Сценарій вистави "Лісова пісня"

ПРОЛОГ
Танець весняних квітів.

Виходить «Той, що греблі рве"

"Т о й, щ о г р е б л і  р в е"
З гір на долину
біжу, стрибаю, рину!

Місточки збиваю,
всі гребельки зриваю,
всі гатки, всі запруди,
що загатили люди, —
бо весняна вода,
як воля молода! (Хвилює воду ще більше, поринає і виринає, мов шукаючи щось у воді).

 

Потерчата виринають з-поміж латаття
 

П е р ш е  потерча
Чого ти тута блудиш?

Д р у г е
Чого зо сну нас будиш?

П е р ш е
Нас матуся положила і м'якенько постелила,
бо на ріння, на каміння настелила баговиння,
і лататтям повкривала, і тихенько заспівала:
"Люлі-люлі-люлята, засніть, мої малята!"

Д р у г е
Чого ж ти тут шугаєш?

П е р ш е
Кого ти тут шукаєш?

"Т о й, щ о г р е б л і р в е"
Тую Русалку, що покохав я змалку,
бо водяній царівні нема на світі рівні!
Збігав я гори, долини, яри, ізвори, —
милішої коханки нема від озерянки.
Зіб'ю всю вашу воду, таки знайду ту вроду!  (Бурно мутить воду).
 

П о т е р ч а т а
Ой леле! не нуртуй! Хатинки не руйнуй!
Печера в нас маленька, що збудувала ненька.
Убога наша хатка, бо в нас немає татка...

(Чіпляються йому за руки, благаючи).
Ми спустимось на дно, де темно, холодно,
на дні лежить рибалка над ним сидить Русалка...

 

"Т о й, щ о г р е б л і р в е"
Нехай його покине!
Нехай до мене зрине! (Потерчата поринають в озеро)
Виплинь же, мила!!
Випливає Русалка

Р у с а л к а
Се ти, мій чарівниченьку?!

"Т о й, щ о г р е б л і р в е"
(Грізно) Що ти робила?

Р у с а л к а
(кидається немов до нього, але пропливає далі, минаючи його)
Я марила всю ніченьку
про тебе, мій паниченьку!
Ронила сльози дрібнії,
збирала в кінви срібнії… (Розкриває обійми, знов кидається до нього і знов минає)
Ось кинь на дно червінця,
поллються через вінця! (Дзвінко сміється).

"Т о й, щ о г р е б л і р в е"
(З'їдливо) То се й у вас в болоті кохаються у злоті?
(Русалка наближається до нього, він круто відвертається від неї,  закрутивши воду)
Найкраще для Русалки сидіти край рибалки,
глядіти неборака від сома та від рака,
щоб не відгризли чуба.
Ото розмова люба!

 

Р у с а л к а
(підпливає близенько, хапає за руки, заглядає в вічі)
Вже й розгнівився?
(Лукаво) А я щось знаю, любчику,
хороший душогубчику! (Тихо сміється, він бентежиться).
Де ти барився? Ти водяну царівну
зміняв на мельниківну!
Зимові — довгі ночі, а в дівки гарні очі, —
недарма паничі їй носять дукачі! (Свариться пальцем на нього і дрібно сміється).
Добре я бачу твою ледачу вдачу,
та я тобі пробачу, бо я ж тебе люблю!

"Т о й, щ о г р е б л і р в е"
(поривчасто простягає їй обидві руки)
Ну, мир миром!
Поплинем понад виром!

Р у с а л к а
(береться з ним за руки і прудко кружляє)
На виру-вирочку, на жовтому пісочку,
в перловому віночку зав'юся у таночку!

Ухкають, бризкають, плещуть.
 

В о д я н и к
Хто тут бентежить наші тихі води?
(Русалка зі своєю парою спиняються і кидаються врозтіч)
Стидайся, дочко! Водяній царівні
танки заводити з чужинцем?! Сором!

Р у с а л к а
Він, батьку, не чужий. Ти не пізнав?
Се ж "Той, що греблі рве"!

 

В о д я н и к
Та знаю, знаю! Нерідний він, хоч водяного роду.
Зрадлива і лукава в нього вдача.

(До «Того, що греблі рве») Поскаржуся я матері твоїй,
Метелиці Гірській, то начувайся!

 

"Т о й, щ о г р е б л і р в е"
(з реготом) Поки що буде, я ще нагуляюсь!
Прощай, Русалонько, сповняй коновки! (Кидається в лісовий струмок і зникає).

В о д я н и к
(до Русалки) Іди на дно! Не смій мені зринати
три ночі місячні поверх води!

Р у с а л к а
(пручаючись) З якого часу тут русалки стали
невільницями в озері? Я — вільна! Я вільна, як вода!
 

В о д я н и к
А, не хочеш? То за непослух забере тебе
"Той, що в скалі сидить".

Р у с а л к а
(з жахом) Ні, любий тату, я буду слухатись!

 

В о д я н и к
То йди на дно.

Р у с а л к а
(поволі опускаючися в воду)
Я йду, я йду... А бавитися можна з рибалкою?

 

В о д я н и к
Та вже ж, про мене, бався.

Русалка поринає

 

 

ДІЯ І
Та сама місцина. Виходять дядько Лев і небіж його Лукаш
 

Л е в
Чого ж ти зупинився? Тут не можна
зайти по рибу. Мулко вельми, грузько.

Л у к а ш
Та я хотів собі сопілку втяти, —
хороший тута вельми очерет.

Л е в
Та вже тих сопілок до лиха маєш!

Л у к а ш
Ну, скільки ж їх? — калинова, вербова
та липова, — ото й усі. А треба
ще й очеретяну собі зробити, — та лепсько грає!

Л е в
Та вже бався, бався, на те бог свято дав.

А взавтра прийдем, то будем хижку ставити.

Л ук а ш
Та як же будемо сидіти тута?
Таж люди кажуть — тут непевне місце...

 

Л е в
То як для кого. Я, небоже, знаю,
як з чим і коло чого обійтися.
Ну, я піду, а ти собі як хочеш.

Розходяться. Лукаш іде до озера і зникає в очереті. Лев іде понад берегом

Р у с а л к а

(випливає на берег і кричить) Дідусю! Лісовий! біда! рятуйте!

Л і с о в и к
Чого тобі? Чого кричиш?

 

Р у с а л к а
Там хлопець на дудки ріже очерет!

 

Л і с о в и к
Овва! Коби всії біди! Яка скупа.
Ось тута мають хижку будувати, —
я й то не бороню, аби не брали сирого дерева.

 

Р у с а л к а
Ой леле! хижу?
То се тут люди будуть? Ой ті люди
з-під стріх солом'яних! Я їх не зношу!
я не терплю солом'яного духу!
Я їх топлю, щоб вимити водою
той дух ненавидний. Залоскочу
тих натрутнів, як прийдуть!

 

Л і с о в и к
Стій! Не квапся.
То ж дядько Лев сидітиме в тій хижі,
а він нам приятель. Таж якби не він,
давно б уже не стало сього дуба,
і я на бороду заклявся, що дядько Лев і вся його рідня
повік безпечні будуть в сьому лісі.

 

Р у с а л к а
Овва! А батько мій їх всіх потопить!

 

Л і с о в и к
Нехай не важиться! Бо завалю
все озеро гнилим торішнім листом!

 

Р у с а л к а
Ой лишечко, як страшно! Ха-ха-ха! (Зникає в озері).
 

Виходить Мавка

М а в к а
Ох, як я довго спала!

Л і с о в и к
Довго, дочко!

М а в к а
А хто мене збудив?

 

Л і с о в и к
Либонь, весна.

 

М а в к а
Весна ще так ніколи не співала.
Чи то мені так снилось?
Ні... стій... Ба! чуєш?.. То весна співає?
 

Звучить сопілка

 

Л і с о в и к
Та ні, то хлопець на сопілці грає.

М а в к а
Який? Невже се "Той, що греблі рве"?

Л і с о в и к
Ні, людський хлопець, дядька Лева небіж,
Лукаш на ймення.

 

М а в к а
Я його не знаю.

Л і с о в и к
Бо він уперше тута.
Осиротів він з матір'ю-вдовою,
то дядько Лев прийняв обох до себе...

М а в к а
Хотіла б я побачити його.

 

Л і с о в и к
Та нащо він тобі?

М а в к а
Він, певне, гарний!

Л і с о в и к
Не задивляйся ти на хлопців людських.
Се лісовим дівчатам небезпечно...

Виходить Лукаш із сопілкою. Лісовик і Мавка ховаються. Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка кидається й хапає його за руку.
 

М а в к а
Не руш! не руш! не ріж! не убивай!

Л у к а ш
Та що ти, дівчино? Чи я розбійник?
Я тільки хтів собі вточити соку з берези.

 

М а в к а
Не точи! Се кров її.
Не пий же крові з сестроньки моєї!

 

Л у к а ш
Березу ти сестрою називаєш?
Хто ж ти така?

М а в к а
Я — Мавка лісова.

Л у к а ш
Я від старих людей
про мавок чув не раз, але ще зроду не бачив сам.

М а в к а
А бачити хотів?

Л у к а ш
Чому ж би ні?.. Що ж, ти зовсім така,
як дівчина... ба ні, хутчій як панна…

 

М а в к а
(усміхаючись) Чи гарна ж я тобі?

 

Л у к а ш
(соромлячись) Хіба я знаю?

М а в к а
(сміючись) А хто ж те знає?

Л у к а ш
(зовсім засоромлений) Ет, таке питаєш!..

М а в к а
(щиро дивуючись) Чому ж сього не можна запитати?
Он бачиш, там питає дика рожа:
"Чи я хороша?"
А ясень їй киває в верховітті:
"Найкраща в світі!"

 

Л у к а ш
А я й не знав, що в них така розмова.
Я думав — дерево німе, та й годі.

 

М а в к а
Німого в лісі в нас нема нічого.

 

Л у к а ш
Чи то ти все отак сидиш у лісі?

 

М а в к а
Я зроду не виходила ще з нього.

Л у к а ш
А хто ж твій рід?
чи ти його зовсім не маєш?

 

М а в к а
Маю. Є Лісовик, я зву його "дідусю",
а він мене — "дитинко" або "доню".

Л у к а ш
То хто ж він — дід чи батько?

М а в к а
Я не знаю.
Хіба не все одно?

Л у к а ш
(сміється) Ну та й чудні ви отут у лісі! Хто ж тобі тут мати,
чи баба, чи вже як у вас зовуть?

 

М а в к а
Мені здається часом, що верба,
ота стара, сухенька, то — матуся.
Вона мене на зиму прийняла

і порохном м'якеньким устелила
для мене ложе.

 

Л у к а ш
Там ти й зимувала?
А що ж ти там робила цілу зиму?

 

М а в к а
Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?
 

Л у к а ш
(заслухавшись) Як ти говориш...

М а в к а
Чи тобі так добре?
(Лукаш потакує головою).
Твоя сопілка має кращу мову.
Заграй мені, а я поколишуся.

Лукаш грає.  Мавка, слухаючи, мимоволі озивається тихесенько на голос мелодії.
 

М а в к а
Як солодко грає, як глибоко крає,
розтинає білі груди, серденько виймає!

Танець Лукаша й Мавки, до них приєднуються русалки

 

М а в к а
Заходить сонце... Бач, уже встає на озері туман...

 

Л у к а ш
Та ні, ще рано!

 

М а в к а
Ти б не хотів, щоб день уже скінчився?

(Лукаш хитає головою, що не хотів би) Чому?

Л у к а ш
Бо дядько до села покличуть.

М а в к а
А ти зо мною хочеш бути?

(Лукаш киває, потакуючи).
Бачиш, i ти, немов той ясень, розмовляєш.

 

Л у к а ш
(сміючись) Та треба по-тутешньому навчитись,
бо маю ж тута літувати.

 

М а в к а
(радо) Справді?

 

Л у к а ш

Дядько Лев казали, що тут мені дадуть грунтець і хату,
бо восени хотять мене женити...
 

М а в к а
(з тривогою) З ким?

Л у к а ш
Я не знаю. Дядько не казали,
а може, ще й не напитали дівки.

М а в к а
Хіба ти сам собі не знайдеш пари?

Л у к а ш
(поглядаючи на неї) Я, може б, і знайшов, та...

М а в к а
Що?
 

Л у к а ш
Нічого...  (Пограває у сопілку, потім спускає руку з сопілкою і замислюється).

М а в к а
(помовчавши) Чи у людей паруються надовго?

Л у к а ш
Та вже ж навік!

М а в к а
В нас так нема, як у людей, — навіки!

 

Л у к а ш
(приступаючи ближче) А ти б хотіла?..
(Раптом чутно голосне гукання дядька Лева).
 

Г о л о с  Л  е в а
Гов, Лукашу, гов! го-го-го-го! А де ти?

Л у к а ш
(відзивається) Ось я йду!

 

Г о л о с  Л е в а
А йди хутчій!

 

Л у к а ш
Оце ще нетерплячка! (Відгукується).

Та йду вже, йду! (Подається йти).
 

М а в к а
А вернешся?

 

Л у к а ш
Не знаю. (Іде в прибережні хащі).

З гущавини лісу вилітає Перелесник. Він хоче обняти Мавку, вона ухиляється.

М а в к а
Не руш мене!

 

П е р е л е с н и к
А то чому?

М а в к а
Іди поглянь, чи в полі рунь зазеленіла.

 

П е р е л е с н и к
Мені навіщо тая рунь?

М а в к а
А там же твоя Русалка Польова, що в житі.

П е р е л е с н и к
Я вже її забув.

М а в к а
Забудь мене.

П е р е л е с н и к
Ну, не глузуй! Ходи, полетимо!
Я понесу тебе в зелені гори…

 

Танець Мавки й Перелесника

 

М а в к а
(нетерпляче) Годі!

 

П е р е л е с н и к
Як ти обірвала річ мою сердито!
(Смутно і разом лукаво). Ти хіба забула про торішнє літо?

 

М а в к а
(байдуже) Ох, торішнє літо так давно минуло!

 

П е р е л е с н и к
А проте... здається... ти когось кохала?

М а в к а
Ха-ха-ха! Не знаю! Попитай у гаю. (Подається до лісу).

 

П е р е л е с н и к
Постривай хвилину! Я без тебе гину!
Де ти? Де ти? Де? (Біжить і собі в ліс).

Дядько Лев і Лукаш виходять на галяву.

Л е в
(сердито воркоче) Той клятий Водяник! Бодай би всох!
Я, наловивши риби, тільки виплив
на плесо, а він вчепився цупко лапою за днище!
Ще трохи — затопив би!
(До Лукаша). А тут іще й тебе щось учепило. І де ти длявся?

Л у к а ш
Та кажу ж — був тута, вирізував сопілку.

Л е в
(усміхнувся і подобрів) Ей! не вчись брехати,
бо ще ти молодий! Язика шкода!
От ліпше хмизу пошукай по лісі
та розпали вогонь, — хоть обсушуся.

Лукаш іде в ліс. Дядько Лев сідає під дубом на грубу коренину і пробує викресати вогню, щоб запалити люльку.
Повертається  Лукаш з оберемком хмизу

Л у к а ш
Ось нате, дядьку, грійтеся.

Л е в
Спасибі. Ти догоджаєш дядькові старому.

Дядько Лев лягає проти вогню на траві, засинає.

Л у к а ш
Вже й заснули!
 

Якийсь час дивиться задумливо на вогонь, потім встає,  пограваючи у сопілку. Настає ніч
 

Л ук а ш
(підходить до берези, нишком) Ти, Мавко?

М а в к а
(ще тихше) Я.

 

Л у к а ш
Ти бігла?

М а в к а
Як білиця.

 

Л у к а ш
Втікала?

М а в к а
Так.

Л у к а ш
Від кого?

М а в к а
Від такого, як сам вогонь.

 

Л у к а ш
А де ж він?

М а в к а
Цить!.. Бо знову прилетить.

Л у к а ш
Як ти тремтиш! Притулись до мене.
Я дужий — здержу, ще й обороню.

Мавка прихиляється до нього.  Русалка нишком підглядає.. Лукаш, тулячи до себе Мавку, все ближче нахиляється обличчям до неї і раптом цілує.

М а в к а
(скрикує з болем щастя)
Ох!.. Зірка в серце впала.

 

Р у с а л к а
Ха-ха-ха! (З сміхом і плеском кидається в озеро).

 

Л у к а ш
(ужахнувшись) Що се таке?
 

М а в к а
Не бійся, то Русалка.
Ми подруги, — вона нас не зачепить.
Вона свавільна, любить глузувати,
але мені дарма... Мені дарма
про все на світі!

 

Прихтляється до Лкаша . Раптом скрикує

 

М а в к а
Я хочу для тебе так заквітчатися пишно,

як лісова царівна!
 

Біжить на другий кінець галяви, далеко від озера, до цвітучих кущів.

Л у к а ш

Почекай! Я сам тебе заквітчаю. (Іде до неї).

 

Р у с а л к а
(знов виходить з туману. Шепоче, повернувшись до очеретів)
Дитинчата-Потерчата, засвітіте каганчата!(притуляє їх до себе, показуючи на Лукаша)
Дивіться, он отой, що там блукає,
такий, як батько ваш, що вас покинув,
що вашу ненечку занапастив.
Йому не треба жити.

 

П е р ш е П о т е р ч а
Утопи!

 

Р у с а л к а
Не смію. Лісовик заборонив.

Д р у г е П о т е р ч а
А ми не здужаєм, бо ми маленькі.

Р у с а л к а
Ви маленькі, ви легенькі,
ви як ласочки тихенькі, —
ви підіть у чагарник, не почує Лісовик,
Перекиньтесь блискавками над стежками.
Спалахніть над купиною, поведіть драговиною, —
де він стане, там і канне аж на саме дно болота...
Далі — вже моя робота! Ну! блись-блись!

П о т е р ч а т а
(рушаючи одно до одного) Ти сюдою, я тудою, а зійдемось над водою!

Р у с а л к а
(радо) Подались!
(Надбігає до болотаі. З-за купини вискакує Куць).
Куцю-Куцю, поцілуй у руцю! (Свавільним рухом простягає йому руку, він цілує).

К у ц ь
За що ж то, панянко?

 

Р у с а л к а
Я тобі сніданко гарне наготую, тільки не прогав.
(Показує в далечінь на Лукаша). Бачиш? Що? привик ти до таких потрав?
 

К у ц ь
(махнув рукою) Поки не в болоті, — сухо в мене в роті!

Р у с а л к а
Буде хлопець твій, радість буде й бабі, й матінці твоїй!
 

Куць зникає. Русалка в очереті зорить за Потерчатами, що миготять бігунцями
 

Л у к а ш
(шукаючи світляків, завважає вогники) Які хороші світляки! Летючі!
Я ще таких не бачив! А великі!
Я мушу їх піймати!

 

Ганяється то за одним, то за другим,ті  непомітно надять його до драговини..

М а в к а
Не лови! Коханий, не лови! То Потерчата!

Лукаш не чує, захоплений гонитвою, і відбігає геть далеко від Мавки.
 

Л у к а ш
(раптом скрикує) Пробі! Гину! В драговину попав! Ой смокче! тягне!

Мавка кидає йому один кінець свого пояса, держачи за другий.
 

М а в к а
Лови!

 

Л у к а ш
Ой, не сягає! Що ж се буде?
 

М а в к а
(кидається до верби, що похилилась над драговиною) Вербиченько-матусенько, рятуй!
 

Мавка притягає його до себе, потім подає руку і помагає злізти на вербу.

 

Прокидається Дядько Лев

Д я д ь к о Л е в
Га?.. Що таке? Вже знов якась мара?
Цур-пек! щезай! (Оглядається). Лукашу, де ти? гов!

Л у к а ш
(озивається з верби) Я тута, дядьку!

 

Л е в
А ти зліз на вербу, ще й з дівкою!

(Лукаш ізлізає з верби. Мавка там лишається).
 

Л у к а ш
Ой дядьку! Я тут було в драговині загруз;
та вже вона (показує на Мавку) порятувала якось.

Л е в
А чого ж ти стикаєшся отут як потороча? — таж поночі!

 

Л у к а ш
Я світляки ловив... (Уриває).

Л е в
(завважає світляки на Мавці) Ба! так би ти й казав, то я ж би знав!
Тепер я бачу сам, чия то справа.

М а в к а
Я ж, дядечку, його порятувала.

Л е в
(Докірливо хитає головою). Ей, кодло лісове! Така в вас правда!..
Ну, попаду ж і я Лісовика.

 

М а в к а
(швидко збігає з верби) Ні, він не винен! Хай Змія-цариця
мене скарає, якщо се неправда! І я не винна!

 

Л е в
От, тепера вірю, бо знаю, се в вас присяга велика.

Пробачай, що я нагримав зопалу.
(До Лукаша) Чого ж ти по світляки погнався на болото?

Л у к а ш
Та то якісь були такі летючі!

 

Л е в
Еге! то знаю ж я! То Потерчата!
Ну-ну, чекайте ж, приведу я взавтра щеняток-ярчуків,

то ще побачим, хто тут заскавучить!

Г о л о с к и  П о т е р ч а т
(озиваються жалібно, подібно до жаб'ячого кумкання)
Ні, ні, дідуню! Ні, ми не винні!
Ми в драговинні ягідки брали.
Ми ж бо не знали, що тута гості,
ми б не зринали із глибокості...
Ой нене, сум! Нум плакать, нум!

 

Л е в
Чи бач, як знітилась невірна пара,
Та нехай, я вже дійду, хто винен, хто не винен!..
(До Лукаша). А що, небоже, чи не час додому?
(До Мавки). Будь здорова, дівко!Прощавай!

 

М а в к а
(більш до Лукаша, ніж до Лева) Я буду ждати!
 

Лукаш відстає від дядька, стискає мовчки обидві руки Мавці, безгучно її цілує і, догнавши дядька, іде з ним.
 

М а в к а
(сама) Коли б ти, нічко, швидше минала!
Нічка коротка — довга розлука...
Що ж мені суджено — щастя чи мука?

 

 

ДІЯ ІІ
Пізнє літо. Двір Лукаша

М а т и Л у к а ш е в а
(виходить з хати й гукає) Лукашу, гов! А де ти?

 

Виходить Лукаш із сопілкою

 

Л у к а ш
Тут я, мамо.

 

М а т и
А чи не годі вже того грання?
Все грай та грай, а ти, робото, стій!

 

Л у к а ш
Яка ж робота?

 

М а т и
Як — яка робота? А хто ж обору мав загородити?

Л у к а ш
Та добре вже, загороджу, нехай-но.

М а т и
Коли ж воно, оте "нехай-но", буде?
Тобі б усе ганяти по шурхах
з приблудою, з накидачем отим!

Л у к а ш
Та хто ганяє? Бидло ж я пасу, а Мавка помагає.

 

М а т и
Одчепися з такою поміччю!

(Лукаш хоче йти).  Куди ти?

 

Л у к а ш
Таж обору городити!
 

Іде за хату. Мавка виходить з лісу пишно заквітчана, з розпущеними косами.
 

М а т и
(непривітно) Чого тобі?

М а в к а
Де Лукаш?

 

М а т и
Чого ти все за ним? Не випадає
за парубком так дівці уганяти.

 

М а в к а
Мені ніхто такого не казав.

 

М а т и
Ну, то хоч раз послухай — не завадить.
Чого ти все розпатлана така?
Нема, щоб зачесатись чепурненько —
усе як відьма ходить.
 

Мавка йде в хату. Звідти виходить дядько Лев.

Л е в
Що ти, сестро, так уїдаєш раз у раз на дівку?

 

М а т и
А ти, братуню, вже б не відзивався,
коли не зачіпають! Ти б іще
зібрав сюди усіх відьом із лісу.

 

Л е в
"Відьом із лісу"! — де ж є відьма в лісі?
Відьми живуть по селах...

М а т и
(глузливо) Аякже!

 

Л е в
От ліпше заберуся до роботи, як маю тут жувати клоччя!

 

М а т и
Йди! Aбо ж я бороню?

Лев іде за хату, сердито струснувши головою. Мавка виходить з хати заплетена

М а т и
Отак що іншого. Ну, я піду —
управлюся тим часом з дробиною.
Хотіла я піти до конопель,
так тут іще не скінчена робота, а ти до неї щось не вельми...

М а в к а
Чом же? Що тільки вмію, рада помогти.

М а т и
Ото-то й ба, що неконечне вмієш:
політниця з тебе абияка,
тащити сіна — голова боліла...
Як так і жати маєш...

М а в к а
(з острахом) Як-то? Жати? Ви хочете, щоб я сьогодні жала?
 

М а т и
Чому ж би ні? Хіба сьогодні свято?  (Бере за дверима в сінях серпа і подає Мавці).
Ось на серпа — попробуй. Як управлюсь,
то перейму тебе.

Іде за хату. Незабаром чутно: "Ціпоньки! ціпоньки!". Лукаш виходить із сокирою і підступає до молодого грабка, щоб його рубати.
 

М а в к а

Не руш, коханий, воно ж сире, ти ж бачиш.
 

Л у к а ш
Ай, дай спокій! Не маю часу!
 

М а в к а
Чогось уже і ти став непривітний...
Заграй мені, коханий, у сопілку,
нехай вона все лихо зачарує!
 

Л у к а ш
Ей, не пора мені тепера грати!
 

Лукаш іде за хату. Мавка замахує серпом і нахиляється до жита. З жита раптом виринає Русалка Польова

 

Р у с а л к а П о л ь о в а

(з благанням кидається до Мавки)

Сестрице, пошануй! Краси моєї не руйнуй!

 

М а в к а

Я мушу.

 

Р у с а л к а П о л ь о в а

Уже ж мене пошарпано,

всі квітоньки загарбано,

всі квітоньки-зірниченьки

геть вирвано з пшениченьки!

Мак мій жаром червонів,

а тепер він почорнів,

наче крівця пролилася,

в борозенці запеклася...

 

М а в к а

Сестрице, мушу я! Твоя краса на той рік ще буйніше залишає,

а в мене щастя як тепер зов'яне, то вже не встане!

 

Р у с а л к а П о л ь о в а

Глянь, моя сестро, ще хвиля гуляє

з краю до краю.

Дай нам зажити веселого раю,

поки ще літечко сяє,

поки ще житечко не полягло, —

ще ж неминуче до нас не прийшло!

Хвильку! Хвилиночку! Мить одну, рідная!

Потім поникне краса моя бідная,

ляже додолу сама...

Сестро! не будь як зима,

що не вблагати її, не вмолити!

 

М а в к а

Рада б я волю вволити,

тільки ж сама я не маю вже волі.

 

Р у с а л к а П о л ь о в а

(шепче, схилившись Мавці до плеча) Чи ж не трапляється часом на полі

гострим серпочком поранити руку?

Сестронько! зглянься на муку!

Крапельки крові було б для рятунку доволі.

Що ж? Хіба крові не варта краса?

 

М а в к а

(черкає себе серпом по руці) Ось тобі, сестро, яса!

 

Русалка Польова клониться низько перед Мавкою, дякуючи, і никне в житі. Від озера наближається мати з Килиною

 

М а т и

(до молодиці люб'язно) Ходіть, Килинко, осьде край берези

ще свіже зіллячко. Ось деревій, —

ви ж гладишки попарити хотіли? —

Він добрий, любонько, до молока.

 

К и л и н а

Та в мене молока вже ніде й діти!

Корова в мене турського заводу, —

ще мій небіжчик десь придбав  (дивиться на ниву, де стоїть Мавка)

А хто ж то женцем у вас?

 

М а т и

Та там одна сирітка...

(Нишком) Таке воно, простибіг, ні до чого...

 

Мати з Килиною підходять до Мавки

 

К и л и н а

Добридень, дівонько! Чи добре жнеться?

 

М а т и

(сплескує руками) Ой лишенько! Іще не починала!

 

М а в к а

(глухо) Я руку врізала...

 

М а т и

Було при чому!

 

К и л и н а

А дай сюди серпа!Нехай-но я. (Мавка ховає серпа за себе і вороже дивиться на Килину).

 

М а т и

Давай серпа, як кажуть! Таж не твій!

(Вириває в Мавки серпа дає Килині, та кидається на жито й  жне) Ото мені робота!

 

К и л и н а

(не одриваючись од роботи) Якби хто перевесла крутив,

то я б удух сю нивку вижала.

 

М а т и

(гукає) А йди, Лукашу!

 

Л у к а ш

(виходить. До Килини) Магайбі.

 

К и л и н а

(жнучи) Дякувати.

 

М а т и

От, Лукашу, поможеш тут в'язати молодичці.

Бо та "помічниця" вже скалічіла.

(Лукаш береться в'язати снопи).

Ну, жніте ж, дітоньки, а я піду

зварю вам киселиці на полудень.

Іде в хату. Мавка підходить до берези, прихиляється до неї і дивиться на женців.

 

К и л и н а

Ну ж, парубче, хутчій! Не лізь, як слимак!

Ото ще верисько! (Залягається сміхом).

 

Л у к а ш

(і собі випростується) Яка ти бистра!

Ось ліпше не займай, бо поборю!

 

К и л и н а

(кидає серпа, береться в боки)

Ану ж, ану! Ще хто кого — побачим!

 

Лукаш  із Килиною "міряються силою". Килина кидає його на землю.

 

К и л и н а

А що? Хто поборов? Не я тебе?

 

Л у к а ш

(устає, важко дишучи) Підбити — то не мація!

 

К и л и н а

Чи ж пак?

 

М а т и

(з сінешнього порога) Ходіте, женчики! вже є полудень.

 

 Килина йде в хату. Лукаш теж хоче йти. Його зупиняє Мавка.

 

М а в к а

Лукашу,  нехай ся жінка більше не приходить, — я не люблю її: вона лукава, як видра.

 

Л у к а ш

Ти її ніяк не знаєш.

 

М а в к а

Нехай вона до нас у ліс не ходить.

 

Л у к а ш

(випростався) А ти хіба вже лісова цариця, що так рядиш, хто має в ліс ходити, хто ні?

 

М а в к а

(сумно, з погрозою) У лісі є такі провалля, заховані під хрустом та галуззям, —

не бачить їх ні звір, ані людина, аж поки не впаде...

 

Л у к а ш

Я бачу, ще не знав натури твеї.

 

М а в к а

Я, може, і сама її не знала...

 

Л у к а ш

Так от же слухай: якщо я тут маю

тебе питати, хто до мене сміє

ходити, а хто ні, то ліпше сам я

знов з лісу заберуся на село.

 Лукаш іде до хати.

М а т и

(до Килини) Чого ви спішитесь? Та ще посидьте!

 

К и л и н а

Ей, ні вже я піду.

Дивіть, уже нерано, — я боюся.

 

М а т и

Лукашу, ти провів би.

 

Л у к а ш

Чом же, можу.

 

К и л и н а

Тоді йдім, поки не звечоріло, а то й удвох боятимемось!

 

Л у к а ш

Я б то? Боявся в лісі? Ого-го! помалу!

 

М а т и

Та він у мене хлопець молодець, ви вже, Килинко, честі не уймайте!

 

К и л и н а

Ні, то я жартома...

Ну, будьте вже здоровенькі, тітусю!

(Хоче поцілувати стару в руку, але та не дає, обтирає собі рота фартухом і тричі  цілується з Килиною) Живі бувайте, нас не забувайте!

 

М а т и

Веселі будьте та до нас прибудьте! (Йде в хату і засовує двері за собою).

 

Лукаш із Килиною йдуть. Виходить Лісовик.

 

Л і с о в и к

Доню, доню, як тяжко ти караєшся за зраду!..

 

М а в к а

(підводить голову) Кого я зрадила?

 

Л і с о в и к

Саму себе. Покинула високе верховіття

і низько на дрібні стежки спустилась.

Згадай, якою ти була в ту ніч,

коли твоє кохання розцвілося.

Оглянься, подивись, яке тут свято осені1

 

М а в к а

То дай мені святкові шати, діду!

Я буду знов як лісова царівна.

 

Л і с о в и к

Доню, давно готові шати для царівни,

але вона десь бавилась, химерна, убравшися для жарту за жебрачку.

Знімає з дерева багряницю й надягає поверх убрання на Мавку.

 

 

Л і с о в и к

Тепер я вже за тебе не боюся (йде).

 

З лісу вибігає Перелесник.

 

М а в к а

Знов ти? (Наміряється втікати).

 

П е р е л е с н и к

(зневажливо) Не бійся, не до тебе.

Хтів я одвідати Русалоньку, що в житі,

та бачу, вже вона заснула.  А ти змарніла щось.

 

М а в к а

(гордо) Тобі здається!

 

П е р е л е с н и к

Та ти не сердься, давай лиш побратаємось.

 

М а в к а

З тобою?

 

П е р е л е с н и к

А чом же ні? Дай руку.

 

М а в к а

Годі!.. пусти мене...

 

Раптом з-під землі з'являється темне, широке, страшне Марище.

 

М а р и щ е

Віддай мені моє. Пусти її.

 

П е р е л е с н и к

(спиняється і випускає Мавку з рук, вона безвладно спускається на траву)

Хто ти такий?

 

М а р и щ е

Чи ти мене не знаєш? — "Той, що в скалі сидить".

 

Перелесник здригнувся, прудким рухом кинувся геть і зник у лісі.

 

М а в к а

Ні, я не хочу! Не хочу я до тебе! Я жива!

 

"Т о й, щ о в с к а л і с и д и т ь"

Я поведу тебе в далекий край,

незнаний край, де тихі, темні води.

Спокійно там: ні дерево, ні зілля

не шелестить, не навіває мрій.

Тебе візьму я. Ти туди належиш.

 

Танець Мавки з Марищем

 

М а в к а

(встає) Ні! я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає.

 

М а р и щ е

Почім ти знаєш те?

 

М а в к а

Зникай, Маро! Іде моя надія!

 

Марище відступається в темні хащі. З лісу виходить Лукаш. Мавка йде йому назустріч.

 

Л ук а ш

(побачивши її) Яка страшна!

Чого ти з мене хочеш?

(Поспішає до хати, стукає у двері, мати відчиняє, не виходячи, Лукаш до матері)

Готуйте, мамо, хліб для старостів, —Я взавтра засилаюсь до Килини!

 

Іде в хату, двері зачиняються. "Той, що в скалі сидить" виходить і подається до Мавки.

 

М а в к а

(зриває з себе багряницю) Бери мене! Я хочу забуття!"

 

«Той, що в скалі сидить" закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю.

 

 

ДІЯ III

Хмарна, вітряна осіння ніч. Мавка в чорному одязі. З лісу виходить Лісовик

 

Л і с о в и к

(придивляючись до постаті під хатою) Ти, донечко?

 

М а в к а

(трохи поступає до нього) Се я.

 

Л і с о в и к

Невже пустив

тебе назад "Той, що в скалі сидить"?

 

М а в к а

Ти визволив мене своїм злочином.

 

Л і с о в и к

Ту помсту ти злочином називаєш,

ту справедливу помсту, що завдав я

зрадливому коханцеві твоєму?

Тепер він вовкулака дикий!

Хай скавучить…

 

М а в к а

Не радій, бо я його порятувала.

 

Л і с о в и к

Де ж він тепер? Чому він не з тобою?

Чи то й його невдячність невмируща

так, як твоє кохання?

 

 

М а в к а

Він в подобі людській упав мені до ніг…

Я ще до мови не прийшла, як він

схопивсь на рівні ноги і кинувся, не мовлячи ні слова,

в байрак терновий, там і зник з очей.

 

Лісовик, сумно зітхнувши, подається в ліс. Вискакує Куць

 

К у ц ь

Ти, Мавко, тут?

 

М а в к а

А ти чого никаєш? Се так держиш умову з дядьком Левом?

 

К у ц ь

Умова наша вмерла вкупі з ним.

 

М а в к а

Як? Дядько Лев умер?

 

К у ц ь

Он і могила. Під дубом поховали,

а прийшлося коло пенька старому спочивати.

 

М а в к а

Ой як же плаче серце по тобі,

єдиний друже мій!

 

К у ц ь

Жаль не пристав мені, а все ж я мушу

признатися — таки старого шкода,

бо він умів тримати з нами згоду.

От сі баби зовсім не вміють жити

як слід із нами.

Не буде їм добра тепер у лісі!

Вже тут навколо хати й Злидні ходять.

 

З'являються Злидні

 

З л и д н і

Ми тут! А хто нас кличе?

 

М а в к а

(кидається їм навперейми до дверей) Геть! Щезайте!

Ніхто не кликав вас!

 

О д и н З л и д е н ь

Злетіло слово — назад не вернеться.

 

З л и д н і

(обсідають поріг) Коли б там швидше нам двері відчинили, — ми голодні!

 

М а в к а

Я не пущу туди!

 

 

З л и д н і

То дай нам їсти!

 

М а в к а

(з жахом) Нічого я не маю...

 

З л и д н і

Дай калину оту, що носиш коло серця! Дай!

 

М а в к а

Се кров моя!

 

З л и д н і

Дарма! Ми любим кров.

 

К у ц ь

Ей, Злидні, залишіть — то не людина!

 

З л и д н і

(до Куця) Так дай нам їсти, бо й тебе з'їмо! (Кидаються до Куця, той відскакує)

 

К у ц ь

Ну-ну, помалу!

 

З л и д н і

Їсти! Ми голодні!!

 

К у ц ь

Стривайте, зараз я збуджу бабів, —

вам буде їжа, а мені забава.

 

Бере грудку землі, кидає в вікно і розбиває шибку

 

Г о л о с  м а т е р і Л у к а ш е в о ї

(в хаті) Ой! Що таке?

Вже знов нечиста сила!

 

К у ц ь

(до Злиднів пошепки) А бачите — прокинулась. Ось хутко

покличе вас. Тепер посидьте тихо,

а то ще заклене— вона се вміє.

 

Злидні скулюються під порогом.

 

Г о л о с  м а т е р и н

О, вже й розвиднилось, а та все спить.

Килино! Гей, Килино! Ну, та й спить же!

Бодай навік заснула... Встань!

А встань, бодай ти вже не встала!

 

Г о л о с  К и л и н и

(заспано) Та чого там?

 

М а т и

Пора ж тобі коровицю здоїти,

оту молочну, турського заводу,

що ти ще за небіжчика придбала.

 

К и л и н а

Я тії подою, що тут застала,

та націджу три краплі молока — хунт масла буде...

 

М а т и

Отже й не змовчить!

Ну вже й невісточка! І де взялася на нашу голову?

 

К и л и н а

А хто ж велів до мене засилатися? Таж мали

отут якусь задрипанку…

 

М а т и

Дурний Лукаш, що проміняв на тебе!

Бідо напрасна! Що було — то з'їла

з дітиськами своїми, — он, сидять! —

бодай так вас самих посіли злидні!

 

К и л и н а

Нехай того посядуть, хто їх кличе!

 

На сих словах відчиняє двері з хати. Куць утікає в болото. Злидні забігають у сіни.

Килина побачила Мавку.

 

К и л и н а

До кого ти прийшла? Його нема.

Геть! Не мороч мене! Чого стоїш?

 

М а в к а

Стою та дивлюся, які ви щасливі.

 

К и л и н а

А щоб ти стояла у чуді та в диві!

 

Мавка зміняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим гіллям.

 

К и л и н а

Чи ба! Я в добрий час тобі сказала!

Ну-ну, тепер недовго настоїшся!..

 

Вибігають хлопчики з хати

 

Х л о п ч и к 1

Ой мамо, де ви-те?

Ми їсти хочем, а баба не дають!

 

К и л и н а

Ей, одчепися!

(Нишком, нахилившись до нього) Я там під печею пиріг сховала, —

як баба вийде до комори, — з'їжте.

 

Х л о п ч и к 1

Ви-те суху вербу встромили тута? Та й нащо то?

 

К и л и н а

Тобі до всього діло!

Х л о п ч и к 2

Я з неї вріжу дудочку!

 

К и л и н а

Про мене!

 

Хлопчик вирізує гілку з верби. З лісу виходить Лукаш.

 

К и л и н а

Таки явився! Де тебе носило так довго?

 

Л у к а ш

Мовчи! Не скигли!! Де дядьків дуб, що он пеньок стримить?

 

К и л и н а

А що ж ми мали тута — голод їсти?

Прийшли купці, купили, та й уже. Велике щастя — дуб!

 

Л у к а ш

Таж дядько Лев заклявся не рубати.

 

К и л и н а

Дядька Лева нема на світі, —  що з його закляття?

 

Л у к а ш

Що ти говориш?

 

К и л и н а

Те, що чуєш.

 

Мати вибігає з хати і кидається з обіймами до Лукаша. Він холодно приймає те вітання

 

М а т и

Сину!.. Ой синоньку!  Ой що ж я набідилась з отею відьмою!

 

Л у к а ш

(зневажливо всміхаючись) І та вже відьма? Ба, то вже судилось

відьомською свекрухою вам бути.

 

М а т и

Якби ж я знала, що вона така нехлюя!..

 

К и л и н а

(впадає в річ) Ой горе! Хто б говорив! Уже таких відьом,

таких нехлюй, як ти, світ не видав!

 

М а т и

(до Лукаша) Та невже ж ти не скажеш їй стулити губу?

 

Л у к а ш

Та дайте ви мені годину чисту!

 

К и л и н а

(до матері) А що? діждалась?

М а т и

Щоб ти так діждала від свого сина!

(Розлючена йде до хати, на порозі стрічається з хлопчиком, що вибігає з сопілкою в руках). Оступися, злидню!

 

Виходить Х л о п ч и к 2

 

Л у к а ш

Чи то ти сам зробив сопілку?

 

Х л о п ч и к 2

Сам. Та я не вмію грати. Коб ви-те! (Простягає Лукашеві сопілку)

 

Л у к а ш

А дай сюди сопілочку (Бере сопілку).

Хороша. З верби зробив?

 

Х л о п ч и к 2

А що ж, он з теї-о (Показує на вербу, що сталася з Мавки).

 

Л у к а ш

Щось наче я її не бачив тута. (До Килини) Ти посадила?

 

К и л и н а

Хто б її садив? Стирчав кілок вербовий та й розрісся.

Тут як з води росте — таже дощі!

 

Х л о п ч и к 2

(вередливо) Чому ви-те не граєте?

 

Л у к а ш

(задумливо) Заграти?.. (Починає грати).

 

Голос Мавки

"Як солодко грає, як глибоко крає,

розтинає мені груди, серденько виймає..."

 

Л у к а ш

(випускає з рук сопілку) Ой! Що се за сопілка? Кажи, чаклунко, що то за верба?

 

Хлопчик, злякавшись крику, тікає до хати.

 

К и л и н а

Та відчепися, відки маю знати?

Зрубай її, як хочеш,  хіба я бороню? Ось на й сокиру.  (Витягає йому з сіней сокиру).

Лукаш замахується сокирою, але раптом зупиняється

 

Л у к а ш

Ні, руки не здіймаються, не можу...

чогось за серце стисло...

 

К и л и н а

Дай-но я! (Вихоплює від Лукаша сокиру і широко замахується на вербу).

 

Вибігає Перелесник і обіймає вербу.

 

П е р е л е с н и к

Я визволю тебе, моя кохана!

 

Верба раптом спалахує вогнем.

 

М а т и

(до Лукаша) Чого стоїш? Рятуй своє добро!

 

Л у к а ш

Добро? А може, там згорить і лихо?..

 

К и л и н а

Лукашуню, ходімо на село!

 

Л у к а ш

Я не піду. Я з лісу не піду. Я в лісі буду.

 

К и л и н а

Ой горе! Якось треба рятуватись...

 

Усі йдуть, крім Лукаша. Виходить  Постать (Доля).

 

Л у к а ш

Хто ти? Що ти тут робиш?

 

П о с т а т ь

Я — загублена Доля.

Завела мене в дебрі

нерозумна сваволя.

А тепер я блукаю, наче морок по гаю,

низько припадаю, стежечки шукаю

до минулого раю.

Ой уже ж тая стежка

білим снігом припала...

Ой уже ж я в сих дебрях

десь навіки пропала!..

 

Л у к а ш

Уломи ж, моя Доле, хоч отую ожину,

щоб собі промести хоч маленьку стежину!

 

Д о л я

Ой колись я навесні

тут по гаю ходила,

по стежках на признаку

дивоцвіти садила.

Ти стоптав дивоцвіти

без ваги попід ноги...

Скрізь терни-байраки, та й нема признаки,

де шукати дороги.

 

Л у к а ш

Прогорни, моя Доле, хоч руками долинку,

чи не знайдеш під снігом з дивоцвіту стеблинку.

 

 

Д о л я

Похололи вже руки, що й пучками — не рушу...

Ой тепер я плачу, бо вже чую й бачу,

що загинути мушу. (Застогнавши, рушає)

 

Л у к а ш

(простягаючи руки до неї) Ой скажи, дай пораду, як прожити без долі!

 

Доля показує на землю в нього під ногами

 

Д о л я

Як одрізана гілка, що валяється долі! (Іде).

 

Лукаш нахиляється до того місця, що показала Доля, знаходить вербову сопілку.

Легка, біла, постать  Мавки, з'являється з-за берези й схиляється над Лукашем.

 

П о с т а т ь М а в к и

Заграй, заграй, дай голос мому серцю!

Воно ж одно лишилося від мене.

 

Л у к а ш

Се ти?.. Ти упирицею прийшла,

щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай! (Розкриває груди)

Живи моєю кров'ю! Так і треба, бо я тебе занапастив...

 

М а в к а

Ні, милий, ти душу дав мені, як гострий ніж

дає вербовій тихій гілці голос.

 

Л у к а ш

Я душу дав тобі? А тіла збавив!

Бо що ж тепера з тебе? Тінь! Мара! (З невимовною тугою дивиться на неї).

 

М а в к а

О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно,

чистим, палючим, як добре вино,

вільними іскрами вгору злетіло.

Будуть приходити люди,

вбогі й багаті, веселі й сумні,

радощі й тугу нестимуть мені,

їм промовляти душа моя буде.

Я їм тоді проспіваю 

все, що колись ти для мене співав,

ще як напровесні тут вигравав,

мрії збираючи в гаю...

Грай же, коханий, благаю!

 

Лукаш починає грати. Пізня сінь міняється на весну, Мавка обіймає Лукаша, потім знову настає осінь, падолист, за ним починає йти сніг. Мавка поступово зникає. Лукаш сидить без руху. Сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постать і падає  без кінця.