Урок. Україна в роки Другої світової війни ( 1939 -1945 рр.)

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БІОРЕСУРСІВ І ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ УКРАЇНИ

ВІДОКРЕМЛЕНИЙ СТРУКТУРНИЙ ПІДРОЗДІЛ

 «НЕМІШАЇВСЬКИЙ ФАХОВИЙ КОЛЕДЖ НУБІП УКРАЇНИ»

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДЛЯ ПРОВЕДЕННЯ

ПОКАЗОВОГО ЗАНЯТТЯ ТЕМУ:

  «УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ»

До  річниці звільнення Київщини від загарбників 01.04.2022

Ми побачили самі, на що здатні.

2023

Укладачі:   Сивура Марія Григорівна, викладач-методист, кваліфікаційна категорія «спеціаліст вищої категорії»

                        Хоменко Олена Миколаївна, викладач, кваліфікаційна категорія «викладач першої категорії»

Рецензент: Скуратівська Світлана Петрівна, викладач-методист кваліфікаційна категорія «спеціаліст вищої категорії»

До методичної розробки «Україна в роки Другої світової війни» входить орієнтовний сценарій показового заняття: семінарське заняття - «урок запитань та відповідей», заснований на монографічних джерелах, що рекомендовані для опрацювання з метою повноти уявлень та розуміння про події минулого.

Представлений методичний матеріал дає можливість формувати у молоді почуття патріотизму, моральні якості, повагу до героїчних здобутків українців у боротьбі за свою державність, сприяє формуванню людської гідності.

Рекомендовано цикловою комісією соціально-гуманітарних дисциплін Протокол №____________ від  «______»_______________  2023 р.

Показове заняття

Тема «Україна в роки Другої світової війни»

Мета:

• Навчальна – розкрити найважливіші події, факти, періоди другої світової війни;
• знати зміст понять, термінів по темі, природу їх виникнення та наслідки явищ часів війни;
• показати роль історичних осіб, воєначальників в період війни на території України; визначити масштаби втрат українського народу від воєнних дій, злочинів комуністичного та нацистського тоталітарних режимів, виявляти розуміння глибини трагедії українців, як бездержавної нації в той час;
•   Розвиваюча: уміти синхронізувати й простежувати динаміку подій Другої світової війни в Україні;
•  на основі порівняльного аналізу робити аргументовані висновки щодо цих подій, а також подій російсько-української війни 24 лютого 2022 року;
•  розвивати у студентів критичне мислення, вміння наводити історичні паралелі нашого минулого та сьогодення, вміння аргументовано висловлювати судження щодо учасників та історичних постатей часів війни;
• Виховна: виховувати студентів у дусі патріотизму, національної свідомості та гідності, поваги до історичного минулого та боротьби українців за свою державність в наше сьогодення.

Тип заняття: семінарське заняття ( «Урок запитань та відповідей»)

Обладнання: підручник, хрестоматія, стінна мапа «Україна в роки Другої світової війни», атлас, презентації  та проекти студентів, словники.

                                                  П Л А Н  ЗАНЯТТЯ

1.Радянсько-німецькі договори 1939 р. Початок Другої світової війни. Радянізація Західної України (1939 – 1941рр.)

         2.Напад нацистської Німеччини на СРСР. Окупаційний режим в Україні.

         3.Рух Опору.

         4.Початок визволення Лівобережної України. Визволення Києва.

         5.Визволення Правобережної та Західної України.

         6.Ціна Перемоги. Втрати України в роки Другої світової війни.

  «Урок запитань та відповідей» проходить у вигляді змагання між командами. В залежності від плану заняття, група може ділитися на команди. В цій групі можна сформувати п’ять команд, кожна буде розкривати одне питання. Студенти готують презентації , проекти по своїх питаннях, але повинні добре володіти знаннями по темі,  особливо цікавитися новинами, які розкривають події відповідної теми. Знати і переживати  сучасні події російсько-української війни  24.02.2022 р.

Х І Д  ЗАНЯТТЯ

І. ОРГАНІЗАЦІЙНА ЧАСТИНА: рапорт чергового, поділ групи на команди, повідомлення студента про основні події в Україні, світі.

ІІ. ПОВІДОМЛЕННЯ теми, плану заняття.

Вступне слово викладача: значення та актуальність  теми, мета заняття, проблеми семінарського заняття.

ІІІ. ПОВТОРЕННЯ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ. ЗАСЛУХОВУВАННЯ ТА ОБГОВОРЕННЯ виступів студентів, презентацій та

проєктів

Питання 1. Радянсько-німецькі договори 1939 р. Початок Другої світової війни. Радянізація Західної України ( 1939 – 1941 рр.)

 Використовуються методи та прийоми: презентації, проєкти студентів, повідомлення студентів, історичні паралелі з огляду на реалії сьогодення України в умовах війни росії проти України, співставлення подій минулого століття, що стосувалися вирішення «українського питання» на міжнародній арені, а також відношення європейських держав до ситуації в Україні сьогодні (економічна та військова підтримка), акцент уваги на тому, що Україна сьогодні «щит» Європи проти засилля імперських замахів з боку росії і на тому, що перемога України – запорука миру в Європі.

Після розгляду питання використовується новий метод «АНАЛІТИЧНИЙ МІКСЕР»: студент повинен знати добре питання теми, сучасний матеріал і здатен «переварити» багато фактів, подій, підводячи підсумок, дати відповіді на гострі питання історії України, які вимагають від нас перегляду ряду подій Другої світової війни.

Студент висловлює свою точку зору, свій погляд, власну думку. А також демонструє вміння навести «паралелі» із сучасною повномасштабною російсько-українською війною 24 лютого 2022 року. В кінці заняття використовується метод Фішбоун.

Разом із студентами підготували запитання до першого питання теми.

- Хто розпочав Другу світову війну?

- Коли для українців розпочалася 2 світова війна?

- Чи вважаєте ви СРСР колаборантом на початку війни, якщо, так, назвіть докази.

- Чи схвалюєте ви радянізацію Західної України? Назвіть позитивні та негативні сторони.

- Хто винищив польських військовополонених у 1939-1940 роках?

- Чи вважаєте ви випадковою трагедію 2010 року загибель польського літака з вищим партійним керівництвом на території РФ? Якщо – ні, аргументуйте?

- Як ви оцінюєте включення земель Західної України, Північної Буковини до складу УРСР?

          Порада використати додатковий матеріал Ярослава Грицака «Подолати минуле: глобальна історія України».- Київ:Портал, 2021- 432 с.

Слово викладача:

          «Якими б огидними не були масові розправи над українським населенням у міжвоєнній Польщі, вони не витримували порівняння з більшовицьким терором. Досить сказати, що 90% заарештованих під час пацифікації (пригадати значення) виправдали і випустили на волю – що було немислимо для  радянської системи!

Пацифікація (від лат. pacificatio-умиротворення) – державна політика масових репресій щодо українського населення Галичини, спрямована на придушення виступів корінного населення за допомогою поліції та війська.

Формальним приводом для пацифікації (умиротворення) стали численні протипольські акції, що відбувались в Галичині влітку та восени 1930 року. Відповідальність за ці дії польська влада поклала на українське підпілля – Організацію Українських націоналістів (ОУН) та її бойовий підрозділ – Українську військову організацію (УВО). Про що свідчить документ: «Розпорядження воєводської команди поліції в м. Тернопіль до повітових команд поліції щодо надання інформацій про сутички між українцями і поляками від 02 квітня 1930 року.» Наявні численні донесення на виконання даних документів. Провід ОУН визнав причетність організації до саботажів як форми протесту проти антиукраїнської політики Польщі на українських землях.

         Справжньою метою пацифікації було послаблення українських політичних сил та забезпечення максимального успіху урядового табору на наступних (у листопаді 1930 р.) парламентських виборах.   

Пацифікація була проведена за особистим розпорядженням глави «санаційного режиму» маршала Ю. Пілсудського. Репресивні заходи (ревізії) польського уряду тривали з 14 вересня до кінця листопада 1930 року. З 20 по 29 вересня до пацифікації було залучено повітові та волосні підрозділи поліції, ескадрони військової кавалерії, членів «Стрілецького союзу» групи військової підготовки.  

 Терор був не просто інструментом радянської влади - він був її суттю. Ось приклад: у 1939-1941 роках у радянській зоні окупації колишньої Польщі (на білоруських та українських землях) жертв репресій було УТРОЄ-ВЧЕТВЕРО більше, ніж у німецькій зоні окупації. До початку війни з Німеччиною влітку 1941 року радянська влада зберігала «пальму першості» щодо числа репресованих.

          Останнім актом радянського насильства в Західній Україні 1939 – 1941 роках став масовий розстріл в’язнів у перші дні радянсько-німецької війни. Багатьох із них схопили просто на вулиці – через підозри чи за доносом. Число розстріляних, за різними оцінками, коливається в межах десяти-сорока тисяч. Воно охоплювало різні етнічні й соціальні групи, зокрема членів польських та єврейських організацій. Але найбільше було українців. Коли наприкінці червня 1941-го німці увійшли у Львів та інші західноукраїнські міста, то відчинили двері тюрем, що показали звірства НКВС. Вигляд понівечених тіл виявляв, що перед смертю в’язнів піддавали тортурам».

Питання до студентської групи:

         ВАМ ОПИСАНА СИТУАЦІЯ НІЧОГО НЕ НАГАДУЄ З 24 ЛЮТОГО 2022 РОКУ?

Німці, українці з новоствореної поліції, родичі вбитих і просто рядові жителі влаштували розправу над місцевими євреями як помсту за те, що ті нібито підтримували радянську владу.

Як бачимо, сучасна росія прямо наслідує не тільки методи, що їх використовувала радянська влада стосовно українців, але й методи розправи над людьми німецьких нацистів.

      Питання  2. Напад нацистської Німеччини на СРСР. Окупаційний режим в Україні.

Використовуються методи та прийоми: презентації, проєкти, повідомлення студентів, студенти зачитують власні есе на тему «Як я зустрів ”рускій мір». Після висвітлення питання, використовується новий метод- аналітичний міксер, «історичні паралелі», діалог…

- Чи був срср підготовлений до війни, якщо так, то навести аргументовані факти.

- Чи був напад нацистської Німеччини для срср раптовим?

- Порівняйте евакуацію населення в 1941 та 2022 роках?

- Чи знав й.сталін, що нацистська Німеччина нападе на срср?

- Яка ваша думка про те, що ОУН приймав участь у винищенні єврейського населення у Бабиному Яру?

- Як ви оцінюєте заходи радянського командування щодо «випаленої землі», знищення Хрещатика, Успенського собору…?

- Як відносилися нацисти та рашисти до матеріальної та духовної культури України?

- Що ви бачите подібного та особливого в окупації України рашистами та нацистами?

Рекомендується додатковий матеріал Я. Грицак «Подолати минуле: глобальна історія України». – Київ: Портал, 2021. – 432 с.

      У 1941-1944 роках в Україні загинуло близько півтора мільйона євреїв - четверта частина зі всіх 6 млн. єврейських жертв Голокосту.

Голокост був вершиною в піраміді насильства на українських землях- як «найчистіший» і  «найдосконаліший» геноцид. Нижче йшли інші, не такі досконалі, але не з меншою кількістю жертв. Серед них – масове знищення нацистами військовополонених червоноармійців. Число жертв ( 4 млн., із них  1млн. 600 тис в Україні) близьке до числа жертв Голокосту.  (Стор.326 Я. Грицак «Подолати минуле: глобальна історія України»)

      Питання 3. Рух Опору.

Використовуються методи та прийоми: проекти, презентації, повідомлення студентів, есе на тему: «Моє життя в окупації», аналітичний міксер, історичні паралелі…

-В якій течії руху Опору ви сьогодні б воювали?

-Як ви оцінюєте діяльність УПА?

-Чи вважаєте ви УПА колабораціоністською, фашистською?

-Як ви оцінюєте діяльність Романа Шухевича?

-Чи були спроби об’єднання двох течій руху Опору?

-Що ви можете сказати про партизанський рух на окупованих територія України рашистами?, в Білорусії, в рф?

-Що ви знаєте про рух опору на окупованих територія України з 24 лютого 2022 року під назвою «Жовта стрічка»?

          Рекомендується додатковий матеріал.

          Поза лінією фронту йшла інша, партизанська війна зі своїм окремим насильством. Її головним тереном в Україні була Волинь. Тут, користаючи з прикриття лісів і боліт, діяли зразу три партизанські армії – радянська, польська Армія крайова й Українська повстанська армія – а також переховувалися євреї, яким вдалося врятуватися від розстрілів, і діяли окремі загони бульбашівців чи просто бандитів. За таких обставин поодинока акція могла запустити довгий ланцюг насильства. Якщо радянські партизани влаштовували провокацію біля українських сіл, на каральну акцію відправляли поліцію, котра складалася переважно з українців. Вони відмовлялися вбивати українських селян і переходили до УПА. Багато хто з цих поліцейських перед тим брав участь у винищенні євреїв – отже, були готові вбивати й далі. Після того, як українські поліцейські пішли в ліс, німецька влада замінила їх поліцейськими з місцевих поляків. Тим було набагато легше розправлятися з українськими селянами: над Волинню висіла тінь польсько-українського антагонізму 1918 – 1939 років. До того ж із наближенням Червоної армії зі сходу та висадки американських військ на півдні Італії гостро постало питання, кому належатимуть західноукраїнські землі після війни – відновлення Польщі чи України?

          Улітку 1943 р. Українська повстанська армія вирішила розв’язати це питання силою доконаного факту. У ніч на неділю 11 липня 1943 року загони УПА напали одночасно на кілька десятків польських сіл. Серед тих, хто дав наказ провести каральну акцію, був повстанський командир Клим Савур (Дмитро Клячківський). Стоячи на високій могилі у ніч акції, він спостерігав із задоволенням – як писав у своїх спогадах один із націоналістів – за загравою пожеж, у яких горіли навколишні польські села. Для Савура це було виявом «протесту всім зайдам – чужинцям, що посягають на українську волю і землю».

           Одна з найвідоміших антипольських акцій відбулася у селі Порицьку (Павлівка). Загін бандерівців увійшов до костелу під час церковної служби. За півгодини вони знищили триста поляків без огляду на вік і стать, а тоді висадили костел у повітря. Покінчивши із населенням Порицька, вони рушили до сусіднього села та двох хуторів. Там убили ще сто вісімдесят осіб – знову ж таки незалежно від віку й статі – і спалили всі будинки, пограбували майно та забрали худобу.

           В акціях брали участь українські селяни-сусіди. Про це говорить факт, що жертв убивали не лише кулями, але й серпами, косами і сокирами. Часами тяжко провести чітку межу між селянами та повстанцями. УПА значною мірою була селянською армією, і українські повстанці вживали сокири як зброю. Ось приклад: коли вони виявили у своїх рядах агента гестапо, суд УПА засудив його на смерть через відрубування голови сокирою. Вирок виконав привселюдно польовий командир – один із тих, хто разом із Климом Савурою брав участь у знищенні польських сіл.

           Польська Армія крайова вдавалася до превентивно-відплатних акцій. Широко знана трагедія села Павлокоми на Надсянню сталася 1-3 березня 1945 року,  уже після того, як лінія фронту перейшла далі на захід. Приводом стала поява в цьому селі військового загону, який заарештував і забрав до лісу сімох поляків. Чий це був загін, залишається загадкою: УПА там ще не існувало, припускають, що це міг бути перевдягнутий підрозділ НКВС. Так чи інакше, заарештовані зникли безслідно. На нараді в сусідньому польському селі місцевий відділ АК з участю польських селян вирішив відомстити: убити всіх українців-чоловіків від п’ятнадцяти років. Під час відплатної акції віковий ценз значно знизився, а стать не бралася до уваги. Село оточили, коли його мешканці були на службі у церкві. За спогадами тих, хто вижив, поляки виділили з дівчат – до десяти і хлопчиків до семи років, решту розстріляли недалеко від церкви на греко-католицькому кладовищі. Деяких чоловіків забивали до смерті ціпами, а місцевому українському священнику вирізали хрест на грудях, обмотали колючим дротом, волочили кіньми довкола церкви, а згодом забили ланцюгами. Перед смертю жертв роздягали й роззули, і найкращі речі вбивці забрали собі. Жінок, яких вціліли, разом з дітьми вивели в ліс і сказали: «Ідіть за Збруч і більше не вертайтеся!» (стор.327-328. Я. Грицак «Подолати минуле: глобальна історія України»).

          До подібних акцій вдавалися і радянські партизани. У 1943 році їхньою жертвою стали мешканці українського містечка Старої Рафалівки. Перед тим у містечко зайшов бандерівський загін. Він був там недовго, але залишив після себе залогу. Вранці наступного дня на Стару Рафалівку напали червоні партизани. Місцеві мешканці хто де міг ховалися в криївках. Одна дівчина побігла у хлів рятувати кошенят. Там її впіймали радянські партизани. Вони підпалили хлів і кинули її живцем у вогонь. Обгоріле дівоче тіло знайшли після акції. В одному з льохів виявили тіло малолітнього хлопчика з розпоротим багнетом животом. Його мати переховувалася в іншому місці. Вона взяла тіло сина і несла, притуливши до себе й не помічаючи нічого навколо, бо втратила з горя розум.. Частину тих, хто не встиг сховатися, партизани зігнали до кургану, який раніше насипали бандерівці, і змусили розгрібати руками. Потім їх розстріляли. Від самого містечка залишилося лише кілька хат. (стор.328. Я. Грицак «Подолати минуле: глобальна історія України»).

          У своєму щоденнику Олександр Довженко записав одкровення з уст знайомого чекіста: «Одного націоналіста я повісив вниз головою і палив на повільному вогні, вирізав з нього шматки м’яса (…), а він, гадюка, так і помер з криком: «Слався, Україно»( має бути: «Слава Україні» - Я.Г.) Скільки я їх перемордував…».

          Акцій масового терору було набагато більше, часто вони були між собою пов’язані і йшли хвиля за хвилею, з короткими чи довшими перервами. Насильство наростало, поки не набрало екстремального характеру – і тоді поза ним не залишалося жодної групи. У кожній етнічній, соціальній, професійній групі були виконавці, і жертви, але майже не було байдужих спостерігачів. Грані між військовими та цивільними затиралися; цивільні були не лише жертвами, але й виконавцями. За таких обставин убивство набирало майже інтимного характеру: вбивці та жертви знали один одного в лице і в мирні часи мали нормальні й навіть дружні стосунки.

          Значне число жертв в Україні було наслідком виняткової геополітичної нестабільності, великої кількості режимів, що конкурували, та частої зміни влади. За таких обставин держава як інституція втратила монополію на насильство; воно виплеснулося «на вулицю, стало універсальною розв’язкою будь-якого конфлікту. Приклад України в окремих моментах терору – як-от у 1919 році – ілюструє стару максиму, що навіть найгірша держава краща за її повну відсутність.

          Але ця максима правдива лише почасти. Бо не лише крах держави відповідав за розгул насильства. Екстремальне насильство було наслідком того,  що влада в Україні справляла новий тип держави – «держави-вбивці». Яка не просто має монополію на насильство: насильство є самою її суттю. Без масового насильства вона не може існувати. Такими державами були срср та нацистська Німеччина. Поява цього типу держав збігалася з появою модерних технологій, насамперед технологій масового знищення.

         Але самі по собі модерні технології не відповідальні за екстремальний характер терору. Ключову роль відіграло те, що і більшовицький, і нацистський режими були революційними режимами з глобальними амбіціями.

        Більшовицький режим сповідував ідею світової пролетарської революції, гітлерівський – націонал-соціалістичної революції. Перша мала привести до світового панування пролетаріату, друга – до світового панування арійської раси. Революції є періодами «прекрасного божевілля» – ілюзії, що «новий прекрасний світ» уже дуже близько, за поворотом. Залишилося лише знищити останні перешкоди на шляху до перемоги: поміщиків, куркулів, євреєв тощо. Ініціатори масово терору вважали, що на їхньому боці правда і логіка історії, тому виправдовували гекатомбу жертв історичною необхідністю. (стор-329 -330 Я. Грицак «Подолати минуле: глобальна історія України»).

         Ці міленійні візії були характерні не лише для радянського чи нацистського режимів. Селяни сприймали як Апокаліпсис і Першу світову війну, і  революцію 1917-го. Тому в 1917-19 роках вони були готові вчинити «страшний суд» над своїми гнобителями і відомстити за пережиті кривди. Так само міленійна візія була притаманна бандерівцям з їхньою теорією «перманентної революції»: незалежна Українська держава мала постати на українських жертвах і трупах ворогів.

         У сучасних російських і польських наративах український націоналізм узагалі, а бандерівський рух зокрема, зображають як найжорстокіший. Цей образ поділяють багато українців, найперше з російськомовних Півдня та Сходу України. До бандерівців в Україні ставляться по-різному: і як до героїв, і як до бандитів. Зрештою, нагадаємо, що в часи воєн і революцій межа між героями та бандитами часто дуже тонка. Однак заради справедливості треба визнати принаймні два факти. По-перше, не бандерівці розв’язали терор. Як лаконічно висловилася львівська поетеса Маріанна Кіяновська: «якби не Пілсудський, Бандера був би звичайним малознаним агрономом». По-друге, число бандерівських жертв блідне перед масштабами більшовицького та нацистського терорів… Усі країни, які виникли на осколках комуністичної імперії, воліють говорити про свої жертви і не говорити про своїх злочинців. Скажімо у сучасній росії кожний факт знеславлення російської історії прирівнюється до державного злочину; Україна ставить в основу своєї історичної політики пам’ять про Голодомор як про один із найбільших актів геноциду у світовій історії, але не має сміливості говорити відверто про участь українців у Голокості та Волинській різанині; теперішній польський уряд трактує Волинську різанину як геноцид поляків, але воліє не говорити про участь поляків у винищенні євреїв та українців; євреї не визнають єврейських енкаведистів своїми, оскільки ті були комуністами, а не іудеями тощо.(стор.331. Я. Грицак «Подолати минуле: глобальна історія України»).

 За кожних обставин треба намагатися бути не на боці катів. Солідаризуватися треба не з тими, хто вбиває, а з тими, кого вбивають(Альберт Камю).

 Така позиція не лише морально чесна, вона ще й історично правдива: українську націю представляють не лише герої – вони за всіх обставин були в меншості; українську націю представляють насамперед жертви. Серед усіх жертв на українських землях українці становили більшість – але поруч із ними від  екстремального насильства потерпали інші народи. Інакше кажучи, склад жертв терору дуже нагадує контури сучасної української громадянської нації: ядро становлять українці, а з ними потенційно єднаються кримські татари, українські євреї тощо…Для побудови нової української нації, окрім героїв, готових віддати своє життя заради ідеалів, потрібні герої, які б демонстрували просту людську порядність та жертвували життям заради інших. Таких випадків немало: дослідження долі в’язнів гітлерівських та сталінських таборів показує, що майже всі, хто вижив, вижили завдяки чиїйсь допомозі.

          Один із прикладів такого героїзму – доля греко-католицького священника о.Омельяна Ковача. Він народився у 1884 році в австрійській Галичині і за шістдесят років життя пережив зміну п’яти режимів. У часи революції був капеланом Української Галицької армії. Коли його разом з іншими полоненими потягом повезли на розстріл, його врятував російський червоноармієць, випустивши з вагона зі словами: «Отче, не забувайте молитися за Луку». У міжвоєнній Польщі він захищав права українців і, правдоподібно, був навіть членом ОУН. У 1939 – 1941 роках, за першої радянсько влади, допомагав сім’ям польських офіцерів, вивезених на Сибір. Під час німецької окупації рятував євреїв, за що був відправлений у концентраційний табір Майданек, де й загинув. Коли родина намагалася витягти його звідти, він написав їм у листі: «Я розумію, що Ви стараєтеся звільнити мене. Але я прошу Вас нічого не робити…Поза небесами це єдине місце, де я б хотів бути. Ми тут всі рівні. Поляки, євреї, українці, росіяни, литовці чи естонці. Я тут єдиний священник. Я не можу уявити, що вони робитимуть без мене…Коли я відправляю Літургію, всі вони моляться. Вони моляться різними мовами, але ж чи Господь не розуміє всіх мов? Вони помирають по-різному, і я допомагаю їм перейти міст».

           Якщо Україна вдасться колись подолати свою історію, то люди на зразок Омеляна Ковача займуть у пантеоні українських героїв найвище місце. (стор.332 Я. Грицак «Подолати минуле: глобальна історія України»).

Питання 4. Початок визволення Лівобережної України. Визволення Києва.

Використовуємо методи та прийоми: презентації, проекти, повідомлення студентів, аналітичний міксер, історичні паралелі, діалог, бесіду…

-Як ви оцінюєте дії радянського командування щодо мешканців Харкова, які були звільнені радянською армією в лютому 1943 року?

-Як ви оцінюєте використання «чорносвитників» під час відступу радянської армії в 1941 р. та наступу в 1943 р.?

-Чи схвалюєте ви план визволення Києва 6 листопада 1943 р.?

-Порівняйте загибель населення під час блокади Ленінграда та окупації Києва, Харкова?

-Чи вважаєте ви М.Ватутіна героєм в.в.в.?

Рекомендується додатковий матеріал:

Додаткові великі втрати мала радянська армія через видані накази закінчити воєнну операцію до певної дати – як от узяти Київ до чергової річниці жовтневої революції 7 листопада 1943 року. Найвищі показники середньодобових втрат у Другій світовій війні зафіксовані, власне, у  « битві за Дніпро» – 27 000 осіб.

Це було безглузде вбивство радянських солдатів. Офіцери гнали їх на смерть полк за полком. (Так як сьогодні рашисти «воюють» на полі бою в Україні.) Деякі з офіцерів, у кого була совість, теж ішли в бій і гинули разом із солдатами. Тих, що відступали, розстрілювали кулеметами енкаведисти, які залягали зразу за окопами. Тому солдати боялися НКВС так само, як німців. Ветерани, які пробували розповісти фронту правду, називали війну не інакше, аніж «сталінсько-гітлерівським геноцидом». (стор.326. Я. Грицак «Подолати минуле: глобальна історія України»).

У кожному разі на українських землях як до, так і після німецької окупації панувало багатоголосся. Україна залишалася для Сталіна проблемною територією. Однак тепер вважалося, що після кількох років німецької окупації вона підпадала під ворожі впливи. Чергове приборкання України, коли в 1943 – 1944 роках Червона армія зайшла на її землі, набрало масових репресій. Після вступу в місто чи село розстрілювали або вішали всіх, хто, на думку радянської влади, був колаборантом. Іншою формою розправи стала мобілізація місцевих чоловіків від 17 – 25 років. Розправа полягала  не в самому факті мобілізації, а в тому, як вона проводилася. Без підготовки і зброї ( одна гвинтівка на 10-15 осіб, «зброю здобудеш у бою») їх кидали в бій на неминучу смерть – щоб вони кров’ю змили свою вину перед радянською владою. До останніх років існування срср факт перебування на окупованих територія був перешкодою для державної та партійної кар’єри.

 Але радянська влада ніколи би не перемогла, якби вдалася лише до репресій. Після перемоги над Гітлером її «м’яка сила» полягала в тому, що тепер вона могла постати рятівницею України від фашистської загрози. І це було цілковитою вигадкою. Складно уявити, як би склалася доля українців, якби німецька окупація протривала довше. Гітлер не ставив за мету повне фізичне винищення українців, на відміну від євреїв чи ромів, але бажав ліквідувати їх якомога більше. Це становило смертельну загрозу для існування українців і як народу, і як нації. Сталін теж «дбав» про те, щоб українці не стали ПОВНОЦІННОЮ НАЦІЄЮ. Та, однак, вживав заходів для видимості в Україні національної держави. У лютому 1944 року були створені українські Наркомат (міністерство) закордонних справ УРСР та Наркомат оборони УРСР, а восени 1945 року Українська РСР разом  із Білоруською РСР стала однією з держав-засновниць Організації Об’єднаних Націй.(стор.306. Я. Грицак «Подолати минуле: глобальна історія України»).

Питання 5. Визволення Правобережної та Західної України.(Вигнання фашистів з України.)

Використовуються методи та прийоми: проекти, презентації та повідомлення студентів. Есе на тему «Як я зустрів  визволителів, ЗСУ», історичні паралелі, діалог, бесіда…

      Пропонується  додатковий матеріал…

      Під кінець війни склалася парадоксальна ситуація, суть якої найкраще передав один з еміграційних авторів: «Україна БУЛА ПОНЕВОЛЕНОЮ, АЛЕ ДЕРЖАВНОЮ НАЦІЄЮ. Державною до тої міри, в якій її етнічні землі були об’єднані в межах однієї держави, що окрім слова «Українська» в назві, мала інші структурні елементи: столицю, еліту й високу (тобто не фольклорну) культуру українською мовою. Звичайно, усі ці елементи мали характер симулякра, бо головні рішення щодо України приймалися не в Києві, а в Москві, але формально ця держава була українською!».

       Майбутнє за Сталіна можна уявити з відповіді партійного функціонера на питання польського поета Чеслава Мілоша зразу після війни, що станеться з Литвою: «Литва буде – литовців не буде». Це, звичайно, не означало фізичного знищення литовців. Це означало, що литовці, як і українці, грузини та інші, мали розчинитися в єдиному радянському народові. Одним із кроків до цієї цілі було вимазування, з одного боку, українців з історії  Другої світової війни, а з другого – усього того, що вказувало на відмінність між українцями та росіянами. (стор.306-307. Я. Грицак «Подолати минуле: глобальна історія України»)

-На вашу думку, дивізія «СС Галичина» була злочинною?

-Чи законним було виселення з Криму 18.05.1944 року татар, болгар, греків, караїмів?

-Чи вважаєте ви К. Жукова героєм війни?

-Хто насправді вивісив прапор Перемоги над Рейхстагом?

- 9 травня ви вважаєте Днем Перемоги?

-Чи вшановуєте ви 8 травня – День примирення?

-Як оцінює рф  значення України в перемозі над нацистською Німеччиною?

Питання 6. Ціна перемоги. Втрати України в роки війни.

Використовується метод ФІШБОУН. Студенти заздалегідь готують плакат із зображенням скелета риби. Перед ними стоїть завдання аргументовано відповісти на питання:

-ЯКИЙ ВКЛАД УКРАЇНИ В ПЕРЕМОГУ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ?

Кожна із п’яти команд відповідає на одне питання.

1.Яку участь прийняли українці в рядах радянської армії?

2.Участь українців в двох течія руху Опору( радянська , національно-визвольна).

3.Яку роль відіграли українці в тилу?

4.Розкрийте внесок українських вчених у Перемогу?

5.Втрати України в роки Другої світової війни.

Після розгляду кожного питання, студенти з різних команд можуть задавати питання до представників тієї команди, яка висвітлює дане питання і отримуватимуть за відповіді додаткові бали лише своїй команді, хто дасть правильні відповіді.

        Пропонується додатковий матеріал Ярослава Грицака «Подолати минуле: глобальна історія України».

        Сталін розв’язав українське питання, об’єднавши всіх українців у межах однієї української держави, але водночас позбавив його міжнародного виміру. Він «закатав українців, як сардини, у консерву», і відтоді українське питання стало майже виключно внутрішнім питанням СРСР.

        Останній момент українського виміру Другої світової війни – це число жертв. Воно дає найточніше поняття про внесок українців у війну. Проблема, однак, полягає в тому, що будь-які точні підрахунки неможливі – бо радянська влада свідомо применшувала втрати. Вона намагалася створити враження, що  срср переміг не числом, а завдяки перевагам соціалістичної системи. Тому знижували цифри, щоб зробити їх близькими до втрат вермахту ( 4 млн 300 тисяч). Зразу після війни сталін говорив про сім мільйонів втрат, за Хрущова і Брежнєва це число зростало до 20 мільйонів, Горбачов назвав 27,5 млн. А в 2017 році російська ДЕРЖАВНА ДУМА оприлюднила найбільше число втрат – 42 млн осіб, з них 19 млн – військові та 23 млн – цивільні. Однак це загальна оцінка, вона не дає розбивки за республіками та народами. Дуже приблизно українські втрати можна вирахувати, якщо взяти до уваги, що українці становили близько 20-25% Червоної армії, а Україна – 40% усіх окупованих територій. Із врахуванням цих коефіцієнтів можна припустити, що Україна втратила 13-14 млн. осіб, зокрема від 3 млн 800 тисяч до 4 млн 750 тисяч військових та 9 млн 200 тисяч цивільних. Консервативніша оцінка подає 8-10 мільйонів.

       Ця оцінка збігається з іншими. За даними авторів «Книги пам’яті України», втрати військового персоналу з мешканців України в роки Другої світової становили близько 4 млн. 100 тисяч осіб (убитих, загиблих, у полоні, зниклих безвісти, померлих у шпиталях  у перші повоєнні роки). Щодо цивільних втрат, то їх число можна приблизно оцінити, вирахувати різницю у чисельності населення до і після війни і віднявши від цієї різниці втрати серед воєнних. З 1 січня 1941-го до 1 січня 1945-го населення республіки зменшилось з 41 млн до 27 млн 400 тисяч осіб (це враховуючи, що частина людей уже повернулася з евакуації, німецького полону та діючої армії). Загальні демографічні втрати України включно з убитими, померлими, жертвами концтаборів, депортованими, евакуйованими, тими, хто відійшов разом із німцями чи емігрував, оцінюються у 13 млн 800 тисяч осіб – зокрема 9 млн 700 тисяч цивільних.

       Залежно від того, яке число втрат ми приймаємо – вісім чи чотирнадцять мільйонів, пропорція загиблих відносно передвоєнного населення для України коливається між одним до трьох та одним до п’яти. Це набагато більше, ніж щодо інших країн: для Югославії ця пропорція один до восьми, для срср – один до одинадцяти, Греції – один до чотирнадцяти, Німеччини – один до п’ятнадцяти, Франції – один до сімдесяти семи, Британії – один до ста двадцяти п’яти. З українськими втратами можуть зрівнятися лише польські ( один до п’яти), вищі показники лише в Білорусі. Але щодо абсолютної кількості втрат Україна серед європейських народів веде перед, а у світовому масштабі поступається лише китайцям: під час Другої світової війни Китай втратив близько 20 мільйонів, Німеччина – близько 7 мільйонів 400 тисяч, Польща – до 5 млн. 800 тисяч, Японія – 3 млн. 100 тисяч, Югославія – 1 млн. 700 тисяч, Румунія – мільйон двісті тисяч, Франція – 600 тисяч, Італія – 500 тисяч, Великобританія – 450 тисяч та США – 420 тисяч.

         Зрозуміло, що всі ці цифри приблизні. Вони часто відображають бажання окремих країн і народів перемогти в змаганні національних мартирологів як найбільш постраждалі. І заради цього часто «націоналізують» жертви інших національностей – перш за все євреїв, доля яких стала центральною трагедією Другої світової війни. Але якими б умовними й приблизними не були ці цифри, вони виразно показують, де перебувало «серце темряви». І служать сумною ілюстрацією до метафори України як чайки, яка звила гніздо край дороги. (стор.307-309. Я. Грицак «Подолати минуле: глобальна історія України»)

      ІV. ПІДСУМКИ. Під час заняття викладач фіксує відповіді студентів кожної команди, оголошує кількість балів, які набрала кожна команда і визначає місця переможців, виставляються оцінки студентам. Якщо дозволяє час в межах заняття, можливо дати тестові завдання по цій темі.

      V. ВИСНОВКИ. Викладач робить висновки з проведеного заняття, чи досяг мети під час семінару, студенти висловлюють власні думки стосовно теми.

      VI. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ. Підготувати тему №17: Україна в перші повоєнні роки (1945 – початок 1950-х років).