Виховний захід"Доля великого Тараса- Доля України"

Доля великого Тараса- Доля України

Стиха лише мелодія пісні “Думи мої”. За сценою звучить голос читця, який декламує ремарку до драматичної поеми-дилогії Б. Стельмаха “Тарас”.

Читець. Передвечірній український степ. Червоне сонце стало на могилі – на хвилину перед тим, як покотиться у прірву обрію. Село не видно – степ. Здалеку лине пісня гуманів, а зблизька срібні коники сюркочуть. Заплутуючись у тім земнім сюркоті, бреде біленьке втомлене хлопча. Його питають коники цікаві – лунають степом їхні голоси: “Це ми тебе питаємо з трави! Як звешся хлопчику?”
Тарас (маленький). Талас… Таррас!.. А ви?
Голоси
Торкнулося сонечко твоєї голови!..
Як звешся хлопчику?
Тарас.
Тарас, кажу! А ви?
Голоси
А ми коники-стрибунці,
Нас нелічені табунці,
Срібнодзвінні підківки,
Ними дзвоним залюбки
В материнці й в чебреці!

Тарас. А я піду до них стовпів,
Що небо підпирають.
Голоси.
Там обрій смерком закипів!
Він пропаде серед стовпів
Цікаві – не вмирають
Тарас. А де ви? Я не бачу вас
Голоси. 
Ми всюди! Всюди! Всюди!
Ми – мерехткий вечірній час…
Ми – іскри місячних прикрас…
Ми – тихий сон приблуди…
Тарас. Ви, може, душі козаків?
Голоси.
Він упізнав нас, браття!
Він зазирнув у глиб віків…
Хороший син рости в батьків.
Відвага і завзяття!

Голоси.
Це він іде до тих спинів,
Що небо підпирають…
Там обрій смерком закипів…
Ще пропаде серед степів!..
Цікаві – не вмирають.

Читець. “Цікаві не вмирають”, у голосах нараз почувся негучкий жіночий; навпроти червоніючого сонця печальна, як тополя у снічах, біліє Доля – лівою рукою до серця пригортає сон голубки на хмизяному чорному гнізді.
Доля.
Май, синку, май, май,
Налетіли з неба гулі,
Налетіли білі-білі,
Доля.
Як сорочка на неділі:
Лети, хлопче, перед нами
Голубоньком лети снами,
А ми тебе доженемо,
Страх від тебе відженемо –

Голоси.
Пропало сонечко… Зайшло…
А де хлопча? Не чую?
Цікаво, де його село?..
Хоча б додому шлях знайшло…
Тарас. Отут переночую.

Голоси.
Перепочинь, перепочинь,
Перепелятко в полі…
Ти чий? Нічий!
Ти чий? Нічий!
Торкнувся сон його очей…
Ми всі заснем поволі…

Зі сну, з-за пісні вийшов Запорожець – в козацький шатах, пишний, як вогонь
Доля. Це ти, Іване?
Запорожець.
Ідуть чумаки…
Й кому я тут об тій порі приснився?
Доля.
Тепер лиш дітям сняться залюбки
Правдиві запорозькі козаки.
Ой бачиш – спить, з дороги натомився
Запорожець.
Оце таке? Неначе зайченя.
Куди ж його у степ суприти ночі?
Доля.
І уяви – бреде уже півдня,
Півдня звабливий обрій доганя
Запорожець.
Тепер не всяк до обрію охочий.
Доля.
А бач – знайшовся
Запорожець.
Ти ж гляди, пильнуй,
Не зобижай малого для потіхи.
Доля.
На те і доля.
Запорожець.
Круто боронуй,
Та кривдами душі не поруйнуй.

Інсценізація твору Спиридона Черкасенка

 «Як Тарас ходив до залізних стовпів»

Оксанка (увечері сама надворі): Пішли... Смеркає... Пізній час... Та де ж це справді той Тарас ?.. Іще хвилинку почекаю, А потім... спать ?.. Сама не знаю. (Угледівши Тараса ще за ворітьми, придушеним голосом):

Тарасе, гей! Іди сюди!

Та швидше ж, швидше-но іди!

(Тарас перескакує через пліт і біжить до неї.)

Тарас:

Оксанко, ти? Мене чекаєш?

Оксанка:

Ну, й наробив же ти біди!

Кажи хутенько, де блукаєш?

Тарас:

Біди? Якої?

(Сідає на перелазі коло Оксанки.)

Оксанка:

Де ти був?

Гармидеру було багато:

Тут мати лаялась, а тато

Пішли тебе шукати... Чув?

І Катря теж...

Тарас (сміється):

А я приїхав

Оце що тільки...

Оксанка (здивовано):

Звідкіля?

Ти дуриш? Га?

Тарас (хреститься):

Бодай так дихав, коли дурю!..

(Махає рукою на захід),

Ген звідтіля!..

Ходив побачити край світа.

Оксанка:

А де ж той край? Далеко?

Тарас:

Так.

Пройти тра лан великий жита,

А потім гай, а там — байрак,

А далі поле до могили.

А там уже і світа край.

Оксанка:

А ти дійшов?

Тарас (зам'явшись):

Н... ні... через гай

Вже перейшов був і щосили

Шляхом був далі припустив,

Та пострічався з чумаками...

Такі смагляві з батогами...

Передній з них мене спинив:

«Куди, — питає, — ти мандруєш

супроти ночі? Ти ж малий.

Ще в полі, — каже, — заночуєш,

І вовк із'їсть тебе страшний!»

Оксанка (із жахом):

Ой лелечко, як лячно!

Тарас (сміється):

Що? Лячно?.. Тільки не мені!

Оксанка:

Чумак пустив тебе, чи ні?

Тарас:

«Ходить так пізно необачно, —

Він каже. — Хлопче, ти звідкіль?»

«З Кирилівки», — кажу. — «Ну маєш!

він знов, — та це ж за двоє миль

назад. Ти, — каже, — тут блукаєш?»

«Ні, йду туди, де світа край»...

Чумак у регіт. Каже: «Чий ти?..

Коли з Кирилівки — сідай:

На світа край тобі не вийти

Сьогодні вже — небавом ніч...

Ми ж підвезем тебе до хати, —

Це буде ліпша, хлопче, річ».

Я сів на віз... Воли здорові!

Та круторогі!.. А чумак

Розпитує: і що, і як,

Сміється все на кожнім слові,

Жартує... Люльку запалив.

Давав мені теж посмоктати...

«Гірке», — кажу. І не схотів.

А ось село городи, хати...

«А онде й наша! — я кажу, —

Уже тут сам я добіжу».

«Ну, що ж... як ваша — час вставати», —

Сказав чумак, спинив волів,

Мене погладив по голівці

І потім з воза ізсадив.

«Хои здоров по цій мандрівці», —

гукнув мені і засміявсь.

А я подякував чемненько

Та через вулицю швиденько

До хати нашої подавсь.

Оксанка:

Який ти сміливий!І вовка

Тобі не страшно?

Тарасик (байдуже ніби);

Звісно ні.

 

Оксанка:

А мандрувать то штука ловка!

Хотілося б хоч раз мені

Піти з тобою...

Тарас:

То ходімо...

Лиш треба встати на зорі.

До ранку будем на горі

Аж за селом...

Побачим дечого багато,

Як гай перейдем і байрак

Та вийдемо на ту могилу...

Оксанка:

Там світа край? Ну, розкажи ж!

Тебе ж діждалася насилу,

А ти про це чомусь мовчиш.

Тарас (замислюється і фантазує):

Та що ж казати?.. Над землею

Схилилось низько небо там,

Як сонце стрінеться з зорею,

Як привітається із нею

І ляже потім спочивать...

Оксанка:

Та де ж?.. Там є хіба домівка?

Тарас:

Ну, глянь! Така велика дівка,

Того ж не знає, що стоять

Стовпи залізні там, де треба...

А на залізних тих стовпах

Обперто міцно стріху з неба...

Ти розумієш?.. Синій дах...

Не дах, а той... ну, синя стеля,

 

По ній скрізь зорі в кришталі,

А на уквітчаній землі

Під нею й сонячна оселя,

А в ній є ліжко золоте,

Намет над ліжком, як тумани,

Ліжник на ньому, сріблом тканий...

Оксанка (в захваті):

Ой, красно як!.. Та де про те

Довідавсь ти?

Тарас {поважно):

Ніде... Сам знаю!..

Не ляже ж сонце під рядно,

Як я чи ти! Адже ж воно, Ти знаєш, звідки?

Оксанка:

Звідки?

Тарас:

З раю,

В раї ж скрізь злото і срібло!

Оксанка:

А де ж той рай?.. Чи ти не знаєш?

Тарас (піднімає голівку до неба):

Чому ти так собі гадаєш?

Про теє знає все село,

Що рай на небі...

(Зітхнувши):

там, де... мати...

Я чув, — коли ховали їх,

То люди почали казати,

Що підуть в небо до святих,

Бо мук зазнали за життя...

(По паузі):

Немає мами... Потім тато...

Лихую мачуху... Пуття...

Відтоді... маєм... небагато...

(Шепче крізь сльози):

Чи бачить мама... чи й не зна?..

Любила дуже нас вона...

Невже, мамунцю, ти не бачиш,

Що мачуха... нас... лає й б'є...

Тихо плаче).

Оксанка (крізь сльози):

Тарасику, ти той... ти плачеш?

(Хоче відняти його руку від очей.)

Відкрий же личенько своє...

Не плач, Тарасику, не треба!

(Своїм фартухом витирає йому сльози, потім однією рукою обнімає, а другою гладить його по голівці й цілує.)

Казали ненечка мені,

Що бачить мама все це з неба —

І те, що ходиш ти в рядні,

Як те старча чуже під тином,

Що кривдить мачуха й Степан,

І побивається за сином,

І Бог пошле тобі талан...

Побачиш, любий... Витри сльози,

А то іще побачить хтось...

Ти не зважай на їх погрози...

Стривай, скажу на ухо щось, —

Журитись зразу перестанеш.

На мене веселіше глянеш...

(Нахиляється йому до вуха):

Як виростеш, поберемось

І будемо вже вкупі жити

І день, і два і ... цілий рік...

Тарас:

Не день, не рік, а цілий вік.

Оксанка:

І разом будемо ходити

До тих залізних до стовпів,

Де ляже сонце на спочин...

Тарас (захоплюється):

А я збудую гарну хату,

А в ній великую кімнату...

Садок вишневий розведу...

Тебе ж я одягну, як паву,

І в краснім тім раї-саду

Ми заживем тоді на славу...

Оксанка (прихилившись до нього голівкою):

Посію гарні я квітки...

Та посаджу ще і тополю...

Тарас:

І вже не будем кріпаки:

Ми викупим себе на волю!..

Оксанка (мрійно):

Неначе сниться... Красні сни:

Тополя... хата... вишні, квіти.

Тарас:

І ми — самі собі пани, —

Як схочемо, так будем жити...

На авансцену виходить Тарас — підліток.
Тарас. 
Тяжко-важко в світі жити
Сироті без роду:
Нема куди прихилитись,-
Хоч з гори та в воду!
В того доля ходить полем,
Колоски збирає;
А моя десь, лидащиця,
За морем блукає.

Доля.
Я – тиха доля доленька Тараса…
В вінку терновім, боса на снігу…
Втирала сльози, зронені завчасно,
Співала “люлі” ще у сповитку.
Я проводжала маму Катрю в вічність
Разом з Тарасом
Свічку їй несла
Тихенько в бур?яні писала вірші
І малювала мрії крадькома.

Я з ним ходила стовпів
шукала,
Що небо підпирають…
Та дарма…
Нема стовпів. Лише дуби на ганках,
Бо світ цей тлінь…
Одна душа жива!
Тарас.
Чом плачуть кріпаки?
Доля.
Спитав Тарас мене. А з неба
Неначе руті падали зірки!
Тарас.
Чому мовчиш,
Чому не мовиш, доле?
Читець.
Кричить Тарас і плаче в бур?яні.
Доля.
Молись, Тарасе, бо життя як поле…
Всміхнуся сонечком колись твоїй смерті.
Доля з Тарасом – підлітком відходять у глибину сцени. Доля стає на підвищення. Малий Тарас іде зі сцени. На авансцені – вже молодий Шевченко. Він проказує слова молитви, а читці повторюють за ним.
Шевченко.
Боже, дай мені душевний спокій,
Аби я зміг те прийняти,
Чого не зможу змінити.
Господи, дай мені відвагу
Те змінити, що зможу змінити.
Господи, дай мені мудрість
Аби я зміг відрізнити
Одне від одного. Амінь.
Шевченко відходить у бік.
1-й читець. Руки й душа молодого Тараса просять фарби, бо цвітуть у серці дивні квіти: радість і сльози цвітуть ліліями білими, маком червоним, рожевими мріями .
2-й читець. Ще буде літні сад і незабутній Сошенко… Ще буде Академія мистецтв і перша збірка поезій – безсмертний і вічний “Кобзар”!
3-й читець. Ще буде воля, воля буде!
Дихнеш, дихнеш на повні груди!
4-й читець. А поки, що мрії… І нестримане бажання волі

Шевченко.
Єсть на світі доля,
А хто її знає?
Єсть на світі доля,
А хто її має?
Возьміть срібло – золото
Та будьте багаті,
А я візьму сльозу –
Лихо виливати;
Затоплю недолю
Дрібними сльозами,
Затопчу неволю
Босими ногами!
Тоді я веселий,
Тоді я багатий,
Як буде серденько
По волі гуляти!
Шевченко відходить.
Читець. 22 квітня 1838 рік. Зі спогадів художника Сошенка: “Нараз до моєї кімнати через вікно плигає Тарас, мало мене не звалив з ніг, кидається мені на шию і гукає: “Воля!”
Шевченко. (швидкими кроками входить на авансцену) Воля! Воля! Учусь малювати… нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окрім Бога – велике щастя бути вільним. (Швидко виходить).
Читець. Це була вимріяна, виколисана думкою, вицілована мрією, крилата, як птаха, воля Тарасова!
Читець. То був його час! Здавалось, усі зорі сходили з його душі, а він малював їх, плакав від радості, писав і дивувався.
Читець. Покинь книжки, театри і малярство. Поглянь в обличчя Долі.
Доля. (з глибини сцени, де вона стоїть на підвищенні, звучать, як відлуння, її слова) Ти щасливий? Твоя ж душа озвалася у віршах. ЇЇ читають, плачуть, щоб прозріти!
Читець. Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Тарас (радісно). Кобзар мій перший скоро вийде! Ти ще й питаєш… Хор виконує два куплети пісні “По діброві вітер виє” (сл. Т.Шевченка, муз. народна).
Читець. І забриніла найпершою сумною струною доля жіноча. Доля матері, сестри, Оксани… Одвічний біль Тарасів. Трагедія серця.
1-й читець. Де ж ті люди, де ж ті добрі,
Що серце збиралось
З ними жити, їх любити?
2-й читець. Доле де ти? Доле, де ти?
Нема ніякої!
3-й читець. “Його устами увесь коли народ заспівав про свою долю…” (Пайтелемон Куліш).
Шевченко

Плаче Україна…
І я плачу; а тим часом
Пишними рядами
Виступають атамани,
Сошники з панами
І гетьмани; всі в золоті
І в мою хатину
Прийшли, сіли коло мене
І про Україну
Розмовляють…
Я не одинокий, є з ким в світі жити;
У моїй хатині, як в степу безкраїм,
Козацтво гуляє, байрак гомонить
От де моє добро, гроші,
От де моя слава…
Доля (з глибини сцени)
Ти щасливий! А брати і сестри!
А Вкраїна? Знедолена, зболіла,
В руках у ката бранкою зомліла…
Ти щасливий?
Шевченко. Не питай, не питай, моя доле,
Бо заплачу…
Як тільки згадаю – ридаю.
Не питай.
Доля. Не питаю.
Читець. “Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скучно, що я всяку ніч тільки й богу во сні, що тебе, Кирилівку та рідню, та бур?яни…” (лист до брата Микити з проханням писати по-українськи).
Звучить пісня “Сонце заходить” (сл. Т.Шевченка, муз. Я.Стеценка).
Читець. 1843 р. Нарешті, нарешті Шевченко на рідній Україні! Та радість зустрічі затьмарив пекучій біль.
Читець. “Найбільша духовна драма Шевченка: перед зором, во мріяному “земному раю” на Україні йому відкривається пекло” (Василь Барка).
Читець…. Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть,
І діточок своїх ведуть!..
Читець. “Скрізь був і все плакав” (з листа до Якова Кухаренка).
Читець. І не в одні отім селі,
А скрізь на славні Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві!.. Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарські сини…
Читець. Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить.
Кати знущаються над нами,
А правда наша п?яна спить.
Читець. А тихенько кралась
І сльози сушили,
Сльози щирої людові.
Шевченко (встає)
І я прозрівати
Став потроху…Доглядаюсь,-
Бодай не казати.
Кругом мене, де не гляну,
Не люди, а змії…
І засохли мої сльози,
Сльози молодії.
І тепер я
Серце ядом гою,
І не плачу, й не співаю
А вию совою.
Хор виконує пісню “Гомоніла Україна” (сл. Т.Шевченка, муз. І.Товди).
Шевченко. Схаменіться:
будьте люди,
бо лихо вам буде…
Усі на сім світі –
І царята і старчата-
Адамові діти.
Читець. З-під гнівного Шевченкового пера народжуються безсмертні творіння людського духу: “Кавказ”, “Єретик”, “Великий льох”, “Наймичка”, “І мертвим і живим…”, “Заповіт”.
Тихо звучить мелодія “Заповіту”.
Читець. Року 1845-го 24 грудня Шевченко напише і залишить своїм нащадкам свій “Заповіт”.
Шевченко. Як умру то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій
У виконанні хору звучить “Заповіт”.
Читець. Поет був хворий, тому тремтяча рука його спішила сказати останні слова.
Читець. Але доля і Бог були милосердними і цього разу, бо дарували життя .Тебе ще чекатиме твоя, твій каземат, царевий присуд…
Читець.

Добридень же, новий годе
В торішній свитці!
Що ти несеш а Україну
В латаній торбинці?
“Благоденствіє, указом
Новеньким повите”?
Іде ж здоров, та не забудь
Злидням поклонитись.
Звучить тривожна музика. Всі читці встають.
Читець. Холодні стіни каземату
І зверхні окрики катів.
А руки прагнуть малювати;
Душа волає щирих слів.
Читець. А де ж папір?

Читець.

Його й шматочка –
Заборонили навісні.
О, як мережив він рядочки,
А малював би ночі й дні.
Читець. Такі поети не вмирають
Їх пам?ятатимуть віки!
Прийде за грати каземату,
Вкраїна серцю дорога
Садок вишневий коло хати
І схилить гілку ло чола.
Загоїть рани, сльози витре,
Загляне в душу аж до дна…
Вірш“Садок вишневий біля хати”).
Читець. Майже водночас з подією “Садок вишневий…” там же в казематі написаний гнівний і розпачливий вірш “Мені однаково”,
сповнений тяжкої думи про нещасну долю рідної України.
Шевченко. (в одязі солдата) декламує вірш “Мені однаково…”
З глибини сцени чути голос Долі:
Оренбург, Кос-Арал…
І в снігах, і в пустелі…
Ти вже каєшся, сину?
Шевченко.
О ні, я не каюсь, Доле!
О ні, я не каюсь Вкраїно!
За тебе Голготу страшну відбуваю.
“Караюсь, мучусь, але не каюсь!”
З гурту читців виходить Муза – дівчина в довгій вишитій сорочці, з розпущеним волоссям та розкішним вінком з польових квітів на голові.
Тихо звучить мелодія пісні “Зоре моя вечірня” (сі. Т.Шевченка, муз. Я.Степового).
Читець (на фоні мелодії) Муза й на засланні не покинула поета. Тихенько входила вона до брудної казарми і дарувала йому натхнення. Муза повільно скидає вінок і вдягає його на голову поету.
Шевченко (звертаючись до музи).
Моя порадонька святая!
Моя ти доля молодая
Не покидай мене. Вночі,
І вдень, і ввечері, і рано
Витай за мною і учи.
Учи неложними устами
Сказати правду. Поможи
Молитву докажи до краю.
Звучить пісня “Зоре моя вечірняя”.

На сцені залишається Шевченко і Доля. Вони виходять на авансцену.
Шевченко декламує вірш “Доля” і з Долею повільно виходить.

У цей час з мікрофона звучать слова Івана Франка:” Він був сином мужика і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури ”.