Матеріал до Дня української вишиванки «Сто літературних діамантів про вишиванку»

Встає над світом щире сонце вранці

І землю гріє променем ясним.

А я іду по світу в вишиванці.

Я — українець! І горджуся цим.

В нас обереги вишивають здавна.

 

Така традиція в народі прижилась.

Вона прадавня, вічна й дуже славна.

В культурі й до сьогодні збереглась.

Ані вікам, ні моді не здолати...

 

 

Вона в людському серці і в душі.

У ній любові, мрій, надій багато

І ти традиції забути не спіши.

 

Я вишию сорочку кольорову

Й по білім світі гордо в ній піду.

У ній зустріну пору світанкову

І щастя світле я у ній знайду.

 

 

 

Я — українець! Дуже гордий з цього.

Несу у світ традиції свої

Для себе в Бога не прошу нічого,

Все в мене є: і гори, і гаї

 

Поля родючі, повноводні ріки,

Озера сині, чисті небеса...

Я син землі від роду і навіки,

В краю, де поруч казка і краса.

Я — українець з щедрою душею,

 

На вишитому рушникові хліб несу.

Горджуся Україною своєю

І в серці бережу її красу,

Історію, традицію і пісню,

 

 

 

Й правдиве слово-думу Кобзаря...

То ж вишиванку я до серця тисну

І вірю, що зійде моя зоря.

 

 

 

Розкажи, вишивальнице-юнко,

Що за барви в узори кладеш,

Яку ниточку голкою в’юнко,

Мов за мрією, вправно ведеш.

 

 

— Перша ниточка — бачите? — синя,

Поруч неї — шитво золоте!

Вони творять удвох воєдино

Знамено України святе.

 

Як поглянеш —милуєшся. Гарне ж!

Тріпотіти йому од вітрів.

Тризуб золотом вишию — Герб наш,

Символ Волі з минулих віків.

 

Я дівча українського роду.

Довкіл мене вкраїнська земля.

Майори ж ти, наш прапоре, гордо,

Величавий і зблизька, й здаля!

 

Усе навколо завмирає,

Коли вдягаю вишиванку.

Лиш серце радісно палає,

Мов промінь сонця на світанку.

 

 

Коли вдягаю вишиванку,

Немов в любові признаюся

Своїй країні ніжно й палко,

Вдягну і Господу молюся.

 

Я встану рано-вранці, на світанку,

Як спалахне на квіточці роса.

Вдягну найкращу в світі вишиванку

І оживе, засвітиться краса

 

В промінні сонця. І моя сорочка

У рунах, в квітах зразу оживе...

З чарівних квітів я сплету віночка

Й над світом щира пісня попливе.

 

Сорочка, що матуся вишивала,

Сердечко гріє, душу веселить.

Бо ж мама щастя-долю закликала.

Цей оберіг в житті нас захистить.

 

Я вишию на полотні любов

Червоними нитками що, мов кров

І голкою я поведу життя,

Це буде наче каяття.

 

Любити я не присягалась,

Я просто голкою вела.

Повір, я навіть не старалась,

Вагатись також не могла.

 

Одна за одною нитками

Відтворювалось забуття:

Усі стежки, що називала я шляхами

І та єдина стежка в майбуття.

 

Я вишию на полотні розлуку,

Самотнім криком журавлів.

У вишиванці відтворились звуки,

Мов у сльозах вода дощів.

 

Я вишию на полотні печаль,

Що все ж веде до здійснення бажання,

Немов в останнє я погляну в даль,

Побачивши небес зітхання.

 

Дрібною голкою по полотні

Я поведу стежину в майбуття.

То буде гарно, наче в сні,

Я вишию на полотні життя.

 

Квiти розцвiтають

Ось на рукавах,

З iрiю далекого

Повернувся птах –

Дивнi вiзерунки

Сяють, мов живi –

Мама вишивала

Оберiг менi!

 

Як я малим збирався навеснi

Пiти у свiт незнаними шляхами,-

Сорочку мати вишила менi червоними i чорними,

Червоними i чорними нитками.

 

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотнi, в душi моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне - то любов, а чорне - то журба.

 

 

Мене водило в безвiстi життя,

Та я вертався на свої пороги.

Переплелись, як мамине шиття,

Щасливi i сумнi мої, щасливi i сумнi мої дороги.

 

Менi вiйнула в очi сивина,

Та я нiчого не везу додому,

Лиш згорточок старого полотна

I вишите моє життя, і вишите моє життя на ньому.

 

 

Вишиванка рідна, ну хіба не диво?

В ній ходити модно, стильно і красиво.

Це митецький витвір, це краса і казка,

В ній душі наснага, материнська ласка.

 

Кольори сплелися в ній в узори й квіти,

Щоб були щасливі і сміялись діти.

А веселі люди від краси раділи

І самі, звичайно, вишивати вміли

 

Червону калину, зелені листочки,

Щоб були щасливі доні і синочки.

Й рідні вишиванки їх оберігали

Від біди в дорозі діток захищали.

 

Щоб у вишиванках хлопчики мужніли,

Рідну Україну захистити вміли.

Вишиванка наша, ну хіба ж не диво?

В вишиванці завжди модно і красиво...

 

Вишиванка - символ Батьківщини,

Дзеркало народної душі,

В колисанці купані хвилини,

Світло і тривоги у вірші.

 

Вишиванка - дитинча кирпате,

Що квітки звиває в перепліт,

Материнські ласки, усміх тата,

Прадідів пророчий заповіт.

 

Вишиванка - писанка чудова,

Звізда ясна, співи та вертеп.

Вишита сльозою рідна мова,

Думами дорога через степ.

 

Вишиванка - біль на п`ядесталі,

Слава, воля, єдність, віра - ми.

Журавлем курличе, кличе далі,

Стелить вирій взорами-крильми.

 

Біля річки дитинча кирпате,

Кинуло віночок в часу тлінь -

В плетиві надії, мрії, злато,

Загойдалась пісня поколіннь.

 

 

Колисанки не забудь дитино,

В серці вишиванку залиши...

Не зліпити болем Батьківщину,

Як розбите дзеркало душі.

 

Вишиванку вишивала

Навесні твою,

В нитку мрію укладала

І любов свою.

 

Ніжну мрію, що шепоче

Дивну казку в сні,

Що цілує твої очі

І співа пісні.

Все найкраще в ній зібрала

Із долин, із гір

І в мережку повкладала

У хрещатий взір.

 

Хай на серце тобі ляже,

Наче цвіт в маю,

І душі твоїй розкаже

Про любов мою.

 

 

Одягну я зранку
Білу вишиванку,
Заплету у косу
Я Червоний мак,

Вмиюся росою
З зілля на світанку
І піду міжду люди так.

Хай Усі навколо
День новий стрічають,
Хай співають гучно
Радісних пісень,

Бо сьогодні свято
(Українці знають!),
Й весело святкують
Вишиванки День !!!

 

Я встану рано-вранці, на світанку,

Як спалахне на квіточці роса.

Вдягну найкращу в світі вишиванку

І оживе, засвітитися краса

 

В промінні сонця. І моя сорочка

У рунах, в квітах зразу оживе...

З чарівних квітів я сплету віночка

Й над світом щира пісня попливе.

 

Сорочка, що матуся вишивала,

Серденько гріє, веселити душу.

Бо ж мама щастя-долю закликала.

Цей оберіг у житті нас захистить.

 

 

Сорочку мати вишивала сину

І душу, й серце у вишивку вкладала.

Як пам'яті народної відлунки,

На полотні з'єднання були візерунки,

Де кожен хрестик - то життєві миті...

 

Мережила по білому блакиттю,

Лягала ниточка до ниточки мрійливо -

Дитині б частку вишити щасливу,

Щоб оберегом стала для синочка

Руками неньки вишита сорочка.

 

 

 

День вишиванки. Це великий день,

Бо люди згадують сім'я ю, батьківщину.

Як шила мати і вела пісень,

Сорочку гарну вишивала сіну.

 

Лягав собі візерунок на полотні,

А мати шила і думки вплітала.

Так частку вишивала день при дні,

Щоб добра частка сіна не минала.

 

А як же вишивала рушники

І дарувала дітям на дорогу...

Щоб діти подолали всі шляхи

Й верталися до рідного порогу.

 

У тих вишиванках думи і пісні,

Про щастя мрії, туга за синами,

Вічна Тривога, гарні дні ясні,

До Бога звернення — молитва мами.