Віршована казка "Переможна пісня роду"

Переможна пісня роду

Край лісу, біля потічка,

в кущі калини, на гіллі низенько,

змостив гніздечко вільний птах –

співучий красномовний Соловейко.

Співав про рідний ліс і про струмок,

і про омріяне кохання,

з вечірньої години пісня та

лунала аж до самого світання.

Ту пісню було чутно на весь ліс,

водичка в потічку під звуки хлюпотіла,

підспівувало сонечко з небес,

до Соловейка пташка прилетіла.

Разом у парі стали проживати,

з’явились незабаром пташенята,

від щастя Соловейко все співав

і про родину дуже добре дбав.

Як стали ті малята підростати,

батьки навчили їх літати,

а головне – по-солов’їному співати.

Любили дітки і батьків, і ріднеє гніздечко,

сусідів шанували тих, хто далі,

й тих, хто недалечко.

Калинонька з гніздечком солов’їв

пишніше розквітала,

і слава про пташиний рід

далеко за ліском уже лунала.

В старому лісі, що неподалік,

жив Яструб на сосні високій,

коли почув він солов’їний спів,

від заздрощів і злості втратив спокій.

Вважав себе найголовнішим між птахів,

і не лише в своєму лісі,

пташками керувати він хотів

у себе і в лісах сусідських.

Спів солов’їний дуже дратував

підступного старого хижака,

від жадібності Яструб зазіхав

на те гніздечко біля потічка.

Пташки про намір хижака

з давніх-давен ще добре знали,

тому в гніздечку пташенят,

як лиш могли, оберігали.

А Яструб між густими хащами літав,

щоб дрібне птаство вполювати,

потужні крила, гострі кігті мав

та хист зненацька нападати.

Раз Соловейко полетів поживу здобувати,

сім’я лишилась у гніздечку: діти і їх мати.

Усе це бачив Яструб з висоти,

надумав солов’їний рід зі світу він звести.

Зібрав велику хижу зграю,

що пазурі вогненні й крила сильні має,

на ту калину, що в сусідському ліску,

миттєво налетіли й гніздечко Солов’я спалили.

Ще догорала в полум’ї  калина,

як Соловейко прилетів, щоб врятувать родину.

В вогні загинула уся пташиная сім’я,

і наостанок було чути прощальну пісню Солов’я.

Інші пернаті від біди

в чужі незвідані ліси тікали,

вмиваючись солоними слізьми,

рідні домівки залишали.

Після нашестя хижаків

всю землю попелом укрило.

І не виходило вже сонце із-за хмар,

а небо від журби аж потемніло.

А Яструб ненажерливий сміявся,

з сосни високої все споглядав,

про те, що буде він покараний, не сподівався,

самовдоволений не думав, не гадав.

Аж тут із попелу золотокрилий птах з'явився,

здійнявся вгору, сонцем засіяв,

то Соловейко в Фенікса переродився,

і час відплати ворогу настав.

Розправивши могутні крила,

узявши силу сонця і небес,

він пролетів над старим лісом,

і Яструб вмить навіки щез.

Ударив грім, розпочалася злива,

весь попіл із землі начисто змила,

всміхнулось сонце, кинуло проміння,

і ожило калиноньки коріння.

А Фенікс - птах літав над краєм,

пір’їнки розсипав червоно-золотаві,

і там, де падали вони, дерева проростали,

з чужих земель пташки додому повертали.

Як пишний цвіт вкрив віття на калині,

в ліску знов задзвеніли трелі солов’їні.

І неймовірна радість край той охопила,

бо рідна мова – то є роду сила!

Хай кожен, як цю казку прочитає,

на все життя запам’ятає:

того, хто вміє мову й рідний край оберігати,

нікому і ніколи не здолати!