Звертання. Вставні слова

 Ой куди ви, голубоньки, та й полетите, Куди моє дівування та й занесете?

 Зійди, дощику, дрібнесенький, Скропи травицю-муравицю, Нехай я вийду на вулицю.

Зеленая, дібровонько, Чого так рано спустошена, Трава на сіно покошена?

Прочини господарю, ворота, Занесем тобі віночка з золота.

Усе, чим я щасливий і багатий, я мушу рідним словом оспівати. 

«Роби добро, – мені казала мати, – і чисту совість не віддай за шмати!»

Запалай, мій вогнику крилатий, полум’ям привітним і незлим. 

 На берегах Дніпра крутих, весь помережений садами, стоїть у сяйві днів нових наш рідний Київ перед нами. 

 Як її, зрештою, створити?   

Біліло небо білястим здавалося тонко вібруюче повітря.

Ой не сійтесь, сніги.

Здається мені в цю мить: стягом нашої перемоги стиглий колос в степу шумить 

 Дивна річ, ворона знала кожного з нас як облупленого, бачила, хто чим дише і чого хоче.

 На щастя, Лушня почув тихий скрип босої ноги, глянув — і одскочив убік...

Навпаки, козак в Україні став синонімом лицарської доблесті й високого благородства.

В його інституті теж, певно, лекції почались.

Нема в ній ні місця ні часу коли б земля не гармонувала з небом чи вода з землею. 

Ой не сійтесь сніги.

Мені осіння ніч короткою здається.

Як правило це були хати одиноких жінок переважно вдів.

Можливо, у цій сімці наші предки вбачали щось таємничо-магічне.

Цих відтінків безліч.

Недарма ж тиждень складався з семи днів, а на небі налічували тоді сім планет. 

Придивляючись до веселки уважніше, не можна не помітити різні відтінки, що   поступово переходять один в один

У моїй батьківщині на світанні колишуться польовими доріжками навантажені хлібом вози.

Удосвіта часом кукурікають півні, вечорами линуть догори сині димочки.

У моїй батьківщині осінь по-тихеньку ступає в червоних чобітках заквітчана в соняшники й китиці винограду.

 Вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі, на диво, сяють близько над землею, щоб можна було говорити до них. 

Уже придивилася до його очей і побачила: те, що здавалося байдужістю, насправді було мудрістю й глибоко захованим стражданням. 

Кущ здавалося і зимою зеленіє, бо коли танули сніги, то на світ пробивалося його цупке зелене листя, не змучене холодом, не скалічене морозом. 

 Широкі промені вдарялися об кам'яні плити, курилися золотим димом, від чого здавалося що все тут пливе, рухається, злітає в просторі. 

Багатьом здавалося що й увесь півострів зараз палає в пожежах, адже куди не глянь – звідусіль шугає вогонь, тріщить, гуде в деревах, жаркий, агресивний. 

Моя Вітчизно дорога, яка в тобі горить снага!

Україно! Слався нивами, слався рідними людьми!

Вийся, жайворонку, вийся над полями, розважай людську тугу ти піснями.

Сій, сіваче, в людські груди правди вічної зерно.

3

4

5

6

Весна, на диво, була рання.

Здається, сама ця тиша ночі повинна врівноважувати душу

Погодьтеся, вам зробили слушне зауваження.

Тихі води, кажуть, найглибші.

упевненість

ставлення до ви­словлюваного

увічливість

активізація уваги