Відокремлені означення

Непорушно стоять дерева, загорнені в сутінь рясно вкриті краплистою росою.

Швидко надходив вечір морозний, зоряний.

Морозний сніг, блискучий та легкий, здається, падає на серце прямо.

А він, сліпий, сивоусий про колишнє плаче.

Труди, перелиті в добро і достаток, лягли короваєм на щедрі столи.

У червонім намисті, зав’язана великою хусткою Марта була б дуже гарною молодицею.

У глибоких долинах, зелених од винограду і повних сизої імли тіснились кам’яні громади.

Артилеристи збентежені і злі, збилися докупи.

Вийшла Мила чорнява, у зморшках, у новій кофточці.

Скуті кригою страшною, сплять озера і гаї.

Ось у зливі сонця стоїть він перед вами засмаглий, з чорним чубом.

Кладуться скиби чорні та глибокі, довгі-предовгі.

У довгій вузькій вулочці, затопленій кіньми, волами, людьми чути регіт, сварку, торгування.

А здалека шумітиме море, в береги скелисті сперте, переможене, приборкане, безпечне.

На обрії вставали ліси занурені в небо, по пахви.

Маленькі вікна, завжди без шибок були над самою землею.

Є квіти, схожі вдачею на листя.

Листочок кожен падає у душу і їй, сумній наказує: “Боли!”

Он мальви повні барв, коло вікна зібралися в привабливих кофтинах.

Взялися медом золоті лелітки дощем умиті, чисті і ясні.

Лежить дорога, золотом прошита.

Чорна ніч, столітня і зловісна не спливе, не принесе біди.

Зорив у вишині місяць бідий, холодний.

Великі, блискучі вони були схожі на жарини, розсипані від зарева в усі боки.

Радуюсь вам, молоді, тонкоброві, наче з бронзи відлиті, дзвінкі у розмові.

Радуюсь очам, налитим блакитом, радуюсь усмішкам, палким і відкритим.

Нам молодим, чужа була утома.

Росте дочка, смаглява і кирпата.

У надвечір’я вийшла, наче з пісні, дівчинка, наївна і проста.

І видзвонює мотив моє слово, сріблом куте.

Роменом пахне виболене слово, освячене піснями давнини.

А світ живе, потворний, і прекрасний.

В словах Тичини, віщих і простих, сміються люди, небеса і гори.

Сосни шумлять на світанні, стрункі, по-дівочому юні.

А ліс примовк, розгільний і ведмежий несходжений і повний таємниць.

І стоїть тополя, повна сонця й болю, вітами-привітами кланяється полю.

Ночували гайдамаки в зеленій діброві, на припоні пасли коні сідлані, готові.

Тече Дніпро між кручами уперто, розбурханий, нестримний і рвучкий.

Синє небо розгорнуло своє безкрає поле, чисте, високе, глибоке.

І день зрадів, ясний, теплий, погожий.

Посунули в темряву вагони, напівосвітлені й сонні.

Вузький перон, освітлений кількома кволими лампочками хворобливо жовтів.

Праворуч у темряві причаївся ліс, низько припав, розпластаний над самою землею.

Ліворуч позавмирали горби, захаращені густою пшеницею.

Дорога, покручена й непривітна, котилася вниз.

На мить я уявив заспану вуличку біля нашого подвір’я, хату з вікнами, приплющеними у сні.

Од його вродливого лиця, блідого, й гордого, била звага молодого орла.

По обидва боки Росі стояли круті горби, поперерізувані й перетяті глибокими вузькими ярками.