Історія написання Уперше новелу надруковано 1898 року в «Літературно-науковому віснику». Новела «Valse melancolique» має значною мірою автобіографічний характер. Письменниця порівнювала своє життя з життям однієї з героїнь твору Софії Дорошенко. У листі до Осипа Маковея від 17 лютого 1898 року вона писала: «Прочитали «Valse melancolique» і знаєте історію мого життя. Се моя історія. Більше не кажу нічого». Твір став своєрідним продовженням новели «Impromptu phantasie».
Сюжет{21 E4 AEA4-8 DFA-4 A89-87 EB-49 C32662 AFE0}Експозиціяоповідь Марти про музику, враження від неї, життя з Ганнусею. Зав’язкарішення подруг взяти третього компаньйона для спільного проживання; поява Софії Дорошенко. Розвиток дії розмови подруг, їх уподобання, навчання, проблеми;смерть матері Софії. Кульмінація серцевий напад Софії, її згасання. Розв’язкапохорон Софії, від’їзд Ганни до Італії, повернення, Мартине заміжжя.
Сюжетний ланцюжок твору Роздуми майбутньої вчительки Марти, від імені якої ведеться оповідь, про любов до класичної музики. Знайомство з художницею Ганною, подругою Марти, що орендували разом квартиру. Після підвищення орендодавцем плати за квартиру дівчата змушені шукати третю співмешканку. Знайомство з Софією відбувається через повідомлення служниці, яка вказує на непривабливі деталі її гардеробу: подерті рукавички, ґудзик від пальта тримається на одній нитці.
Сюжетний ланцюжок твору. Софія – професійна піаністка. Перше враження змінюється після виконання дівчиною етюду Шопена. Марта вийшла заміж і стала зразковою дружиною та дбайливою матір’ю. Ганна виїздить до Риму, де заводить вільні стосунки. Однак цей зв’язок, не скріплюючись справжніми почуттями, швидко розривається. Батька своєї дитини вона покидає. Сина бере повністю під свою опіку. Трагічна доля Софії. Її талант не зміг зреалізуватися – не було кому покрити великі видатки, потрібні для здобуття освіти у Відні. Смерть матері та відмова дядька допомогти завдали їй страшенної муки. Звук розірваної струни фортепіано був останньою краплею для змученого серця. Воно не витримало ─ настала раптова смерть.
Характеристика образів. Ганнуся (художниця) Емоційна, нестримна, вибухова, непостійна. Однак натуру мала чисту, без фальшу. Її гарячковість швидко змінювалась добротою та чуйністю. Вона талановита і живе своїм ремеслом. В особистому житті не терпить приписів, їй байдуже, що скаже світ про її особисте життя. Мрія-розвиватися.
«Мала двадцять і кілька років, була знімчена полька і брала своє заняття дуже поважно. Дразлива і химерна, коли малювала, була в щоденнім житті наймилішою людиною».«Була гарна сама собою. Ясна, майже попеляста блондинка, з правильними рисами і дуже живими блискучими очима. Збудована була прегарно…»«Вона мала багато поклонників, але сама не залюблювалася ніколи. Говорить годинами про них, подивляє в них, що красне, аналізуючи майже всі прикмети їх істот; а проте не чіпається її любов; противно, обсміває їх не раз, як малих хлопців».«Була незвичайно доброго серця: отут в одній хвилі кидалася, гарячилася й змагалася, а вже в другій – була добра»;
«Вчилася музики, і язиків, і прерізних робіт ручних, ба – і все інше, що лише можна було, забирала я в себе, щоб стало колись капіталом і обернулося в хосен. Маєтку я не мала, а життя, вибагливе, мов молода дівчина, жадало свого»«Штука [мистецтво] – то великий чоловік, але я сказала би, що любов – більший».
Софія (піаністка) Творчо обдарована особистість, лірична й емоційна. Такі деталі, як подерті рукавички або затикання найменших щілин у вікні розкривають у ній нервову, вразливу, чутливу до світу, замкнену особистість. Мистецтво стає засобом саморозкриття, віддушиною для духовних сил героїні, яка зазнала приниження у житті (через нещасливе кохання).
«Вона вічно шукала гармонії. В людях, в їх відчуванні, в їх відносинах до себе і до природи…»«Була дуже мила в обходженні, легка, ледве замітна собою, але мовчалива і дуже поважна. Усміх на її устах, що появлявся лиш рідко, був немов навіки затемнений смутком».«Більше не любила я нікого в своїм житті. Але воно добре, – додала, поглянувши повним сіяючим поглядом до другої кімнати, де стояв її улюблений інструмент, – бо можу цілу душу віддати резонаторові. І я віддаю її йому! Коли сяду до нього, находжу рівновагу свого духу, вертає мені гордість і почуття, що стою високо-високо! Зате й граю йому звуками, яких не почує від нікого, і буду йому грати до останнього свого віддиху».