Вшанування пам'яті жертв політичних репресій

« Не  забути  і  не  пробачити » -  урок  пам’яті   до  гідного  вшанування  пам’яті  жертв  політичних  репресій.

Мета:  вшанування пам'яті жертв політичних репресій, привернення уваги учнів до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам'яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства

Обладнання:  презентація, ілюстрації,  комп’ютер, дошка, проектор або інтерактивна дошка, «Реквієм» А. Моцарта (mp3), запис ритму метронома.

Учень:Тоді ми йшли по таборах…

Одних замучили катюги,

Зломились інші від наруги

І в забутті скінчили шлях.

 

Та ми здолали сум і страх,

Хоч хтось не бачить в цім заслуги,

І вийшли з вірою в серцях

В чеканні нової потуги.

 

І дочекались, не запізно.

Хоч знов навала суне грізна,

Вже зміна прапор наш несе.

 

Під ним вона бійців збира,

Завзятих лицарів пера,

Для них Вкраїна – над усе

 

*Микола Цівірко – український журналіст і поет.

 

Вступне слово.

     Щороку в третю неділю травня ми в жалобі схиляємо голови перед нашими співвітчизниками, що стали жертвами кривавого тоталітарного режиму.

     Намагаючись позбавити наш народ його національної свідомості,історичної пам’яті та прагнення до свободи мільйони українців, зокрема і  наших земляків, було закатовано у  застінках НКВС, розстріляно, відправлено у табори, тюрми, висилки. Їм було винесено смертний вирок лише за те, що були українцями і мали сміливість говорити про це вголос.

      Від 1927 до 1990 р. в Україні було заарештовано понад мільйон осіб (з них понад 50% – українці). 140 тисяч із них - розстріляно. У 1930-1933 р. із 184 репресованих науковців України не менш 170 були істориками.

      Цей День пам’яті політичних репресій комуністичного режиму, спочатку з’явився в національному календарі країни наприкінці 90-х років і носив назву "День пам’яті жертв голодомору". Відзначався в четверту суботу листопада (Указ Президента України від 26-го листопада 1998-го року). Потім, згідно з Указом Президента України від 31-го жовтня 2000-го року, цей пам’ятний День був перейменований і став називатися «День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій». Указом від 15-го липня 2004-го року було встановлено назву «День  пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій». Надалі, згідно Указу Президента України від 21-го травня 2007-го року, з метою належного вшанування пам’яті жертв політичних репресій, дні пам’яті жертв голодоморів та жертв політичних репресій виділили в окремі пам’ятні дати. «День пам’яті жертв голодоморів», як і колись, відзначається в четверту суботу листопада, а «День пам’яті жертв політичних репресій» - щорічно у третю неділю травня.

     Репре́сії  — каральні заходи, покарання, вжиті державними органами. Репресії — це комплекс заходів з арештів, розстрілів і переселення великих мас людей.

     Ста́лінські  репресії  — масові репресії, що здійснювалися в СРСР в 1930-і — 1950-і роки і пов'язані з ім'ям організатора і ідеолога репресій Й. В. Сталіна, фактичного диктатора Радянського Союзу в цей період. До репресивних акцій можна віднести геноцид українців, чистки в рядах правлячої ВКП (б) (після 1952 р. КПРС) та НКВС, розкуркулення, депортації цілих етнічних груп, гоніння проти «соціально чужих елементів» і «саботажників», масові ув'язнення і розстріли «ворогів народу».

 

 

 

ВедучийI.

      Першим етапом політичних репресій в СРСР треба вважати період конфіскації поміщицьких земель, націоналізацію промисловості 1917 року. Цей етап характеризувався громадянською війною, білим і червоним терором.

      Другим етапом була націоналізація приватної власності і вилучення землі у куркулів наприкінці 20-х - першій половині 30-х років.

• Шахтинська справа — відкритий процес, що відбувся в 1928 на Донбасі. 53 інженери і керівника звинуватили у навмисному шкідництві, створенні підпільної шкідницької організації. 11 осіб засуджені до розстрілу.

Процес проти «Спілки Визволення України»

      У 1929 р. почався сфабрикований процес проти вигаданої «Спілки Визволення України». У належності до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України» (СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу Старицьку-Черняхівську. «Виявленій» організації приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників, відокремити Україну від СРСР.

Єжовщина

Максимуму своєї інтенсивності сталінські репресії сягають у 1936—1938, коли НКВС очолив Микола Іванович Єжов.

Цей період в історії став відомим під назвою «Єжовщина», або «Великий терор». Сигналом до початку масових репресій послужило вбивство Сергія Кірова 1 грудня 1934 р.  за ініціативою Сталіна ЦВК й РНК СРСР прийняли постанову «Про внесення змін у діючі кримінально-процесуальні кодекси союзних республік» такого змісту:

Внести такі зміни в діючі кримінально-процесуальні кодекси союзних республік щодо розслідування й розгляду справ про терористичні організації й терористичні акти проти працівників радянської влади:

1. Слідство в цих справах закінчувати в строк не більше десяти днів;

2. Обвинувальний висновок вручати обвинувачуваним за одну добу до розгляду справи в суді;

3. Справи слухати без участі сторін;

4. Касаційного оскарження вироків, як і подачі клопотань про помилування, не допускати;

5. Вирок до вищої міри покарання здійснювати негайно після винесення вироку.

 

ВедучийII.

 

Третім етапом політичних репресії є 1937-1938 роки - ці роки є піком політичних репресій.

«Велика чистка» 1937 – 1938 рр. охопила весь Радянський Союз і була спрямована на знищення реальних та уявних ворогів Сталіна, вселення в усі верстви населення страху та почуття незахищеності, рабської залежності та покори «великому вождеві». Смертний вирок ставав звичайним явищем і не підлягав апеляції. У кращому разі, на «ворогів народу» чекав тривалий термін ув'язнення в сибірських концтаборах.

Трагічною сторінкою історії України стало знищення радянською владою цілого покоління української інтелігенції, що увійшло в історію під назвою розстріляне відродження. Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року, коли «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки були розстріляні понад 100 представників української інтелігенції, серед яких Лесь Курбас, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло  Филипович , Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші.

Наступного, 1938 року були розстріляні Гнат Хоткевич та Василь Верховинець. Протягом кінця 1930-х років також було розстріляно за різними оцінками від 200 до 337 бандуристів.

З особливою нещадністю тоталітарна система нищила і нівечила духовну еліту нації.

 академіка Агатангела Кримського,

 поетів Миколи Вороного та його сина Марка,

 неокласиків Миколи Зерова, Михайла Драй-Хмари, Павла Филиповича,

 арешт органами ДПУ Максима Рильського,

 10 років табірних поневірянь Остапа Вишні,

 Бориса Антоненка-Давидовича, Зінаїди Тулуб, Івана Іванова,

 переслідування Олександра Довженка, Володимира Сосюри, Юрія Яновського.

І це далеко не весь перелік трагічних доль української  інтелігенції.

 

ВедучийI.

Биківнянські могили

Біля селища Биківня у 1930-х — початку 1940-х років (до окупації німцями Києва) в таємній обстановці здійснювались масові поховання осіб, репресованих і страчених у Києві органами НКВС. Офіційно будівництво спеціальної зони для таємних поховань розпочалося 1936 року.

Встановлено, що в районі селища Биківня закопували приречених до розстрілу в позасудовому порядку, вирок стосовно яких виконано у місті Києві. За даними науковців, у Биківнянському лісі покоїться близько 100 тис. репресованих комуністичною владою. На сьогодні за виявленими і опрацьованими співробітниками СБУ документами встановлено прізвища 14191 особи.

Ці могили було розкрито на огляд громадськості під час окупації німецькою владою з метою викриття злочинів більшовицького режиму. Однак після закінчення війни радянською владою всю інформацію було знову засекречено і проведено «власні розслідування»: три державні комісії 1945, 1971, 1987 років оголосили про те, що у Биківні поховані жертви фашизму. При цьому в ході діяльності останньої з них було виявлено та знищено багато документів. Лише четверта комісія у липні 1989 року оголосила, що у Биківні поховані жертви сталінських репресій.

Тож ревно помолімося за всіх,

Кого сувора доля не пригорне,

Хто не зазна ні радості, ні втіх,

За всіх, кого нещадно чавлять жорна,

Кому завмер у горлі криком сміх,

Чиї неясні дні, як ночі, чорні.

Ти, Боже, їх у темряві не кинь,

Благослови їм шлях серед пустинь.

Ю. Клен

 

 

 

ВедучийII.

Четвертий етап політичних репресій - 1939 - 1941 р. За 1939 рік щодо звинуваченням у контрреволюційних злочинах були засуджені до вищої міри покарання 2,6 тис. осіб, за 1940 рік - 1,6 тис...

Після захоплення протягом 1939—1940 років радянськими військами Галичини, Буковини та Прибалтики, радянський терор поширився і на ці краї. Сотні тисяч осіб здебільшого польського населення було депортовано до початку війни у віддалені райони СРСР.

П'ятий етап - це роки Великої Вітчизняної війни. На початку війни при наближенні німецьких військ підозрювані або звинувачені у «контрреволюційній діяльності» найчастіше розстрілювали в позасудовому порядку. У травні-червні 1941 року були заарештовані деякі високопоставлені військові та керівники оборонної промисловості. У період війни за звинуваченнями у контрреволюційних злочинах був заарештований 21 генерал. Втікачі з полону і звільнені радянськими військами радянські військовослужбовці, як правило, направлялися на перевірку в спеціально створені для цього фільтраційні табори, термін перебування в яких не обмежувався. Після закінчення війни вони прямували в робочі батальйони, багато тисяч з них були звинувачені у зраді, заарештовано і засуджено до ув'язнення в таборах ГУЛАГу.

У перші місяці радянсько-німецької війни 1941-45 р. НКВС без належного окремого слідства та суду, яке вимагалося згідно з тогочасним радянським законодавством, розстріляло десятки тисяч в'язнів тюрем НКВС в Західній Україні, котрі ще раніше були під слідством або відбували строки по різним статтям Кримінального кодексу СРСР. Після закінчення Другої світової війни значну частину українців цих районів було депортовано в Сибір. З 1944 по 1952 р. в західних областях України піддалось різним видам репресій до 500 тисяч осіб, в тому числі арештовано понад 134 тисяч, вбито більше 153 тис., вислано назавжди з УРСР понад 203 тисяч осіб.

ВедучийI.

Шостий етап включає в себе політичні репресії післявоєнного періоду які тривали до 1950-х рр.. Немає сумніву, що в 1946 - 1953 роках було досить багато усіляких жорстокостей, несправедливостей, насильств. Але, як виявляється з фактів, «політичний клімат» в країні став значно менш тяжким і жорстоким. Але політичні репресії тривали. У період з 1946 - 1948 рр.. були заарештовані деякі особи, які мають вищі військові звання: маршал авіації С.А.Худяков, маршал АА. Новиков, міністр морського флоту Афанасьєв та ін У період з березня по серпень 1952 були засуджені Військовою колегією Верховного суду СРСР до тривалих термінів позбавлення волі 35 генералів.

Масові політичні репресії в СРСР 1920-1950-х років мали для життя суспільства і держави серйозні негативні наслідки:

репресії завдали величезної шкоди всім сферам життя суспільства. Сваволі піддалися сотні тисяч ні в чому не винних людей. Репресії обезголовили промисловість, армію, сферу освіти, науки, культури;

 1920-1950-ті роки через табори, колонії, в'язниці та інші місця позбавлення волі пройшли десятки мільйонів чоловік. Тільки в 1930-х роках в місця ув'язнення, заслання і висилку було спрямовано близько 2 млн. чоловік, засуджених за політичними мотивами, і як наслідок субкультура кримінального світу, його цінності, пріоритети, мова були нав'язані суспільству.

 

«Заду́шене  відро́дження»  — термін на позначення духовно-культурного та літературно-мистецького явища в Україні, придушеного радянською владою у 60-х — 80-х рр. XX ст.

У добу «хрущовської відлиги», яка супроводжувалась тимчасовим послабленням комуністично-більшовицького тоталітаризму, десталінізацією та лібералізацією, народився рух шістдесятництва, до якого на початку та в середині 1960-х увійшла плеяда молодих митців і літераторів. Вони виступили за розширення свободи творчості, на захист української культури, проти тотальної русифікації, але в ідеологічних межах тодішнього соціалістичного суспільства.

 

До культурного відродження 1960-х років відносять поезію Ліни Костенко, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Ігоря Калинця; публіцистику та літературну критику Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Івана Дзюби, твори художників Алли Горської, Панаса Заливахи, Стефанії Шабатури та ін.

ВедучийII.

У час згортання «відлиги» влада повела боротьбу із шістдесятництвом, оскільки таке середовище сприяло формуванню політичної опозиції, яка не допускалась у СРСР. В українському культурно-просвітницькому русі дедалі інтенсивніше поширювався самвидав, широко розповсюджувалися видання української діаспори.

Перша хвиля арештів 1965 р.

Спеціальне повідомлення КДБ УРСР про проведення політичної акції під час прем'єри фільму «Тіні забутих предків»

Наприкінці серпня — на початку вересня 1965 року органи держбезпеки УРСР за вказівкою з Москви провели низку арештів. КДБ заарештував понад 25 представників української інтелігенції:

• у Києві літературний критик Іван Світличний, театральний художник П. Моргун, інженери Олександр Мартиненко та І. Русин, лаборантка Ївга Кузнецова, студент Ярослав Геврич, науковець Микола Гринь;

• у Львові студент-заочник Іван Гель, психолог Михайло Горинь, мистецтвознавець Богдан Горинь, викладачі університету Михайло Осадчий та Михайло Косів, службовці С. Батурин та Ганна Садовська, архівіст Мирослава Зваричевська, модельєр Ярослава Менкуш;

• у Криму письменник і художник Михайло Масютко;

• у Тернополі музейний працівник Ігор Герета і викладач музики Мефодій Чубатий;

• у Луцьку викладачі педінституту Валентин Мороз та Дмитро Іващенко;

• в Івано-Франківську вчителі Михайло Озерний та В. Іванишин, художник Панас Заливаха;

• у Житомирі лінотипіст Анатолій Шевчук.

• в Одесі Святослав Караванський.

Затриманих звинувачували за ст. 62 ч. 1 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда»). У січні 1966 року почалися судові процеси. Засудили 19 осіб, 15 з яких на закритих судових засіданнях.

Під час судових процесів підсудним кидали квіти, під судами скандували «Слава!» Активісти збирали підписи на захист заарештованих. 4 вересня 1965 року на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків» С. Параджанова на їхній захист виступили Іван Дзюба зі сцени та аспірант-літературознавець Василь Стус і журналіст В'ячеслав Чорновіл у залі. Під протестним листом підписалося 140 присутніх.

Учень 1.

Стань, народе, без ліку й числа,

Хором траурним, Пам'ятним колом!   

Стань Вінком, стань життя Ореолом

Хай почує вся пагорб і кожна ограда,

Що засуджено зло і проміниться Правда, Омріяна Правда!  

   

Учень 2. Дивляться в твої очі

Мільйони скатованих душ.

Пригорни їх, посели на спочинок,

Та їхнього сну не наруш.

 

Учень 3.

Заступи нас і нашу державу,

Од кривавих, лютих незгод.

Всі ми — сущі, усопші, прийдешні —

Твій пшеничний, безсмертний народ!

 

Перегляд документального фільму

 

Підсумок

Голодомор, ГУЛАГ, Великий терор – це такі ж символи ХХ століття, як Освенцім та Хіросіма. Пам’ять про ці віхи історії має бути для нас пересторогою у розбудові незалежної України.

Ця трагедія ніколи не повинна повториться. Це наша історія.Ми не маємо права забувати, ми повинні пам’ятати, яку страшну трагедію довелось пережити нашому багатостраждальному українському народові на шляху до незалежності.