Стаття "Проблеми формування комунікативної компетентності учнів початкової школи на уроках української мови в умовах дистанційної освіти"

Т.Лавренова,

учитель початкових класів

Криворізької гімназії №49 вищої категорії

ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ КОМУНІКАТИВНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ УЧНІВ ПОЧАТКОВОЇ ШКОЛИ НА УРОКАХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В УМОВАХ ДИСТАНЦІЙНОЇ ОСВІТИ

В умовах Нової української школи (НУШ) перед сучасними освітніми закладами стоїть важливе завдання - всебічно вдосконалювати освітній процес, який би забезпечував розширення обсягу й підвищення міцності знань, умінь і навичок учнів, розвиток їх індивідуальних та творчих здібностей.

На запровадження компетентнісного підходу націлює Концепція Нової української школи, в якій зазначається, що знання та вміння, взаємопов’язані з ціннісними орієнтирами учня, формують його життєві компетентності, потрібні для успішної самореалізації у житті, навчанні та праці [7].

Компетентнісний підхід націлений на усунення суперечностей між засвоєними теоретичними відомостями та їх використанням для розв'язання конкретних життєвих задач, що пропонуються учням. Тому освітній процес має зосереджуватися на формуванні у школярів уміння розрізняти об’єкти, ознаки, властивості; аналізувати і пояснювати причини і наслідки подій, вчинків, явищ; висловлювати ставлення до подій, вчинків своїх та інших; створювати тексти, вироби, проекти; брати участь в колективних справах, у розв’язанні навчальних завдань; оцінювати вчинки, різні моделі поведінки та ін.

Теорія компетентнісного підходу в освіті знайшла своє відображення в працях зарубіжних (І. Агапова, В. Болотова, А. Вербицького, І. Зимньої, Е. Зеєра, А. Золотарьової, М. Катунової, В. Лаптева, О. Лебедева, Н. Радіонової, В. Серікова, А. Тряпициної, А. Хуторського, С. Шишова, Р. Бадера, Д. Мертенса, Б. Оскарсона, А. Шелтена та ін.), а також вітчизняних дослідників (І. Беха, Н. Бібік, Л. Ващенко, І. Єрмакова, О. Локшиної, О. Овчарук, Л. Паращенко, О. Пометун, О. Савченко, С. Трубачевої та ін.).

Аналіз наукової літератури свідчить, що немає єдиного підходу до визначеня дефініцій «компетентність» і «компетенції».

Компетентність визначають як «здатність» (Державний стандарт початкової загальної освіти, С. Бондар, С. Вітвицька, М. Головань, О. Дубасенюк, І. Зязюн, В. Кальней, Дж. Равен, О. Савченко, Г. Селевко, Ю. Татур, С. Шишов та ін.);  як «інтегровану якість (властивість) особистості» (О. Дубасенюк, І. Зимня, І. Коновальчук, Н. Мойсеюк, О. Савченко, Г. Селевко, Ю. Татур, А. Хуторський, Ф. Шаріпов та ін.); як «володіння компетенцією» (Т. Байбара, Н. Волкова, М. Головань, Г. Селевко, Л. Хуторська, А. Хуторський та ін.), «поєднання ЗУН, досвіду, ставлень» (О. Антонова, С. Гончаренко, Л. Маслак, О. Пометун та ін.), «освітні результати» (Н. Бібік, О. Пометун); як здатність «діяти або продуктивно здійснювати діяльність» (Н. Бібік, С. Бондар, С. Вітвицька, Н. Волкова, М. Головань, О. Дубасенюк, І. Зимня, І. Зязюн, В. Кальней, І. Коновальчук, Н. Мойсеюк, О. Савченко, Л. Салганік, Г. Селевко, Дж. Равен, Д. Райхен, Ю. Татур, В. Шадриков, С. Шишов та ін.).

У вітчизняній науковій літературі найбільшого поширення набуло визначення компетентності як сукупності знань і вмінь, необхідних для ефективної професійної діяльності: вміння аналізувати, передбачати наслідки професійної діяльності, використовувати інформацію, запропоноване С. Гончаренком.

На думку І.Беха, компетентний в широкому розумінні — «це знаючий, обізнаний в певній галузі»; у вузькому розумінні — той, хто має право авторитетного судження як спеціаліст високого рівня в певному колі питань [1].

Бути компетентним — значить вміти реалізовувати знання, застосовувати досвід, волю і емоційний стан для вирішення проблем у конкретних обставинах. На думку багатьох українських вчених компетентність не зводиться до знань і вмінь в кількісному відношенні. Але без знань і особистого досвіду діяльності набуття ключових компетентностей неможливе. Більш того, набуття компетентностей залежить від активності, свідомого відношення до різних видів діяльності (праці, навчання тощо) [3].

Компетентності, на думку науковців, є індикаторами, що дозволяють визначити готовність до конкретної діяльності, особистого розвитку та продуктивної участі в житті суспільства. Їх набуття дає людині можливість орієнтуватися в умовах сучасного суспільства, інформаційному просторі, подальшому здобутті освіти та мінливому ринку праці.

Водночас позиції дослідників щодо окреслення поняття «компетентність» неоднозначні: одні ототожнюють їх з компетенціями, сукупністю знань, умінь, навичок особистості, готовністю до діяльності, інші підтримують точку зору, що ця категорія є окремим особистісним утворенням [8].

У Державному стандарті початкової загальної освіти компетентність розуміється як набута у процесі навчання інтегрована здатність особистості, яка складається зі знань, досвіду, цінностей і ставлення, що можуть цілісно реалізовуватися на практиці [4].

Комплексно трактує поняття М. Головань, подаючи таке означення: «компетентність – це володіння компетенцією, що виявляється в ефективній діяльності і включає особисте ставлення до предмету і продукту діяльності; компетентність – це інтегративне утворення особистості, що інтегрує в собі знання, уміння, навички, досвід і особистісні властивості, які обумовлюють прагнення, здатність і готовність розв’язувати проблеми і завдання, що виникають в реальних життєвих ситуаціях, усвідомлюючи при цьому значущість предмету і результату діяльності» [2].

Однією із ключових є комунікативна компетентність, визначення якої також багатогранне. В сучасній психолого-педагогічнй літературі можна знайти різні підходи до трактування поняття комунікативної компетентності. Саме це поняття ввійшло в науковий обіг у 1972 році завдяки роботам Д. Хаймза, який визначив, що має знати мовець, аби бути компетентним успілкуванні.

С. Омельчук під комунікативною компетенцією розуміє сукупність знань про спілкування, умінь і навичок, потрібних для сприймання чужих і побудови власних програм мовленнєвої поведінки, адекватним цілям, сферам і ситуаціям спілкування [12].

І. Потюк вважає, що для мовленнєвого спілкування недостатньо лише знати систему мови на всіх її рівнях, володіти правилами для формування речень відповідно до граматичних норм, але й необхідно, крім того, адекватно завданням і ситуації спілкування здійснювати свій вплив на співрозмовника і відповідно до цього вживати мовленнєві висловлювання. Дослідниця розглядає комунікативну компетентність як індивідуальну динамічну категорію, в якій відбивається єдність мови і мовлення [11].

Ю. Ємельянов визначає комунікативну компетентність як здатність особистості орієнтуватися в ситуаціях спілкування, вільно володіти вербальними і невербальними засобами спілкування. На його думку, така здатність передбачає соціально-психологічне навчання, тобто подальшу можливість навчатися спілкуванню [5].

Ю.Жуков, Л.Петровська, П.Растянников вважають, що комунікативна компетентність – це система внутрішніх ресурсів, необхідних для побудови ефективної комунікативної дії в певному колі ситуацій міжособової взаємодії [6].

Пріоритетом сучасної мовної освіти, що гарантує її високу якість, стає навчання, орієнтоване на формування у школярів комунікативних умінь: уміння спілкуватися, слухати і чути партнера, співпрацювати, вільно, чітко і зрозуміло висловлювати свою точку зору, відстоювати власну позицію, аргументовано переконувати інших, бути толерантним до різних думок. Сучасні вимоги до шкільної мовної освіти зумовлюють відхід від традиційного вивчення мови, яке обмежується засвоєнням теоретичних знань та правил правопису, і спрямування шкільного мовного курсу на формування комунікативної компетентності учнів. Особливої актуальності набуває формування комунікативної компетентності учнів початкової школи. Адже молодший шкільний вік надзвичайно сприятливий для оволодіння комунікативними уміннями і навичками, оскільки в дітей цього вікового періоду легко формуються мовленнєвий слух та артикуляція, вони залюбки засвоюють нові слова і сталі вислови, оволодівають лінгвістичними конструкціями, виявляють інтерес і чутливість до мовних явищ, прагнуть до спілкування і швидко набувають мовленнєвого досвіду [10].

Для забезпечення ключової комунікативної компетенції в учнів необхідно сформувати готовність до спілкування з іншими людьми. З цією метою у процесі навчання української мови школярі повинні оволодіти:

•                  різними видами мовленнєвої діяльності (аудіювання, говоріння, читання, письмо);
•                  мовою як засобом спілкування.

Але сьогодення в умовах масового розповсюдження гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом Covid-19, передбачає перезавантаження української освіти з оновленням наявного алгоритму професійної діяльності та переглядом методології роботи з учнями, батьками, вчителями; зміну акцентів та пріоритетів з процесу на результат із збереженням фізичного і психічного здоров’я всіх учасників навчального процесу.

Однією з основних проблем дистанційної освіти виявилася відсутність очного спілкування з вчителем і ровесниками. Адже серед перших моральних потреб дітей  є потреба у спілкуванні. Дитина відкриває для себе світ людських відносин, різних видів діяльності і суспільних функцій людей. Під час спілкування здійснюється не лише обмін, а й примноження знань, перетворення знань кожного учасника спілкування на їхні спільні надбання. Тому саме через спілкування відбувається навчання й виховання людини, засвоєння нею різних форм соціального досвіду, норм і правил поведінки, культурних цінностей, традицій і звичаїв. Водночас саме у спілкуванні виявляють себе й розкриваються різноманітні риси й властивості особистості, її внутрішній світ, який стає доступним іншим [9].

Саме школа покликана навчити як жити в злагоді з самим собою та з іншими, і як вступати в стосунки зі світом, щоб життя приносило задоволення. Під час дистанційної освіти діти сидять вдома; батьки не розуміють, що з ними робити; вчителі володіють власною, відпрацьованою роками, сталою (далеко не поганою) системою навчання, а дистанційне навчання потребує від них трансформації, адаптації або докорінного перегляду напрацьованих підходів. Така ситуація виявилася стресовою для усіх учасників освітнього процесу.

З досвіду проведення дистанційного навчання можна порекомендувати звернути увагу на такі ключові моменти:

вироблення чіткої системи проведення он-лайн занять із застосуванням єдиних для класу зручних інтернет-ресурсів;

 обговорення з батьками в он-лайн режимі порад щодо організації самостійної роботи учнів;

вибудовування довірливих взаємовідносин між всіма учасниками освітнього процесу;

приділення часу на початку он-лайн уроків для встановлення настрою,  переживань учнів;

виконання вправ учнями для тимбілдингу з метою розвитку згуртованості колективу;

застосовування командних вправ, виконання групових завдань для встановлення товариських взаємовідносин, збільшення часу на спілкування з однокласниками;

проведення дихальних вправ для зняття наруги і тривоги, що викликані незвичними формами проведення уроків, потребою у тривалій ізоляції;

проведення рефлексії на уроках;

використання вправ позитивних психологічних практик з метою зняття страху за здоров’я і життя близьких в умовах пандемії і загрози людству.

Уроки української мови дають значні можливості для формування комунікативної компетенції учнів навіть в умовах обмеженого спілкування під час дистанційної освіти. Використання потенціалу змісту і форм проведення уроків в умовах очного, дистанційного або змішаного навчання сприяє формуванню комунікативних навичок, вихованню відповідального ставлення до виконання завдання, згуртованості, вмінню домовлятися і розподіляти обов’язки, доброзичливого ставлення один до одного, створенню позитивного емоційного фону уроку, толерантного відношення учнів, створенню ситуації успіху, розвитку зв’язного мовлення.

Список використаних джерел

1.               Бех І.Д. Теоретико-прикладний сенс компетентнісного підходу у педагогіці.— К.: Виховання і культура . – 2009. - №12 (17,18). – С.5–7.
2.               Головань М. С. Компетенція і компетентність: досвід теорії, теорія досвіду / М. С. Головань // Вища освіта України. – 2008. – № 3. – С. 23 – 30.
3.               Гуцан Л. А.Компетентнісно спрямована освіта – сучасний орієнтир навчально-виховного процесу // Наукові записки НДУ ім. М. Гоголя.-  Психолого-педагогічні науки. – 2014. – № 2. - С.68-72.
4.               Державний стандарт початкової загальної освіти [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mon.gov.ua/content /derj-standart-pochatk-new.pdf.
5.               Емельянов Ю.Н. Теория формирования и практика совершенствования коммуникативной компетентности/ Ю.Н.Емельянов.-Спб, 1999.- 403 с.
6.               Жуков Ю.М. Диагностика и развитие компетентности в общении/Ю.М.Жуков, Л.А.Петровская, П.В.Растянников.- М.,1990. – 255 с.
7.               Концепція Нової української школи. URL: https://www.kmu.gov.ua/storage/app/media/reforms/ukrainska-shkola.pdf
8.               Марущак О.М. Поняття компетентності у педагогічній діяльності / О. М. Марущак // Креативна педагогіка: [наук.-метод. журнал] / Академія міжнародного співробітництва з креативної педагогіки «Полісся». – Житомир, 2016. – Вип. 11. – С. 97 – 108.
9.               Пісарєва О.В. Формування у старших дошкільників ціннісних орієнтацій у спілкуванні з однолітками//Актуальні проблеми психології: збірник наукових праць Інституту психології імені Г.С. Костюка НАПН України. – 2014. -  IV (1). - С. 187-197.
10.          Пономарьова К.І. Формування комунікативної компетентності молодших школярів у процесі навчання української мови/ Посібник.- Київ, 2019. -  131 с.
11.          Потюк І. Комунікативна компетенція як невід’ємна складова навчально-виховного процесу// Молодь і ринок. – 2012. - №1 (84). - С.128-132.
12.          Формування мовленнєво комунікативних умінь у процесі вивчення синтаксису/Сергій Омельчук//Дивослово. – 2006. - № 9. – С.2-5.