Економічні казки в ЗДО

 

                                               

                           

 

Про бідного  парубка й царівну.

Була в гаї хатка, а в тій хатці жила собі жінка з сином. Поля в них не було, бо кругом був гай густий, а хліб вони купували. Не стало в них хліба. Жінка й посилає свого сина по хліб.

— На тобі, — каже, — сину, ці гроші та піди й купи хліба.

Узяв син гроші й пішов. Іде та йде. Коли дивиться, аж веде чоловік собаку вішати.

— Здоров, дядьку!

— Здоров!

— Куди ти собаку ведеш?

— Поведу, — каже, — в гай та повішу, а то в господі нічого не можна удержати через неї: виведе квочка курчат — вона, проклята, й подушить їх. Забуде жінка замкнути хату — вона лапою двері відчинить, вилізе, проклята, на стіл і поїсть хліб. Скільки вона побила горшків, мисок!

— Не вішай її, чоловіче, продай краще мені.

— Купи.

— Що ж ти хочеш за неї?

— А ти що даси?

От він віддав ті гроші, що мати йому дала на хліб, а собаку повів додому. Прийшов додому, а мати його й питає:

— А що, сину, купив хліба?

— Ні, мамо, не купив.

— Чом же ти не купив?

— Я йшов, коли дивлюсь — веде чоловік собаку вішати, так я взяв та й купив.

Дала йому мати грошей і послала його знов по хліб.

Пішов він. Коли дивиться — несе чоловік кота.

— Здоров, дядьку.

— Здоров.

— Куди ти, дядьку, йдеш?

— Несу кота в гай.

— Чого ж ти його несеш у гай?

— Повішу. Не можна через нього нічого в хаті удержати. Що б не поставив, що б не поклав, уже його він не промине!

— Ти б, — каже, — мені його продав.

— Купи.

— Що ж тобі дати за нього?

— Я не буду торгуватися: що даси, за те й продам.

От він ті гроші, що йому мати дала на хліб, віддав, узяв кота й пішов додому.

 

 

 

 

Закопане золото

Мав тато трьох синів. Були вони дуже ліниві. Щоб їх прогодувати, тато працював, як віл, – чорнів від роботи, руки йому пухли, кров висікала з пальців, а сини ходили собі понад ріки, лісами, висиплялися у садку.

Казав їм тато:

– Сини мої, працюйте, бо тяжко вам буде, коли я вмру.

А найстарший син говорить:

– Ей, тату, працюй, поки можеш, а ми будемо працювати, як тебе не буде.

– Та ти не вмієш нічого, – каже батько.

– Я оженюся – буде жінка працювати.

Другий син говорить:

– І я оженюся.

А третій:

– Я так само зроблю, як і мої брати.

Але тато працював-працював та й занедужав. Прийшли сини, питають:

– Тату, ти вмираєш, а що нам лишаєш?

А тато бідний був, але мав мудру голову, подумав і каже:

– Діти, шукайте в землі золото.

– А в якому місці ви закопали золото? – питають сини.

– Оцього я вам не скажу, – відповідає батько. – Копайте город, оріть ниву, садіть, обробляйте, збирайте – там і золото знайдете.

 

Полежав батько трохи та й умер. Прийшла зима, сини переїли все те, що батько настарав, а нового нічого не садили й не сіяли. На другу зиму голодують ліниві сини.

Пішов найстарший брат пари шукати – вернувся з гарбузом, пішов середущий сватати дівчину – не пішла за нього, пішов і наймолодший – ніхто не хоче ледарів. Добули якось до весни, а навесні давай золото шукати. Перекопали весь город – не знайшли золота, засадили картоплею – вродилася їм файна картопля. Пішли ниву копати. Скопали ниву – нема золота, але посіяли яру пшеницю – вродилася пшениця така буйна, така здорова! Помолотили, відвезли зерно до млина, намололи муки, напекли хліба, посідали свій хліб їсти, а наймолодший брат говорить:

– Ой, які ми, брати, дурні! Бачите? Золото уродилося. Добре нам тато казав, аби ми шукали в землі золото!

Брати повставали з-за столу, закасали рукави поза лікті й узялися до роботи. Відтоді земля давала їм золото: родився хліб. Вони дбали, все мали, скоро поженилися.

 

Разом з жінками сходилися й при столі говорили:

– Якби-то наш мудрий батько тепер жив, то і нам би ліпше було.

 

 

Чудовий сад

Жили колись два бідняки: Асан і Хасен. Асан обробляв клаптик землі, Хасен пас свою маленьку отару. Так вони заробляли собі на прожиток. Асан і Хасен були удівцями. В Асана була вродлива й ласкава донька - його втіха, а в Хасена — сильний і слухняний син — його надія.

Якось однієї весни, коли Асан збирався вийти на своє поле, Хасена спіткало велике лихо: вся його отара загинула. Прийшов Хасен до товариша і каже:

— Асане, я прийшов попрощатися з тобою. Отара моя загинула, а без неї невдовзі загину і я.

Почувши ці слова, заплакав Асан і, пригорнувши Хасена до грудей, промовив:

— Друже мій, тобі належить половина мого серця, не відмовляйся ж, візьми й половину мого поля. Заспокойся, візьмі кетмень й берися за роботу.

З того часу і Хасен став хліборобом.

Минали дні, минали місяці, минали роки. Якось Хасен перекопував своє поле і раптом почув, що кетмень об щось ударився. Став Хасен квапливо розгрібати землю в цьому місці, й незабаром побачив старий казан, по самі вінця наповнений золотими монетами.

Не тямлячи себе від радості, Хасен схопив казан і кинувся стрімголов до землянки товариша.

 

— Радуйся, Асане, — кричав він на бігу, — радуйся! І до тебе прийшло щастя! Я викопав на твоїй землі казан із золотом. Тепер ти позбудешся злиднів!

Асан зустрів його привітною усмішкою й сказав:

— Я знаю твою безкорисливість, Хасене, але це твоє золото, а не моє. Ти знайшов скарб на своїй землі.

— Я знаю твою великодушність, Асане, — заперечив Хасен, — але, подарувавши землю, ти не дарував мені того, що сховано в її надрах.

— Дорогий друже, — сказав Асан, — усе, чим багата землі, має належати тому, хто цю землю полив потом.

Довго вони сперечались, і нарешті Асан мовив:

— Облишмо це, Хасене! У тебе є жених — син, у мене наречена — донька. Вони давно кохають одне одного. Давай одружимо їх і віддамо їм це золото. Хай наші діти не знають злиднів.

 

Коли друзі сказали про це дітям, ті замалим не вмерли від щастя. Того ж дня відгуляли весілля. Юнак і дівчина оселилися в землянці Хасена, а Хасен перейшов до Асана.

 

Наступного дня, тільки-но почало розвиднятися, молодята пішли до батьків.

— Що трапилося, діти? — занепокоєно спитали вони. — Чого ви так рано встали?

— Ми прийшли сказати вам, — відповіли молоді люди, — що не годиться дітям володіти тим, від чого відмовились їхні батьки. Ми багаті й без золота. Наше кохання цінніше за всі скарби світу.

І вони поставили казан посередині землянки.

Знову зчинилася суперечка про те, кому ж має належати скарб, і тривала вона доти, поки не вирішили всі разом піти до одного відомого мудреця, який жив далеко в степу.

Мудрець довго сидів мовчки, а потім, звернувшись до старшого учня, запитав:

— Скажи, як би ти вирішив на моєму місці цю суперечку?

Старший учень відповів:

— Я наказав би віднести золото ханові, бо він володар усіх скарбів на землі.

Мудрець насупив брови й запитав другого учня:

— Ну, а як би ти розв’язав цю суперечку на моєму місці?

Другий учень мовив:

— Я забрав би золото собі, бо те, від чого відмовляються позивачі, по праву належить судді.

Ще дужче насупився мудрець, але так само спокійно запитав третього учня:

— А яка твоя думка?

Третій учень відповів:

— Якщо це золото нікому не належить і всі від нього відмовляються, я звелів би знову закопати його в землю.

Ще похмурішим став мудрець і запитав четвертого, наймолодшого учня:

— А ти що скажеш, моя дитино?

— О мій учителю! — відловів наймолодший учень. — Вибач мене за простоту, але я думаю так: я посадив би за це золото в голому степу тінистий сад, щоб у ньому могли відпочивати й розкошувати втомлені бідняки.

Почувши ці слова, мудрець підвівся з місця і зі слізьми на очах обняв юнака.

— Воістину мають рацію ті, — сказав він, — що кажуть: «Вважай старшим за себе і молодшого, якщо він розумний».

Ти справедливо розсудив, друже мій. Візьми ж це золото, поїдь до ханської столиці, купи там найкращого насіння і, повернувшись, посади сад, про який ти казав. І хай вічно живе серед бідняків пам'ять про тебе і про цих великодушних людей, що принесли золото.

Юнак узяв золото й пішов до ханської столиці.

Довго мандрував він степом і нарешті дістався до столиці ханства. У місті він одразу подався на базар і довго блукав серед галасливої юрби у пошуках торговців насінням, принагідно роздивляючись на виставлені біля крамниць дивовижні речі і яскраві тканини.

Раптом за його спиною пролунав дзвін караванних балабончиків і почулися пронизливі крики. Юнак озирнувся й побачив: через базарний майдан ішов довгий караван, навантажений незвичайною поклажею: замість тюків з товарами на верблюдів були нав’ючені живі птахи, тисячі птахів, які гніздилися в горах, у лісах, у степах і в пустелі. Птахи билися голівками об верблюжі боки, жалібно квилили. Серце юнака стислося, коли він побачив цю жахливу картину. Проштовхавшись крізь юрбу роззяв, він підійшов до караван-баші й запитав:

— Аксакале, хто прирік цих чудових птахів на таку страшну муку і куди ви їдете?

Караван-баші відповів:

— Ми ідемо до хана. Птахи призначені для ханського столу. Хан дасть нам за них п’ятсот червінців.

— А відпустиш їх на волю, якщо я дам тобі вдвічі більше?

Караван-баші глузливо глянув на нього та поплентався далі.

Тоді юнак скинув з пліч мішок і розкрив його перед хазяїном птахів. Караван-баші зупинився, не вірячи своїм очам, і дотямивши, яке багатство йому пропонують, відразу ж наказав караванникам випустити птахів.

 

Юнак довго стежив за птахами, та коли вони зникли з очей, підняв з землі порожній мішок і пішов додому. На серці в нього була радість, ноги немов летіли, з уст сама собою лилася весела пісня.

Але чим ближче підходив до рідних місць, тим дужче оволодівало ним каяття, тим дужче давило груди.

Довго мучився юнак і, стомлений, міцно заснув. Аж бачить він сон: невідомо звідки сіла йому на груди чудова пташка й заспівала дивним голоском:

— О добрий юначе! Забудь свій смуток! Вільні птахи не зможуть повернути тобі золота, зате вони по-іншому віддячать тобі за твоє милосердя. Прокинься швидше і ти побачиш таке, від чого на серці стане радісно.

Сказавши ці слова, пташка пурхнула й полетіла. Юнак розплющив очі і завмер од подиву: степ потопав у пташиному морі.

Птахи розгрібали лапками в землі ямки, кидали в них із дзьоба насіння й загортали крильми.

Юнак поворухнувся, і тієї ж миті птахи стрілами шугнули в небо. І знову день став ніччю, а від помахів пташиних крил по землі пронеслася буря. Але слідом за тим тралилось іще більше диво: з кожної ямки, викопаної птахами, раптом виткнулися зелені пагінці; вони росли все вище і вище та незабаром перетворилися на могутні розлогі дерева.

 

Величних яблунь було не злічити. Між стрункими стовбурами виднілися виноградники, зарості урюку, сонячні галявини, покриті буйною травою і яскравими тюльпанами. Було гарно, як у раю.

Юнак здивовано озирався на всі боки і ніяк не міг повірити, що бачить сад наяву. Щоб перевірити себе, він голосно крикнув і ясно почув свій голос. Тоді він чимдуж кинувся додому і розповів про все мудрецеві. Вислухавши його розповідь, і мудрець, і його три учні, і Асан з Хасеном, і їхні діти захотіли негайно побачити сад.

 

Тим часом чутка про чудовий сад прокотилася по всьому степу. Першими у сад прискакали на своїх баских інохідцях вершники-багатії. Але тільки-но вони під’їхали до узлісся, як перед ними постали високі залізні грати на семи замках. Вершники скочили на сідла і спробували через загорожу дотягнутися до золотих яблук. Але кожен з тих, хто доторкався до яблука, відразу втрачав силу і, як мертвий, падав на землю. Побачивши це, вершники злякалися й чкурнули додому.

Потім до саду з усіх кінців рушили юрби бідняків. Коли вони наблизилися, замки впали і ворота широко розчинилися. До саду ввійшли чоловіки, жінки, старі люди й діти. Вони ходили стежками, топтали пелюстки квітів, а пелюстки не в’янули; люди пили воду з ариків, а вода не мутніла; люди зривали з дерев плоди, а плодів не меншало. Цілий день не вщухали в саду звуки домбри, веселі пісні, голосний сміх.

Коли ж настала ніч і на землю спала темінь, з яблук раптом полилося ніжне голубе світло, птахи заспівали тиху солодку пісню. Тоді бідняки полягали на духмяній траві під деревами і міцно-міцно поснули, уперше за все своє життя щасливі й задоволені.

 

 

Про багача і наймитів

В одного багатого було два наймити. Роблять ото вони, як воли, а їсти – хліб сухий та вода. А хазяїн ще й лається:

– Що вам треба, я ж не ївши лягаю.

Але наймити спостерегли: як тільки полягають спать (а спали вони долі на соломі), то згодом хазяїн устає, сідає, їсть – уплітає сало, булку. А багатій той був дуже богомільний.

От і нарадилися наймити: темної ночі провчити багатія.

Тільки-но полягали, ще й не поснули, устав хазяїн, сів – жере, аж чавка. У кутку цебро стояло, де картопля товклася свиням, і така товкачка здорова. Устав тихо один з наймитів, узяв товкачку, як упече його по голові, так і полетів той під стіл. Швидко товкачку в цебро і ліг. Такий крик знявся! Засвітили. Звели хазяїна. Він ледве на ногах тримається.

– Що, як, хто?

А наймит:

– Ну, так і є. Мабуть, ви їли?

– А хіба що? – пита хазяїн.

– А що ж, не знаєте? їсти потемному не можна. Потемок ото і почастував вас. Він ще і вб'є вас колись.

 

Перестав багатій їсти один. Почав їсти разом з усіма. І наймитам покращала їжа.

 «Казка про ведмедя Андрія Потапича»

Жив-був ведмідь. Звали його Андрій Потапич. Була у нього і сім'я: дружина, діти. І все б добре, та дуже вже ледачий був Андрій Потапич. Мало того, що восени, як всі ведмеді, він в сплячку лягав і всю зиму лапу смоктав, так він і весну, і все літо "байдики бив». Їв, та спав в прохолоді. Тому й сім'я його бідувала.

Набридло дружині його Ользі Мудровне жити з лінивцем, самої діткам їжу добувати.

І якось раз, вранці, сказала вона своєму чоловікові: «Все», -говорить, - «Досить з нас, не хочемо ми більше з таким ледарем жити. Якщо щось не придумаєш, так працювати не почнеш, виженемо втришия тебе! ». Сказала, як відрізала. Задумався ведмідь, та нічого путнього в голову не йшло.

Раптом підбігла до нього молодшенька дочка і запропонувала: «Папа, я знаю, що робити. Ось ти мед любиш, а давай пасіку розіб'ємо. Самі ложками їсти мед потім будемо, так на продаж заготовив. А ми тобі все допоможемо ». Подивлюся Андрій Потапич дочкиной кмітливості, та й погодився.

І закипіла робота! Дружно сім'я взялася за справу: багато вуликів побудували. А незабаром оселилися в тих вуликах медоносні бджоли. Багато сот заповнили бджілки-старательніци смачним медом. Запах цього меду розтікався далі пасіки.

Андрій Потапич сам той мед збирав. Першим пробував, хвалив і бджілок, і сім'ю свою працелюбну. Багато меду заготовила ведмежа сімейка: і собі, і на ринок знесла на продаж.

Сподобалося чолі сім'ї самому працювати. Відмінним бджолярем став. На весь край їх запашний мед прославився. Від покупців відбою не було. Одяглася, взулась вся сім'я. Будинок побудували новий.

Чи не одну пасіку з тих пір ведмеді побудували. І жили-поживали, та добро наживали! І не було з того часу в родині ніякої суперечки, ніякої лайки. А сусіди та співай донині сім'ю Андрія Потапича своїм дітям в приклад ставлять!

 

 Знайомство з Економчиком

(авторська казка)

 

На фабриці добрий майстер виготовляв різні іграшки. Собачок і котиків створював зі штучного хутра і тканини , ляльок – із пластмаси. На виготовлення іграшок він витрачав багато дорогих матеріалів. Тому й продавали іграшки в магазині за високу ціну. Через це не всі батьки могли купити їх для своїх дітей.

 

Одного дня майстер зібрав усі непотрібні залишки тканини, хутра тощо і зробив із них незвичайну іграшку. Цей спосіб був економний адже майстер не використав жодного з дорогих матеріалів, тому іграшку назвав Економчиком.

 

Майстер був задоволений , але стомлений і пішов відпочивати. А економчик залишився сидіти на робочому місці. Опівночі місячне сяйво освітило його і він ожив. Вирішив Економчик піти світом і навчити всіх людей бути економними, розповідати їм для чого це необхідно. Він був веселий, чемний і добрий , знайшов серед людей багато друзів.