Ханс Крістіан Андерсен " Гидке каченя"

Гидке каченя Художник Сергій Олена

Біля старої садиби виріс такий великий лопух, що качці, яка висиджувала там яйця, він здавався густим лісом. «Кря–кря–кря», - вітала вона шістьох каченят, що вилуплювалися один за одним зі шкаралупок. Залишилося, останнє, сьоме яйце. Воно було великим, і качка думала, що з нього вилупиться справжній богатир.

Перевалюючись з лапи на лапу, мимо проходила стара гуска. Побачила вона те яйце, та й каже сміючись: «Ґа-ґа-ґа, це не качаче яйце! Воно більше схоже на індичаче чи страусове. Таке велике! Ти не висидиш його, облиш краще». І попрямувала до пташиного двору. «Ні, - подумала качка, - я так довго сиділа, що можу посидіти ще трішки».

Раптом яйце тріснуло і з нього з’явилося довгоочікуване пташеня. Воно було велике, сіре і ніби миршаве. - Яке гидке! – хором закрякали каченята, роздивляючись його зусібіч. - Сіре - тому, що довго сиділо у шкаралупці – пояснила стара качка, - Невдовзі воно стане таким, як усі інші, - і повела виводок на пташиний двір.

Мешканці пташиного двору - кури, гуси, індики - зібралися довкола гидкого каченяти і почали його дзьобати та штовхати. Дівчинка, що годувала птахів, також невдоволено стусонула його ногою. Наступного дня з каченям вирішив познайомитися місцевий кіт. Він підійшов і промуркотів: «Мняв, в житті не бачив такої потвори. З таким навіть розмовляти огидно».

Це вже було занадто! Бідолашне каченя перестрибнуло через огорожу і кинулося навтьоки… Дні ставали холоднішими, з дерев облітало останнє листя, а вітер у небі гнав сірі хмари. Каченятко притискалося до очерету, гадаючи, що той захистить його від поривів вітру.

Незабаром каченя опинилося на порозі маленької хатки. Людей там не було, тільки у кутку дрімав старий пес і поруч ходила велика біла курка. « Ко-ко-ко, це хто до нас завітав? Ніколи в житті не бачила такої потвори», - сказала курка. «Гав-гав-гав, - ліниво прогавкав пес, - можливо, він вміє нести яйця?» Але каченя не вміло нести яєць. І курка сказала йому: «Тоді геть звідси! Тут задарма не годують».

І знову каченя опинилося на вулиці. Падав мокрий сніг, від холоду бідолаха ледве пересував лапкам, він зовсім знесилився. Раптом сонячний промінь освітив озеро і каченя завмерло від здивування. На воді плавали надзвичайно красиві птахи. То були лебеді. О, які ж вони гарні! – подумало каченя, але наблизитися до них не наважилося. Лебеді полетіли, і каченя знову лишилося наодинці.

Озеро вкрила крига, і каченя підібрали місцеві дітлахи. Вони віднесли його додому, нагодували і почали гратися в мисливців. Але каченяті ця гра зовсім не сподобалася, воно ледве видерлося з дитячих рук і вилетіло у вікно.

Чимало горя випало на долю каченяти тієї суворої зими. Але прийшла весна. Сніг розтанув, засяяло сонце, а на блакитному плесі озера знову з’явилися прекрасні птахи. Каченя схилило голову і побачило у воді власне відображення - на нього дивилося не гидке каченя, а чудовий білий птах! Гидке каченя перетворилося на лебедя. Діти полюбили його, а люди, що годували птахів казали, що ніколи не бачили гарнішого птаха!