Навчально-наочний посібник «Про композиторів дітям»

 

 

 

 

 

 

 

Про

композиторів

дітям

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

 

Луї Клод Дакен . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3

Петро Ілліч Чайковський . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5

Сергій Васильович Рахманінов . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7

Клод Ашіль Дебюссі  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .  9

Крістоф Віллібальд Глюк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11

Микола Віталійович Лисенко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .  13

Модест Петрович Мусоргський  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15

Арам Ілліч Хачатурян  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .  17

Рейнгольд Моріцевич Глієр . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19

Микола Дмитрович Леонтович . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 21

Артемій Лук’янович Ведель . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .  23

Василь Олександрович Барвінський  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .  25

Едвард Бенджамін Бріттен  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .  27

Вольфганг Амадей Моцарт . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .  29

Людвіг ван Бетховен  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .  31

Семен Степанович Гулак-Артемовський  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .  33

Сергій Сергійович Прокоф’єв  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .  35

Скотт Джоплін  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 37

Список використаних джерел . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .  39

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Луї Клод

Дакен

 

(1694-1772)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Луї Клод Дакен –

французький композитор, органіст і клавесиніст,

віртуоз і блискучий імпровізатор.

Дакен дуже рано проявив музичні здібності.

В 6 років грав на клавесині перед  Людовіком XIV.

З 20 років служить органістом в церкві.

В 43 роки його призначають органістом королівської капели.

Пізніше органіст  в Соборі Парижської Богоматері в Парижі.

Автор п’єс для клавесину.

П’єса «Зозуля» збереглася в репертуарі сучасних піаністів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Петро Ілліч

Чайковський

(1840-1893)

 

 

 

 

Петро Ілліч Чайковський – один з найвідоміших російських композиторів. Народився він 25 квітня 1840 р. у Камсько-Воткінському заводі В’ятської губерні, в роди­ні гірничого інженера. Тяму­щість і вразливість вирізняли серед інших дітей маленького Петра, який за власним бажан­ням став учитися нарівні зі сво­їми братами і сестрами, коли йому не було ще й п’яти років. Батько називав його улюблен­цем усієї сім’ї. З раннього ди­тинства у хлопчика був потяг до гри на фортепіано, за яким він проводив своє дозвілля. У семи­літньому віці Петро записував уже свої дитячі враження. Не можна сказати, що музична атмосфера оточувала Чайковського ще з дитинства. Домашній ор­ган був першим відомим йому інструментом. Музичний слух і па­м’ять помітили в дитини рано.

В 1845 р. він почав учитися грі на фортепіано, а через три роки читав ноти не гірше за свою вчи­тельку. Через рік Чайковський грав на фортепіано, як дорослий. У 1859 р. він, закінчивши училище правознавства, почав працю­вати в департаменті Міністерства юстиції, але урядовця з нього не вийшло. У цей же час юнак вирішив вступити до Петербурзької консерваторії, не зважаючи на досить скептичне ставлення роди­чів до його наміру. Вчився Чайковський у класі теорії композиції професора М. І. Заремби, пізніше — у класі інструментування А.Г. Рубінштейна.

У 1865 р., закінчивши консерваторію на від­мінно, Чайковський залишився в ній професором і пробув на цій посаді дванадцять років; написав підручник «Керівництво до прак­тичного вивчення гармонії». Був відомий і як музичний критик, що виступав зі своїми статтями в московських газетах «Сучасний літопис» і «Російські відомості».

Восени 1869 р. Чайковський пише увертюру-фантазію «Ромео і Джульєтта», яка стала його першим вагомим внеском в історію мистецтва. Завдяки мільйонерці, пристрасній шанувальниці музики Н.Ф. фон Мекк, з якою Чайков­ський листувався, але ніколи не зустрічався, він зміг повністю присвятити себе музиці. Живучи в Західній Європі і в Росії, беручи активну участь у музичному житті сто­лиць (у 1885р. був обраний директором Російського музично­го товариства), Чайковський зажив сві­тової слави своєю різноманітною ком­позиторською діяль­ністю. Він часто гаст­ролював у Росії й за кордоном (у Німеччи­ні, Франції, Англії, Америці), диригуючи своїми операми і кон­цертами, що склада­лися з його творів. П. І. Чайковський є автором опери «Євгеній Онєгін» (1878), якій, разом з Шостою симфонією, написаною наприкінці життя, суди­лося увічнити його ім’я, опер «Орлеанська діва» (1879), «Мазепа» (1883), «Пікова дама» (1890), «Іоланта» (1891); балетів «Лебедине озеро» (1876), «Спляча красуня» (1889), «Лускунчик» (1892), сим­фоній, увертюр, камерних, вокальних та інших творів.

В останні роки життя композитор оселився в Клину. Тут збе­реглися його квартира зі всією обстановкою, а також архів компо­зитора, і зараз діє музей.

Концерт 16 жовтня 1893 р., де він уперше диригував своєю Шостою симфонією, був лебединою піснею музиканта. 25 жовтня він помер у Петербурзі і був похований в Олександро-Невській лаврі. Творчий доробок Чайковського мав величезний вплив на розвиток вітчизняної музики. Капітальною працею, що дає повну характеристику композитору, є «Життя Петра Ілліча Чайковського», складене його братом Модестом Іллічем Чайковським.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сергій Васильович Рахманінов

(1873-1943)

 

 

 

 

 

Сергій Васильович Рахманінов – російський композитор, диригент, піаніст.  Народився 1 квітня 1873 р. Любов до музики була сімейною особливістю Рахманінових. Дід, Аркадій Олександрович, виступав у добродійних концертах і в музичних салонах Тамбова, Москви, Петербурга, був знайомий з видатними музикантами свого часу. Батько, Василь Аркадійович, годинами міг імпровізувати за роялем, а мати, Любов Петрів­на, стала першою вчителькою музики свого сина. Під її керівниц­твом Сергій грав на роялі з чотирьох років, уже тоді показавши неабиякі здібності. Восьмилітнього Сергійка влаштували в Пе­тербурзьку консерваторію на молодше відділення. Потім він учився в Московській консерваторії.

29 травня 1892 р. Рахманінов закінчив консерваторію з Вели­кою золотою медаллю, і його ім’я було вписано на мармурову дош­ку в Малому залі консерваторії. Дипломною роботою молодого ком­позитора стала одноактна опера «Алеко», прем’єра якої відбулася у квітні 1893 р. у Великому театрі. Успіх «Алеко» допоміг Рахманінову посісти провідне місце в музичній Москві і повірити у свої сили. Він почав виступати з концертами в Москві та інших містах Росії.

У 1895 р., у віці двадцяти двох років, Рахманінов написав Пер­шу симфонію, над якою напружено працював близько восьми мі­сяців. У цей час Рахманінов одержав від відомого мецената Савви Мамонтова запрошення обійняти посаду диригента в його опер­ному театрі. Рахманінов з радістю прийняв цю пропозицію і з осені   1897 р. став другим диригентом у мамонтовському театрі.

Справжнього розквіту творчість Рахманінова досягла на початку XX ст. 27 жовтня 1901 р. на симфонічних зборах Філармонічного товариства в Москві прозвучав у авторському виконанні Другий фор­тепіанний концерт, що став шедевром світової концертної музики.

У 1904 р. Рахманінов прийняв запрошення посісти пост дири­гента Великого театру, де пропрацював два роки.

У 1906 – 1908 рр. Рахманінов жив то в Німеччині, то в Росії. За цей час він написав Другу симфонію, Сонату № 1 для фортепіано, 15 романсів, симфонічну поему «Острів мертвих». Не залишав ком­позитор і концертної діяльності, виступаючи як піаніст і диригент у країнах Європи й на батьківщині. У жовтні 1909 р. Рахманінов зро­бив першу гастрольну поїздку до Америки і Канади, де виступив із сольними фортепіанними концертами і як диригент, і як піаніст.

1909 – 1917 рр., що він їх прожив у Росії, були для Рахманінова останніми. Він зажив слави одного з найкращих піаністів сучас­ності.

Переїхавши до США, Рахманінов в основному займався виконавською діяльністю, яка досягла грандіозних масштабів. Наприклад, тільки в сезон 1921 –1922 рр. він дав 64 концерти, а вже наступного сезону – понад сімдесят!

У 1934 р. Рахманінов створив знамениту «Рапсодію на тему Паганіні», а потім написав і Третю симфонію.

У 1940 р. Рахманінов написав свій останній твір для оркест­ру – «Симфонічні танці», які вважав своїм кращим твором. Не­зважаючи на недугу, 68-річний композитор продовжував концер­тувати. В 1941 – 1942 рр. він виступав з концертами, збори від яких передавав на допомогу Радянській Армії.

Сергій Васильович Рахманінов помер 28 березня 1943 р. в Лос-Анджелесі, не доживши кількох днів до свого сімдесятиріччя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Клод Ашіль

Дебюссі

(1862–1918)

 

 

 

 

 

 

Клод Ашіль Дебюссі – французький композитор, піаніст, диригент, музичний критик,  основоположник музичного імпресіонізму. Дебюссі був не тільки одним з найзначніших французьких композиторів, але також однією з найзначніших фігур в музиці на рубежі XIX і XX століть; його музика є перехідною формою від пізньої романтичної музики до модернізму в музиці XX сторіччя.

Народився 22 серпня 1862 р. в передмісті Парижа Сен-Жермен. Його батьки – любили музику, але були далекі від справжнього професійного мистецтва. Випадкові музичні враження раннього дитинства мало сприяли художньому розвитку майбутнього композитора. Найяскравішими з них були рідкісні відвідування опери. Лише з дев’яти років Дебюссі почав навчатися грі на фортепіано. За наполяганням близькою їхній родині піаністки, яка розпізнає неабиякі здібності Клода, батьки віддали його в 1873 р. в Паризьку консерваторію.

Дарування Дебюссі розвивалося надзвичайно швидко. Вже в студентські роки його гра відрізнялася внутрішньої змістовністю, емоційністю, рідкісним розмаїттям і багатством звукової палітри. Але своєрідність його виконавського стилю, позбавленого модною зовнішньої віртуозності і блиску, не знайшло належного визнання ні у викладачів консерваторії, ні в однолітків. Вперше його талант був відзначений премією лише в 1877 р. за виконання сонати Шумана.

Після закінчення консерваторії отримав Римську премію (за кантату «Блудний син»), в 1885 – 1886 рр. як стипендіат жив у Римі.

Протягом 90-х років Дебюссі працював над своєю єдиною закінченою оперою «Пеллеас і Мелизанда».

В 1901 р. починається його діяльність професійного музичного критика.

Останнє десятиліття в житті Дебюссі відрізняється безперервної творчої та виконавської діяльністю аж до початку Першої світової війни.  Концертні поїздки в якості диригента в Австро-Угорщину принесли композиторові популярність за кордоном. Особливо тепло він був прийнятий в Росії в 1913 р.  Концерти в Петербурзі та Москві пройшли з великим успіхом. Особисте спілкування Дебюссі з багатьма російськими музикантами ще більше посилило його прихильність до російської музичної культури.

Особливо великі художні досягнення Дебюссі останнього десятиліття його життя у фортепіанній творчості: фортепіана сюїта «Дитячий куточок» – присвячений доньці, «Ящик з іграшками».

З 1915 р. композитор важко хворів, що також відбилося на творчості. До останніх днів життя – він помер 26 березня 1918 р. під час бомбардування Парижа німцями, – не дивлячись на важку хворобу, Дебюссі не припиняв своїх творчих пошуків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Крістоф Віллібальд

Глюк

(1714–1787)

 

 

 

 

 

 

Крістоф Віллібальд Глюк – німецький композитор, представник музичного класицизму. Народився в Ерасбасі (Баварія). У 1726 р. пішов у єзуїтську колегію в чеському місті Комотау, де він провчився 6 років і співав у хорі шкільної церкви. В ці роки Глюк оволодів грецькою й латинською мовами, ознайомився з античною літературою й поезією, що в класичну епоху було необхідно оперному композиторові, адже оперне мистецтво ґрунтувалося переважно на античній тематиці.

В 1746 р. Глюк переїжджає в Лондон. В Англії він написав опери-серіа «Артамена» й «Падіння гігантів».

Наступний важливий період у творчій діяльності Глюка пов’язаний з роботою в сфері французької комічної опери для французького театру у Відні, куди він переїхав після перебування в ряді інших країн. У Відні 1756 р. Глюк був нагороджений Орденом Золотої шпори, він отримав його від папи Бенедикта XIV.

5 жовтня 1762 р. у Відні була поставлена опера «Орфей» Глюка на текст Кальцабіджи. Ця опера вважається початком оперно-реформаторської діяльності композитора. Через п’ять років після «Орфея», 26 грудня 1767 р. там же, у Відні, відбулася перша постановка опери Глюка «Алкеста». В «Алкесті» композитор ще більш послідовно, ніж в «Орфеї» втілив свої музично-драматичні принципи. Живучи й працюючи в 60-і роки у Відні, Глюк відбив у своїй творчості особливості складного в цей період віденського класичного стилю.

У квітні 1774 р. в Парижі відбулася перша постановка нової опери Глюка «Іфігенія в Авліді», французьке лібрето якої написано Дю Рулле по трагедії Расіна тієї ж назви. Ця постановка викликала бурхливу реакцію в музичному світі.

Глюк є автором 107 опер, серед яких найвідоміші — «Орфей і Еврідіка», «Альцеста», «Іфігенія в Тавриді».

К.В. Глюк вважається реформатором оперного мистецтва, що відкрив нові шляхи розвитку жанру, наголосивши на важливості підпорядкування всіх засобів виразності єдиному драматургічному задуму. Глюк був різнобічно обдарованим музикантом – він грав на багатьох інструментах, співав, добре знав особливості балетного мистецтва. Разом з віденським балетмейстером і лібретистом Г. Анджоліні він створив і поставив на сцені кілька хореографічних драм. Глюк був також видатним оперним диригентом. Діяльність Глюка сприяла підвищенню рівня оперного виконавства, тому що композитор ставив перед артистами складні й відповідальні завдання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Микола Віталійович

Лисенко

(1842–1912)

 

 

 

Микола Віталійович Лисенко — славетний український композитор, засновник української класичної музики, диригент, піаніст, педагог. Народився Микола в с. Гриньки Полтавської губернії. Рід Лисенків походив із козацької старшини часів Богдана Хмельницького, засновником роду вважається легендарний козацький гайдамацький ватажок Вовгура Лис, сподвижник Максима Кривоноса. Батько М. Лисенка, Віталій Романович, був військовим, а на схилі віку, коли вийшов у відставку, займався етнографічними дослідженнями, гарно співав українські пісні, вправно добираючи акомпанемент на фортепіано.

Нащадок давнього шляхетського роду, Микола Лисенко поєднав у собі заповідану предками відданість національній ідеї та музичне обдарування. З дитячих років він полюбляв музику. Його мати була прихильницею європейської та російської класики. Помітивши музичні здібності сина, з 5 років почала вчити його гри на фортепіано. У 9 років Микола написав свій перший музичний твір – граційну «Польку», видану батьком у подарунок до дня народження сина. У 1855 р. Миколу віддали до привілейованого навчального за­кладу – до другої Харківської гімназії. У Харкові його вчив музиці відомий музикант. Невдовзі талановитий хлопець став популярним у місті піаністом, якого запрошували на вечори і бали, де він виконував п’єси Моцарта, Бетховена, Шопена, блискуче імпровізував на теми українських народних пісень.

Закінчивши гімназію, Лисенко вступив на природознавчий факультет Харківського універ­ситету. Але в 1860 р. через матеріальні ускладнення сім’я Лисенків переїхала до Києва і Микола разом зі своїм трою­рідним братом                  М. Старицьким перевівся до Київського університету. Його він закінчив на відмінно, а в 1865 р. навіть захистив дисертацію на тему «Розмноження нитчастих водоростей».

По закінченню університету після нетривалої служби в одній з канцелярій       М. Лисенко вирішує здобути вищу музичну освіту. На сімейній раді була обрана Лейпцизька консерваторія, що вважала­ся однією з кращих у Європі. Він легко вступив до неї в жовтні 1867 р. Вчителі у нього були дуже хороші, але навчання затьмарю­вали матеріальні нестатки. І тоді Лисенко приймає рішення – за­кінчити навчальний курс не за чотири, а за два роки. Таке суворе навчання невдовзі принесло свої плоди. Про Лисенка, як про бли­скучого піаніста, заговорили після концерту в Празі, де він грав варіації на тему українських народних пісень. Йому пророкували майбутнє піаніста-віртуоза, але його більше приваблювала твор­чість. Миколі Віталійовичу прислали зі Львова вірш Т.Г. Шевченка «Заповіт» з проханням покласти його на музику. Він досить швид­ко написав ноти для «Заповіту.

Коли Микола виріс і став відомим композитором, він працював майже в усіх музичних жанрах. У спадщині митця є опери «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч» та інші. Він започаткував жанр дитячої опери, написавши для дітей три музичні казки: «Коза-Дереза», «Пан Коцький», «Зима і весна». Протягом усього життя він збирав український пісенний фольклор, творчо застосовував його у власній музиці, сягнувши справжніх духовних вершин українського народу.

Постійна напружена робота, величезні навантаження, безпе­рервна громадська робота підірвали здоров’я великого компози­тора. Попри всі прикрощі Микола Віталійович працював до останнього дня. І 6 листопада 1912 р., так само як і в інші дні, він збирався на заняття до учнів. Але через раптовий серцевий напад його життя обірвалося. Похорон М.В. Лисенка зібрав десятки тисяч людей.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Модест Петрович

Мусоргський

(1839-1881)

 

 

 

 

Модест Петрович Мусоргський – російський композитор. На­родився в Псковській губернії в сім’ї небагатого поміщика. В дитинстві він навчався грі на фортепіано під керівництвом ма­тері, а після переїзду до Петербурга (1849) здобував музичну освіту у приватних викладачів. За сімейною традицією, батьки віддали сина в школу гвардійських підпрапорщиків, після закінчення якої Мусоргський став прапорщиком Преображенського полку.

У 1857 р. відбулося знайомство Модеста Петровича з А.С. Даргомижським і    М.О. Балакірєвим. Під керівництвом Балакірєва Мусоргський почав серйозно вивчати композицію, а в 1858 р. ви­йшов у відставку, щоб цілком присвятити себе музиці. У цей пері­од композитор став членом «Могучої кучки». Він випробовує себе в різних жанрах: фортепіанних і оркестрових п’єсах, хорових тво­рах, романсах, мріє написати музику до трагедії старогрецького драматурга Софокла «Цар Едіп».

У 1863 р. композитор взявся за створення опери «Саламбо» (за однойменним романом французького письменника Густава Флобера), а в 1868 р. — за оперу «Одруження» (на незмінений текст комедії М. В. Гоголя). Обидві роботи залишилися незавершени­ми, але підготували Мусоргського до створення опери «Борис Годунов» (1869), що стала значним явищем у російській музиці.

У 1872 р. композитор почав роботу над оперою «Хованщина», яку сам назвав «народною музичною драмою». Одночасно він писав твір зовсім іншого плану — лірико-комедійну оперу «Сорочинський ярмарок» за повістю М.В. Гоголя (залишилася незакінченою).

Мусоргський звертався і до інших музичних жанрів. Так, у 1867 р. з’явився великий програмний симфонічний твір «Ніч на Лисій горі». В основу цього твору композитор поклав народні перекази про ніч напередодні Івана Купала.

За відгуками сучасників, Мусоргський був чудовим піа­ністом. Він створив велику фор­тепіанну сюїту з десяти п’єс «Картинки з виставки» (1874). Задум сюїти склався під вражен­ням від виставки робіт його друга, художника і ар­хітектора Віктора Олександро­вича Гартмана. Пізніше «Кар­тинки з виставки» переклав для симфонічного оркестру шану­вальник творчості російського композитора Моріс Равель.

Мусоргський – ав­тор відомих пісень і романсів. Епізодам з дитячого життя

присвячений вокальний цикл «Дитячий» на слова автора, що склада­ється з семи пісень. Він переносить слухача в роки дитинства; проста і мелодійна музика розкриває внутрішній світ дитини.

Останні роки майстер провів у злиднях. Тяжко сприйняв він жорстку критику опери «Борис Годунов». Здоров’я композитора різко погіршилося, і друзі влаштували його в солдатський госпі­таль, де він і помер. Про стан Мусоргського в останні дні дає уявлення знаменитий портрет, зроблений в госпіталі Іллею Юхи­мовичем Рєпіним.

Після смерті Мусоргського оперу «Хованщина» завершив і від­редагував                М.А. Римський-Корсаков, а «Сорочинський ярмарок» – Ц.А. Кюї та інші композитори.

Творчість М.П. Мусоргського серйозно вплинула на розвиток світової і вітчизняної музичної культури. Під впливом його творів склався композиторський стиль багатьох відомих майстрів, зокре­ма Дебюссі, Равеля, Стравінського, Прокоф’єва, Шостаковича.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Арам Ілліч

Хачатурян

(1903–1978)

 

 

 

 

 

Арам Ілліч Хачатурян – вірменський композитор, диригент, педагог. Народився 24 травня 1903 р. в селі Коджорі поблизу міста Тифліс (нині – Тбілісі). Був четвертим сином у родині бідного ремісника. В 1921 р. разом із групою вірменської молоді А. Хачатурян виїхав у Москву і вступив на підготовчі курси Московського університету, потім став студентом факультету фізики й математики. Через рік 19-літній Хачатурян вступив у Гнесинське музичне училище (навчався паралельно).

Саме в ті роки Хачатурян уперше в житті потрапив на симфонічний концерт і був вражений музикою Л. ван Бетховена і С. Рахманінова. «Танок для скрипки і фортепіано» став першою роботою композитора. «Як і всі скрипалі, я пишаюся тим, що перша серйозна робота А. Хачатуряна, його «танець», був написаний для скрипки. Композитор відчуває скрипку, як дійсний майстер – віртуоз», – сказав Давид Ойстрах про Хачатуряна.

У 1929 р. Хачатурян вступив у симфонічний клас Московської консерваторії, яку блискуче закінчив у 1934 р. і вступив в аспірантуру. Ще до студентських років відносяться такі його твори, як пісня-поема для скрипки з фортепіано (1929), токата для фортепіано (1932), тріо для фортепіано, скрипки й кларнета (1932). Далі Хачатурян написав Першу симфонію (1934), концерти з оркестром для фортепіано (1936) і для скрипки (1940). Під час Другої світової війни працював на всесоюзному радіо, писав патріотичні пісні й марші.

У 1939 р. Хачатурян написав перший вірменський балет «Щастя». Але недоліки лібрето балету змусили переписати більшу частину музики, і в такий спосіб «народився» «Ґаяне». Прем’єра балету відбулася у важкі роки Другої світової війни, узимку (3 грудня 1942). В 1943 р. за цей балет Хачатурян одержав сталінську премію першого ступеня — одну з найвищих нагород того часу в сфері культури. Через дуже короткий час після прем’єри цей балет завоював всесвітню славу. Балет «Спартак» став найбільшою роботою Хачатуряна після війни. Партитура балету була завершена в 1954 р., а в грудні 1956 р.  відбулася прем’єра. Відтоді цей балет став «частим гостем» на найкращих світових сценах.

Одночасно Хачатурян працював у театрі й кіно. З 1950 р. Хачатурян виступав як диригент, гастролював з авторськими концертами в багатьох містах СРСР і за кордоном.

З 1950 р. викладав композицію в Московській консерваторії і в інституті ім. Гнесіних. Особливого розмаху набула суспільно-музична діяльність Хачатуряна. Спільно з іншими радянськими музикантами композитор побував у багатьох країнах світу. Свої концертні виступи він поєднував з бесідами, доповідями про радянську музичну культуру, що служило ще більшому зміцненню дружніх зв’язків між Радянським Союзом та іншими країнами.

Арам Ілліч Хачатурян помер 1 травня 1978 р.

Творчість Xачатуряна отримало широке суспільне визнання. Його ім’ям названо  Великий зал філармонії Єревану (1978). У 1984 р. в Єревані відкрито Будинок-музей          А.І. Xачатуряна.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рейнгольд  Моріцевич

 Глієр

 (1874–1956)

 

 

 

 

Рейнгольд (Ернест) Моріцевич Глієр –  російський композитор, диригент, педагог. Народився 30 грудня 1874 р. при хрещенні йому дали ще одне ім’я Ернест. Мало не з пелюшок батьки орієнтували всіх синів (у Рейнгольда було ще двоє братів – Карл і Моріц) на продовження родової професійної традиції, його батько мав майстерню духових музичних інструментів. Але Рейнгольд виявився особливою дитиною, з неймовірно тонкою, ранимою душевною організацією і надзвичайним потягом до гри на музичних інструментах, а незабаром – і до творчості. Єдиною людиною в родині Глієрів, яка поділяла таємні помисли маленького Гольдика стати музикантом, була його старша сестра Цеся. Вона сама добре грала на фортепіано і заохочувала до цього брата. Як відзначав пізніше Глієр у своїх спогадах, «важко було вчитися, коли рідні були проти того, щоб я зробився «музикантом», і коли не було ні вчителів хороших, ні коштів, щоб брати уроки навіть у посередніх музикантів».

У 14 років Рейнгольд вже писав п’єси для фортепіано, скрипки та віолончелі, які виконувалися його братом і сестрою.

Гастролі у Києві П.І.Чайковського, що відбулися 21–22 грудня 1891 р., усе перевернули в душі юнака. Якщо колись він мріяв про кар’єру скрипаля, то відтепер твердо вирішив стати професійним композитором. «Перший раз у житті я був свідком таких овацій, такого тріумфу... Цей складний комплекс вражень і виявився останнім поштовхом, що вирішив мою долю». Всі свої сили юний Глієр спрямував на музику, на творчість, на відвідування концертів і оперних спектаклів.

В 1894 р. Рейнгольд закінчив  Київське музичне училище (нині Київський інститут музики, який носить його ім’я), а 1900р. Московську консерваторію.

По закінченні консерваторії починається «золоте десятиліття» творчого злету Глієра – композитора. Одна за одною приходять звістки про виконання його творів як на батьківщині, так і за кордоном (включаючи США). Твори композитора скрізь охоче видаються.

У липні 1909 р. рідне місто стало свідком народження Глієра як диригента: на естраді Міського саду під його управлінням прозвучала його Перша симфонія. У 1913 р. у Києві відкривається перша в Україні консерваторія де  він стає професором.

В 1916 р. Глієр засновує в київській консерваторії стипендію імені Скрябіна для підтримки кращих студентів композиторського класу. З цією метою він оголошує громадський збір пожертвувань, дає благодійний авторський концерт у Москві.

Автор багатьох творів у різних жанрах, зокрема балетів «Червоний мак», «Мідний вершник», Концерту для голосу з оркестром, романсів, інструментальних композицій тощо.

Р. Глієр є автором ряду творів на українську тематику, зокрема це балет «Тарас Бульба» (1951–1952), симфонічна картина-балет «Запорожці» (1921), симфонічна поема «Заповіт» пам’яті Т. Шевченка (1939–1941), «Подражаніє Ієзекіїлю» (за віршем               Т. Шевченка, 1918), музика до драматичних вистав «Іван Гус», «Гайдамаки» (1920) та містерії «Великий льох» (1919–1920) за поемами Т. Шевченка.

Рейнгольд Моріцович Глієр прожив велике, сповнене подіями і звершеннями життя. Помер він 23 червня 1956 р. в Москві, у неповні 82 роки. У Києві його ім’я носить музичне училище, в стінах якого почалася його блискуча творча біографія і становленню якого він віддав багато творчої енергії/

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Микола Дмитрович

Леонтович

(1877–1921)

 

 

Микола Дмитрович Леонтович – український композитор, хоровий диригент, громадський діяч, педагог. Народився 13 грудня 1877 р. в селищі Селевинці неподалік від Монастирок на Поділлі в сім’ї сільського священика Дмитра Феофановича Леонтовича. Батько був музично обдарований, грав на віолончелі, скрипці і гітарі, у минуло­му керував хором семінаристів. Мати, що мала прекрасний голос, прищепила любов до української пісні своїм чотирьом дітям. Олександр, Марія, Олена і, звичайно, Микола дістали прекрасну домашню музичну освіту, і всі пов’язали своє життя з музикою. Коли Миколі виповнилося десять років, він попрощався з рідною домівкою. На­вчався хлопець у Немирівській гімназії, у Шаргородській школі, у Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Його любов до музики стала ще сильнішою. Багато в чому цьому посприяв і вчитель – Нестір Макарович, який почав приділяти увагу окремо від інших семінаристів, познайомив з творчістю М. Лисенка і Глинки, довіряв йому у свою відсутність хор. Він залучив Леонтовича до збирання музичного фольклору, і хлопець усі канікули проводив у селі, запи­суючи старовинні українські пісні.

Успіхи Леонтовича в музиці помітила дирекція семінарії і піс­ля смерті Нестора Макаровича призначила учня викладачем му­зики і диригентом семінарського хору. В кінці серпня 1899 р. Микола одержав місце вчителя співу і математики в церковно-приходській школі в с. Чуків. Священик Руданський, що завідував школою, вважався великим прихильником музики і співу. Він схва­лив ідею Леонтовича створити учнівський оркестр і вечірню музич­ну школу, і вже через півтора місяця новий симфонічний оркестр і хор виконували аранжування «Діду, мій дударику», «Ой, розви­вайся», «Чоботи». В цей час Микола продовжував збирати народні пісні.

З 1908 р. працював у залізничній школі на станції Грушине, де вперше організував хор залізничників. І при цьому слід враховувати, що ніякої спеціаль­ної музичної освіти сам композитор не дістав, якщо не брати до уваги декількох місяців, які він провів у Петербурзі на лекціях Придворної співацької капели в 1903 – 1904 рр., де екстерном склав іспити на звання регента.

Під час навчання в відомого теоретика Б. Яворського була створена одна з найзнаменитіших його композицій «Щедрик»ю.  Уперше прозвучав в кінці 1916 р., і з того часу слава пісні не вщухала.

Революції в Росії Леонтович сприйняв як можливість для онов­лення України і розквіту її культури. Восени 1918 р. він опинився в Києві, де брав найактивнішу участь у становленні молодої дер­жави – Української Народної Республіки — як композитор і дири­гент, працюючи викладачем хорової справи на диригентському факультеті Київського музично-драматичного інституту ім. М. В. Лисенка. Його твори нарешті зазвучали на всю Україну, були прийняті в репертуар про­фесійними і самодіяльними колективами. Щасливий час тривав близько року. Після окупації 31 серпня 1919 р. Києва денікінцями, які почали переслідувати українську інтелігенцію і шукали Леонтовича, щоб арештувати його, він був вимушений терміново повернутися в Тульчин, де невдовзі заснував першу в місті музич­ну школу.

У 1919 – 1921 рр. Микола Дмитрович взявся за створення опе­ри «На русалчин Великдень» за однойменною казкою Б. Грінченка. На жаль, закінчити її Леонтович не встиг. У ніч з 22 на 23 січня 1921 р. він був убитий пострілом у груди.

Куля обірвала життя великого композитора, великого Маест­ро, так називали його ще за життя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Артемій Лук’янович

Ведель

(1767-1808)

 

 

 

 

Артемій Лук’янович Ведель – український композитор, диригент, співак, скрипаль. Народився в сім’ї київського міщанина Лук’яна Власовича й Олени Григорівни Ведельських, імовірно в квітні 1767 р. Садиба родини Ведельських містилася на Подолі у парафії Різдво-Предтечинської (Борисоглібської) церкви. Хата з городом і садком стояла на розі сучасних вулиць Братської та Андріївської. Тут Ведель жив до 1788 р., з квітня 1792 р. до весни 1796 р. та з літа 1798 р. до серпня 1799 р. У батьковому домі композитор також закінчив свій життєвий шлях у 1808 р.

Батько Веделя Лук’ян Власович Ведельський був художником - різьбярем, мав власну майстерню, виготовляв іконостаси. Прізвище композитора Ведель – вірогідно, скорочена форма від Ведельський. Так композитор підписував власноручно написані листи, на прізвище Ведель виписані його військовим документом. Батько ж композитора в листі до київського генерал-губернатора пише: «Маю однородного в себе Артема Ведельського» і підписується: «Київський міщанин Лук’ян Ведельський». Навчався в київській духовній академії, де керував студентським хором; потім був регентом капели московського генерал-губернатора; в Москві вчився у Сарті. Пізніше керував хорами в Києві та Харкові. У Харкові дуже високо цінували композитора та його твори. Концерти Веделя вивчалися й виконувались у Харківському колегіумі, їх співали у церквах.

Довго мандрував по Малоросії. Ведель був запідозрений у складанні якоїсь політичної записки і заарештований в Києво-Печерській лаврі. Йому вдалося виправдатися, але за бродяжництво він був укладений в гамівній будинок у Києві, де, страждаючи меланхолією, пробув майже до самої смерті. Його твори мелодійні, прості і виразні. Вони до цих пір виконуються церковними хорами, переважно у провінції. Власноручні рукописи Веделя зберігаються в бібліотеці київської духовної академії; більша частина їх –  концерти (12), з яких кращі: «Проповідники віри» , «Господь врятує мя»  (наслідування Сарти), «Почуй, Господи, голос мій», «Помилуй мя, Господи, яко немічний єсмь». З інших його творів дуже популярно «Покаяння відкрий мені двері» (тріо). Лише в 1908 – 1910 рр. багато творів Веделя видані під редакцією М.А. Гольтісона. Твори Вебеля застаріли, бідні в гармонійному відношенні, сповнені сентиментальності, але талант його безсумнівний, і за інших умов його творчість могла б дати більші результати.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Василь Олександрович

Барвінський

 

(1888–1963)

 

 

 

 

 

Василь Олександрович Барвінський – український композитор, піаніст, педагог, диригент. Визначний представник української музичної культури XX століття. Народився 20 лютого 1888 р. у Тернополі в родині вчителя гімназії й семінарії, посла віденського парламенту. Мама композитора, Євгенія, була вчителькою музики, керувала хором тернопільського товариства «Боян». Згодом, сім’я переїжджає до Львова і Василь вчиться гри на фортепіано у відомого педагога Вільєма Курца.

1907 р. В.Барвінський продовжує навчання у Празі (вчиться у консерваторії і Карловому університеті. В цей час він активно концертує в Чехії і вже проводить приватні уроки гри на фортепіано. У Празі він знайомиться з Наталкою Пулюй. В 1915 р. вони одружуються й повертаються до Львова. Василь Барвінський очолює Вищий музичний інститут імені Миколи.

В 20-х роках В. Барвінський активно концертує.

Поряд з композиторською, піаністичною (виконавською) і педагогічною роботою, В. Барвінський розвиває публіцистичну й наукову діяльність як дописувач до різних газет, часописів, енциклопедій тощо. З під його пера з’являється низка статей і рецензій, присвячених проблемам української музичної культури.

В. Барвінський - ініціатор заснування Союзу українських професійних музик й був обраний його першим головою. А у 1940 р. мистець стає першим директором Львівської державної консерваторії ім. Миколи Лисенка. На цій посаді він працює й після війни, але внаслідок наклепу його і дружину було арештовано й в 1948 р. засуджено на 10 років ув’язнення у Мордовських таборах.

Головна трагедія полягає в тому, що майже всі твори композитора були знищені (спалені на подвір’ї консерваторії). Тільки після відбуття покарання (1958) В.Барвінський намагався з пам’яті поновити деякі п’єси, але 9 червня 1963 року він відійшов у засвіти. Похований у Львові на Личаківському цвинтарі у родинній гробниці.

Автор кантат «Заповіт» (на слова Т. Шевченка, 1917), «Наша пісня, наша туга» (на слова С. Черкасенка, 1933), «Пісня про Вітчизну» (на слова М. Рильського, 1940); симфонічних творів — «Українська рапсодія» (1911) і «Ноктюрн» (1933), увертюри-поеми (1930), п’єси «Наше сонечко», романсу «Вечори в хаті» (1910), двох струнних квартетів (1916, 1933), «Української сюїти», «Варіацій» (1910), двох фортепіанних тріо (1910 – 1911); інструментальних творів (для фортепіано, скрипки, віолончелі), солоспівів, обробок народних пісень.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Едвард Бенджамін

Бріттен

(1913–1976)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Едвард Бенджамін Бріттен – був видатним англійським композитором нашого часу. Він народився в Англії 1913 р. Він був, по суті, незвичайною дитиною. У віці п’яти років він почав писати музику. Незабаром стало доволі очевидно, що його музичний талант потрібно сприймати дійсно дуже серйозно.

На створення своїх найперших композицій його надихали щоденні пригоди. Він міг узяти щось корисне з усього: від шторму в морі до бурі в склянці води. Для юного Бріттена було звичайною річчю виражати себе в музиці так, ніби це була звичайна щоденна мова. До 14 років він написав десять сонат, шість струнних квартетів і ораторію, безліч пісень і п’єс для фортепіано. Його «Проста симфонія», хоча і написана 1934 p., основана на ідеях музики його дитинства.

З 1927 р. брав приватні уроки музики у Френка Бріджа, потім у 1929 – 1933 рр. займався в Королівському музичному коледжі; від планів навчання в Відні відмовився під тиском сім’ї та викладачів коледжу.

Його кар’єра професійного композитора почалася всерйоз 1934 р. Він почав писати твори, які здобули йому славу. Набір хорових варіацій «Хлопчик народився», перше виконання якого транслювалося по Бі-Бі-Сі на початку 1934 p. створило йому репутацію серйозного композитора. В геніальності Бріттена була специфічна особливість: здатність писати прекрасну і вражаючу музику, що справляє враження, в межах можливостей виконавців-любителів.

Він любив дітей і написав багато музики для них. Книга пісень «Полудень у п’ятницю», його дитяча опера «Давайте робити оперу» – прості і дуже витончені.

Бріттен дотримувався музичних традицій реалізму. Два з його найважливіших творів – це опера «Пітер Граймс» і «Воєнний реквієм».

Бенджамін Бріттен часто виступав на сцені як диригент і піаніст в Англії і за кордоном. Він часто приїжджав до Росії.

У 1957 р. помітний вплив на творчість Бріттена справила азійська музика, з якою він познайомився під час східного турне (Бріттен виступав як акомпаніатор). Цей вплив особливо позначився в балеті «Принц пагод».

У 60-х роках Бріттен знову звертається до церковної музики, створюючи, зокрема, трилогію музично-драматичних творів на межі опери та ораторії під загальною назвою «Притчі для церковного виконання»; третя з них, «Блудний син», присвячена Дмитру Шостаковичу, який, у свою чергу, присвятив Бріттену Чотирнадцяту симфонію. Особливий успіх випав на долю Військового Реквієму, написаного Бріттеном для церемонії освячення кафедрального собору у повністю зруйнованому німецькими бомбардуваннями місті Ковентрі.

У 70-х роках Бріттен втішався всесвітнім визнанням. У 1974 р. він став першим лауреатом світової музичної премії Ернста Сіменса. У 1976 р., за кілька місяців до смерті, отримав титул барона Бріттена з Олдборо. Серед пізніх творів Бріттена виділяється опера «Смерть у Венеції» за однойменною новелою Томаса Манна.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вольфганг Амадей

Моцарт

(1756-1791)

 

 

 

 

 

Вольфганг Амадей Моцарт – видатний австрійський компо­зитор, клавесиніст, органіст, диригент, один з найбільших представ­ників світової музичної класики. 27 січня 1756 р. в невеликому альпій­ському місті Зальцбурзі якого назвали Вольфгангом. Батько Леопольд Моцарт був досить відомим скрипалем, органістом педагогом. Вольфганг був сьомою дитиною в сім’ї. На превеликий по­див батьків, малюк, якому ледве виповнилося три з половиною роки, на слух безпомилково по­вторював усі п’єски, що розу­чувала сестра.

Одного разу чотирирічний Моцарт сидів за столом і щось старанно виводив на нотному папері. При цьому він занурю­вав у чорнильницю не тільки перо, а й пальці. На питання батька про те, що він робить, хлопчик відповів, що пише концерт для клавесина. Леопольд узяв аркуш і побачив виведені нетвердим почерком ноти, вимазані плямами. Спо­чатку йому здалося, що це дитяча витівка, але, коли він уважно розглянув написане, у нього з очей потекли сльози ра­дості. «Дивіться, — звернувся він до оточуючих, — як тут усе правильно і значуще!»

Коли діти добре оволоділи технікою гри на клавесині, батько вирушив з ними в концертну поїздку. Мюнхен, Відень, Париж. Виступи Вольфганга і його сестри носили сенсацій­ний характер. Вони грали в гостинних вельмож і навіть перед королівською сім’єю, незмінне викликаючи захоплення публіки. У Парижі хлопчик писав багато музики. У 1764 р. вийшли з друку його перші чотири сонати для скрипки і клавеси­на. На титульному аркуші було позначено, що вони написані семилітнім хлопчиком. Підбадьорений успіхами у Франції, Леопольд Моцарт весною 1764 р. повіз дітей до Лондона. Там Вольфганг познайомився з Й.К. Бахом, сином великого композитора. Майстерна гра Баха на клавесині справила на хлопчика велике враження. Попри різ­ницю у віці, вони невдовзі стали великими друзями, нерідко ім­провізували на одну і ту саму музичну тему одночасно на двох інструментах, дивуючи всіх, кому доводилося їх чути. Там же, в Лондоні, Моцарт написав ще шість сонат для клавесина й узявся за симфонії.

У кінці 1766 р. сі­м’я Моцарта з тріум­фом повернулася в рід­ний Зальцбург, про­бувши за кордоном майже три з полови­ною роки. Негайно ж після повернення до­дому батько відновив з дітьми заняття на кла­весині і  скрипці. Крім того, вони серйозно вивчали музичну ком­позицію, арифметику, історію і географію. Вольфганг також освою­вав латинь та італійську мову, знання яких за тих часів для музиканта були обов’язковими.

Починався новий етап життя. У цей період з’явилася його опери «Весілля Фігаро», «Дон Жуан» яка принесла автору світовий успіх. Нерідко траплялося так, що записуючи одне, геніальний композитор водночас придумував інше. Він ніколи не творив за роялем, а, за словами дружини, писав ноти, «як листи». В останні роки життя композитор склав три симфонії,  оперу «Чарівна флейта».

Раптова смерть обірвала творчий злет Моцарта 5 грудня 1791 р. у Відні під час роботи над заупокійною месою — грандіозним тво­ром для хору, солістів і симфонічного оркестру.

Передчасна смерть «царя музики» від «гострої висипної лихо­манки» глибоко вразила сучасників. Умить поширилася чутка, ніби він був отруєний ртуттю. Проте для цих чуток не було серйозних підстав. Моцарта було поховано в спільній могилі. Місце його поховання невідоме.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Людвіг ван Бетховен

(1770–1827)

 

 

 

 

 

Людвіг ван Бетховен — найбільший німецький композитор, орга­ніст, диригент. Людвіг народився в Бонні (на Рейні) у 1770 р. точний день народження його не­відомий. Дитина рісла у злиднях. Одного разу, помітивши з якою увагою і насолодою чотирилітній хлопчик слухає музику, батько став учити його грі на фортепіано, а потім і на скрипці. До занять сина він ставився жорс­токо, примушуючи його працювати цілими днями і «надихаючи» ляпасами і стусанами. Йоганн не дозволяв сину навіть гратися з однолітками. Батько прагнув якнайшвидше розвинути талант дитини, щоб зробити з нього джерело прибутку, отож загальна освіта Людвіга була поверховою. Вона обмежилася відвідуванням протягом кількох років початкової школи, де юний музикант учився читати, писати, рахувати і трохи вивчав латинь. Протягом усього життя він був дуже слабкий як в орфографії, так і в лічбі.

З 1781 р. заняттями Бетхове­на керував Крістіан Не­фе — композитор, органіст і вид­ний естет. Тоді ж одинадця­тилітній хлопчик став концерт­мейстером придворного театру і помічником органіста капели.

У 1792 р., розуміючи обмеже­ність своєї освіти, він вирушає до Гайдна, визнаного авторитета в галузі інструментальної музики. Крім цього, бажаючи удоскона­литися у вокальному письмі, він відвідує упродовж кількох років знаменитого Сальєрі. Незабаром молодий композитор увійшов до гуртка, що об’єднував титулованих любителів музики та професійних музикантів. Усі ці роки він жив тільки музикою, жодна зовнішня подія не відволікала його від натхненної роботи.

Нам залишається тільки здогадуватися, яким чином бетховенcька глухота вплинула на його творчість. Недуга розвивалася по­ступово. В 28 років він скаржився на шум у вухах, йому бувало важко розрізняти високі тони, розуміти бесіду, що ведеться пошеп­ки. Він так добре приховував глухоту, що до 42 років люди, які спілкувалися з ним, не підозрювали якою серйозною була його хвороба. Те, що під час бесіди він часто відповідав невлад, припи­сували його поганому настрою або неуважності.

В цей час він пише Третю симфонії (Героїч­ну), над якою він працював у 1803 –1804 рр. До цього періоду належать найбільші досягнення Бетховена в жанрах скрипкового і фортепіанного концерту, скрипкової і віо­лончельної сонати, симфонії; жанр фортепіанної сонати був пред­ставлений такими шедеврами, як «Місячна» соната, «Апасіоната». У цей час Бетховен працює над відомою П’ятою симфонією.

Глухота композитора стала практично абсолютною. До 1819 р. йому довелося цілком перейти на спілкування зі співбесідниками за допомогою грифельної дошки або паперу і олівця (збереглися так звані «розмовні зошити» композитора). Повністю занурений у роботу над Урочистою месою ре мажор і Дев’ятою симфонією, він поводився дивно, вселяючи тривогу стороннім людям: «Бетховен співав, завивав, тупав ногами, і взагалі здавалося, що він веде смертельну боротьбу з невидимим супротивником».

У грудні 1826 р. Бетховен важко захворів на запалення леге­нів. Три місяці його організм боровся зі смертю, але 26 березня 1827 р. великий компо­зитор помер.

Похорон геніального музиканта відбувався гарного весняного ранку. Двадцятитисячний натовп зібрався провести в останню путь композитора. Труну з його тілом у глибокому мовчанні опустили в могилу, на якій через деякий час був поставлений пам’ятник у вигляді піраміди. На ньому зображені сонце, ліра і написано тіль­ки одне слово: «Бетховен».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Семен Степанович

Гулак-Артемовський

(1813–1873)

 

 

 

 

Семен Степанович Гулак-Артемовський – ця людина була обдарована різнобічним талантом — співак і композитор, драматичний актор і драматург. Він був учнем М. Глінки. Учні Київської духовної семінарії по черзі виходили на сцену і співали, а капельмейстер Петербурзької придворної спі­вацької капели Михайло Іванович Глінка слухав. Увагу гостя привернув м'який, ласкавий баритон. Юнак, який так задушевно співав ліричну українську пісню, був Семен Гулак-Артемовський. Невідомо, як би склалася доля сільського хлопця (народився він 16 лютого 1813 р. в українському містечку Городище Черка­ського повіту), коли б не ця зустріч з Глінкою. Композитор відра­зу побачив у ньому обдаровану мистецьку особистість.

Після приїзду до Петербурга Гулак-Артемовський живе в домі Михайла Івановича. Глінка ке­рував його музичною освітою, займався з ним співом.

Юнак жадібно вбирав нові яскраві враження від зустрічей і розмов з видатними художни­ками, літераторами, музиканта­ми, які бували в Михайла Іва­новича. Це спілкування розши­рювало його мистецькі інтереси, розвивало естетичний світогляд.

Минув рік напруженої пра­ці. Розуміючи необхідність сис­тематичної освіти для розвитку таланту Гулака-Артемовського, Глінка пропонує йому поїздку до Італії. Але для цього потрібні кошти, і Михайло Іванович разом з Даргомижським організову­ють концерт на користь молодого співака. На кошти, зібрані від концерту, Гулак-Артемовський їде до Італії вдосконалювати май­стерність співу.

Три роки він навчається у відомого маестро П’єтро Романі, а після успішного дебюту у Флорентійському оперному театрі повер­тається на батьківщину, де його приймають до трупи імператор­ської опери. Гулак-Артемовський і Глінка знову зустрілись як друзі. Тіль­ки цього разу перед вчителем стояв уже соліст провідного оперно­го театру в країні.

28 листопада 1842 р. відбулась прем’єра опери Глінки «Руслан і Людмила». Партію Руслана готували знаменитий бас Йосип Пет­ров та Семен Гулак-Артемовський. Молодий співак вийшов пере­можцем у цьому змаганні. На одній з вистав був присутній Тарас Григорович Шевченко. Він також із захопленням сприйняв спів і гру свого земляка: «Артемовський співав Руслана, та так, що аж потилицю почуха­єш — далебі правда! Добрий співака, нічого сказать».

Гулак-Артемовський став одним з провідних артистів трупи. З кожним роком розширювався його репертуар. Він співав голов­ні партії в операх Моцарта, Россіні.

Артистичний доробок співака складався з п'ятдесяти оперних партій. У 1863 р. Петербург знову вітав Гулака-Артемовського, але цього разу не тільки як співака, а й як композитора. На сцені Маріїнського театру 14 квітня 1863 р. відбулася прем'єра опери «Запорожець за Дунаєм». Композиторські спроби Гулака-Артемов­ського з’являлися й раніше. Серед його творів відомі вокально-хореографічний дивертисмент «Українське весілля», водевіль «Ніч під Івана Купала», романси, обробки народних пісень, серед яких такі популярні як «Стоїть явір над водою» та «Спать мені не хочеться». А опера «Запорожець за Дунаєм» стала найбільш значним його творчим досягненням. Глибоке проникнення в природу народної музики, правдивість у відтворенні людських характерів, щирість і задушевність визначи­ли почесне місце цієї опери в історії українського мистецтва. Вона неодноразово ставилася на сценах українських театрів ще за жит­тя композитора (він помер у      1873 р.) і дотепер входить в їхній репертуар.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сергій Сергійович

Прокоф’єв

(1891–1953)

 

 

 

 

 

Сергій Сергійович Прокоф’єв – радянський (російський) композитор. Народився в маєтку Сонцівка Бахмуцького повіту Катеринославської губернії (нині це село Красне Красноармійського району Донецької області в Україні). Його батько Сергій Олексійович Прокоф’єв був управителем маєтку.

У віці 13 років вступив до Петербурзької консерваторії, де навчався композиції.

В 1909 р. закінчив консерваторію як композитор з посередніми оцінками (головним чином через творчі нерозуміння з професурою, що додержувалася академічного напрямку в музиці) і продовжив навчатись у консерваторії як піаніст.

В 1914 р. закінчив консерваторію як піаніст зі своїм першим концертом для фортепіано з оркестром, отримавши найвищу оцінку та гран-прі – рояль.

У 1914–1918 рр. багато концертував у Москві, Петрограді, інших містах Росії. Музика Прокоф’єва стала предметом запеклих дискусій у музичних колах.

У 1918 р. Прокоф’єв у розпал громадянської смути залишає батьківщину та вирушає через Японію до США (через війну в Європі вимушений був рухатись саме таким маршрутом), де активно гастролює як піаніст і диригент. У 1919 р. Прокоф’єв завершив комічну оперу «Любов до трьох апельсинів» (поставлена у 1921 оперним театром у Чикаго). В Америці Прокоф’єв не мав значного успіху, що стало причиною його переїзду до Європи. Живе у Німеччині, Парижі.  У Парижі Прокоф’єв провів наступне десятиліття, виїжджаючи в тривалі концертні турне країнами Європи і по Америці, які мали грандіозний успіх.

В 1936 р. повертається в СРСР. Головною офіційною причиною повернення композитора вважається туга за батьківщиною («Я маю знову вжитися в атмосферу рідної землі. Я маю знову бачити справжні зиму і весну, що спалахує миттєво. У вухах моїх має звучати російська мова, я повинен говорити з людьми моєї плоті і крові, щоб вони повернули мені те, чого мені тут не дістає: свої пісні, мої пісні. Тут я позбавляюся сил. Мені загрожує небезпека загинути від академізму» – писав Прокоф’єв).

Під час війни Прокоф’єв відправляється на Кавказ, пізніше в Алма-Ату, де поряд з камерними та симфонічними творами пише фронтові пісні, багато концертує, у 1942 пише музику до фільму «Іван Грозний» (режисер С. Ейзенштейн). Серед найвидатніших творів воєнних років – 7-а фортепіанна соната (перший твір удостоєний Сталінської премії), опера «Війна і мир», П’ята симфонія, балет «Попелюшка».

Серед значних творів Прокоф’єва останніх років — опера «Повість про справжню людину» (1948), Сьома симфонія (1952, остання Сталінська премія), Симфонія-концерт для віолончелі (1952).

Помер Прокоф’єв 5 березня 1953 р. – на 40 хвилин пізніше Сталіна та з тієї ж причини: крововилив у мозок. Для радянської спільноти смерть композитора довгий час була затьмарена скорботою, пов’язаною із втратою радянського вождя. Похований в Москві, на Новодівочому цвинтарі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Скотт Джоплін

(1867–1917)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Скотт Джоплін – афроамериканский композитор і піаніст. Народився в 1867 р. в передмісті Тексаркана, штат Техас. Він був другим з шести дітей у сім’ї Гайлза Джопліна і Флоренс Гівенс. Старшого брата Скотта звали Монро, а двох молодших - Роберт і Вілл, також в родині були дві дочки.

З самого дитинства Скотт виявляв здібності до музики, що було помічено сусідом по будинку, чорношкірим музикантом Дж.К. Джонсоном, який погодився навчити хлопчика нотній грамоті та грі на музичних інструментах. Вже в семирічному віці Скотт добре грав на фортепіано. До 11 років він навчився з легкістю виконувати складні твори.

 У 1880 році Гайлз Джоплін пішов з сім’ї, залишивши дітей на піклування матері. Біограф Сюзан Кертіс у своїй книзі «Dictionary of Missouri Biography» дотримується думки, що можливою причиною розставання батьків Джопліна міг стати той факт, що Флоренс, яка любила співати і грати на банджо, підтримувала творчі починання сина. Батько ж наполягав на тому, щоб Скотт отримував робочу професію, яка була б стабільною і гарантувала хліб у будинку. При цьому Гайлз сам колись займався музикою і грав на скрипці в минулі роки рабовласницького ладу. Фінансове становище матері сімейства було відчайдушним, їй і дітям довелося спішно переїхати в більш дешевий будинок, сама вона найнялася робітницею в будинок до заможних білих людей. Проте діти продовжували отримувати освіту, а Скотт – і уроки музики. Старший син Монро до того часу вже був досить дорослим і заробляв собі на життя самостійно.

 Юний Скотт ріс серйозним і амбітним хлопчиком. Під час навчання в школі одним з його викладачів був Джуліус Вайс, професор музики, іммігрант з Німеччини. Вайс був вражений талантом Скотта Джопліна і, розуміючи відчайдушне становище його родини, займався з ним безкоштовно. В 1878 – 1883 рр.. учитель прищеплював Скотту любов до народної музики, класичних творів і опер. Вайс допомагав оцінювати музику і як розвагу, і як мистецтво, крім того він допоміг родині придбати потримане фортепіано. Згідно зі спогадами дружини Скотта Джопліна, він ніколи не забував свого першого вчителя, і пізніше, будучи вже визнаним композитором, надавав Вайсу фінансову допомогу. Вайс справив великий вплив на Джопліна, як композитора. За словами Сюзан Кертіс, «вчитель зумів відкрити для юного Джопліна двері у світ музики, про яку той і не підозрював».

 У віці 16 років Джоплін дебютував у квартеті The Texas Medley Quartette, який також включав його брата Уїлла і ще двох хлопців з Тексаркана. Їх перший виступ мав величезний успіх. Тоді ж Скотт почав вчитися грати на мандоліні і гітарі.

Класична музика, народні наспіви, спірічуели, а також танцювальна музика дозволили композитору розвинути власний стиль. Цей стиль, названий «Регтайм», включав як традиційні мотиви американської музики, так і європейські риси. Незважаючи на те, що новий жанр був популярний усього протягом приблизно 25 років, регтайм вніс значний внесок у подальший розвиток джазу.

Композитор помер 1 квітня 1917 р. Його поховали на кладовищі для бідняків, де могила залишалася непозначеною протягом 57 років. Однак за життя його музика сприймалася афроамериканською громадою як «занадто біла», а білими – навпаки, як «надміру чорна» не відповідна класичним канонам. Визнання Скотт Джоплін отримав лише після смерті.

 

 

Список використаних джерел

 

1.              Володарська М.О. Музика: дитяча енциклопедія / М.О. Володарська,    Є.С. Каневський. – Х: Фоліо, 2008. – 319 с.
2.              Волошина О.В. Музичне мистецтво 5 клас: Підручник для загальноосвітніх навчальних закладів / О.В. Волошина, О.В. Мільченко. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. – 144 с.
3.              Золотарьова О.І. Музичне мистецтво: серія «Мій конспект» /                   О.І. Золотарьова. – Х.: Видавнича група «Основа», 2011. – 80 с.
4.              Лобова О.В. Музичне мистецтво: Підручник для 6 класу загальноосвітніх навчальних закладів / О. В. Лобова. – К.: Школяр, 2006. – 160 с.
5.              Макарченко Г.М. Музичне мистецтво: Підручник для 7 класу загальноосвітніх навчальних закладів / Г.М. Макарченко, Т.О. Наземнова,                   Н. І. Міщенко, Л.О. Дорогань. – Х.: Оберіг, 2007. – 192 с.
6.              Масол Л.М. Музичне мистецтво: Підручник для 5 класу загальноосвітніх навчальних закладів / Л. М.  Масол, Л.С. Арістова. – Х.: Сиция, 2013. – 160 с.
7.              1576 Бібліотека українського світу [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://1576.ua/people/4293
8.              Вікіпедія – вільна енциклопедія [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Головна_сторінка
9.              Детям о музыке [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.muz-urok.ru/bethoven.htm         
10.         Знамениті, великі, геніальні люди. Найцікавіше про них! [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://100v.com.ua/uk?page=2 
11.         Композитор [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://composer.ucoz.ua