половиною сторіччя чекала повернення свого імені. І це сталося 3 березня 1972 року в Болдинській бібліотеці. Рівно через 375 років після того, як Симон Форман зробив перший запис про Смагляву даму.

 Емілію Ланьє, мабуть, варто віднести до тих демонічних жінок, яким подобається мучити свою жертву ‒ чоловіка ‒ непостійністю, очевидними зрадами, відчайдушним кокетством, авантюрною спритністю в делікатних ситуаціях. Така сутність подібних жінок. І дорікати їм за легковажність безглуздо: природа-матінка поселила в їх душі вічний вогонь любовної гри  з партнером і почуття мстивого задоволення від перемог над ним. Шекспір, як тонкий психолог, розумів це. У своїх сонетах він досить повно відтворив образ і внутрішній світ Емілії. Дійсно, ця жінка була надзвичайно смаглявою. Чорними були її очі, брови, волосся. І Шекспір писав її портрет з натури, не рахуючись з модою літератури тих років відображати синьооких красунь-блондинок.

  Його дивує не той факт, що більшість не знаходить її гарною, а дещо інше: внутрішній світ коханої, її думки і вчинки далекі від зразків моральності. Тому в 127 сонеті він змушений визнати:

Беда не в том, что ты лицом смугла, -
Не ты черна, черны твои дела!

   Ліричний герой розуміє, що його обраниця грішна, але парадокс в тому, що його серце не бажає рахуватися з цим і любить її в повній мірі. Перебуваючи під впливом сильної пристрасті, поет готовий покохати в жінці все, навіть її гріхи.

  Любовні муки стають головною темою багатьох сонетів Шекспіра, присвячених Смаглявій дамі. В 131 сонеті він благає останню почути його мольбу, покохати його, і навіть збрехати, признавшись йому в коханні:

  Хоть ты меня не любишь, обмани

  Меня поддельной, мнимою любовью.

  Не зустрічаючи взаємності, ліричний герой, одержимий хворобою душі, засмучений втратами близьких йому людей, зізнається в тому, що не має права корити кохану за зради і обмани, що по-рицарськи не приписував їй чеснот, яких хотів бачити в своєї обраниці. Про це свідчить 152 сонет:

Я знаю, что грешна моя любовь,
Но ты в двойном предательстве виновна,
Забыв обет супружеский и вновь
Нарушив клятву верности любовной.
Но есть ли у меня на то права,
Чтоб упрекнуть тебя в двойной измене?
…………………………………………..

Я клялся: ты правдива и чиста, -
И черной ложью осквернил уста.

  Та як би там не було, при всій своїй легковажності, при всій нещадній владі над серцем поета, Смаглява дама викликала з його уяви безсмертні сонети, їй присвячені. Якби не вона, ми не знали б музики цих чарівних творінь, сили переживань ліричного героя, тієї високої людяності, з якою Шекспір увійшов в історію світової літератури[11, 31-32].

                                                     РОЗДІЛ  V

Федір Достоєвський «Принаймні жив, хоч і страждав, та жив!»

  Особисте життя Достоєвського було на другому плані, оскільки творчість повністю поглинула юнака. Але кохання нахлинуло на нього зненацька і полонило його серце першими гарячими почуттями. Його обранкою була Авдотья Панаєва, дружина Івана Панаєва, який був неглибоким новелістом, але добродушною і цікавою людино.(Слайд 13) Його дружина була відомою красунею, та щасливою в шлюбі не була. Достоєвського заполонила краса цієї двадцятип’ятирічної  жінки, її чутливе серце і глибокий розум. Але це почуття згасло так само швидко, як і спалахнуло. Та для творчості Достоєвського це захоплення не пройшло безслідно. Через двадцять років у своєму улюбленому творі «Ідіот» він увічнить цю відмічену внутрішнім болем і тривожними думками красу[8,13].

   В Семипалатинську засланий письменник пережив велике почуття, пов’язане з хвилюванням, стражданням, але вони принесли йому незабутні хвилини повноти буття. Він познайомився з сім’єю Ісаєвих. Чоловік — п’яниця, не здатний до постійної роботи. Дружина Марія Дмитрівна постійно обороняла дитину від буйного батька, котрий в стані сп’яніння ставав неконтрольованим. Гордо і покірно несла вона свою ношу.

 Достоєвський закохався в Марію Дмитрівно з усім запалом молодості, а з її  боку було більше жалості і співчуття, ніж кохання до засланця.(Слайд 14)

 Важко переживав Достоєвський розлуку з коханою, яка від’їжджала з чоловіком до Сибіру. Незабаром, з листування. він дізнається, що чоловік Марії Дмитрівни помер. Хвилюючись за матеріальний стан коханої, він дістає для неї гроші, клопоче про влаштування восьмирічного Павла до корпусу. Та як грім серед ясного неба була звістка від Марії про те, що вона збирається заміж за молодого вчителя Вергунова. Достоєвський був у розпачі. Його дуже хвилювала повна матеріальна незабезпеченість Ісаєвої з молодим учителем. Він навіть просив Врангеля клопотати про підвищення платні Вергунову.

  Та через деякий час Достоєвський їде до Сибіру і говорить Марії Дмитрівні про свої гарячі почуття. Марія Дмитрівна розривалася між письменником Достоєвським і бідним, але молодим і гарним Вергуновим. Та врешті-решт обрала Достоєвського. Весілля 1875 року розвертається в неймовірну шлюбну ніч князя Мишкіна в романі «Ідіот».

  На жаль, жаданого щастя у своєму шлюбі Достоєвський не знайшов. Марія Дмитрівна часто хворіла, вередувала і ревнувала. Сцени ревнощів поступово руйнували сімейне життя. Вогонь кохання вщухав[9,14].

 На початку 60-х років Достоєвський пережив глибоке захоплення Аполінарією Сусловою.(Слайд 15) Дівчина народилася в сім’ї кріпосного селянина, якому згодом вдалося відкупитися у свого поміщика, поселитися в Петербурзі і дати дітям вищу освіту. Старша, Аполінарія, слухала в Петербурзькому університеті публічні лекції знаменитих професорів, відвідувала читання двох недавніх політичних вигнанців ‒ Достоєвського і Шевченка. Автор «Записок з мертвого будинку»  вразив її уяву, засліпив своїми стражданнями і славою.

  На той час Достоєвському виповнилося 40 років, а Сусловій було 22. Видовжений овал обличчя і риси світлого лобу вражали своєю бездоганною чистотою. Темне волосся, високо укладене в тугій косі, що обвивала голову, переливалося, як шовкова тканина на сонці. Великі, замислені очі дивились здивовано і трішки наївно. В рисах ‒ тонке одухотворення напруженої думки і потаємне страждання. І лише в губах щось простонародне, навіть селянське.

 Достоєвський ‒ її перше глибоке почуття. Вона побачила в ньому духовного титана і була щасливо, та незадовго почуття Аполінарії починають слабнути. Вона не може прийняти деякі сторони характеру письменника, які не вписувалися в її ідеальний образ. До розбіжностей вели їх і протилежні погляди на життя. Та все ж їх зв’язок тривав протягом семи років з перервами та розлуками. І хоч закохані багато сперечалися, дискутували, Достоєвський високо оцінив це життєве щастя, подароване йому долею[10,78].

 У 1866 році Достоєвський познайомився з Ганною Григорівною Сниткіною,

стенографісткою, яка допомагала йому в роботі над його романом «Записки молодої людини».(Слайд 16) Молода, миловидна Ганна Григорівна мала своєрідну привабливість: прекрасні сірі очі, розумні і променисті, відкритий лоб, енергійне підборіддя. Вона була донькою одного із придворних службовців і матері-шведки. Весілля не змусило себе довго чекати. І хоча різниця у віці була чимала (20 і 44 роки), та Достоєвський бачив, що дружина щиро його кохає. І в цьому він не помилився. Велику самовідданість, готовність віддавати всі свої заощадження для позбавлення коханого чоловіка від тягаря чужих і власних боргів, терпіння, розуміння, моральну підтримку і вірну любов знайшов Достоєвський у своїй новій супутниці життя[13,35-36,42].

Висновок

Однією зі складових щастя, однією з найшляхетніших цілей життя й одним з найбільших виявів людяності є любов. Ми любимо не тільки людей, цим  почуттям переймаємося до братів наших менших, до навколишньої природи, до речей, які нас оточують, до рідної оселі і до Батьківщини. Любов підносить людину, кличе її на подвиги, творить історію. Саме любов проголошена в Біблії найвищою людською чеснотою. Про любов сказано й написано чимало високих і прекрасних слів. Вона надихала багатьох митців, і їй присвячено чимало творів у різних видах мистецтва. Заради любові дехто зважувався на відчайдушні вчинки, ризикував життям, жертвував собою, здійснював героїчні подвиги. Любов одухотворяє, робить кращим і змістовнішим життя людини, наповнює його світлою радістю. Людина, яка каже: «Люблю тебе», обіймає серцем увесь світ, сповнюючись справжньої людяності. Кохання до однієї людини переростає у любов до всього сущого. На жаль, сьогодні дехто зневажливо ставиться до цього високого почуття, вважаючи, що можна прожити й без любові. Чимало наших сучасників втратило піднесений дух почуття, яке запалювало серця багатьох поколінь. Усе рідше люди виявляють здатність до проявів душевної теплоти, стаючи черствими і байдужими. Дедалі частіше на перший план висуваються міркування корисливості, егоїзму, цинізму та амбітності. Але я гадаю, що любов — це справді велика краса й сила, яка здатна врятувати й відродити світ, наповнити його духовністю.

   Протягом усього часу існування людства взаємини між людьми відігравали визначальне значення у житті особистості. Людина не могла відчувати себе по-справжньому щасливою, якщо не складалися її стосунки з друзями, у родині, в особистому житті. Тож дружба, любов, кохання супроводжували наших пращурів так само, як супроводжують і сучасну людину. Скільки літературних шедеврів, пісень, витворів скульптури та живопису було присвячено вічній темі — темі кохання! Митці та звичайні люди в усі часи намагалися дати відповідь на питання: що таке кохання? Люди будь-якого віку та соціального статусу, безумовно, замислюються над цим.

  На жаль, у наш час романтиків стає дедалі менше, люди стають більш практичними, раціональними, це впливає і на їхню поведінку з коханою людиною. Я вважаю, що кохання — найвище почуття, на яке здатна людина.

Адже поряд із близькою тобі людиною, її душею ти відчуваєш щастя…

Але щастя не статичне — ти змінюєшся, вдосконалюєшся, сягаєш певних вершин духовного розвитку. Постійне самовдосконалення, на мою думку, необхідне, і великим щастям можна вважати можливість вдосконалюватись у взаємодії із коханою людиною.

  Твори, присвячені темі кохання, якщо вони написані щиро, стають справжніми шедеврами літератури, не втрачають своєї актуальності, скільки б років чи навіть сторіч не минуло з часу створення! Стаючи дорослішими, ми починаємо замислюватися над багатьма життєво важливими питаннями. Перша закоханість, безумовно, запам’ятовується на все життя. Під впливом почуття люди починають писати вірші, вести щоденники, вони стають чуйнішими та людянішими. Навіть згодом, я впевнена, ніхто з нас не зможе без хвилювання згадувати свої шкільні роки, часи дитинства та юності, коли ми знаходили справжніх друзів, вперше закохувалися.

  Тема кохання — одвічна тема роздумів людства, одвічна тема і мистецтва. І до сьогодні нас хвилюють та розчулюють твори Петрарки, Шекспіра, Пушкіна, Ахматової, Франка, Лесі Українки. Шекспір оспівував красу справжнього кохання у своїх сонетах, у драматичних творах. Символом щирого почуття стали герої його трагедії Ромео та Джульєтта. В одному із своїх сонетів Шекспір порівнював кохання з маяком, який ніколи не гасне, допомагаючи знаходити правильний шлях під час будь-якої негоди. Красу кохання оспівували й українські поети, прозаїки. І темою оспівування завжди була жінка.

   Микола Реріх говорив: «Коли в домі важко, тоді звертаються до жінки. Коли вже не допомагають розрахунки і обчислення, коли ворожнеча і взаємна руйнація досягають кордону, тоді йдуть до жінки. Коли злі сили беруть гору, тоді звуть жінку». Ось в чому, виявляється, полягає святая жіноча місія: не тільки бути берегинею свого роду, а й усього живого на землі! І щоб не вирішували чоловіки, доля людства однаково, у руках жінки, бо вона зародилося у її клітинках, її серце, сповите і захищене її любов'ю.

Список літератури

1.Аникст А . Творчество Шекспира. М., Гослитиздат,1964.

2. Всесвітня література в середніх навчальних закладах України.                                                   № 11, 1999 ‒ с. 57‒60.

3. Всесвітня література в середніх навчальних закладах України.                                                   № 6, 2009 ‒ с. 59‒64.

4. Всесвітня література в середніх навчальних закладах України.                                                   № 3, 1997 ‒ с. 54‒60.

5. Всесвітня література в середніх навчальних закладах України.                                                   № 4, 1999 ‒ с. 44‒46.

6. Всесвітня література в середніх навчальних закладах України.                                                   № 9, 1999 ‒ с. 57‒59.

7. Всесвітня література в середніх навчальних закладах України.                                                   № 4, 1997 ‒ с. 58.

8.Волкова Л.Д. Роман Ф.М. Достоєвського «Преступление и наказание» в школьном изучении. Пособие для учителя.Л., «Просвещение,1977,175с.

9.Дубинский М.  «Женщины в жизни великих и знаменитых людей». СПБ,1900г. стр.39-40.

10.Меншутина О.И. Изучение  романа Достоевского «Преступление и наказание» в 9 классе. – «Лит. В школе»1970, №6, с. 45-60.

11. Морозов М. Шекспир. «Жизнь замечательных людей», узд. 2-е. М., «Молодая гвардия»,1956.

12. Мильчина В. Бальзак в воспоминаниях современников М. Худож.лит.,1986

13. Моруа  А. Прометей, или Жизнь Бальзака К. Вища шк.1987.

14.Дубинский М.  «Женщины в жизни великих и знаменитых людей». СПБ,1900г. стр.39-40.