МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА УРОКУ ІСТОРІЇ

 

Тема уроку: Як і коли українці відкрили Америку? З історії  трудової міграції українців кінця ХІХ – початку ХХ століття. 

Тип уроку: Урок вивчення нового матеріалу

Мета уроку: Учень повинен —

•        знати: Події: 1865 р.- до США прибув перший український емігрант Агапій Гончаренко; 1877 p - початок масової еміграції українців до США;   1891 р - початок масової еміграції українців до Канади;  1895 р. – початок масової еміграції до Бразилії; 1896 р. – м. Прудентополіс став центром українських емігрантів у Бразилії; 1894 р. – засновано Руський Народний Союз у м. Шамокін ( США); 1902 р. – в Канаді було створене товариство «Просвіта»;  1903 р – в Канаді почав виходити тижневик «Канадійський Фармер»; 1907 – вперше в Бразилії видано газету «Зоря»; 1905 р. - засновано Братство св. Миколая в Канаді;  1907 – першим єпископом США став Стефан  Сотер Ортинський;  1910 р.- в Бразилії  був організований  перший Конгрес українців; 1910 р – створено Культурно-просвітницьке товариство в Буенос Айресі; 1912 р – першим єпископом Канади став Никита Будка. Терміни: міграція, трудова еміграція, гомстед, діаспора.  Особи:  Агапій Гончаренко,  Стефан Сотер Ортинський Никита Будка, Іван Волянський; Іван Сенишин.  
•        розуміти:  причини зародження еміграційного руху в Америку кінця ХІХ- початку ХХ ст.; основні напрямки розселення українців в Америці; особливості розселення українців на територіях Північної та Південної Америки на прикладі США,  Канади, Аргентини і Бразилії,  організацію культурного життя  українських емігрантів  та їх  внесок у цю сферу.

 

•        вміти: визначати на  карті території   масової еміграції українців; характеризувати території найбільшого розселення українців в Америці;  аналізувати за допомогою  спогадів особливості переселення українців, описувати становище та характеризувати динаміку розвитку української громади в Америці .

 

         Література:  Бачинський Ю. Українська імміграція в З'єдинених Державах Америки. – Львів, 1914;  Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII -початок ХХ ст.). − Львів, Видаництво «Світ», 1996.(Розділ VI).;  Зарубіжні українці :довідник.− Київ «Україна», 1991; Заставний Ф.Д. Українська діаспора ( Розселення українців у зарубіжних країнах). −  Львів: «Світ», 1991; Качараба С, Рожик М. Українська еміграція.Еміграційний рух зі Східної Галичини та Північної Буковини у 1890-1914 рр.− Львів, 1995. Трощинський В. П., Шевченко А. А. Українці в світі. − Київ: «Альтернатива», 1999; Українці в зарубіжному світі / Ред. Кол. Шлепаков та ін. − Київ: «Наукова думка», 1991; Шлепаков А. М. Українська трудова еміграція в США і Канаді ( кінець ХІХ ст. – початок ХХ ст.), Київ: АН УРСР, 1960.

 

ХІД УРОКУ

 

І. Актуалізація попередніх знань.

Міграція українського населення розвинулась з давніх часів, а досягла свого піку на сучасному етапі. Однак, вже середні віки дають чимало свідчень епізодичних, несталих переїздів окремих українців до інших країн. Цими особливостями відзначалися запорізькі козаки, коли рятуючись від переслідувань, вони переходили в інші підданство або на військову службу.

       Першу хвилю еміграції в Україні склали представники вищих верств козацької старшини  початку ХVIII ст., прибічники гетьмана  І. Мазепи. Після поразки шведської армії Карла ХІІ у Полтавської битви 1709 р. частина мазепинців (А. Войнаровський, Г. Герцик, І. Ломковський, І. та Ф.  Мировичі, П. Орлик, Г. Орлик) емігрувала до Польщі, Туреччини, Франції, Швеції, де проводила активну політичну діяльність.

      Початок трудової міграції українського народу дослідники, як правило, відносять до  першої половини ХVIII ст., це було, зокрема переселення українців із південно-східної Прящівщини та інших західноукраїнських земель на території Австрії, між Тисою та Дунаєм.  В другій половині ХVIII ст.- на початку ХІХ ст. українські емігранти переселялися до Баната (нині в складі Румунії та Сербії), Срема, Славонії (сучасна Хорватія). В останній чверті ХVIII ст. після зруйнування Нової Січі російськими військами (1775 р.) емігрантами стали запорізькі козаки, які з дозволу турецької влади заснували Задунайську Січ, що існувала до 1828 р.

     Є припущення,  про те, що особи українського походження з’явилися у Північній Америці ще в ХVIII ст., тобто до початку війни англійських колоній за незалежність

( 1775-1783 рр.), а пізніше відомі були під час громадянської війни в США ( 1861- 1865).

     Визвольна боротьба народів Латинської Америки проти іспанських колонізаторів вабила волелюбних людей. Один з них виходець з України, дрібнопоміщицький шляхтич М. Скибицький  у 1824 р. Прилучився до визвольної армії Симона Болівара, в звані поручника, виявив мужність і героїзм,  за що був нагороджений орденом « Бюсто де Лебертадор».

    Проте масова еміграція розпочалася в останній третині ХІХ ст., цьому процесу судилося відіграти значну роль у житті українського народу та народів, які приймали еміграційний потік. 

 

     ІІ. Вивчення нового матеріалу.

 

План уроку:

1.      Причини, особливості та напрямки української еміграції в Америку
2.      Міграція українців в США і Канаду.
3.      Міграція українців в Південну Америку (Аргентина, Бразилія)
4.      Культурне життя в  Українській діаспорі.

 

 

1. Причини, особливості та напрямки Української еміграції в Америку.

 

      В історії україннської еміграції виділяються три хвилі: перша – з останньої чверті ХІХ ст.до Першої світової війни, друга – час між першою та другою світовими війнами і третя – період після другої світової війни.   Розглянемо лише першу хвилю української еміграції та переселенського руху.

        Різні причини змушували українців залишати свою рідну землю і переїжджати в далекі чужі землі. І в Наддніпрянській і в Західній Україні це було, передусім, тяжке соціально-економічне становище селянства і робітників: безземелля і малоземелля, брак вільних земель, перенаселеність і подрібнення селянських земельних наділів, надлишок робочих рук, непосильні податки, велика заборгованість, низька заробітна платня робітників зумовили зубожіння, розорення й занепад селянських господарств і змушували селян і частину робітників шукати вихід із злиднів у еміграції в пошуках вільних земель і кращого життя. До еміграції підштовхували й політичні причини: національне гноблення з боку австро-угорських і царських властей, дискримінація щодо українців, переслідування, арешти, ув’язнення. Певну роль відігравали й релігійні мотиви, утиски і переслідування віруючих різних відгалужень католицької та православної церков (протестанти-меноніти, штундисти з Східної України, православні із західноукраїнських земель), а також прагнення уникнути обтяжливої військової служби. 

     Східні землі України, що входили  до складу царської Росії дали  значно менше емігрантів, ніж західноукраїнські. Це зовсім не означало, що там умови життя були кращими. Пояснення цього була внутрішня політика царизму та його заходи спрямовані на відвернення спалахів народного невдоволення та відчаю. Цьому певною мірою послужила реформа розпочата з ініціативи царського премєр-міністра П. Столипіна, за якою селяни одержували право виходу з общини  і засновування свого самостійного господарства на відрубах. А також освоєння Півдня України, де виникла велика потреба в робочій силі в аграрній сфері та переробній промисловості. Але найголовнішим фактором, що відвернув масову еміграцію, було переселення до Сибіру, як один із найважливіших  елементів урядової політики після революції 1905-1907 рр.

     Щодо основних напрямків міграції українців то в США з   1895  до  1913 р. виїхало 41 тис. вони поселились у таких містах як: Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Коннектикут. В Канаду до 1914 р. виїхало 170 тис. осіб. а саме в такі міста як: Альберта, Онтаріо, Манітоба. Щодо Південної Америки, то в Аргетнині до 1914 р проживало 10 тис. українців  передусім  в Буенос-Айресі, Місьйонесі,  Чако, а в Бразилії їх чисельність досягала 50 тис. осіб, які проживали передусім у штаті Парана.

      Треба мати на увазі, що типовим українським емігрантом того часу був самостійний молодик, бідний неписьменний і некваліфікований, готовий працювати в сільському господарстві, у вугільних шахтах, в рудниках,  на спорудженні залізниць, в інших галузях, де були потрібні переважно чорнороби. Багато виїжджали  тільки на заробітки, тимчасово, з тим, щоб потім повернутися на батьківщину. Тому в основному еміграція українців в Америку це трудова міграція.

Терміни:

Міграція населення (лат. migratio — переселення) — переміщення людей через кордони тих чи інших територій зі зміною місця проживання назавжди або на більш-менш тривалий час. Особи, які переселилися за межі країни — емігранти, які переселилися в дану країну — іммігранти.

Трудова міграція — переміщення працездатної особи з метою працевлаштування на певний термін.

 

 Завдання:  Вкажіть основні групи причин міграції українців. (Які, на вашу думку, найважливіші?)  В чому, на вашу думку, полягають відмінності цього процесу у Російській та Австрійській імперіях.

 

2. Міграція українців в США і Канаду.

 

           У другій половині ХІХ ст. основний потік європейської еміграції направлявся в США. Перші українці з’явилися в Північній Америці ще в ХVII-XVII ст. Відомо, що у громадській війни брав участь генерал Василь Турчин і був відомій своєю участю   битві під Чікамоге, як бригадний генерал. В 1865 р. прибув сюди Агапій Гончаренко. Масово українські емігранти почали поселятися в США з 1876 р.   У 90-х рр. XIX ст. відбувалася інтенсивна іміграція зі Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття.  До першої світової війни в США переїхало близько 0,5 млн жителів Австро-Угорської частини України. Вони переважно селилися в штатах Пенсильванії та Нью-Джерсі. Значна група українців осіла в Нью-Йорку.

Життя перших емігрантів було дуже важке. Чоловіки переважно працювали на вугільних шахтах північно-східної частини штату Пенсіванія, як правило, на найважчих і низько оплачуваних роботах. (Додатки № 3, 4). Одним з перших українських переселенців з України були протестанти-«штундисти» із східних районів України, які втекли від релігійних переслідувань. Вони осіли в штаті Віргінії (1892 р.), пізніше (1898 р.) – у Північній Дакоті. Згодом до них приїхали переселенці із Західної України і в штаті Північна Дакота. Всі вони створили село, назване «Україна». Серед перших українських штундистів США – Іван Сліпченко, Гаврило Кузенний, Іван Юхимів і Юхим Сич, які поселилися в преріях    (степах) центральної частини Північної Дакоти. (Додатки № 1,2).

Першим еммігрантом із Західної України в США вважають Іва­на Макогона із Заліщик, що в Галичині, який прибув у 1860-х pp. і поселився в Колорадо. Українська еміграція до США почалася  в 1870-х pp. із західного Закарпаття та галицької Лемківщини. Емігранти працювали як робітники на фермах, а піз­ніше й самі закладали власні господарства у штатах Массачусетс, Вермонт, Коннектикат і Нью-Йорк. Позбавлені державної незалежності, ці еммігранти, здебільшого бідні й неграмотні, називали себе по-різному, найчастіше русина­ми, або залежно від того, з якої займанщини приїхали, австрійця­ми, коли з Галичини, чи мадярами, якщо із Закарпаття. Слово «ру­син» в англійській мові часто інтерпретували як росіянин і так їх записували в реєстр. Таке неправильне реєстрування емігрантів з України тривало в Америці довгі роки.

      Як відомо, друге місце на американському континенті та у світі за чисельністю українців та населення  українського походження займає Канада – близько 1 млн чол. За кількістю канадські українці займають  п’яте місце після канадців англійського, французького, італійського і німецького походження .

Українські емігранти почали поселятися в Канаду у 1891 р.  Це були , як правило, незаможні селяни зі Східної Галичини і Північної Буковини. Першим українськими поселенцями в Канаді були жителі села Небилів Калузького повіту Станівславського воєводства Василь Єленяк та Іван Пилипів, які   7 вересня 1891 р. прибули на кораблі «Орегон» у порт Квебек і поселилися в провінції Манітоба. Масова еміграція українців у Канаду почалася  з 1896 р. За 1891-1914 рр. їх прибуло  туди близько 150 тис.

       Значну роль у стимулюванні еміграції із західноукраїнських земель до Канади відіграв однодумець і шкільний товариш Івана Франка - Йосип Олеськів. Він дійшов висновку, що за природою та кліматом, родючістю та кількісью вільних земель, умовами їх надання, а також наявністю політичних свобод найбільше підходила для поселення українських селян саме Канада. Свої міркування він виклав в опублікованій на початку 1895 р. брошурі «Про вільні землі». З неї українці дізналися, що канадський уряд надає переселенцям у степових провінціях наділи в 64, 7 га землі за символічну плату 10 доларів. Того ж року Олесків побував у Канаді, де особисто познайомився з умовами поселення україців у цій країні. Його видання і усні виступи значною мірою заповнили прогалину в обєктивній інформації про Канаду і стали потужним поштовхом до еміграції в цю країну.

    Незважаючи на перешкоди, еміграція до Канади набула масового характеру. До початку Першої світової війни сюди прибуло 170 тис. Українців, майже всі з австро-угорської частини україни. Вони направлялися переважно в новоутворені степові провінції – Манітобу, Саскачеван та Альберту, де канадський уряд надавав т. зв. гомстеди. Українські емігранти прагнули селитися компактно і заснували цілий ряд етнічно однорідних поселень-колоній. Зберігаючи пам’ять про батьківщину їм часто надавали назви міст, сіл, окремих місцевостей чи видатних діячів України («Київ», «Карпати», «Ольга», «Дніпро» та ін.).

     Але слід пам'ятати й про те, що в Канаді емігранти зіткнулися з відкритою дискримінацією. Вперше побачивши емігрантів не англосаксонського походження, населення Західної Канади було обурене появою в їхніх громадах «брудних і диких іноземців, без жодного пенні в кишені». Були й газети, які називали емігрантів «покидьками Європи». Втім, попри всі труднощі, українські  емігранти поступово утверджувалися у новому середовищі.

        Термін:

 Гомстед (англ. homestead) — ділянка землі в 160 акрів (приблизно 65 га) під ферму на вільних землях Канади й США, яка після п'яти років проживання на ній віддавалася піонерові безкоштовно у власність під умовою її обробки й забудови

Особа:

Агапій  Гончаренко (1832—1916) -  священик і революціонер родом з Сквирського повіту на Київщині. Справжнє його прізви­ще Андрій Гумницький, син священика Онуфрія Гумницького. У 1853 р. він закінчив Київську духовну семінарію вищого відділен­ня і вступив до монастиря Києво-Печерської лаври, прийняв ім'я Агапія і став на працю в Київського митрополита Філярета. В кін­ці 1857 р. був переведений на службу до церкви російської амбасади в Атенах, де незабаром зв'язався з російськими революціоне­рами і став дописувати до революційного часопису «Колокол», щойого видавав Олександер Герцен у Лондоні. Від 1861 р. ієродиякон Агапій Гумницький виступав під прізвищем Агапій Гончаренко. Є підстави вважати, що псев­донім, який згодом став прізвищем, взято з політичних мотивів, бо на Київщині в Андрія-Агапія Гумницького лишилися батьки, брати, сестри, які могли б зазнати переслідувань.

( Додаток № 5).

 

 

Джерело:

 

     «Ми з Небилова перші поїхали до Канади. Це село коло Калуша. Я ходив до школи і навчився читати і писати. Учитель вже в школі говорив про Америку і Канаду, а потім чули ми від німців, що мали тамки своїх кревних. З нашого села працювали люди при сплавах на Лімниці, а тамки говорили про Канаду, бо то такий був час тоді, що люди говорили про цей край.«Маєте адресу свого кревного?» – питаю одного німця.«Маємо».«Напишіть мені».Гарвей написав мені адресу сина і доньки і я написав лист. На мій лист прийшла відповідь. Відписали мені: «Лиши гори і доли і ходи сюда. Тут усе зробиться. Хліба досить, худоба дешева, місце всюди». Я відписав:«Добре, я поїду».Набрав я великої охоти. Буду мати тамки хліб, вмію пи­с­ати, читати і трохи по німецьки. A там в Канаді не всі такі вчені. В на­шім селі мало хто з моїх ровесників умів читати. Такі часи були. Але жін­ка не хотіла їхати. Боялася моря і чужої сторони...Продав я пару коней і воли, щоб мати гроші на шифкарту⁴,  але виглядало, що не вистарчить на дорогу. Продав я дещо ґрунту, щоб заплатити дорогу ...Старався я за пашпорт, ледви мені його видали в старостві. Але хотяй я вистарався о пашпорт на цілу родину, то поїхав я сам. Це було в осени 1891 року. Ви їхало нас трьох: Василь Ілиняк, Паніщак Юрко і я, Іван Пилипів. На мою раду старалися вони за пашпорти. Паніщак Юрко то мій шваґер, брат моєї жінки. Приїхали ми до Стрия, потім до Перемишля, а відти до Освєнціма. Тутка переглядали урядники наші папери.«Покажіть гроші», – сказав один з них.Я мав 600 ринських⁵, Ілиняк мав 190 ринських, а Паніщак мав 120 ринських. Урядники сказали, щоби Паніщак вернувся назад до села і він мусів сісти на залізницю, яка повезла його назад до Калуша. В Гамбурзі, куди нас двоє доїхало, був аґент, який посадив нас на велику шифу⁶, щоби ми їхали через море.Їхалося 22 дні. В дорозі було всіляко: було так, було інак. Корабель їхав морем а потім рікою до якогось великого міста. То був Монтреаль.Рано злізли ми із шифи, а пополудни всіли на трен і поїхали впоперек Канади. . На стації, у Виннипезі, дали нам чоловіка, що говорив по німецьки, але також по нашому, як тепер кажемо, по українськи. Він мав нам по­казувати поля, а ми могли їздити куди захочемо, бо залізниця була для нас задармо. Я записав числа однієї фарми на себе, а другі числа записав на Ілиняка, бо він не вмів писати. Ми вернули до Виннипеґу й поплатили по десять долярів за землі, які ми мали взяти як «гомштад»...

        Я подумав, щоб вернути до краю та привезти свою жінку з дітьми. Ілиняк просив, щоби взяти і його жінку разом, а сам хотів лишитися в Ґретні на роботі. Я міркував, щоби було добре спровадити більше родин з нашого села. Вони могли б дістати землі разом, то не вкучилобся в чужім краю. Нарід не розумів, що за морем може бути свобідна земля без господарa, яку можна дістати даром, або за малі гроші..Пішла поговірка по селах, що приїхав чоловік Бог знає звідки і хоче провадити людей до якоїсь Америки і хоче провадити людей Бог зна куди.Зібралося дванайцять родин, готовилися до виїзду: Паїш Юсько, Паїш Антін, Романяк Михайло, Тичковський Никола, Чічак Стефан, Паніщак Юрко, Паніщак Іван, його брат, Паніщак Іван, його кревний, Фединяк Василь, Піцик Василь, Вижинович Дмитро, Сенюк Василь, Ілиняк Михайло, старий. Вони продали поле і мали пашпорти, щоби їхати. Я помагав їм: ходив з ними до Калуша, старався; мені троха заплатили за поміч. Мав я зго­ду з аґентом в Гамбурзі, що як я наведу людей на його бюро і його кораблі, то дістану п’ять долярів від одної родини. Така угода в Канаді то звичайна річ, бо люди мусять тратити час і мусять ходити сюди і туди, і мусять жити. Заплата за роботу потрібна. Але нарід наш не мудрий, лише на селі виріс. Довідалися люди, що моя робота принесе мені заплату за мій труд, і зачали приговорювати.Ми пішли оба до арешту, але люди їхали до нового краю, бо пустилися в дорогу. Всі вони поселилися в Альберті... Інші родини покищо не їхали з краю зараз, але пізнійше.Коли я скінчив кару, постарався я, щоб дістатися до Канади з цілою моєю родиною. Навесні, в третий день по Великодні, 1893 р., виїхав я в дорогу. Їхала зі мною жінка і четверо дітей. Наймолодша Анна мала пів року. Але щоб ми могли їхати, мусів я заробити грошей на дорогу...»  (Білаш Радомир «Край зоветься Канада…»: записи Іванна Боберського спогадів
перших українців у Канаді).

 

Запитання до тексту: Прочитайте та проаналізуйте фрагмент спогадів Івана Пилипова про виїзд в Канаду, та вкажіть: а) що спонукало селян їхати на чужину? б) джерела інформації, з яких дізнавалися про Канаду? який був шлях емігрантів до Канади?  в) яке становище займали емігранти в цій країні?

 

3.Міграція українців в Південну Америку (Аргентина, Бразилія).

         За чисельністю осіб українського походження Аргентина є другою після Бразилії, країною Латинської Америки. Вихідці з Галичини, Закарпаття, Волині і Буковини до Першої світової війни фіксувалися як австрійці або росіяни, а потім поляки, чехи, румуни тощо. Діти  ж українських, які народилися в Аргентині, записувалися вже аргентинцями.  Початком українського поселення в цій країні вважається  27 серпня  1897 р., коли до Буенос-Айреса прибуло 12 українських родин, зокрема сімї Іллі Дутки, Івана Максимовича та Мусія Томи з Долини, Федора Письменного з Косова, Михайла Опиханого з Шульганівки. Перша хвиля переселенців складалася в основному з селян з Галичини і Волині, які прямували до малозаселених північних провінцій – Місійонес і Чако. До кінця 1898 р. в провінцію Місьйонес, за даними її губернатора, прибуло 250 українців, 1900-1600, 1901- 1700, 1902-1600. У 1914 р. в цій тоді найбільш населеній українцями  провінції нараховувалося близько 10 тис. українських емігратів.  Ще близько 4 тис.поселилося в столиці країни та прилеглому до неї містечку Беріссо. Усього впродовж 1897- 1914 рр. в Аргентину прибуло приблизно 14 тис. українських поселенців. З початком Першої світової війни еміграція українців до цієї країни на певний час припинилася.

     Першими документально засвідченими емігрантами в Бразилії вважаються члени сім‘ї Миколи Морозовича із Золочівського району Галичини. Невелика група українських селян, яка в 1876 р. осіла в штаті Парана прибула з Буковини. У 1891 р. вісім родин з Галичини заснували поселення Санта-Барбара в графстві Палмерів. Відтоді щороку сюди прибувало кілька родин переселенців із західноукраїнських земель. Але масова еміграція, яка розпочалася в кілька етапів в 1895 р., коли сюди приїхали 15 тис. бідних селян з Галичини для сезонних робіт.  Всього протягом 1895-1897 р. прибули понад 20 тис українських імігрантів. У подальшому до 1907 р. в Бразилію щороку прибувало від 700- 1 тис. українських  переселенців. Великим стимулом для бідних галицьких селян було те, що деякий час бразилійський уряд оплачував переїзд переселенців за океан. Центром українських емігрантів у Бразилії  в 1896 р. стало місто Прудентополіс. Українці також створили свої колонії в Мале, Антоніо-Олінто, Женраль-Кернейро, Понта-Гроса, Санта-Андраді, Ріо-Кларо, в столиці штату Парана, місці Куритиб. Ряд поселень виник у прилеглих до Парани районних штатів Санта-Катаріна, Ріу-Гранді- ду Сул. Незначна кількість українців осіла в Сан-Паулу, створивши колонії Парікверіассу та Нову Одесу. Друга велика хвиля української еміграції мала місце в 1907-1917 рр.  Цей період відомий під назвою другої бразильської гарячки. Сюди прибуло від 15 до 25 тис. емігрантів з Галичин  і Волині. Переважна більшість осіла в штаті Парана, де нові переселенці заснували колонії. За переписом 1914 рр. загальна чисельність українських переселенців разом з дітьми становила 43 750 осіб.

      Щойно приїхавши до Бразилії, нові емігранти переконувалися, що пропаганда не все говорила. Плантатори за харчі й одяг зала­мували настільки високі ціни, що робітник ніколи не міг залиши­ти плантатора і стати економічно незалежним. Крім того, планта­тори поводилися з робітниками мало що не так як з чорними не­вільниками. Робітники бунтувалися та втікали з праці, але за те плантатори їх карали й були випадки, що замикали робітників на ніч до давніх невільничих в'язниць.  

 

Завдання: За допомогою карти (Додаток № 8)  підготуйте повідомлення «Еміграція українців у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. у США і Канаду та Південну Америку», зокрема вкажіть райони,з яких почалася трудова міграція, роки прибуття перших українських переселенців, міста в країнах, де українці складали значну частку населення. Поміркуйте:чому саме ці райони стали місцем розселення українців?

 

 

4.  Культурне життя в   українській діаспорі.

 

      Приїхавши до чужої країни і не знаючи ані мови, ані звичаїв тієї країни, а ще й до того зустрінувшись із неправильним, а то й ворожим ставленням місцевого англосакського населення, українці не могли включитися в загальне суспільно-громадське життя країни. Це, очевидно, ще більше підсилювало тугу за рідним краєм й українські поселенці на канадських фермах, чи по містах були прямо змушені творити своє власне товариське життя.

     Життя українців в США незмінно пов’язане з такою інституцією як Церква. За віровизнанням основна частина емігрантів з України в 1870-1900 рр. належала до греко-католицької Церкви. Приїхавши до Америки, де Греко-католицької Церкви не було, українські поселенці належали до місцевих латинських костелів, польських чи словацьких, і багато з них там і залишилися, асимілювавшись з тими національними групами.У 1894 р.,  у містечку Шамокін засновано Руський Народний Союз. З прохання митрополита Андрея Шептицького, Рим  у 1907 р. погодився створити окреме греко-католицьке єпископство в США. Першим єпископом був іменований Стефан  Сотер Ортинський  з Галичини. Серед першої української еміграції було мало православних, а ті, що були з Наддніпрянщини чи Буковини, вливалися до Російської Православної Церкви.

  Першим греко-католицьким священиком, який відвідав укра­їнські поселення в Канаді, був о. Нестор Дмитрів, редактор часопису «Свобода» в Америці. Він протягом 1897 р. приїздив два рази до Ка­нади для релігійного обслуговування, відправляв богослужения і да­вав поради.  Першу зорганізовану парохіяльну громаду створили українські поселенці у Вінніпегу в 1899 p., коли туди приїхав о. Дамаскин По­ливка зі США. У 1900 р. громада закупила площу і за півтора року збудувала там малу церковцю св. Миколая, в якій першим парохом був василіянин о. Матей Гура, який приїхав з Галичини під кінець 1903р.

      У вересні 1905 р. з ініціативи парафіян Володимира Карпинші й Миколи Гладкого та о. М. Гури засновано Допомогове Братство св. Миколая, яке поставило собі за мету допомагати морально й матеріально своїм членам, організовувати школи та працювати для піднесення слави українсько-руської самосвідомості, зберігати  народні звичаї У м. Монтреалі у 1910 р. відбувався Євхаристійний Конгрес, в якому взяв участь і митрополит Шептицький. При тій нагоді він відвідав українські поселення в Канаді й домовився з латинською ієрархією про потребу окремого греко-католицького єпископа. Старанням кир Андрея Рим призначив наприкінці 1912 р. єпископом для греко-католиків Канади єпископа-українця Никиту Будку. В той час у Ка­наді було вже близько 80 церков і каплиць, 20 греко-католицьких свя­щеників, що обслуговували приблизно 80 тис. українців католиків, три школи, й «Малу семінарію» в місті Сіфтон у Манітобі. Першим часописом українською мовою в Канаді був тижневик «Канадійський Фармер», що його заснував у 1903 р. Франк Олівер.

        В умо­вах величезного розпорошення українців Церква зв'язувала їх в одну національно-релігійну спільноту. Але в перших роках виник­ли поважні труднощі щодо організації церковно-релігійного жит­тя, бо місцевий латинський єпископат, неознайомлений зі східнім обрядом, поставився неприхильно до приїзду українського духо­венства, зокрема жонатого. Першим українським католицьким священиком, який приїхав до Парани в червні 1896 p., був о. Михалевич, але місцева церков­на влада заборонила йому, як жонатому, виконувати душпастирські обов'язки, і він покинув Бразилію. У листопаді та грудні 1896 р. колонії Парани і Санта Кароліни відвідав о. Іван Волянський.

У 1911 р. з Галичини приїхали Сестри Служебниці Пречистої Ді­ви Марії й осіли у Прудентополісі, друга їх група прибула 1913 р. Хоч до їхніх завдань належало передусім ведення сиротинців, допо­мога хворим, обслуга церков і т. п., обставини заставили сестер на­самперед зайнятися школами і виховною роботою. Жодній ділянці культурно-освітнього життя не присвятили українці Бразилії стільки уваги, як рідному ук­раїнському шкільництву. Згідно зі статистикою, в 1913 р. було 35 українських шкіл: у Прудентополісі 22, а в межах провін­цій Парана і Санта Катаріна 12 та одна у Ріо Ґранде до Суль. Школа у Прудентополісі мала в 1913 р. 123 учні, а всі інші школи — 507. Державні допомоги отримувало вісім шкіл.

       У 1913 р. з ініціативи о. Василіян була створена центральна шкільна організація — Шкільний союз. Впродовж наступного року орга­нізовано філії Шкільного союзу у 14 місцевостях.  У Куритибі 1902 р. постало товари­ство «Просвіта», яке поставило собі за мету поширювати освіту серед ук­раїнських поселенців Бразилії. До 1914 р. таких «Просвіт» організо­вано декілька під різними назвами. В 1907 р. з'явилося перше число газети «Зоря — часопис русько-українська в Бразилії» за редакцією Степана Петрицького, з датою 15 листопада. Опоненти радикального напрямку, згуртовані в ново­му Товаристві ім. Шевченка, заснованому в Куритибі, з січня 1910 р. почали випускати часопис «Прапор». Ре­дактором був студент, що приїхав зі Львова,— Клим Гутковський. «Прапор» виходив до половини 1911 p., тобто аж від'їзду Гутковського назад до Європи. Однак потреба пресового органу для українських поселенців Бразилії не відпала. її вперто пропагував монах-василіянин о. Маркіян Шкірпан. У Прудентополісі 22 грудня. 1912 р. з'яви­лося перше число часопису «Праця», під редакцією учителя Осипа Мартинця, який саме тоді прибув з Європи до Бразилії. З розвитком української громади в Бразилії виявилася потреба мати загальногромадську центральну організацію, яка б охоплюва­ла керівництво всіх ділянок суспільно-громадського життя. Ініці­аторами здійснення цього задуму були монах Р. Криницький і К. Гутковський.  

      Українські католицькі священики прибули до Аргентини щой­но в 1908 p., першим прибув з Бразилії о. Климентій Бжуховський, монах василіянського чину з короткочасними відвідинами. Пізні­ше приїхали до Місіонес світські священики, в 1909 р. о. Ярослав Карп'юк, який організував в Апостолес першу читальню «Просві­ти». Однак він також пробув у Місіонес лиш два і пів року й по­вернувся на рідні землі. У 1911 р. приїхали до Місіонес ще два ук­раїнські греко-католицькі священики, о. Омелян Й. Ананевич й о. Іван Сенишин. Головну організаційну роботу провадив о. Сенишин. Першою спробою організації культурно-освітнього характеру бу­ло створення Культурно-просвітницьке товариства в Буенос-Ай­рес у 1910 р. Головними місцями поселення українців в Аргентині були в першу чергу столиця Буенос-Айрес з околицею. У 1909 р. до Буенос-Айрес прибув на працю Пилип Бак, колишній учитель і сторож в редакції українського щоденника "Рада" в Києві. Він приїхав працювати над скріпленням правого берега ріки Ля-Плята і там познаходив «хохлів», «малоросів» та «русинів», і зорганізу­вав у Бельґрано «під вербами» першу українську школу, в якій в 1910 р. було ЗО учнів. Тоді ж із учнів був створений перший український дитячий хор. Тут була створена маленька бібліотека, для якої книжки подарували Володимир Винниченко, Василь Ко­ролів і проф. Михайло Грушевський. Сюди приходили також ча­сописи "Рада", "Засів" і "Рідний Край" з Києва та "Діло" зі Львова. Все це робилося з наміром, щоб усіх тих "малоросів", "хохлів" і "русинів" перевиховати на українців.

 

Термін:

Діаспора - будь-яке представництво етнічних одиниць за межами етнічного регіону, котрі усвідомлюють свою генетичну або духовну з ним єдність.

 

 

Особи:

Сотер Стефан Ортинський (29січня 1866 року,с. Ортиничі —24 березня 1916, Філадельфія) — церковний діяч, василіянин, перший єпископ Української Греко-Католицької Церкви у США. (Додаток № 6).

Будка Никита (1877–1949) – єпископ Української католицької церкви, засновник фі­лії австрійського Товариства св. Рафаїла у Львові для підтримки емігрантів з Галичини і Буковини, редактор журналу «Емігрант». Перший український єпископ у Канаді, куди пр­ибув у грудні 1912 р. Працював у Канаді до 1928 р. Від 1929 був генеральним вікарієм Львівської Митрополії. 1945 р. репресований. (Додаток № 7).

Іван Волянський - (1857, Яблунів , Тернопільщина — 1926, Дичків, Тернопільщина ) - український церковний і громадський діяч перший грекокатолицький священик у США (з1884 душпастир Шенандоа у Пенсильванії), збудував тут першу греко-католицьку церкву; 1887 заснував тижневу газету "Америка"; 1896—98 місіонер у Бразилії, з 1918 на Холмщині.Навчався у Віденському університеті та релігійних навчальних закладах. 1884 – виїхав на місійну працю в США (до речі, разом з І.Волянським запрошення прибути до Америки одержав й І.Франко, але Поет не скористався ним). Для поширення освіти серед українських емігрантів та їхнього єднання почав випуск тижневика "Америка" (1886). 1896-98 – І.Волянський відвідував українські поселення Бразилії з метою вивчення умов життя майбутніх переселенців

Іван Сенишин – в 1912 р. став архієпископом греко-католицької церкви в Аргентині, згодом посадник Апостолесу,  де  організовав  українську кооперативу, яка проіснувала аж до його смерті в жовтні 1926 р.

 

ІІІ. Закріплення вивченого матеріалу.

 

Запитання і завдання для учнів:

•        Обґрунтуйте (або спростуйте) тезу  про те, що селянська еміграція з України другої половини XIX ст. це відповідь на невирішене земельне питання.
•        Чи погоджуєтесь ви з прислів’ям  «Всюди добре, а в дома найкраще», свою думку обгрунтуйте на прикладі життя українців в Америці.
•        Чи вважаєте Ви правильним твердження, що  «відкриття українцями Америки» стосувалося культурного аспекту. Свою відповідь обгрунтуйте на прикладі здобутків українців у цій галузі. Назвіть українських релігійних діячів, які проповідували в США.

 

VI. Домашнє завдання.

       

1. Заповніть таблицю «Видатні  українські емігранти в Америці».

 

 

Прізвище та ім’я	Діяльність в еміграції
Агапій  Гончаренко
Сотер Стефан Ортинський
Никита Будка
Іван Волянський
Іван Сенишин
Йосип Олеськів
Іван Пилипівський

 

2. Підготуйте розповідь на тему «Розвиток трудової міграції українців до Америки середини ХХ- ХХІ ст».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                             Додатки

 

 

 

 

 

 

№ 1. Українські переселенці у США, штат Північна Дакота, кінець XIX ст.

 

 

 

№ 2. Одні з перших українських емігрантів до Америки – баптисти І.Сипченко, Г.Кузений, І.Юхимів та Ю.Сич.

 

 

 

 

 

 

 

№ 3. Група українських вуглекопів у Канаді 1904 р.

 

 

 

№ 4. Емігранти з України за роботою у полі. Канада 1904 р.

 

 

 

 

 

 

 

            
№5. Агапій Гончаренко.       № 6 Стефан Сотер Ортинський.

 

 

№ 7. Никита Будка.