Елементи народної обрядовості у творах українських письменників

Елементи народної обрядовості у творах українських письменників Із зародженням нової української літератури письменники почали широко використовувати у своїх творах елементи родинної обрядовості. Найперше це виявилося у драматургії, зокрема у драмах І. Котляревського «Наталка Полтавка», Г. Квітки-Основ'яненка «Сватання на Гончарівці», п'єсі Т. Шевченка «Назар Стодоля», в яких даються розгорнуті картини весільного обряду чи його етапів (сватання, заручин). Згодом зображення обряду весілля з'являються у прозі: у повістях Г. Квітки-Основ'яненка «Маруся», «Козир-дівка», Т. Шевченка «Наймичка», оповіданні Марка Вовчка «Козачка», Ю. Федько-вича «Люба згуба», романі П. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні», поемі П. Куліша «Настуся». Мотиви весільної лірики використали В. Пачовський у віршах «Ведуть дружби до шлюбу...», «До вечері в шлюбнім строю» (збірка «Розсипані перли»), «Весілля» (збірка «На стоці гір»); В. Бобинський у вінку сонетів «Ніч кохання»; Б.-І. Антонич у поезіях «Весілля», «Весільне», «Весільна ніч».

Знаменита п’єса І. Котляревського «Наталка Полтавка» з’явилась у той період розвитку українського театру, коли його визначали як реалістично-побутовий з фольклорно-етнографічним забарвленням. У «Наталці Полтавці» немає жодного прямого посилання на святковий час дії, але є окремі елементи її розвитку, що вказують на це Святковий час як час дії стверджувався і одним із компонентів сюжету та композиції: рушники в будень Наталці не годилося подавати. І хоча в одній із ремарок сказано, що Терпилиха пряде, а Наталка шиє, проте це не більше, ніж сценічна заставка. Дія у п'єсі відбувається впродовж одного дня, а кульмінаційним моментом того дня є сватання і все, що навколо нього відбувається. Старостів же засилали якщо не в свято (виняток становили Різдво і піст), то просто в неділю. Не випадково в одній із народних пісень зазначено: «Ой дай, Боже, неділі діждати: Пошлю людей дівчину сватати».

У п’єсі “Назар Стодоля” Тарас Шевченко докладно описує обряд сватання. “Намагаючись підкреслити національний колорит звичаю сватання, Шевченко повністю наводить традиційну розмову старостів з батьками нареченої, де йдеться про мисливців – ловців-молодців, про мисливця-князя, про куницю-красну дівицю. Вся ця розмова свідчить про дотепність та поетичність народного гумору” . Ми бачимо повний опис сватання за народним звичаєм, коли після розмови із старостами батько звертався до дочки за згодою вступити у шлюб, але рішення, у даному випадку, приймає все ж таки сам.    "Назар  Стодоля" Обряд сватання у творчості Шевченка

У поемі «Наймичка» також кілька рядків присвячується сватанню: «Розпитали, порадились, Та й за старостами Пішов Марко. Вернулися Люде з рушниками, З святим хлібом обміненим. Панну у жупані, Таку кралю висватали, Що хоч за гетьмана, То не сором…»

  «Скрізь гармидер та реготня, В хаті і на дворі. І жолоби викотили З нової комори. Скрїзь порання: печуть, варять, Вимітають, миють…». Далі: «Розвернулося весілля. Музикам робота І підковам. Вареною Столи й лави миють» Цю поему Тарас Шевченко написав в 1845 році, тому ми впевнено можемо сказати, що на той період поширені були обряди: сватання, вінчання, випікання короваю, відзначання весілля з традиціним частуванням та танцями:

Неодноразово звертався Шевченко до весільної обрядовості українського народу, не лише, як поет та письменник, а також як художник. Зокрема, його відомий малюнок “Старости”, де зображено – обряд сватання, одна із складових частин українського весілля. Т.Г.Шевченко писав: ”Покохавшись літо чи то два…, парубок до дівчиного батька й матері посила старостів, людей добромовних і на таку річ дотепних. Коли батько і мати поблагословлять, то дівчина перев”язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці або крамну, або самодільну хустку”

«Через тиждень молодиці          Коровай місили          На хуторі. Старий батько          З усієї сили          З молодицями танцює,          Та двір вимітає, Та прохожих, проїжджачих У двір закликає, Та вареною частує, На весілля просить.» Другий найбільш стійкий та дуже важливий момент весільного ритуалу – це приготування обрядового хліба та печива. Черкащина розміщена в центральній частині України, саме тут проходить зона поширення коровайного обряду (його приготування та різноманітні сакральні дії). Знаходимо у Шевченка:

Знавець народних звичаїв та обрядів, які яскраво і правдиво описав у своїх творах. Повість «Маруся» Г. Квітки-Основ’яненки — це історія ідеалістичного кохання простих людей, які зуміли подолати труднощі на своєму шляху, але трагічна смерть Марусі, а згодом і Василя, перекреслила їхні долі. Оскільки в повісті йде мова про кохання і смерть, то й обряди, які детально описав письменник, — це обряди сватання, весілля, похорону. Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко  Повість «Маруся» вражає етнографічно-точним описом народних звичаїв, побуту селян. Це насамперед стосується весілля, на якому познайомилися Маруся й Василь. J дружки, і бояри, і старости, котрі діють на сторінках повісті, — це образи, які автор взяв із реального життя, А мова їх пересипана народнопоетичними висловами: приказками, прислів'ями, порівняннями: «Василечку, голубчику, соколику мій! Не випитуй же в мене, чи люблю я тебе; я сього тобі зроду не скажу, щоб ти не посміявся надо мною...» Так говорила Маруся до Василя, а той відповідав: «Марусенько, моя лебідочко, зірочко моя, рибочко, перепілочко!» Ці щирі слова закоханих зворушують читача, від них теплішає на душі. Письменник звертає пашу увагу на те, що прості люди здатні на високі почуття.

Повість «Маруся» вражає етнографічно-точним описом народних звичаїв, побуту селян. Це насамперед стосується весілля, на якому познайомилися Маруся й Василь. J дружки, і бояри, і старости, котрі діють на сторінках повісті, — це образи, які автор взяв із реального життя, А мова їх пересипана народнопоетичними висловами: приказками, прислів'ями, порівняннями: «Василечку, голубчику, соколику мій! Не випитуй же в мене, чи люблю я тебе; я сього тобі зроду не скажу, щоб ти не посміявся надо мною...» Так говорила Маруся до Василя, а той відповідав: «Марусенько, моя лебідочко, зірочко моя, рибочко, перепілочко!» Ці щирі слова закоханих зворушують читача, від них теплішає на душі. Письменник звертає пашу увагу на те, що прості люди здатні на високі почуття.

Сватання Марусі й Василя — ще один із обрядів, який детально відтворює цю українську традицію напередодні весілля: перед дверима тричі стукнуло по три рази, господарі запалили свічку, на стіл поставили хліб. А тоді проговорив Наум традиційні слова: «Коли добрі люди та з добрим словом, то просимо до господи». Обряд сватання витриманий письменником у дусі народнопоетичної творчості відповідно до традиції. Не можуть залишити байдужими читача плачі-голосіння батьків за дочкою, яка вмирає. Розчулений читач ніколи не зможе забути історію кохання Марусі й Василя. Отже, Г. Квітка-Основ'яненко зумів правдиво й реально відтворити побут, традиції і звичаї простих людей, показати, що й вони здатні на глибокі й сильні почуття. 

Цікаві описи сватання на Півдні дає Г.Ф.Квітка-Основяненко і в творах «Конотопська відьма» та «Сватання на Гончарівці»

Важливу роль у збиранні та вивченні весільної обрядововсті відіграли І. Франко («Нариси народної весільної обрядовості на Україні»)

Елементи народної обрядовості в сучасному житті