Авторське оповідання "Згадка про забуте життя"

Ельвіра Чечель, 2020р.

 

Згадка  про забуте життя

 

Оповідання

 

- Агов, хто-небудь, викличте швидку допомогу! Дівчині стало погано! Гей, люди! Питання життя і смерті! - кричав незнайомець людям, які проходили повз із кам’яними обличчями або дивилися із широко розплющеними очима на лежачу на підлозі дівчину й чоловіка у відчаї, як на якусь прем’єру нової вистави.

Один хлопець із громади людей все ж таки зателефонував до лікарні й повідомив, що на сто шістнадцятій стріт Стейшн дівчина, якій приблизно двадцять років, знепритомніла й досі не отямилась. Карета швидкої допомоги прибула через п’ятнадцять хвилин після виклику і відвезла Дженнет до лікарні Маунт-Синай. У цей же час Дженнет, тобто вона, але у формі нематеріальної субстанції, бачила все і не розуміла, що з нею трапилося і чому люди не чують її слів. Під час намагань лікарів у кареті швидкої допомоги покращити стан хворої, підвищити її пульс Дженнет сиділа поряд зі своєю фізичною оболонкою й думала, що з нею буде далі, чи саме ось так має закінчитися її нікчемне життя без батьківських повчань і постійних зауважень, без сестри, яку батьки ледве не на руках носять, її , Дженнет, терпіти не можуть. У кареті швидкої стан Дженнет підтримували в стабільному стані й довезли без будь-яких пригод на дорозі. Після довезення до пункту призначення, лікарні Маунт-Синай, дівчину поклали на каталку і з неймовірною швидкістю почали готувати до операції у кардіохірургічному відділенні. Операція на серці пройшла успішно. Батьки і сестра Дженнет за дверима операційної чекали, що скаже лікар. Дженет, не дивлячись на родичів, почала розмову з собою:

- Навіщо вони приїхали до мене? Їх власне его вже втратило силу над ними?! Можливо, Кейт стала не такою ж доброю, працьовитою, комунікабельною, як була колись?! Я думала, вони знають, що я саме їх не хочу бачити у власному житті, більше ніколи після випускного вечора.

- Агов, Дженнет! Я ж не помилилась начебто?!

- Ти хто така? І звідки ти знаєш моє ім’я? І чому мене ніхто не бачить, і тільки ти зараз мене  помітила?

- Гей, зачекай, зачекай! Я не встигаю відповідати на твої запитання. Прошу вас представити себе. Мене звати Люсі Вінс. Я знаю твоє ім’я, тому що  почула його від лікаря, який мить тому прооперував тебе. Бачу тебе, бо я також привид. Ти ще не є справжнім привидом, але приблизно через двадцять років будеш ним.

- Агов, мені тільки  двадцять один рік.

- Ой, вибач. Я не знала! Чесно! Просто тобі треба змінити гардероб, зачіску, макіяж, зробити хоч якийсь манікюр і сходити до гарного косметолога за бажанням. Ти можеш повернутися у своє тіло, якщо цього дійсно  захочеш, тому що ти, Дженнет,  маєш усі шанси бути живою, а ось я не мала жодного.

-Добре. А чому ти мені про це говориш? Ти вважаєш, що я  маю такий вигляд через мій внутрішній стан?

-Я хотіла підбадьорити та допомогти тобі. Я не мала наміру тебе образити! Розумієш, твоє становище мені дуже знайоме.

- Про яке становище ти говориш?

- Про родину: батьків, сестер, братів і тому подібне. Твій погляд видав тебе. Мої батьки також безперервно повчали  і контролювали мене, але я вирішила збунтувати і пішла в коледж, який знаходиться далеко від мого дому, тому я зосталася без вічного і нестерпного контролю в особистому житті, хоча і ненадовго. Давай я допоможу тобі, а ти — мені. Згода?

- І що мені може запропонувати привид мертвої дівчини, блукаючої у стінах лікарні?

- Я можу зробити так, щоб твоя “люба” сім’я не заходила до твоєї палати до того моменту,  як ти не вийдеш із цих стін. Ну як тобі мій план?

- Божевільний план. Але чи маю я кращий варіант?! Я згодна! - сказала Дженнет, потиснувши руку Люсі.

Дженнет ще раз подивилася на Люсі й кивнула їй  на знак прощання. І майже відразу направилася до своєї палати. Дженнет ледве розплющила свої очі, вони здавалися такими важкими, немов кожна з повік важила тонну. Медсестра, побачивши, що дівчина прийшла до тями, повідомила лікарю пацієнтки. Зайшовши до палати  №5, лікар підійшов до ліжка хворої:

- Ну, що ж , Дженнет Астор, як ви себе почуваєте? Оцініть свій біль, якщо ж вас щось турбує, від одного до десяти.

- Думаю, що я цілком у повному порядку, окрім того, що в мене трохи болить серце. Це повноцінна двійка!

- Ну, добре. Це притаманне людям, які перенесли важку операцію, особливо на серці. Відпочивайте, не хвилюйтеся через ваш стан. Усе минеться дуже швидко. Ви навіть не встигнете помітити, як уже виписуватиметесь із цієї лікарні. Бажаю скорішого одужання!

- До зустрічі, лікарю Вудс! - промовила Дженнет услід лікареві, що виходив із палати, зачиняючи за собою двері.

- Нарешті він пішов! Показує, який він привітний, але якщо б була однією із знедолених, то він би й оком не моргнув, як я  померла б тут, на кушетці. Такий дивний сон сьогодні був. Треба перестати дивитися ті дурні серіали, бо всяка бридня сниться, а потім не зрозумієш, чи реальний, чи не реальний світ це був.

- Ого, а я не думала, що ти розмовляєш із собою так часто. Тобі краще б поспілкуватися з реальними і живими людьми, - з широкою посмішкою на все обличчя сказала Люсі, лежачи на ліжку поряд із Дженнет.

- Значить, це все-таки був не сон! А я уже почала вважати, що  починаю божеволіти. Хоча, може, я вже божевільна й розмовляю сама із собою?

- Не хочу перебивати хід твоїх досить цікавих припущень. Але запитаю у тебе, чи пам’ятаєш, що вчора я тобі сказала?

- Звісно ж, пам’ятаю.  Ти сказала, щоб я забрала твій щоденник в архіві лікарні. От тільки я не розумію, чому ти не можеш забрати його сама.

- Бо привиди не можуть доторкнутися до тих речей, які пов’язані з ними.

- А що будемо робити після того як я доставлю його тобі, якщо ти не можеш його взяти чи доторкнутися до нього?

- Не знаю. Може, ти мені допоможеш із цією авантюрою?

- О, ні. Я не просилася допомагати привиду та ще й досить ненадійному.

- Ну, будь ласка. Я обіцяю, що все це займе в тебе найменшу частину твого нікчемного життя. Згода?

- Я погоджуся, тільки якщо ти будеш слідувати моїм правилам. Ну, що ж домовились?

- Гаразд. Я сподіваюсь, що ти не будеш наглядати за мною, як орел за кроликом?! Привиди також мають приватне життя.

- Навіщо мені здалися подробиці ще й твого життя, мені свого цілком вистачає.

Після останніх слів до палати зайшла медсестра й  сказала, що вона буде міняти крапельницю.

- Я зникаю звідси. Все. До зустрічі. Не забудь про щоденник.

Два тижні для Дженнет проминули непомітно. Вона відпочивала у своїй палаті, дивлячись телевізор або проводячи свій вільний час за сидінням у соцмережах. Люсі не відвідувала більше її за час перебування в лікарні. І тільки в день виписування з лікарні Маунт-Синай Люсі Вінс з’явилася перед Дженнет.

- Вітаю з вивільненням із цієї в’язниці для тимчасово хворих і немічних людей! Я сподіваюся, що ти готова до пошуку в архіві лікарні мого щоденника. Якщо тобі щось потрібно, ти можеш звернутися до мене!

- Дякую за привітання! Я не знаю чи готова, але чим скоріше я це зроблю, тим швидше  забуду про всю цю ситуацію, як про дивний і страшний сон.

- Ти можеш не поспішати, якщо не хочеш чи не можеш.

- Ні, я цілком готова. Отож, партнере, до справи!

- Ходімо, щоб твій запал передчасно не вичерпався. Тільки не хвилюйся,  я покажу   шлях  до архіву.

Після того як Дженнет та Люсі перейшли з одного корпусу до сусіднього й піднялися сходами на другий поверх, вони підійшли до кабінету № 149.

- Отже, я заходжу!

- Зачекай! Ти ж начебто розумна дівчина?! Треба вимкнути камери відеоспостереження та подивитися, чи всі вийшли на обід, та відкрити двері для тебе, оскільки крізь стіни проходити ти ще не навчилася.

- Добре! Буду чекати.

- Все, готово! Не стій, бо не встигнеш, оскільки всі повернуться до того як ти встигнеш знайти та прибрати до рук мій щоденник у цьому розсаднику пилу та в пеклі для алергіків. Швидше, відчиняй двері!

- Зачекай, зачекай. Не бентежся, будь ласка, бо точно нічого не встигнемо зробити!

- Агов, відчиняй двері й нашвидку заходь до архіву! Годі стояти й дивитися на двері, неначе вони зроблені із чистого золота. Якщо тобі це допоможе, то  на нижній поличці з літерою “Л”.

Дженнет, увійшовши до приміщення архіву, направилася до полиць із літерою “Л”. Обережно гортала формуляри та деякі особисті документи пацієнтів лікарні.

- Ось, знайшла! - викрикнула Дженнет, піднявши щоденник Люсі вгору.

- Годі репетувати, бо скличеш адміністрацію лікарні та при можливості представників органів  державної влади.

- Ходімо звідси?! Не забудь зачинити двері на ключ та ввімкнути відеокамери знову, коли будеш переміщатися до виходу.

Дженнет поспіхом вийшла із зали архіву, спостерігаючи краєм ока за Люсі, яка вмикала камери й робила все можливе, щоб ніхто не зміг помітити їхнього маленького правопорушення. І Дженнет, і Люсі квапливо пройшли до зали очікування, де змогли перехопити подих.

- Хоч я вже не жива в фізичному плані, але думала, що помру, вмикаючи та вимикаючи відеокамери. А ти не знаєш часом про задишку в привидів, бо в мене таке відчуття, яке схоже з почуванням на екзаменах, до яких ти не був заздалегідь підготовленим.

- Та й не кажи! Я ледь Богу душу не віддала! Тепер, напевне, у мене до кінця дня від переляку і напруги будуть трястися руки. Давай зараз вирішимо, що будемо робити з твоїм щоденником, бо я хочу бути впевненою у своїх діях.

- Гаразд, але я не впевнена, що результат моїх довготривалих роздумів тобі буде до вподоби.

- І що ж саме мені не має сподобатися?

- Мені скоріш за все доведеться працювати з напарником, а ти мій єдиний шанс.

- Зрозуміло... Я не знаю, що й сказати на це. Я тобі можу подати свою руку допомоги тільки за умови, що місія допомоги  протриває щонайбільше місяць і ти не будеш мене відволікати від екзаменів та сесій. Ну, і як тобі мої вимоги?

- Я ладна прийняти будь-які примхи вередливої дівчини, яка вчасно не встигла подорослішати, й буде весь свій вільний час проводити, читаючи та вивчаючи книжки й конспекти з лекцій.

- Чому ти вирішила, що весь мій вільний час займає тільки одне-єдине навчання?! Я маю достатньо друзів в університеті, з якими регулярно спілкуюсь.

- Скажи тоді мені, чому твої друзі не навідували тебе в лікарні? Вони повинні були знати, що з тобою трапилося і про твоє перебування в лікарні Маунт-Синай.

- Добре, я здаюсь. У мене немає жодного друга, і мій час займає не тільки навчання, як зазначала, а й перегляд телесеріалів чи кінофільмів.

- Схоже, з соціальним саморозвитком у тебе  дуже погані справи. Якщо ж ти не заперечуєш, то я б могла тобі із цим допомогти.

- Гірше вже не буде... Отож я згодна щодо твоєї допомоги в моїй адаптації у суспільстві.

Після цього Дженнет направилася до своєї уже колишньої палати, щоб забрати речі та виписатися з лікарні швидше. Вона поклала майже одразу щоденник униз свого рюкзака й почала чекати лікаря. Через певний час Дженнет уже виходила з лікарні й шукала найближчу автобусну зупинку, щоб доїхати до своєї маленької квартирки, котру вона знімала третій рік.

- Ну, нарешті! Я удома!- з умиротвореним відчуттям викрикнула дівчина.

- Я думаю, що твій крик крізь ці тоненькі стіни всі твої сусіди почули. Знаєш, хоча твій дім і не схожий на великий замок, тут доволі затишно.

- І знову ти! Я ж хотіла відпочити хоча б на три години від тебе і твого набридливого для моїх вух голосу.

- Потім будеш відпочивати! А зараз тобі краще розкласти рюкзак і витягти мій щоденник.

-А щодо моєї  адаптації серед людей ти не забула?

- Спробуй забути таке! Тобі слід розпочинати першою діалоги, а якщо людина не хоче спілкуватися з тобою, намагайся не нервувати її своєю присутністю. А найкращий спосіб — це взяти мене до університету.

- Тоді завтра я і візьму твій щоденник. Тільки не розумію, чому ти ще досі блукаєш по землі.

- У всіх є свої незавершені справи, тому ті, хто не встиг зробити те, що вони найбільше бажали, зостаються тут здійснювати те, що не було зроблене за життя.

- Ну, а як мені зрозуміти, якими були твої так звані “незавершені справи”?

- Могла й здогадатися при бажанні! Всі мої хотіння записані в щоденнику.

- Тепер я зрозуміла, чому ти, як квочка, тріпотіла над своїм “щоденником”.

Наступного дня Дженнет поклала у свій рюкзак щоденник Люсі, поспіхом поснідавши бутербродами і чашкою чаю, вибігла на автобусну зупинку, яка знаходилася поруч із багатоповерхівкою, у якій можна було розгледіти маленьке віконечко квартирки Дженнет. Застрибнувши в автобус, Дженнет заплатила за проїзд та сіла на вільне місце. Вона вийшла на зупинці, що була розміщена поблизу станції метро.

Придбавши квиток на швидкісний потяг, вона побігла до зупинки, де він проїжджав. Після того як дівчина дійшла до студмістечка, вона попрямувала до головного корпусу свого університету. Забігши в кабінет, вона сіла у другому ряду парт, щоб було добре чути викладача і конспектувати потрібну їй інформацію. Наступний день почався так само, але коли вона заходила до кабінету, побачила Люсі, яка махала їй рукою із середніх рядів парт.

- Агов! Іди сюди! Ти ж хочеш отримати нових живих друзів, а не привидів та іншої нечисті замість них?!

Після почутих слів Дженнет попрямувала туди, де сиділа Люсі. Наступну пару Дженнет намагалася контактувати з одногрупниками, але в неї це виходило не дуже добре, хоча відбувався певний прогрес у її соціальних навичках та досвіді. З кожним днем Дженнет все більше й більше спілкувалася з різними особами. Одного дня після тривалих намагань знайти друзів в університеті Дженнет із щасливим вереском вбігла в квартиру, де на ліжку влаштувалася Люсі.

- Люсі, ти не повіриш! У мене завтра буде справжня вечірка з моїми новими друзями!

- Нарешті, гидке каченя стало прекрасним лебедем! Ну, і скільки твоїх товаришів завітає до нас завтра? Скажи хоча б, як їх звати?

- Усього буде десять моїх найближчих приятелів: Сара, Бен, Остін, Крісті, Лора, Мері, Джастін, Шелдон, Маргарет, Хлоя. Оскільки вже завтра буде вечірка, то ти б не могла мені трішки допомогти з організацією свята й веселощів, будь ласка, прошу, бо я не встигну сама все підготувати?

- Добре, але якщо мені ви будете заважати чи вся оця вечірка почне мене дратувати, то краще тобі їх випровадити до того моменту, як я почну проявляти своє невдоволення.

- Гаразд! Як там твої справи із виконанням своїх бажаних і божевільних ідей самовираження, не здійснених ще за життя?

- Я майже дісталася останнього пункту своїх забаганок. - Постривай, що це тільки що було? - скрикнула Люсі, не відриваючи очей від свого  щоденника.

- Що сталося? Що остання дія складна для втілення в життя?

- Гірше! Замість останнього пункту з’явився інший. І тут говориться: «Знайти вбивцю!!!”

- Що? Тебе вбили? Як? У палаті лікарні?

- Скоріш за все, що так. Я пам’ятаю, як почала приходити до тями, але в той самий час, коли я побачила, що хтось біля мого ліжка стояв і споглядав за мною,ось так і заснула не пробуджуючись. Наступного ж ранку моє бездиханне тіло знайшла медсестра і покликала санітарів, бо допомогти мені уже не могла нічим. Лікар визначив, що я була отруєна шляхом уведення в крапельницю токсину ботулізму.

- Це може означати тільки одне, що це міг бути той, хто гарно спеціалізується на фармації і має доступ до небезпечних речовин.

Цілий день Дженнет шукала будь-яку інформацію про людей, які мають доступ до отруйних субстанцій і про продаж в інтернет-магазинах  та в інших місцях, де можна придбати все, що заманеться нелегальним шляхом. Люсі не могла прийти до тями і весь час намагалася згадати хоча б ще якусь деталь, але все було марним. Прокинувшись о сьомій ранку, Дженнет знову взялася за пошуки додаткової інформації про список відвідувачів палати, в якій сталося вбивство. Все ж таки довготривала наполеглива праця принесла свої плоди.

- Агов, Люсі, у мене є відео з камери  лікарні Маунт-Синай, отже, ми швидко можемо визначити, хто ж був тим, хто є справжнім убивцею.

- Це чудово, але я вважаю, що з цього ми багато не візьмемо. У мене з’явилися деякі  хвилюючі припущення щодо нашого злочинця. Ти ж пам’ятаєш, що я приїхала в Нью-Йорк, утікши від цілковитого контролю батьків, тому мені довелося влаштуватися на роботу, щоб самостійно платити за своє навчання в університеті. Я працювала фрілансером, писала статті про найважливіші та актуальні події у місті, тому в мене було занадто багато неприятелів. Мабуть, моя смерть була пов’язана з  останньою справою.

- І хто ж був причетний до справи, за яку ти взялася?

- Там фігурували дуже відомі особи міста та країни.

- Схоже, що корупція. Ти пам’ятаєш  імена причетних у грошових махінаціях чи ні?

- Таке відчуття, неначе в мене часткова амнезія й дуже тяжко згадати останній рік свого життя як людини. Я ледве згадала, де я знаходжуся, де жила, працювала, навчалася і чому переїхала в це місто. Ну, я відчуваю усім своїм нутром, що це було в рідному містечку, про те, саме яким чином Ессекс має відношення до  мого журналістського розслідування,  не маю жодного уявлення.

- Отже, ти хочеш сказати, що нам потрібно відправитися до Ессекса? Якщо так, то треба зараз же замовити квитки на літак до Монтпілієра, а потім звідти рушити до Ессекса автостопом.

- Усе ти правильно розумієш, проте не забувай, що ти платиш тільки за себе одну, оскільки всі інші мене не побачать. Чого стоїш?! Замовляй скоріше квитки в обидві сторони!

- Зачекай... Готово! У понеділок, о сьомій годині ранку, буде відправлення літака до Монтпілієра. Мені зостається тільки скласти одяг до валізи... - позіхаючи від утоми, промовила Дженнет. Через десять хвилин було  спаковано старенький чемодан дівчини.

- Добраніч! Побачимося вранці завтрашнього дня.

- До завтра! Спробую не турбувати тебе.

За три години до вильоту  Дженнет прокинулася й нашвидкуруч одягла джинси й футболку.

- Дженн, ти вже готова? Ого, ти вже одяглася?! Гаразд, тоді бери свою валізу й рушаймо до аеропорту.

- Зачекай! Не жени коней! Я ще не встигла поснідати й замовити таксі.

- Тоді тобі краще б поспішити. Не забувай, що в аеропорту ти маєш пройти перевірку багажу на наявність заборонених предметів та речовин. Агов, а ти не забула покласти в сумку документи? Бо якщо ж ти все-таки забула це зробити, то краще поклади документи в те місце, про яке ти не забудеш згодом.

- Я ще вчора їх поклала у свій рюкзак. Не хвилюйся. Якщо ми будемо запізнюватися, то я зателефоную до адміністрації аеропорту й повідомлю про таку ситуацію. Коли пасажири літака трохи запізнюються й повідомляють про це, літак затримується до того моменту, доти ті, хто спізнилися, не займуть свої місця.

- Ну, тоді поснідай! Сподіваюсь, що ти постараєшся не поперхнутися під час сніданку.

- Не нервуй! Але якщо будеш накручувати себе й тим самим турбувати мене, то все можливе.

Через десять хвилин Дженнет зачиняла квартиру й поспіхом викликала таксі до свого будинку. Авто швидко приїхало. Вона поклала в багажник автомобіля свій чемоданчик. Згодом  таксі рушило до аеропорту без будь-яких пригод на дорозі та приїхало на парковку біля аеропорту. Усі перехожі бачили тільки одну дівчину, що виходила з автомобіля та прямувала прямо до будівлі аеропорту, хоча насправді Дженнет ішла разом із ще однією особою жіночої статі, невидимої для очей звичної людини. Дженнет намагалася поводити себе так, ніби вона була одна, щоб не викликати небажані підозри. Тому дівчина не розмовляла з примарою, щоб не лякати та не чудувати оточуючих. Трохи постоявши у невеликій черзі, Дженнет швидко пройшла перевірку на наявність сторонніх речовин у багажі та одязі й направилася до свого пасажирського літака. Цей політ далеко нічим не відрізнявся від  звичного для Дженнет, окрім того, що вона намагалася не дивитися туди, де знаходилася Люсі, та не коментувати її поведінку. До речі, Люсі завжди боялася літати і в неї інколи  траплялися жахливі паніки від хвилювання та переляку.  Для Дженнет не реагувати на поведінку Люсі було дуже тяжким випробовуванням, оскільки Люсі почала істерику на літаку через сильне відчуття страху перед польотом, хоча розуміла, що саме для неї це вже не страшно. На диво, політ швидко й успішно здійснив посадку в Монтпілієрі. Після прибуття до аеропорту Дженнет направилася шукати транспорт, яким можна було б поїхати з аеропорту до міста, а там шукати автобуси для подальшої подорожі. Дженнет знайшла автобус, котрий їхав саме до Ессекса, потрібного кінцевого місця прибуття. Через шість годин автобус довіз Дженнет до рідного міста Люсі. Ессекс має свої пам’ятки, атракціони, вулиці та будинки. Під час блуканини по вулицях Ессекса Люсі наштовхнулася на хлопця, який зразу ж здався їй знайомим.

- Леонарде?! Це ти?! О Боже, як я могла забути про тебе?! Ти ж... - глянувши на підлогу і зрозумівши, що коханий не чує її слів, сказала Люсі з сумною посмішкою на обличчі та сльозами в очах.

- Алло, Пенні! Це я, Леонард. Я б хотів неодмінно зайти до тебе! Так. Я розумію, що нам не варто часто зустрічатися, щоб не викликати зайвих підозр! Але я вважаю, що це варто того, - із нестриманим поспіхом швидко промовив хлопець і швидко пішов іншою вулицею містечка, звернувши за ріг найближчого будинку.

Люсі почала слідувати за Леонардом Бернсом, а Дженнет загубила її із поля зору. Люсі йшла за хлопцем, розглядаючи будівлі, паркани, дерева, електропроводи та інші найменші деталі життя цього дивовижного містечка.  Звернувши вліво на вузьку доріжку, Леонард відкрив дверцята ганку та зайшов у двір, маленький похмурий, що всередині викликав певні відчуття у Люсі.  Привид швидко опинився в раніше знайомому будинку Пенні Дарк.

- Пенні... Пенні? Хто ж ти така? Чому я не можу згадати, що ти з себе представляєш?!

- Агов, Леонарде! Я тут! Поверни свою голову в мій бік, будь ласка! Так, про що ти хотіла поговорити зі  мною?

- Декілька днів тому із архіву Маунт-Синай було викрадено  щоденник Люсі. Тільки я не розумію, для кого саме це стало потрібним?! Якщо хто-небудь дізнається, що сталося із Люсі, то можна не  чекати всемогутнього прощення. Це ж ми винні! Ти — провинник у всьому цьому хаосі! Я не стерплю такого життя і розповім про свою та твою причетність до скоєння злочину.

- Не гарячкую! Тихіше, тихіше... Якщо це, що ти щойно сказав, не результат істерики, а голос твого здорового глузду, то я тобі, хлопчику, скажу, що тобі не “поздоровиться”, якщо ти вирішив збунтувати проти своїх. Чи ти забув, що навіть не я тут головна, а є ті люди, які контролюють мої дії, а тільки потім я твої. Якщо ти розкажеш про все поліції, то скоріш за все ти сядеш за грати, ніж я чи моє керівництво будемо нести кримінальну відповідальність. Чи ти забув нашу угоду? Більше не хвилюєшся через своїх матір та сестричку?

- Не смій мені погрожувати! І якщо з ними щось станеться, то...

- Ти заплачеш, будучи під арештом у в’язниці, чи помреш як і Люсі, якщо схочеш розповісти все поліції.

          - Ти погрожуєш?! Думаєш, я не записав нашу розмову на телефон?! До зустрічі у в’язниці! Сподіваюсь, що всі твої керівники також сидітимуть за ґратами! - голосно вигукнувши і гупнувши дверима, вийшов з будинку хлопчина із божевільно радісним обличчям.

Люсі ще досі була в будинку колишньої подруги й  чула розмову Пенні з тими, хто замовив її убивство.

- Пенні, як ти могла?! Ти ж була для мене, немов сестра! Значить, ти також причетна?! Гаразд... Тепер я розумію, що всі мені брехали, навіть ти... Сподіваюся, що ти жалкуєш про зроблене. Я все згадала, а краще б нічого не пам’ятала, щоб розчаровуватися в рідних.

Після цих слів Люсі опинилася перед Дженнет, хоча не пам’ятала, як вона перемістилася туди, де зараз же стояла. Їй хотілося плакати, ламати все, бігати, та в неї все боліло всередині, немов вимерло, а потім ожило. Дівчата мовчки поверталися назад додому. Люсі розуміла, що їй потрібно все розповісти Дженнет та поліції. Через день Дженнет пішла до відділку поліції із заявою про повторне засідання суду. Оскільки у Дженнет були всі докази, які б підтверджували вину злочинців  та  Леонард зізнався у скоєнні злочину, то  засідання суду не забарилося. Дженнет найняла гарного адвоката Леонарду, який допоміг хлопцеві отримати невеликий, порівняно з іншими причетними, строк. Депутатів та інших державних службовців, винних  у смерті Люсі та корупції, було заарештовано із вилученням майна. Пенні було довічно ув’язнено, оскільки дізналися, що вона була причетною до багатьох убивств. Хоча Пенні розповіла про всіх своїх замовників вищого округу, проте умови її ув’язнення не змінилися. Люсі була спокійною, що її убивці отримали по заслузі. Дженнет здобула вищу освіту та переїхала до Вашингтона, де зараз і працює чиновником.

Але пам’ятайте, що історія ніколи не закінчується, оскільки вона змінюється щодня, щогодини, щохвилини та щосекунди...