Спогади прямого очевидця польоту Юрія Гагаріна

Григорій Левицький був свідком  запуску першого космонавта Планети Юрія Гагаріна.

12 квітня 1961 року відбулась подія всесвітнього значення – вперше в історії людства здійснилась одвічна мрія землян: в космос була послана людина. Це був Юрій Олексійович Гагарін. Радянський космонавт, герой. Його політ навколо Землі тривалістю 108 хвилин відкрив шлях у космос для всього людства, відкрив еру пілотованої космонавтики.

До цього науковці йшли довго, шлях пошуків не був простим, але — “через терени – до зірок!” велись пошуки, дослідження, і невпинна виснажлива робота дала таки результат, якого чекали всі. До польоту у космос готова людина.

У ті далекі роки це була сенсація, світ разом усвідомив: звершилось! Успіх, радість, світова слава, почесті і народне шанування. А хто за цим, які люди, якою ціною вони зуміли зробити можливим політ людини в космос? Адже це були не лише науковці, були технічні працівники, помічники, службовці, які теж працювали, виконували свої безпосередні завдання, часом ризикуючи власним життям. Так, було багато таких людей, рядових, непомітних, але таких необхідних. Одним з них був наш земляк із Адамівки Григорій Іванович Левицький. Він розповів нам про той незабутній період свого життя, своєї армійської служби. 

- Я був призваний в армію 30 жовтня 1958 року. Службу проходив у місті Узин в авіаційній частині, що входила до складу 42 Повітряної Зверхдальньої Стратегічної бомбардувальної Армії.

11 липня 1960 року був вихідний – неділя. Ми з товаришами ганяли м’яч на стадіоні. Раптом чую голос днювального: “Левицький! До командира роти”. Я ще подумав: “Чому б це? Адже вихідний”. Наш ротний, майор Букін сказав: “Ось що, Левицький, ви і ще 9 чоловік їдете служити в інше місце. Так, ще запам’ятай, що ви – молодші спеціалісти, закінчили ШМАС” (школа молодшого армійського складу).

Увечері, попрощавшись з друзями, ми відбули до міста Ніжин, де був збірний пункт. Туди з різних частин прибували солдати. Два тижні ми жили, як у раю, нас запрошували на збирання овочів і яблук.

А потім поїздом прибули до Тюмені, де у військовій частині була дуже сувора дисципліна, як ніде. Запам’ятався напис метровими буквами: “За куріння – під суд!”. (Я ніколи не палив. Там базувались  тактичні ракети, які С.П.Корольов скопіював з німецьких ФАУ-2. Запам’ятав я капітана Сельського, портрет його висів одразу за прохідною. Капітан вимагав, щоб солдат звертався до солдата на “ви” і так було!

Почався відбір за спеціальностями. Водії, шевці, художники – крок вперед!” 8 чоловік із Узина вийшли. Біля мене стояв Ельдар  Лобза з нашої роти, я йому кажу: “Не виходь. Ми – авіаспеціалісти”. Так ми удвох і прослужили, і демобілізувались. Він був чеченець, сирота. Хороший і вірний був товариш.

Через деякий час нашу групу поповнили солдатами і сержантами. Потім довелось ще, до завершального формування групи, перебувати у лісі. Комарів – сила-силенна, але це було недовго. Нашу, вже повністю сформовану групу, знову повезли — вже на південь.

Минули Оренбург, і з поїзда побачили дівчину-казашку, вона їхала вздовж залізниці верхи на верблюді, а ми чомусь хором закричали: “Ура!” Промайнули Актюбінськ, Челкар, Аральськ. Ось і Аральське море! На зупинках казашки пропонують кумис, рибу, верблюжу шерсть. Все нове, незвичне якесь. Їдемо далі, і, зрештою – станція Тюра-Там. Тут нас пересадили на другий поїзд, пасажирський, провели перевірку одну, потім другу. Їхали ми ніби на північний схід, і знову зупинка, команда: “Виходити з речами!” Вийшли ми, йшли вздовж якоїсь стіни, а потім прямо долі вляглися спати. Вранці ми побачили трубу котельні, дві будівлі (їдальню  і казарму) і ще якусь незакінчену споруду. І більше — нічого.

Потім нас вишикували, прийшов капітан-медик, з ним сержант, а в руках у нього велика банка із заспиртованими скорпіонами, фалангами та різними плазунами. Він сказав: “Ви прибули в регіон, де багато сонця й піску, але це – не пляж. Роздягатись, роззуватись і лежати на піску не можна, бо тут живуть змії та інші небезпечні істоти. Після зими вони надзвичайно отруйні». - Куди я потрапив!

Було багато курйозних випадків, але за всю службу ніхто не постраждав: плазуни – самі по собі, а ми – самі по собі.

Це був випробувальний полігон Байконур, він великий, але мені випала удача служити на майданчику №2.

Був серпень 1960 року. Тут повним ходом ішла підготовка до польоту в космос людини. Першої у світі. Стартували собачки Білка і Стрілка, манекен “Іван Іванович”... Під час цих запусків нашу групу вивозили поїздом кілометрів за 30 на “3-й підйом”. Там, у степу, були обладнані окопи. І всі – туди...

Час тоді був дуже тривожним: військові блоки оточили нашу державу з усіх боків. В 1949 році в СРСР уже була випробувана атомна бомба, в цій галузі було багато досягнень. Але ще не сконструйована балістична ракета-носій. Уряд “тиснув” на С.П.Корольова – в першу чергу створити таку бойову ракету. Але Сергій Петрович був далекоглядним. Він вважав так: “Якщо СРСР першим запустить людину в космос, то це буде “холодний душ на гарячі голови” затійникам холодної війни. І ракетна стратегія буде нашою!”.

Паралельно з космічною йшла розробка балістичної ракети дальнього радіусу дії з аналогічними компонентами палива, а це керосин і рідкий  кисень (мінус 183 градуси). Саме для випробувань балістичної ракети і прибула наша група.  

Мені дісталась система СА-101, коротше – протипожежна система. Під час пуску ракети зовнішня частина пускового майданчика захищалась водою і азотом від полум’я. Після 4 місяців навчання ми здали екзамени, допомагали механікам.

Згадую, як нам видали пропуски і дозволили вперше повезти на космічний старт. Я спочатку нічого не зрозумів: величезна яма, дві стіни, пілони, на яких закріплені металеві ферми. Але коли побачив, як на них встановлюється ракета, то зрозумів, що і до чого. Ось минуло 60 років, а все чітко збереглось у пам’яті.

Пам’ятаю пробні запуски ракет, невдачі, та успіхи були більшими, йшла посилена підготовка до підкорення космосу.

Моя служба тривала. Десь на початку весни 1961 року майданчик №51 був готовий. Всі здавали іспити. Вперше привезли учбову ракету, без пірозапалів. Заправляли її керосином і киснем, перевіряли всі системи і агрегати. Команда: “Пуск!” прозвучала, а потім злили пальне і відправили ракету на перевірку. Зауважень не було.

Нарешті 7 квітня доставили випробувальну ракету, її охороняли офіцери вночі, на 9 квітня був намічений пуск. До нього готувались, все розрахували по секундах. Кожен знав свої обов’язки, отримав спеціальний жетон і у строго визначений час, здавши жетон, проходили через КПП на майданчик. До оголошення 30-хвилинної готовності мені потрібно було зібрати схему і доповісти в бункер управління польотом про постановку схеми на електричне управління. Після того, як всі здали свої схеми, ми отримали знову свої жетони і через КПП залишили стартовий майданчик.

Нас  спецавтобусом  відвезли  за 600 м від старту на невеличку висотку. Там стояли пожежні машини, “швидка” допомога, танк КВ.

9 травня ми вперше здійснили пуск ракети в Тихий  океан. Для всіх, через повідомлення ТАРС, це були навчання, і заходити кораблям у той квадрат океану було заборонено.

Через 25 хвилин після пуску нас вишикували, і перед строєм вийшов генеральний конструктор космічних кораблів Сергій Петрович Корольов. Він зняв шапку і сказав: “Дякую за точний пуск!” Ми дружно відповіли: “Служимо Радянському Союзу!”

Я згадую це з великою гордістю. А через день вивозять на старт Гагарінську ракету. До самого старту її супроводжувало велике начальство. Ракета стояла на старті дві доби. Я оглядав ракету зблизька, двадцять її двигунів були закриті червоними кришками, нікельовані частини сяяли так, що на одній чітко залишився відбиток мого пальця. Таке не забувається, не віриться в таке чудо!

Увечері 11 квітня 1961 року сержант Володя Коханіст (він працював на встановлювачі), сказав нам: “Хлопці, завтра полетить Гарін”. Мабуть, недочув вірне прізвище.

12 квітня ми за 4 години до старту були в районі стрільбища (то було місце евакуації). Звідти було погано видно, але ми бачили, що від головної будівлі від’їхав автобус з космонавтами до стартового майданчика. Я кажу своєму другу Вадиму Аданченку: “А давай пройдемо непомітно на оте підвищення. Адже Людину запускають!”. Так і зробили, з висоти було видно все.

Ось кабіна ліфта піднялась з космонавтом в ракету. І, нарешті, довгоочікувана хвилина... “Ключ на старт! Ключ управління пуском вправо! Протяжка! Запалювання, проміжне! Основне!” Гуркіт і – підйом! А ми стоїмо і говоримо: “Аби лише все було добре...”

Ракета ж все вище й вище... Ось – лише яскрава точка. Місцевий час — 11 година ранку.

Ми з Вадимом ідемо, радісно ділимось враженнями. Аж тут нас наздогнала машина, підполковник Калюченко наказав нам доганяти товаришів. А на лінійці нам з Вадимом оголосили по позачерговому наряду. Та почуття гумору мене не підвело: “Так точно, наряд позачерговий. Але пройдуть роки, і я буду пам’ятати, що за політ Гагаріна був покараний” (Сміх і гріх).

Приїхали на старт. Всі очікують результату. Я стою і думаю собі: “Ось я, хлопець із глухого села, свідок такої надзвичайної події. Я знаю про це, а Союз поки що і не відає”. Ну, а потім із гучномовця: “Працюють всі радіостанції” ... Тріумф! Ура!

А служба тривала, випробування проводились у тому ж суворому режимі, були і нещасні випадки. Якось і я мало не загинув, але тоді чудом залишився живим...  Ніби якийсь внутрішній голос зупинив. Це тільки Бог міг подарувати мені життя. Я тепер це так розумію.

Згадую про Сергія Корольова. Немає у мене таких слів, щоб оцінити найбільшого Трудівника, Людину! Найдорожчого усього – сім’ї, особистого життя -  у нього була Робота (без відпочинку). У нього була Батьківщина, гордістю якої був її Син – Сергій Корольов. Я вдячний Богу і долі, що знав таку Людину. Його знає увесь світ. Зараз у мене є книга Сергія Плачинди “Ніч перед стартом”, її перечитала вся моя рідня, півсела. Я її перечитую з любов’ю і гордістю, бережу в серці і пам’яті.

Там, на Байконурі, я навчився переносити всі негаразди і труднощі, це був справжній гарт на ціле життя.

12 квітня для мене – подвійне свято. Ми відзначаємо його всією родиною: у цей день народилась наша донечка Антоніна. Все життя я працював водієм, нині – пенсіонер. Живемо з дружиною Катериною Петрівною в Адамівці. Життя тихе і розмірене, домашні клопоти, приїздять у гості діти, онуки. Але коли 12 квітня чую по радіо чи телевізору, що відзначається День космонавтики, у душі спалахує іскра невгасимої пам’яті, ніби знову я на космодромі, поруч – армійські друзі ,а на стартовому майданчику велична космічна ракета вперше стартує з людиною на борту. Тріумф і гордість, і вкотре звучить у пам’яті гагарінське: “Поехали!”.

PS. У цьому році 12 квітня відзначалось 60-річчя польоту в космос першого землянина Юрія Гагаріна. Державним космічним агентством України проводився урочистий вечір, присвячений цій знаменній події.

З цієї нагоди Григорій Іванович Левицький отримав Подяку Державного космічного агентства України за активну підтримку космічної діяльності і участь у громадському житті та запрошення прибути разом з дружиною Катериною Петрівною на урочистий вечір, присвячений славній пам’ятній даті.

А з Федерального космічного агентства Григорію Івановичу надійшов Пам’ятний лист, як учаснику запуску першого космонавта планети Земля – Юрія Олексійовича Гагаріна.

  Пам’ять, пам’ять... Летить вона за обрій, крізь вітер і сонце, степи і долини. А за ними – дороги життя, армійська служба і незмірне щастя людини, яка торкнулась душею величного  досягнення – підкорення людиною таємничих і незвіданих космічних просторів.

  Григорій Іванович — неперевершений самодіяльний виконавець різножанрових музичних творів: це і класика, і сучасні твори, і духовна музика. Як він сам каже, музика супроводжувала його скрізь, допомагала у радощах, у складних ситуаціях, допомагала жити і працювати, виховувати дітей і передавати їм любов до прекрасного, до музики. Коли до батьківського дому приїздить син, вони з батьком влаштовують справжній, домашній концерт, обоє чудово грають і співають, і здається, що тоді радості і щастю не буде кінця.  У домашній вітальні — акордеон і фортепіано, і господар часто з задоволенням грає на обох інструментах не лише для своєї душі, а й тоді, коли збирається вся родина. Любить він грати для гостей, даруючи їм своєю грою неповторну часточку свята. Якщо завітаєте в Адамівку, познайомтесь з родиною Григорія Левицького і переконайтесь, що це цікаві, неординарні, дуже привітні люди. А Григорій Іванович розповість вам і про свою службу, і про те, як колись, ще хлопчиком, він почув про запуск штучного  супутника Землі і як подумав: «Яке ж то велике досягнення нашої науки!». Не знаючи того, що сам собі напророкував, що невдовзі він насправді побачить, на що здатен розум людський, навіть на підкорення космосу. Навіть тепер, 60 років потому, почувши звук літака, Григорій Іванович довго вдивляється в бездонну синь   неба,  і  знову,  ніби  наяву,  бачить  перший   загін  космонавтів  —  Ю.Гагаріна, Г.Титова, В.Поповича та інших на Байконурі то біля випробувального корпусу, то в офіцерському клубі, то на стадіоні, то на відпочинку.

  І готовий безкінечно згадувати,  як то було, своїх товаришів, командирів, бо таке не забувається ніколи.