СТРУКТУРНО-ФУНКЦІОНАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ ЛЮДИНИ З ТОЧКИ ЗОРУ ВЗАЄМОДІЇ З ОТОЧУЮЧИМ СЕРЕДОВИЩЕМ ТА ТЕХНІКОЮ

 

План

1. Фізіологічні особливості організму людини

2. Будова аналізаторів:

3. Роль аналізаторів в забезпеченні життєдіяльності людини

4. Роль біоритмів у забезпеченні життєдіяльності людини

5. Психічні характеристики особистості, її психофізіологічні властивості

6. Індивідуальне захисне спорядження та засоби індивідуального захисту

7. Людина як біологічний та соціальний суб'єкт

8. Середовище життєдіяльності людини, його характеристика, оптимальні та допустимі параметри з точки зору забезпечення життєдіяльності людського організму

9. Психологічні причини свідомого порушення виконавцями вимог безпеки

10. Загальна характеристика впливу людини на планетарні та космічні ресурси

11. Основні джерела забруднення атмосфери, водних ресурсів та ґрунтів

12. Деградація оточуючого середовища внаслідок розвитку урбанізації

Фізіологічні особливості організму людини

Будова аналізаторів

Людина, це дуже складна інформаційно-енергетична система, яка тільки на декілька відсотків складається з фізичного тіла  і на 95% – з інформаційно-енергетичних шарів підсвідомості. Вона подвійна по своїй природі, як і навколишній світ, що складається з двох складових матеріальної (фізіологія) і духовної (психологія).

За мільйони років розвитку у людини виробилася природна система захисту від небезпек. В її основі лежить інформація від елементів зовнішнього середовища, яка надходить до людини при допомозі аналізаторів. Саме ними, як невидимими ниточками, людина зв'язана з навколишнім середовищем.

Через них здійснюється прийом і перетворення вхідних сигналів у внутрішні відчуття людини. Цей рівень вирішує тактичні задачі – забезпечення безпеки життєдіяльності, орієнтування і переміщення людини в навколишньому просторі.

Аналізатори надають первинну інформацію про стан зовнішнього середовища і внутрішній стан людини. Така інформація називається сенсорною (відчуття), а процес її прийому і первинної переробки – сенсорним сприйняттям. Відчуття – це одна з основних фізіологічних характеристик людини, яка полягає у перетворенні сигналів навколишнього середовища в кількісні і якісні показники процесу прийому і часткової переробки інформації, хоча не менш важливими є також управляючі рухи, які забезпечують взаємодію людини з навколишнім середовищем.

Відчуття – процес, що полягає у відображенні окремих властивостей або явищ матеріального світу, а також внутрішніх станів органіму при безпосередній дії подразників на відповідні рецептори.

Надходження в центральну нервову систему сигналів від рецепторів забезпечує організм усією необхідною інформацією для виживання. Інформація, що сприймається людиною проходить наступний шлях (рис.2.1): рецептор перетворює енергію подразника в нервовий процес, провідні шляхи передають нервові імпульси в кору головного мозку (мозковий кінець аналізатора складається з ядра і розсіяних по корі головного мозку елементів, які забезпечують нервові зв'язки між аналізаторами), після обробки в головному мозку отриманої інформації в зворотному напрямку посту­пає сигнал, який супроводжу­ється відповіддю на зов­нішній подразник.

 

 

 

Рисунок 2.1 – Функціональна схема аналізатора

Наприклад. Дотик рукою до гарячого предмету супроводжується дією високої температури на шкірні терморецептори (тільця Руфіні). Рецептори виробляють сигнал, який по рецепторних (аферентних) нейронах передається в відповідну ділянку мозку. В ньому сигнал аналізується і по ефекторним (руховим) нейронам передається сигнал-відповідь, яким збуджується відповідний м’яз, що викликає відведення руки від гарячого предмету.

Між рецептором і мозковим кінцем існує двохсторонній зв'язок, що забезпечує саморегуляцію аналізатора. Парність аналізаторів забезпечує їх високу надійність.

 

Рисунок 2.2 – Будова аналізаторів:

1..7 – рецептори (1 – зоровий, 2 – слуховий і вестибулярний, 3 – шкірний, 4 – нюховий, 5 – смаковий, 6 – руховий (кінестетичний), 7 – внутрішній (вісцеральний)); 8 – бокова борозна; 9 – центральна борозна; а – перший аферентний нейрон; б – нейрони спинного або довгастого мозку; в – стовбур мозку; г – центральні відділи аналізаторів у головному мозку (І – мислення і мова; ІІ і IV – шкірно–м’язова; ІІІ – нюхова і смакова; V – слухова; VI – зорова).

 

Будова органа зору

Зоровий аналізатор складається з ока, зорового нерва і потиличної частини головного мозку, де обробляється зорова інформація.

Око складається з очного яблука, яке має кулясту форму і три оболонки (зовнішню, судинну і сітчатку) та допоміжного апарату (повіки, шість м'язів, що рухають око, слізний апарат). Райдужна оболонка виконує роль діафрагми, яка регулює кількість світла, що надходить до світлосприймального апарату, і захищає його від руйнування, здійснюючи звикання органа зору до інтенсивності світла і темряви (світлова і темпова адаптація ока).

 

 

Рисунок 2.3 – Будова ока

 

Сітківка складається з шару пігментних клітин і декількох шарів нервових клітин, в склад яких входять світлосприймаючі клітини – колбочки і палички. Будь-яке зображення є сукупністю ділянок з різною яскравістю (полів зору). Процес зору оснований на фотохімічній дії світла на родопсин (зоровий пурпур) в паличках і йодопсин – в колбах сітківки ока. Під дією світла ці речовини вибілюються і стають до нього нечутливими. В темноті речовини відновлюються до максимального ступеня чутливості. Відчуття яскравості залежить від кількості вибіленого йодопсину і родопсину.

Палички є рецепторами присмеркового зору, вони збуджуються під впливом слабкого світла, але при цьому людина не розрізняє кольорів і бачить нечітко. Колбочки – рецептори денного зору. Вони пристосовані до сприймання яскравого світла і різних кольорів. Кольоровий зір пояснюється тим, що в сітківці є три види колбочок: одні збуджуються червоним світлом, другі – зеленим, треті – синім. Відчуття всіх інших кольорів виникає внаслідок збудження цих колбочок у різних спів­відношеннях. Бувають випадки, коли людина не розрізняє деяких кольорів – кольорова сліпота або дальтонізм, – що пов'язано з порушенням функцій колбочок певного виду.

Будова органа слуху і рівноваги

Слуховий аналізатор складається з вуха, слухового нерва і частини кори головного мозку, яка аналізує слухові подразнення. Вухо частково розташоване в товщі скроневої кістки черепа і складається із трьох основних відділів: зовнішнього, середнього і внутрішнього вуха. Перші два служать для проведення звуків, третій – містить звукосприймальний апарат і апарат рівноваги.

Зовнішнє вухо представлене вушною раковиною, зовнішнім слуховим ходом. Вушна раковина вловлює і спрямовує звукові хвилі в слуховий хід, але у людини вона майже втратила своє основне значення. Зовнішній слуховий хід проводить звуки до барабанної перетинки. В його стінках є сальні залози, які виділяють вушну сірку. Середнє вухо складається із барабанної порожнини, яка через Євстахієву слухову трубу сполучається з носоглоткою. Барабанна порожнина об'ємом близько 1 см³, має барабанну перетинку, слухову трубу, містить три слухові кісточки, що сполучені між собою: молоточок, коваделко і стремінце. Ці кісточки передають звукові коливання з барабанної перетинки до овального вікна внутрішнього вуха, зменшуючи амплітуду і збільшуючи силу звуку. Барабанна перетинка розташована на межі між зовнішнім і середнім вухом. Це округла за формою пластинка розміром 9?11 мм. Вона сприймає звукові коливання. Слухова труба сполучає середнє вухо з порожниною носової частини глотки. Внутрішнє вухо, що складається з перетинчастого і кісткового лабіринту, являє собою систему порожнин і каналів, заповнених рідиною. Функцію слуху виконує завитка – спірально закручений на 2,5 оберти канал. Решта частин внутрішнього вуха забезпечує збереження рівноваги тіла в просторі. Остання функція забезпечується вестибулярним апаратом.

Рисунок 2.4 – Будова вуха

Функцію вестибулярного апарату в цілому можна уявити таким чином. Рух рідини, яка є у вестибулярному апараті, викликається перемі­щенням тіла, трусінням, хитанням, що викликає збудження рецепторних клітин. Збудження передається по черепно-мозкових нервах у довгастий мозок, міст. Звідси вони ідуть у мозочок, а також спинний мозок. Цей зв'язок із спинним мозком обумовлює умовно-рефлекторні (мимовільні) рухи м'язів шиї, тулуба, кінцівок, завдяки чому коригується положення голови, тулуба, запобігається падіння.

При усвідомленому визначенні положення тіла збудження надходить з довгастого мозку і мосту через зорові горби в кору великого мозку. Вважається, що кіркові центри контролю рівноваги і положення тіла в просторі розташовані в тім'яній і скроневій частках мозку. Завдяки кірковим центрам аналізатора можливий усвідомлений контроль рівноваги і положення тіла, забезпечується прямоходіння.

Будова рецепторів нюху

Елементи, які сприймають запахи речовин, розташовані в слизовій оболонці верхньої і частково середньої носових раковин. Вони представлені нюховими клітинами, рецепторами. Рецепторні клітини мають короткі (15...20 мкм) периферичні відростки і довгі центральні. Тіла цих клітин розташовані в товщі слизової оболонки, поверхня якої сягає 2,4 ... 5,0 см². Клітки покриті величезною кількістю волосків завдовжки 30…40 ангстрем. Площа їх зіткнення з пахучими речовинами – 5…7 м².

Рисунок 2.5 – Схема будови нюхової сенсорної системи

 

Нюхові рецептори становлять орган хімічного чуття. У людини їх близько 60 млн., а у собак, наприклад, у багато разів більше (близько 225 млн.). Цим пояснюється висока здатність собак вловлювати запахи.

Вважається, що молекули пахучих речовин осідають на поверхні слизової носових раковин і розчиняються в секреті залоз, які також розташовані в слизовій носа. Розчинені речовини подразнюють нюхові волоски і кулясті потовщення. Звідси імпульси надходять по нюхових не­рвах у центри нюху головного мозку, які розташовані в проміжному мозку і корі. Там формується відчуття запаху речовин, які вдихаються.

Окрім хеморецепторів в побудові нюхових відчуттів можуть грати роль також і інші рецептори слизистої оболонки порожнини рота: тактильні, больові, температурні. Так, деякі пахучі речовини викликають тільки нюхові відчуття (ванілін, валеріана), а інші діють комплексно (ментол викликає відчуття холоду, хлороформ — солодощі). Для класифікації запахів в даний час використовуються схема, що включає чотири основні запахи: ароматний, кислий, горілий, гнильний.

Анатомічно орган нюху розташований у більшості живих істот в найвигіднішому місці – передній частині тіла. Шлях від рецепторів нюху до тих мозкових структур, де приймаються і переробляються одержувані від них імпульси, найкоротший. Нервові волокна, що відходять від нюхових рецепторів, безпосередньо без промі­жних перемикань потрапляють в головний мозок.

 

Будова смакового аналізатора

 

Рисунок 2.6 – Смакова сенсорна система: А – клітини смакових рецепторів поверхні язику; Б - схема розташування смакових зон чутливості язику: 1 – желобовидні сосочки; 2 – листовидні сосочки; 3 – грибовидні сосочки; 4 – зона сприйняття солодкого смаку; 5 – зона сприйняття соленого смаку; 6 – зона сприйняття кислого смаку; 7 – зона сприйняття гіркого смаку; 8 – лицевий нерв; 9 – язикоглоточний нерв; В - вищий кірковий центр смаку (кора парагіппокампальної закрутки головного мозку)

 

Сприймання смаку зумовлене смаковими сосочками з бруньками, які розташовуються в слизовій язика. У дітей, а іноді і у дорослих смакові бруньки містяться на губах, надгортаннику і навіть на голосових зв'язках. Смакових бруньок у людини близько 2 тис. Вони мають напівкруглу форму і складаються з видовжених смакових і опірних клітин, які щільно прилягають одна до одної. На одному з кінців клітин є 40...50 тонесеньких ворсинок. На поверхні смакових клітин починаються нервові волокна. Гадають, що речовини їжі осідають на ворсинках смакових клітин і викликають їх подразнення. Збудження із смакових рецепторів цибулин передається через волокна язикового нерва у міст і довгастий мозок, а звідти – до зорових горбів і кори великого мозку. Так формується сприйняття у вигляді різних смакових відчуттів. Уся ця система створює аналізатор смаку. Він здійснює аналіз смакових якостей харчових речовин.

Чутливість рецепторів неоднакова по всій поверхні язика. Так, найбільша чутливість до солодкого – на кінчику язика, до гіркого – на корені, до кислого – по боках, до солоного – на кінчику і боках.

Для пояснення механізму формування смакових відчуттів висунуто дві гіпотези: аналітична і ензиматична.

В аналітичній теорії смаку хімічний стимул, сприйнятий як смаковий, взаємодіє з білково-подібною речовиною смакового рецептора, за рахунок чого утворюється деяка речовина, концентрація якої визначає величину нервового збудження. Ця гіпотеза знаходить все більше підтверджень. Знайдено, що в смакових сосочках існують фракції білкових макромолекул, що вступають в реакцію з солодкими і гіркими речовинами, сила якої залежить від концентрації смакової речовини і порогу чутливості до неї.

Ензиматична теорія формування смаку (грец. en – в, всередині + zoon – закваска) пояснює виникнення того або іншого смаку тим, що смакові рецептори збуджуються через взаємодію хімічного стимулу, сприйманого як смаковий, з ферментами поблизу нервових закінчень, що приводить до іонних зсувів і генерації нервових імпульсів.

Шкірний аналізатор

Шкіра – складний орган, що виконує безліч захисно-оборонних функцій. Вона захищає кров від проникнення в неї хімічних речовин, запобігаючи отруєнню організму, виконує роль регулятора температури тіла, охороняючи організм від перегріву і переохолодження. Шкіра служить першим захисним бар'єром у момент дотику струмоведучого провідника до тіла. Володіючи великим електричним опором, який сягає іноді десятків тисяч Ом, шкіра, в перший момент, перешкоджає проходженню електричного струму через внутрішні органи, що дозволяє включитися іншим видам захисту організму. Функціональне порушення 30…50% шкірного покриву, за відсутності спеціальної медичної допомоги, приводить до загибелі людини.

Цей аналізатор являється комплексним, бо забезпечує відчуття болю, тепла (холоду), дотику і вібрації. Для кожного з відчуттів є свої специфічні рецептори в шкірі. Також їх роль можуть виконувати вільні нервові закінчення. Схематичний розріз шкіри показаний на рисунку 2.6. Щільність їх розміщення на різних ділянках тіла неоднакова. Наприклад, на тильній частині кисті на 1 см² шкіри припадає: 188 больових, 14 дотичних, 7 холодових і 0,5 теплових рецепторів, а на грудній клітці, відповідно – 196, 29, 9 і 0,3.

В зв’язку з тим, що шкірний аналізатор розрізняє три види зовнішніх сигналів іноді прийнято розглядати його, як три окремих аналізатори: больовий, температурний і тактильний.

Найбільш самостійним вважається больовий, тому що відчуття болю характерне майже для всіх ділянок тіла, крім головного мозку та кісток.

Рисунок 2.7 – Схематичний розріз шкіри

Відчуття тепла і холоду характерне тільки для теплокровних істот, які мають систему терморегуляції організму. В шкірі людини розміщено близько 250000 колобочок Краузе на глибині 0,17 мм і 300000 тілець Руфіні на глибині 0,3 мм.

Відчуття дотику (тактильна чутливість) виникає при деформації відповідних рецепторів. Розтягування їх поверхневої мембрани призводить до виникнення рецепторного потенціалу, який у вигляді нервових імпульсів передається до центральної нервової системи.

 

Вісцеральна чутливість

Відчуття, зв'язані з рецепторами внутрішніх органів, надзвичайно важливі для регулювання роботи нутрощів і рідко досягають рівня свідомості. Вони здійснюють рефлекторну регуляцію функцій внутрішніх органів за посередництвом рефлекторних центрів у довгастому і середньому мозочку чи в таламусі.

Деякі імпульси з цих рецепторів, однак, доходять і до кори півкуль і викликають такі відчуття, як почуття спраги,  голоду чи нудоти. Почуття спраги виникає при подразненні рецепторів у слизуватій оболонці глотки; при пересиханні цієї оболонки рецептори посилають у головний мозок імпульси, які ми і тлумачимо як відчуття спраги.

Стінка шлунку теж містить рецептори. Коли шлунок порожній, по його стінках проходить ряд сильних, повільних м'язових скорочень, що стимулюють рецептори і викликають відчуття голоду. Вводячи людині в шлунок (через стравохід) гумовий балон, з'єднаний трубкою з записуючим приладом, вдалося встановити, що приступи голоду тісно зв'язані з цими характерними скороченнями. Оскільки, однак, хворі з цілком вилученим шлунком продовжують ще почувати голод, тут беруть участь і інші стимули. Проведені недавно дослідження дозволяють припускати, що почуття голоду може викликатися зниженою концентрацією глюкози в крові.

Інші рецептори знаходяться в брижах, що утримують внутрішні органи. При запаленні чи  розтяганні брижів в результаті незвичайних рухів органів, до яких вони прикріплені, виникають болючі відчуття. Нервові закінчення, що сприймають біль, маються і у внутрішньому епітелії самих органів.

Почуття наповнення і потреби в дефекації і сечовипусканні залежить від рецепторів у стінках прямої кишки і сечового міхура. Багато інших, менш визначених вісцеральних відчуттів виникає при статевій активності,  хворобах чи емоційних кризах.

Кінестетична чутливість

Усі м'язи, сухожилля і суглоби мають нервові закінчення –пропріорецептори, що подібні деяким рецепторам шкіри. Ці закінчення чуттєві до змін натягу  м'яза чи сухожилля і посилають у головний мозок імпульси, завдяки яким ми почуваємо положення і рух різних частин тіла. Це почуття називається кінестетичним, воно дає нам можливість навіть із закритими очима робити різні дії руками, наприклад  вдягатися, грати на інструменті чи зав'язувати вузли. Крім того, імпульси з пропріорецепторів надзвичайно важливі для координованого скорочення різних м'язів, що беруть участь в одному русі: без них складні дії, що вимагають спритності, були б неможливі. Ці імпульси мають також велике значення для підтримки рівноваги. Пропріорецептори більш численні і функціонують більш безупинно, чим кожний з інших органів чуття, хоча для нас робота їх менш помітна, чим робота всіх інших рецепторів. Справді, існування кінестетичної чутливості було відкрито лише 100 років тому. Про те, яке було б життя без пропріорецепторів, ми одержуємо деяке уявлення, коли в нас раптом “оніміє” рука чи нога: це почуття “оніміння” викликається відсутністю пропріорецептивних імпульсів.

Роль аналізаторів в забезпеченні життєдіяльності людини

Зоровий аналізатор

Зір – це біологічний процес, який забезпечує сприйняття форми, розмірів, кольорів предметів, що оточують нас, орієнтування серед них. Функція зору не тільки у сприйнятті світлового проміння. Ним ми користуємося для визначення відстані, об'ємності предметів, наочного сприйняття навколишнього середо­вища.

Орган зору несе найбільше навантаження. Це зумовлено читанням, письмом, переглядом телепрограм та інших видів отримання інформації і роботи. В системі “людина – виробниче середовище” вважається, що до 80% всієї інформації поступає через зоровий аналізатор, біля 19%, через слуховий і лише 1% через тактильний.

Відчуття в зоровому аналізаторі виникають при дії електромагнітних хвиль в межах 380...780 нм. Людина розрізняє 7 основних кольорів і до 150 відтінків.  основні кольори: фіолетовий – довжина хвилі (нм) 380…450, синій – 450...480, блакитний – 480...500, зелений – 500...560, жовтий – 560...590, помаранчевий – 590...620, червоний – 620...780. Колірність зображення використовується для сигналізації попередження небезпеки. Згідно з ДеСТ 12.04.026–76 встановлено 4 сигнальних кольори: червоний – безпосередня небезпека, жовтий – попередження, зелений – робити саме так, синій – вказівка. Колір являється психологічним фактором. Зелений колір – заспокійливий, червоний – збуджуючий, жовтий – стимулює роботу мозку, фіолетовий – підвищує витривалість, помаранчевий – піднімає настрій.

Око людини безпосередньо реагує на яскравість об'єкта, яка є відношенням сили світла до площі поверхні, що світиться. Вимірюється в канделах на квадратний метр (кд/м²) або в нітах на квадратний сантиметр (нт/см²). Гігієнічною нормою є яскравість. При яскравості понад 30000 нт виникає ефект осліплення. Діапазон чутливості ока від 10 ⁶ до10⁶ нт. Зоровий аналізатор має найдовшу величину адаптації. Світлова адаптація триває 8…10 хв. При адаптації у темряві чутливість ока досягає оптимального рівня за 30…50 хв.

Чутливість, яка викликана світловими сигналами, протягом певного часу залишається сталою попри зникнення сигналу. Зоровий слід після світлового подразнення може триматися від 1...2 с до декількох хвилин. Причому через 0,5…1,5 с з'являється негативний образ, тобто світлі поверхні здаються темними і навпаки. Якщо сигнал кольоровий – образ забарвлений в додатковий колір (який дає з основним білий колір). Наприклад: для червоного кольору – додатковий синьо-зелений, помаранчевого – додатковий синій; жовтого – темно-синій.

Інерція зору викликає стробоскопічний ефект, що при певних умовах освітлення може викликати  мниме уявлення постійного діючого світлового подразника. Критична частота блимання, коли сигнал сприймається як безперервний, знаходиться в межах 12...25 Гц. Наприклад, миготіння кадрів кіноплівки з частотою 24 кадри за секунду із-за інерції зорового аналізатора сприймається як суцільна безперервна картина.

При сприйнятті об'єктів у двовимірному та тривимірному просторі розрізняють поле зору та глибинний зір. Бінокулярне поле зору по горизонталі – 120...160°, по вертикалі вгору –55...60°, вниз – 65...72°. При сприйнятті кольору поле зору звужується. Зона оптимальної видимості становить: вгору – 25°, вниз – 35°, праворуч та ліворуч – по 32°. Глибинний зір пов'язаний із сприйняттям простору. Помилка оцінки віддаленості об'єктів (на відстані до 30 м) складає 12% відстані.

Середня тривалість зорових фіксацій для розв'язання найпоширеніших задач має наступну величину: читання літер – 0,31 с, пошук умовних знаків – 0,3 с, фіксація стану індикаторів (горить – не горить) – 0,28 с, сприйняття умовних знаків – 0,04 с. Середня тривалість пошукових рухів ока – 0,025 с.

Слуховий аналізатор

Слух – вид чутливості, який забезпечує сприйняття звукових коливань. Його значення неоціненне у психічному розвитку повноцінної особистості. Завдяки слуху пізнається звукова частина навколишнього середовища. Без звуку неможливі мовні спілкування між людь­ми, музика, спів тощо.

Завдяки слуху, люди спроможні визначити напрям звуку і за ним – його джерело. Ця властивість дозволяє орієнтуватися в просторі на місцевості, розрізня­ти, хто говорить. Слух разом з іншими видами чутливості попереджає про небезпеку. Часто звук застосовується для попередження небезпеки в умовах недостатньої видимості об’єкта управління (звуковий сигнал автомобіля, гудок потягу) або при катастрофах, стихійних лихах, воєнних діях (сирена).

Людина сприймає звук за допомогою чутливого психофізіологічного віддзеркалення. Звукове поле сприймається як двовимірний простір в координатах – інтенсивності звуку та його частоти.

Людина сприймає звуки з частотою коливань від 16 до 20 000 за секунду. З віком сприйняття високих частот знижується. Знижується сприймання звуку і при дії звуків великої сили, високих і особливо низьких частот.

Слуховий аналізатор неоднаково сприймає звуки різних частот. Звуки низької частоти людина сприймає як не дуже гучні, порівняно зі звуками більш високої частоти такої ж інтенсивності. Слуховий аналізатор здатен фіксувати навіть незначні зміни частоти вхідного звукового сигналу, тобто володіє вибірністю, яка залежить від рівня звукового тиску, частоти і тривалості звукового сигналу Мінімально помітні розрізнення складають 2...3 Гц і мають місце на частотах не менш 10 Гц, для частот більше 10 Гц мінімально помітні розрізнення складають біля 0,3% частоти звукового сигналу. Вибірність підвищується на рівнях голос­ності 30 дБ і більш та тривалості звучання, що перевищує 0,1 с.

Просторова локалізація джерела звуку можлива завдяки сприйняттю звуків одночасно двома вухами (бінауральний слух). Бінауральний слух від моноурального відрізняється більш високою абсолютною чутливістю, перешкодостійкістю, роздільною здатністю при диференціюванні змін висоти і гучності тональних сигналів і більшою можливістю визначення просторового розташування джерела звуку.

Просторове визначення джерела звуку здійснюється за рахунок:

а) різниці в часі приходу сигналів на праве і ліве вухо. Різниця в 30…40 мс створює враження зміщення джерела на 2…3° у бік вуха, в яке сигнал приходить раніше;

б) зсуву фази сигналів, що поступають на різні вуха. Бінауральна фазова чутливість найбільш виражена для f = 200..250 Гц,  у бік більш високих і більш низьких частот погіршується, при 2000…3000 Гц – практично відсутня. Різниця фаз 180° відповідає зсуву джерела звуку на 90°;

в) різниці інтенсивності сигналів, що приходять до правого і лівого вуха.

Чутність, тобто можливість виявлення звукового сигналу залежить від тривалості його звучання. Для виявлення звуковий сигнал повинен тривати не менше 0,1 с.

В управлінні використовуються мовні сигнали для передач інформації або команд управління між операторами. Важливою умовою сприйняття мови є розрізнення тривалості та інтенсивності окремих звуків і їх комбінацій. Середній час тривалості мовлення голосного звуку дорівнює близько 0,36 с, приголосної 0,02...0,03 с. Відчування і розуміння мовних повідомлень суттєво залежить від темпу їх передачі, наявності інтервалів між словами і фразами. Оптимальним вважається темп 120 слів/хв.

 

Таблиця 1.1 – Співвідношення в шкалі голосності

Рівень голосності (звуку) , дБ	Інтенсивність звуку, Вт/м2	Звуковий тиск, Н/м2	Зразок характеру звуку
0	10-12	2,0·10-5	Поріг чутності
10	10-11	6,3·10-5	Серцеві тони через стетоскоп
20	10-10	2,0·10-4	Розмова пошепки
40	10-8	2,0·10-3	Звичайна розмова
60	10-6	2,0·10-2	Шум на вулиці
70	10-5	6,3·10-2	Голосна розмова
80	10-4	2,0·10-1	Репродуктор при максимальній гучності
90	10-3	6,3·10-1	Шум у потязі метро
100	10-2	2	Автомобільна сирена
110	10-1	6,3	Шум авіамотора
120	1	20	Шум реактивного літака
130	10	63	Біль

Вплив шуму на розбірливість залежить від співвідношення рівнів шуму і мови. Для задовільного сприйняття мови її рівень повинен перевищувати шум приблизно на 6 дБ.

Розпізнання мовних сигналів залежить від довжини слова. Односкладові слова розпізнаються в 13% випадків, шестискладові в 41%. Це пояснюється наявністю в складних словах великої кількості визначальних ознак. Мовне повідомлення сприймається при темпі мови до 160 слів на хвилину. Оптимальний темп - 120 сл./хв.

Шкірний аналізатор

Шкіра сприймає відчуття, які виникають при дії різних подразників на поверхню шкіри. Почуття болю, холоду, тепла, зміщень, вібрацій – це основні види сигналів від дії зовнішніх небезпечних факторів, які визначають реакцію організму людини на них.

Тактильна та вібраційна чутливість. Тактильна чутливість – це відчуття, яке виникає під час дії на поверхню шкіри будь-яких механічних чинників (дотик, тиск, тертя), які викликають деформацію шкіри. Відчуття виникає тільки на момент деформації. Абсолютний поріг тактильного відчуття визначається мінімальним тиском на поверхню шкіри, при якому з’являється ледве помітне відчуття дотику. Найбільш розвинена чутливість на дистальних (віддалених) частинах тіла. Приблизні пороги відчуття: для кінчика пальця руки – 3 г/мм²; на тильному боці пальця – 5 г/мм², на тильному боці кисті – 12 г/мм²; на животі – 26 г/мм², на п'ятці – 250 г/мм². Поріг розрізнення в середньому дорівнює приблизно 0,07 вихідної величини тиску. Часова межа тактильного відчуття становить менше 0,1 с. Особливістю тактильного аналізатора є швидке зменшення відчуття торкання чи тиску. Час адаптації знаходиться у межах 2...20 с. Тактильні відчуття формують у людини цілісне уявлення про навколишній світ, що зумовлює її здатність до предметної діяльності.

Вібраційне відчуття обумовлено тими ж рецепторами, що і тактильне, тому топографія розподілу вібраційного відчуття на поверхні тіла аналогічна.

Шкідливий вплив вібрацій на людину полягає в їх локальній дратівливій і ушкоджувальній дії на тканини і рецептори, що містяться в них. Оскільки ці рецептори пов'язані з центральною нервовою системою, їх рефлекторна дія впливає на різні системи організму. При низьких частотах механічних коливань (до 10 Гц), вібрації охоплюють весь організм незалежно від розташування їх джерела. Систематична дія низькочастотних вібрацій найбільше вражає м'язи людини. При дії високочастотних вібрацій зона їх розповсюдження обмежується місцем контакту, що викликає зміни в стінках кровоносних судин і приводить до порушення судинної системи.

 Вібрація відчувається в діапазоні частот від 1 до 10 000 Гц. Найвища чутливість до частот від 200 до 250 Гц. В цьому випадку амплітуда вібрації мінімальна і дорівнює 1 мкм. При збільшенні або зменшенні частоти вібрації чутливість знижується.

Дія загальної вібрації з частотою від 4…27 Гц пов'язана з явищем резонансу (збільшенням амплітуди коливань окремих органів тіла людини). Тому дія цих частот має найбільш негативні наслідки. Резонансні частоти окремих частин тіла: очі – 22...27, горло – 6... 12, грудна клітка – 2...12, ноги, руки – 2...8, голова – 8...27, обличчя та щелепи – 4... 27, поперекова частина хребта – 4...14, живіт – 4...12.

Вібрації впливають на сенсорну систему. Загальні вібрації погіршують гостроту і звужують поле зору, знижують світлочутливість очей і порушують вестибулярну функцію. Дія локальних вібрацій знижує вібраційну, тактильну, температурну, больову і м’язову чутливість. Інтенсивна вібрація при тривалій дії приводить до серйозних змін діяльності всіх систем організму і, за певних умов, може викликати важке захворювання – віброхворобу.

Больова чутливість. Больові відчуття виникають не тільки при перевищенні верхньої абсолютної межі чутливості. Вільні нервові закінчення в епітеліальному шарі шкіри є спеціалізованими больовими рецепторами. Цей вид чутливості обумовлений впливом на поверхню шкіри механічних, теплових, хімічних, електричних та інших подразників. Між тактильними та больовими рецепторами існують складні співвідношення. Вони проявляються в тому, що найменша щільність больових рецепторів припадає на ті ділянки шкіри, котрі найбільш насичені тактильними рецепторами, і навпаки. Протиріччя зумовлене різними функціями рецепторів в житті організму. Больові відчуття викликають оборонні рефлекси, зокрема, рефлекс віддалення від подразника. Тактильна чутливість пов'язана з орієнтувальними рефлексами, зокрема, викликає рефлекс зближення з подразником.

Біологічний сенс болю полягає в тому, що він, як сигнал небезпеки, мобілізує організм на боротьбу за самозбереження. Під впливом больового сигналу перебудовується робота всіх систем організму і підвищується його реактивність. Поріг больової чутливості шкіри живота – 20 г/мм², кінців пальців – 300 г/мм².

За одиницю болі прийнято 1 DOL, що складає 0,06 Вт/см². Верхня межа болю виникає при 10,5 DOL, що дорівнює питомій потужності у 0,86 Вт/см².

При відчутті болю спостерігається майже пряма залежність між відчуттям та інтенсивністю подразнення в діапазоні до порога чутливості. Це означає, що для больового аналізатора закон Вебера–Фехнера не діє.

Температурна чутливість. Цей тип чутливості властивий теплокровним організмам. Температурна чутливість забезпечується двома типами рецепторів. Одні реагують тільки на холод, інші – лише на тепло. Абсолютна межа температурної чутливості для теплових рецепторів – 0,2°С, для холодних – 0,4°С. Диференціальна межа – близько 1°С. Температура шкіри дещо нижча за температуру тіла і відмінна для окремих ділянок: на лобі – 34...35°С, обличчі – 20...25°С, животі – 34°С, ногах – 25...27°С. Се­редня температура вільних від одягу ділянок шкіри 30...32°С. При замерзанні, по температурі окремих ділянок тіла, визначають ступінь переохолодження організму.

Діапазон температурного відчуття складає від 10 до 44,5⁰С. При менших температурах теплові та інші волокна блокуються (на цьому базується один із видів знеболювання), а при більших – відчуття “гаряче” змінюється відчуттям болю.

Температурний аналізатор важливий для нормальної життєдіяльності людини з двох напрямків.

•      по-перше, це інформація про тепловий стан навколишнього середовища і предметів, з якими людина має контакт. У разі перевищення порогів “холодно” і “гаряче” організм виконує відповідні захисні дії, щоб убезпечитися від можливих обморожень або опіків;
•      по-друге, дані про тепловий стан організму, дозволяють підтримувати у нормі його гомеостатичну функцію – сталу температуру у 36,6⁰С. Терморегуляція організму здійснюється за рахунок потовиділення і зміною просвіту підшкірних судин (почервоніння та збліднення шкіри).

Рухова чутливість

Кінестетична чутливість дає можливість людині керувати захисними пристроями, ручками, кнопками, педалями тощо. М'язове відчуття, враховуючи дію гравітації, “працює” постійно. Завдяки ньому людина приймає більш зручну позу. Певною мірою від зручного положення тіла людини залежить його працездатність, а в деяких випадках – і безпека.

Оптимальні зусилля: для ручок – 20...40 Η; для кнопок, тумблерів, перемикачів – 1400...1600 Η; для педалей ніг – 20...50 Η; для важелів ручного керування – 120...160 Н. Діапазон швидкостей, що розвиваються завдяки рухам рук, становить 0,0001...80 м/с, найчастіше використовуються швидкості 0,05...3 м/с. Вертикальні рухи рука здійснює швидше, ніж горизонтальні. Рухи до себе здійснюються швидше, ніж від себе. Руховий аналізатор можна значно покращити шляхом тренувань.

Нюх

Запахи обумовлені дією летких пахучих речовин на рецептори слизової оболонки носової порожнини. Особлива якість запаху обумовлена наявністю в молекулі подразника особливих атомних угрупувань (ефірної, фенолової, альдегідної). При змішуванні речовин може виникати новий запах, якість якого залежить від концентрації і складу початкових речовин. Запахи можуть класифікуватися по пахучих речовинах, що викликають якісно різні суб'єктивні враження.

Шведський ботанік Лінней виділяв 7 основних запахів: ароматичні (червона гвоздика), бальзамові (лілія), амброзіальні (мускус), цибульні (часник), псячі (валеріана), відштовхуючі (деякі комахи), нудотні (падаль).

Цваардемакер виділяв 9 основних класів: запахи ефірні (ацетон), ароматичні (гвоздика), бальзамові (ваніль), амбромускусні (мускус), часникові (сірководень), пригорілі (бензол), каприлові (сирий), осоружні (запах клопів), нудотні (скатол).

Стереохімічна теорія нюху (греч. stereos – просторовий) розроблена британським вченим Дж. Еймуром в 1964 г. Згідно неї нюх залежить від взаємодії молекул пахучої речовини з мембраною нюхової клітини, яка визначається як формою молекул, так і наявністю в ній певних функціональних груп. Молекула нюхового пігменту нюхової клітки переходить в збуджений стан під дією молекули пахучої речовини, яка потрапляє в певну рецепторну “лунку”, що коливається на мембрані нюхової клітини. В даній теорії виділяється сім первинних запахів — камфароподібний, квітковий, мускусний, м'ятний, ефірний, гнильний і гострий, всі інші – є змішаними і складаються з декількох первинних.  Різний ступінь стимуляції рецепторів дає змогу розрізняти біля 10000 запахів. Було припущено, що молекули, що приводять до сприйняття камфароподібного запаху, мають форму кулі, з квітковим ­– диска з ручкою.

Але існують речовини, які через маленьку величину (наприклад, синильна кислота, яка складається лише з трьох атомів — HCN, озон, сірководень) повинні вкладатися в будь-який рецептор. Проте, синильна кислота пахне гірким мигдалем. Крім того, є молекули, що мають схожу просторову структуру, але пахнуть по різному (наприклад, ефіри оцтової кислоти – пропілацетат, бутилацетат і амілацетат). Тому в альтернативній теорії Л. Тьюрін запах інтерпретується як налаштування на різні частоти коливань молекул.

Нюхова чутливість – здатність відчувати і сприймати пахучі речовини як запахи. Хімічні речовини, поширювані у вигляді пари, газу або пилу потрапляють в порожнину носа, де взаємодіють з відповідними рецепторами. Залежно від об'єктивних умов (температура і вологість) і функціонального стану організму (наприклад, добових коливань – вдень чутливість менша ніж вранці і увечері) і цілеспрямованості діяльності інтенсивність нюху, для визначення якого звичайно використовується дев'ятибальна шкалу, може коливатися в достатньо широких межах. Зокрема, істотно посилюється під час вагітності. При значному за часом контакті пахучих речовин із слизовою оболонкою носа відбувається адаптація, що приводить до зниження чутливості. Повна адаптація до одного запаху не виключає чутливості до інших. Одночасна дія декількох пахучих речовин може приводити до їх змішування, взаємної нейтралізації, витісненню одного запаху іншим, появі нового запаху. Послідовна зміна запахів, що приводить до збільшення чутливості до одного запаху після дії іншого, використовується в парфумерії.

Нюховий аналізатор для людини, в порівнянні із зоровим та слуховим, має другорядне значення, тому що запахи дуже рідко несуть інформацію про небезпеки. Але не треба принижувати його роль. Добре відомо, що саме через ніс ми відчуваємо характерні запахи: витоку газу, несвіжих продуктів і відходів, хімічних речовин тощо, тобто отримуємо сигнал про можливу небезпеку. Якщо на аналізатори потрапляє речовина, небезпечна для життя або яка є загрозою здоров'ю людини (ефір, нашатирний спирт, хлороформ тощо), рефлекторно сповільнюється або короткочасно затримується дихання.

Нюх може використовуватись людиною при знаходженні різних відхилень у технологічних процесах, визначенні якості продукції. Зміна усталених запахів – це сигнал про якісь зміни, попередження про потенційну небезпеку. Недарма кажуть: “Нюхом відчуваю, що тут щось не те!” Втрата нюху проявляється в неможливості відчувати запахи речовин у повітрі (вони можуть виявитися небезпечними для здоров'я), впізнавати зіпсовану їжу. Для працівників парфумерної, харчової промисловості, сфери харчування втрата нюху може стати причиною зміни професії.

Абсолютна межа нюху у людини вимірюється частинками міліграма речовини на літр повітря. Диференціальна межа становить в середньому 38%.

Особливістю нюхового аналізатора є залежність сили відчуття від швидкості проходження повітря через носові пазухи. При зростанні швидкості (людина принюхується) більшість повітря проходить  через верхній хід, де розташовано нюхові рецептори.

Для нюхового аналізатора характерна адаптація, тобто процес “звикання” до запаху. При тривалій дії сильного запаху диференціальна чутливість майже зникає і для поновлення відчуття необхідно суттєво збільшити концентрацію подразника.

Смак

Життєва роль смакових відчуттів, як і нюхових, менша, ніж зорових і слухових. Але вони мають велике значення в безпеці існування людини. При допомозі смакового аналізатора визначається вид  та якість речовин, що попадає в середину людини через ротовий отвір. В основному це їжа, напої, медикаменти. Смак спожитих раніше речовин запам’ятовується. Це дає змогу рефлекторно відрізнити за незнайомим смаковим відчуттям нову речовину або інгредієнт їжі. Невідповідність смаку споживаного компоненту до смаку, який людина відчувала раніше при його вживанні, викликає пересторогу або реакцію відторгнення. Таким чином смаковий аналізатор надає інформацію про небезпеку речовин, що надходять в організм зовні.

Тим, хто потрапив в екстремальну ситуацію можна скористатися рекомендацією йогів: пробуючи незнайому їжу, постарайтеся якомога довше тримати її в роті, поволі пережовуючи і прислухаючись до своїх відчуттів. Якщо з'явиться явне бажання проковтнути, тоді спробуйте ризикнути.

За теорією розрізняють 4 основних смакових відчуття: солодкого, гіркого, кислого і солоного. Інші смаки результат змішування в певних пропорціях 3 з 4 можливих первинних смаків.  Треба пам’ятати, що рецептори язика збуджуються тільки у випадку, коли на них діє розчинена речовина.

Смаковий аналізатор у порівнянні з розглянутими раніше, досить грубий. Концентрація речовини, що відповідає нижньому порогу відчуття в 10⁵ разів більша ніж у нюхового аналізатора. Диференціальна чутливість теж низька і складає в середньому 20%. Смаковий аналізатор характеризується високою латентністю. Особливо затримка реакції на подразнення дуже довго зберігається після припинення дії подразника. Відновлення смакового сприйняття після закінчення дії подразника закінчується через 10...15 хвилин.

Найвищу чутливість смаковий аналізатор проявляє при температурі речовини 37⁰С. Зменшення або збільшення температури веде до спаду чутливості. При температурі 0⁰С чутливість майже зникає

Роль біоритмів у забезпеченні життєдіяльності людини

Біологічні ритми - це періодичне повторювання зміни характеру та інтенсивності біологічних процесів та явищ у живих організмах.

Усі матеріальні об'єкти у Всесвіті здійснюють циклічний рух. Так, Місяць обертається навколо Землі приблизно за 30 діб, а Земля навколо Сонця – за 365 діб. Період обертання Сонця навколо центра Галактики становить близько 200 млн. років. Ритми притаманні також усім об'єктам мікросвіту і людині в тому числі. Вони пронизують усе живе на Землі: на клітинному, тканинному, функціональному рівнях.

Видатний хронобіолог Ф. Хальберг поділив усі біологічні ритми на три групи:

1) Ритми високої частоти з періодом, що не перевищує півгодинний інтервал. Це ритми скорочення серцевих м'язів, дихання, біострумів мозку, біохімічних реакцій, перистальтики кишечника.

2) Ритми середньої частоти з періодом від півгодини до семи діб. Сюди входять: зміна сну і бадьорості, активності і покою, добові зміни в обміні речовин, коливання температури, артеріального тиску, частоти поділу клітин, коливання складу крові.

3) Низькочастотні ритми з періодом від чверті місяця до одного року: тижневі, місячні і сезонні ритми. До біологічних процесів цієї періодичності належать ендокринні зміни, зимова сплячка, статеві цикли.

Найменший відрізок часу, на який може реагувати мозок людини і її нервова система, становить від 0,5 до 0,8 с. Не випадково тому скорочення нашого серця в середньому становить 0,8 с. Приблизно такий же темп руху наших ніг і рук при ході. Інтервал часу в 0,5-0,7 с відповідає швидкості наших слухових та зорових рецепторів.

Крім цих малих ритмів, установлена ще одна розповсюджена пері­одичність, яка дорівнює 30 хв. Сюди належать цикли сну, скорочення м'язів шлунка, коливання уваги і настрою, а також статева активність. Спить людина або не спить, вона через кожні півгодини зазнає то низьку, то підвищену збудженість, то спокій, то тривогу.

Добові ритми людини цікаві передусім тим, що максимум і мінімум активності різних біологічних процесів не збігаються у часі.

Існують експериментальні дані про наявність добового ритму у роботі органів травлення. Утворення жовчі у печінці чергується з утворенням глікогену. В першій половині дня утворюється найбільша кількість жовчі, що забезпечує оптимальні умови для перетравлення, зокрема, жирів. У другій половині дня печінка накопичує глікоген і воду.

У ранкові години посилюється перистальтика кишечника і моторна функція шлунка, відбувається очищення кишечника.

Увечері найбільш виражена виділяюча функція нирок, мінімум її припадає між: 2 годиною ночі та 5 годиною ранку.

Протягом доби людина має декілька піднесень фізіологічної активності. Вдень вони спостерігаються з 10 до 12 години і з 16 до 18 години. В цей час організм максимально стійкий до кисневого голоду. Цей час найбільш сприятливий для виконання фізичної роботи, прийняття рішень, нових починань. Вночі піднесення фізіологічної активності припадає на час від 0 до 1 години. Нерідко цей час використовується для творчості працівниками інтелектуальної сфери.

Встановлено, що на 5-6 годину ранку припадає найбільший добовий підйом і потенційно має місце найвища працездатність людини. Саме в цей час зростає тиск, серце б'ється частіше, пульсує кров. Опір організму дуже сильний. При зустрічі з вірусами і бактеріями є найбільший шанс уникнути інфекції. Печінка вивела всі шлаки. В цей час ні в якому разі не можна вживати спиртне, щоб не перевантажувати печінку.

Шкода, що лише небагато людей розумно використовують на користь цей час. Більшість їх просипає. Найбільш придатний час для укладання на ніч – 21..23 години — припадає на один із фізіологічних спадів. І якщо не вдається заснути до 23 години, то пізніше це зробити важче, бо наближається (о 24 годині) фізіологічний підйом.

Після 12 години дня минає перший період денної активності. Починає відчуватися втома, реакції людини уповільнюються. Після 14 години наше самопочуття знову починає поліпшуватись, а о 16 годині бере початок новий добовий підйом. В цей час можуть інтенсивно тренуватися спортсмени, тому що організм відчуває потребу в рухах, але психічна активність поступово вгасає, організм стає чутливим до болю.

Після 18 години зростає тиск крові, ми стаємо нервовими, легко виникають сварки з дрібниць. Це поганий час для алергіків, часто в цей час починається головний біль.

Після 19 години наша увага досягає максимуму, реакції стають незвичайно швидкими. В цей час реєструється найменше дорожньо-транспортних, пригод.

Після 20 години наш психічний стан знову стабілізується. Цей час придатний для заучування текстів, оскільки поліпшується пам'ять.

Після 21 години температура тіла знижується, продовжується обмін клітин, організм треба готувати до сну.

Вночі падає загальний тонус людини. Між 2 і 4 годинами погіршується пам'ять, координація рухів, з'являється уповільненість в рухах, зростає кількість помилок при виконанні розумової роботи; зменшуються на 2..4 кг м'язові зусилля; на 15..20 ударів скорочується частота серцебиття; на 4..6 видихів знижується частота дихання; на 2..2,5 літри у хвилину зменшується вентиляція легень; на 4..5% падає насичення крові киснем. Лише печінка використовує цей період для інтенсивного обміну речовин, виводячи з організму всі отруйні речовини. В нашому організмі відбувається «велике очищення».

Із усіх виявлених у людини циклів найбільш вивченим виявився добовий як головний. Біологічний годинник, запущений зміною дня і ночі, веде за собою близько 50 ритмів, які змінюють свої характеристики від дня до ночі. Всі ритми організму підпорядковуються ієрархічній залежності — поділяються на провідні (головні) і підпорядковані. Про­відними є біоритми центральної нервової системи. Причина їх «керів­ництва» зрозуміла, вони відповідають за зв'язок з навколишнім середо­вищем, від ступеня їх готовності і здатності адекватно реагувати на вплив середовища залежить безпека організму.

Прикладом досконалості їх взаємодії може служити настройка організму на пробудження. До моменту пробудження від сну в іншому режимі починають працювати провідні ритми головного мозку, вони включають підпорядковані: прискорюється пульс, піднімається артеріальний тиск, підвищується температура тіла — організм активізується, готується до нового стану.

Добовий ритм фізіологічних функцій є біологічним і доречним. Враховуючи його, людина може напружено працювати в години оптимального стану організму і використовувати періоди порівняно низького рівня активності функцій для поновлення сил.

При порушеннях природного ритму зовнішніх умов виникає десинхронізація добових ритмів різних фізіологічних функцій, що надалі призводить до захворюваності.

Довготривала робота в нічний час супроводжується перебудовою добових ритмів і виявляється важкою для багатьох людей не стільки через зниження працездатності вночі, скільки через порушення режиму життя.

Числу «сім» з прадавніх часів приділялась велика увага. Ще Піфагор проголошував семирічність основою світопорядку. Деякі вчені вважають, що у формуванні тижневого біоритму велику роль відіграють місячно-приливні явища, інші посилаються на міжпланетне магнітне поле.

Встановлено тижневу періодичність інтелектуальних емоційних і фізичних проявів. Протягом тижня працездатність людини нерівномірна. В перші дні тижня вона збільшується, досягаючи найвищого рівня на третій день, а потім поступово зменшується, помітно спадаючи в останній день. Встановлення робочого періоду тривалістю більше шести днів недоцільне, бо праця стає непродуктивною.

Гіппократ і Гельвецій помітили взаємозв'язок функцій організму людини з порами року. Сьогодні внаслідок численних досліджень встановлено, що рівень основного обміну речовин досягає максимуму весною і з початком літа. Давно визнано, що багато захворювань мають сезонний характер.

Не можна ігнорувати вплив на живу природу нашої планети Місяця. Важливий вклад у вивчення цієї проблеми вніс С. Арреніус, автор теорії електролітичної дисоціації.

Тіла живих організмів в більшості складаються з рідин, які є розчинами різних хімічних сполук.

Оскільки атмосферна іонізація і земний магнетизм певною мірою змінюються залежно від положення Місяця, то цей фактор зумовлює малі збурення в електромагнітній взаємодії іонів живих організмів і іонів атмосфери Землі. Ці збурення виявляються спроможними викликати загострення соматичних і психічних захворювань у людей з послабленим здоров'ям або порушенням нервової системи.

Встановлено, що фаза Місяця позначається на стані людей і що в періоди повного Місяця зростає агресивність, особливо тих, хто емоційно неурівноважений. На цей період, як свідчать дослідження А. Либера і К. Шеріна, припадає найбільша кількість вбивств і самогубств. Вчені припускають, що під впливом гравітаційних сил, що викликані зміною взаєморозміщення небесних тіл, земного магнетизму або іонізації атмосфери відбуваються відповідні зміни в організмі і психіці людини, які позначаються на її стані і поведінці.

Ще більш відчутні порушення в організмі викликають спалахи активності Сонця. Видатний учений А.Л. Чижевський переконливо довів, що існує тісний зв'язок між підвищенням сонячної активності і подіями на Землі — кількістю смертей, самогубств, апоплектичних ударів, епілептичних приступів і інших тяжких захворювань. Він дійшов висновку, що нещасні випадки пов'язані з сонячною активністю.

Усі відомі людині явища, що відбуваються як загалом у Всесвіті, так і в Сонячній системі, пронизані ритмами. Цілком природно, що ритми організму людини та інших біологічних об'єктів, що є частиною цієї системи, підпорядковуються її законам: адже життя біологічних організмів сформувалося саме завдяки цим ритмам.

Сучасній науці відомі закони взаємозв'язку між енергією, інформа­цією та управлінням. Біоритми ніби зводять разом енергетичну, інфор­маційну та управлінську характеристики. Ось чому біологічні ритми — дуже тонкий і точний важіль для управління життєдіяльністю людини. Вони дозволяють заздалегідь розрахувати хід процесів в організмі: якщо порушилось управління, якийсь процес чи порушилась функція якоїсь системи, то на ранній стадії можна визначити відхилення.

Біоритмологія дозволяє не лише визначати, а й прогнозувати, передбачати той стан організму, який характеризується як стан на межі хвороби. Подібний стан «на межі» і визначає межу організму. Біоритмологія допомагає визначити межу, коли може наступити перевищення можливостей організму і виникнути серйозні порушення у ньому. Враховуючи, що межа не визначена для кожного з нас раз і назавжди, наука підказує, як відсунути її далі, як поширити «територію можливостей» організму — тренуванням, збільшенням навантаження тощо.

 

Психічні характеристики особистості, її психофізіологічні властивості

Психiка людини тiсно пов'язана з безпекою її життєдiяльностi. Вплив небезпек на людину зумовлюється психофізіологiчними властивостями людини.

Людина народжується на свiт з генетично закладеними в неї потенцiйними можливостями стати саме людиною.

Щоб пiдкреслити бiологiчно зумовлену належнiсть новонародженої дитини i дорослої людини саме до людського роду та вiдрiзнити її вiд тварин, використовують поняття iндивiда як протилежне поняттю особини тварини. Тiльки iндивiднi якостi, тобто притаманнi людинi задатки, анатомофiзiологiчнi передумови, закладають пiдвалини створення особистостi.

Iндивiд - це людська бiологiчна основа розвитку особистостi у певних соцiальних умовах.

У стосунках з батьками, iншими людьми психiка дитини розвивається саме як психiка людини. На певному етапi постає особистiсть iз притаманними їй соцiально зумовленими ознаками -- вищими психiчними функцiями, свiдомiстю i i самосвiдомiстю, здатнiстю до активного пiзнання та перетворення довкiлля та себе.

Особистiсть - це iндивiд iз соцiально зумовленою системою вищих психiчних якостей, що визначається залученiстю людини до конкретних суспiльних, культурних, iсторичних вiдносин. Ця система виявляється i формується в процесi свiдомої продуктивної дiяльностi i спiлкування. Особистiсть опосередковує та визначає рiвень взаємозв'язкiв iндивiда з суспiльним та природним середовищем.

Слiд адекватно спiввiдносити поняття людини й особистостi. Людина як соцiальна та бiологiчна iстота є носiєм особистостi. Поняття людини значно ширше за поняття особистостi, бо включає у себе велике коло соцiальних i бiологiчних ознак -- антропологiчних, етнографiчних, культурних та iн. Особистiсть характеризується якiсними та кiлькiсними проявами психiчних особливостей, якi утворюють її iндивiдуальнiсть.

Iндивiдуальнiсть - це поєднання психологiчних особливостей людини, що утворюють її своєрiднiсть, вiдмiннiсть вiд iнших людей.

Iндивiдуальнiсть проявляється у здiбностях людини, в домiнуючих потребах, iнтересах, схильностях, у рисах характеру, в почуттi власної гiдностi, у свiтобаченнi, системi знань, умiнь, навичок, у рiвнi розвитку iнтелектуальних, творчих процесiв, в iндивiдуальному стилi дiяльностi та поведiнки, в типi темпераменту, в характеристиках емоцiйної та вольової сфер тощо. Iндивiдуальнiсть формує важливу характеристику особистостi людини, яка забезпечує властивий тiльки їй стиль взаємозв'язкiв з навколишньою дiйснiстю.

Бiологiчнi властивостi iндивiда - вiковi, спадковi, соматичнi, статевi, фiзiологiчнi, бiохiмiчнi, антропологiчнi - значною мiрою впливають на розвиток та психiчнi прояви особистостi. Психофiзiологiчнi властивостi особистостi вивчає психофiзiологiя.

Одним з основних понять психофiзiологiї вважається темперамент, наукове вивчення якого ведеться вже протягом двох тисячолiть.

Темперамент (лат. Temperamentum -- вiдповiдне спiввiдношення рис) характеризує iндивiда з боку динамiчних особливостей його психiчної дiяльностi, тобто з показниками темпу, швидкостi, ритму, iнтенсивностi, енергiйностi, емоцiйностi. Психофiзiологiчний аналiз структури темпераменту дає змогу, за В.Д.Небилiциним, видiлити три головних його компоненти, якi виявляються в загальнiй активностi iндивiда, його моторицi та емоцiйностi.

Загальна активність індивіда полягає в тенденції особистості до самовираження, оволодіння та перетворення зовнішньої дійсності. Ступінь активності індивіда може бути різний - від млявості, інертності та пасивного споглядання на одному полюсі до найвищих рівнів прояву енергії, стрімкості дій - на іншому.

Динаміка психічних станів актуалізується за допомогою моторики. Серед динамічних якостей рухового компонента слід виділити такі ознаки м'язового руху, як швидкість, сила, різкість, ритм, амплітуда. Сукупність особливостей м'язової та мовленнєвої моторики легше піддається спостереженню і тому частіше, ніж інші показники, використовується для оцінки темпераменту.

Емоційність як компонент темпераменту являє собою комплекс  властивостей, шо характеризує особливості виникнення, перебігу і згасання різних почуттів, ефектів та настроїв. Основними характеристиками емоційності є вразливість, імпульсивність та емоційна лабільність (нестабільність).

Зазначені три компоненти темпераменту в актах людської поведінки утворюють єдність спонукння, дії та переживання. Це дає можливість відносно чітко відмежувати темперамент від інших психічних утворень особистості - її спрямованості, характеру, досвіду, інтелекту.

Найдавніша теорія темпераменту була розроблена Гіппократом (460 - 77 до н. е.), який пов'язував типи темпераменту з гуморальним фактором — співвідношенням між чотирма рідинами, які циркулюють у людському організмі - це кров, жовч, чорна жовч та слиз (лімфа, флегма). На основі теорії Гіппократа поступово сформувалося вчення про темперамент, згідно з  і яким існує чотири типи темпераменту - залежно від домінування в організмі людини тієї чи іншої рідини. Так, при сангвінічному темпераменті в організмі переважає кров, при холеричному - жовч, при меланхолічному - чорна жовч, а при флегматичному - флегма.

І. Кант (1724 - 1804) був прибічником гуморальної теорії темпераменту. Він вважав органічною основою типа темпераменту якісні особливості крові. До речі, І. Кант уперше створив психологічну характеристику типів темпераменту, дав класифікацію психологічних властивостей темпераменту і характеру людини.

П. Лесгафт (1837 - 1909) розробив оригінальну теорію згідно з якою в основі проявів темпераменту лежать властивості системи кровообігу, зокрема товщина стінок кровоносних судин, діаметр їхнього просвіту, побудова і форма серця тощо. Малому просвіту і товстим стінкам судин відповідає холеричний темперамент, малому просвіту і тонким стінкам - сангвінічний, великому просвіту і товстим стінкам - меланхолійний і, нарешті, великому просвіту та тонким стінкам - флегматичний темперамент.

На думку П.Ф. Лесгафта, діаметр судин і товщина стінок визначають швидкість і силу кровотоку, а від цього залежить швидкість обміну речовин при харчуванні і в підсумку - індивідуальна характеристика темпераменту як міри збудження організму та тривалості його реакцій.

Великий вплив має теорія темпераменту Е. Кречмера (1888 - 1964), який спробував визначити типи темпераменту через типи морфологічної конститції тіла людини. Він виділив два основних типи конституції — астенічий та пікнічний.

Астенічному типу конституції тіла властиві довга і вузька грудна клітка, довгі кінцівки, видовжене обличчя, слабкі м'язи. Цьому типу конституції відповідає шизоїдний (шизотемічний) темперамент, якому притаманні індивідуальні особливості - від надмірної активності та подразливості до безчуттєвої холодності і тупої байдужості, а також замкненість, вихід у внутрішній світ, невідповідність реакцій зовншнім стимулам, контрасти між  конвульсійною рвучкістю та скутістю дій.

Для пікнічного типу конституції тіла характерні широка грудина, кремезна фігура, кругла голова, випнутий живіт. Цьому типу відповідає циклоїдний (циклотемічний) темперамент з індивідуальними особливостями, розташованими впродовж «діатетичної» шкали - від постійно підвищеного веселого настрою у маніакальних суб'єктів до постійно зниженого, сумного, похмурого стану у депресивних індивідів. Циклоїдному типу властиві відповідність реакцій стимулам, відкритість, уміння з'єднатися з навколишнім середовищем, природність, м'якість та плавність рухів.

Відомий американський психолог В. Шелдон (нар. 1893) також запропонував морфологічну теорію темпераменту, за якою виділяються три основних типи соматичної конституції ( «соматотипи»): ендо-, мезо- і ектоморфний.

Для ендоморфного типу характерні м'якість та округлість зовнішнього вигляду, слабкий розвиток кісткової та м'язової систем - йому відповідає вісцеротонічний темперамент із схильністю до комфорту, з чуттєвим потягом, розслабленістю та повільнішою реакцією.

Мезоморфному типу властиві жорстка і різка поведінка з переважанням кістково-м'язової системи, атлетичність і сила. З цим типом пов'язаний соматотонічний темперамент, якому притаманні любов до пригод, схильність до ризику, жадання м'язових дій, активність, сміливість, агресивність.

Ектоморфний тип конституції характеризується витонченістю і тендітністю тіла, відсутністю виразної мускулатури. Цьому соматотипу відповідає церебротонічний темперамент, якому властиві слабко виявлена товариськість, схильність до усамітнення, підвищена реактивність.

Поглядам Е. Кречмера і В. Шелдона притаманна ідея про зумовленість психологічних рис темпераменту соматичними факторами.

 

Наукова основа побудови теорій темпераменту була розроблена І. П. Павловим (1849 - 1936) у його вченні про типологічні властивості нервової системи тварин і людей. Видатний фізіолог виділив три основні властивості нервової системи - силу, врівноваженість і рухливість збуджувального та гальмівного нервових процесів. За його даними, з можливих комбінацій цих властивостей доцільно розглядати лише чотири основні, які характеризують чотири типи вищої нервової діяльності. Ці комбінації збігаються з античною класифікацією темпераменту. Так, сильний, врівноважений, рухливий тип нервової системи розглядався І.П.Павловим як відповідний темпераменту сангвініка; сильний, врівноважений, інертний - темпераменту флегматика; сильний, неврівноважений - темпераменту холерика; слабкий - темпераменту меланхоліка.

У працях психологів Б. М. Теплова (1896 - 1965), В.Д. Небиліцина (1930 -1972) та інших було показано, що структура властивостей нервової системи є складнішою, а число основних комбінацій цих властивостей значно більше, ніж це вважалося раніше. Однак для практичного психологічного вивчення особистості достатньо розподілу на чотири основних типи темпераменту.

Так, для холеричного темпераменту характерні високий рівень нервово-психічної активності та енергії дій, різкі рухи, а також сила, імпульсивність і яскрава виразність емоційних переживань. Якщо немає адекватного виховання, в рисах поведінки холерика можуть закріпитись такі риси, як нестриманість, гарячковість, нездатність до самоконтролю в емоціогенних умовах.

Сангвінічному темпераменту притаманні висока нервово-психічна активність, різноманітність та багатство міміки і рухів, емоційність, вразливість і лабільність. Водночас переживання сангвініка неглибокі, а його рухливість при негативних виховних впливах призводить до втрати необхідної зосередженості, до поспіху, а іноді й поверховості.

Меланхолійний темперамент пов'язується з низьким рівнем нервово-психічної активності, стриманістю та приглушеністю моторики й мовлення, значною емоційною реактивністю, глибиною і стійкістю почуттів при слабкому зовнішньому їх виявленні. Тому за недостатнього виховного впливу в меланхоліка можуть розвинутися підвищена емоційна вразливість, замкненість і відчуженість, схильність до тяжких внутрішніх переживань, які не відповідають об'єктивній дійсності.

Флегматичний темперамент характеризується такими ознаками поведінки, як низький рівень активності та невміння переключатися, повільність і спокій у діях, міміці та мовленні, рівність, сталість, глибина почуттів і настроїв. При неадекватному вихованні флегматика можуть розвинутися такі негативні риси, як млявість, збідненість та слабкість емоцій, схильність лише до звичних дій.

Зазначені психологічні характеристики діяльності й поведінки властиві людям з так званим «чистим» типом темпераменту. Вони можуть бути замасковані рисами характеру, які відповідають вимогам соціального оточення і діяльності й не завжди збігаються з «детермінованим» типом темпераменту, динамічними рисами поведінки. З іншого боку, притаманні людям якості можуть не збігатися з «чистими» типами, а розділятися у певному континуумі проміжних типологічних позицій. Так, український психолог Б.Й. Цуканов, використовуючи метод відтворення часових сигналів малої тривалості ( кілька секунд ) у слуховому, моторному та зоровому аналізаторах, встановив, що представникам «чистих» типів темпераменту властиві «психологічні помилки» у відтворенні часових сигналів. При цьому холерик «поспішає» і відтворює часовий сигнал швидше, а флегматик «запізнюється» і тому відтворює сигнал пізніше. Якщо зобразити це у вигляді коефіцієнта, то для «чистого» холерика він дорівнюватиме 0,7, для сангвініка - 0,8 , для врівноваженого ( цей тип був виведений Б.Й. Цукановим додатково ) - 0,9, для меланхоліка - 1,0, а для флегматика- 1,1. Однак експериментальне виявлені індивідуальні групи темпераменту у значному контингенті піддослідних ( кількі тисяч ) розподілилися по всій шкалі - між 0,7 та 1,1.

В.М. Русалов у структурі темпераменту виділяє два плани - соціальний і предметний, які стосуються соціальної поведінки та предметної діяльності людини. Компоненти темпераменту, що відповідають за психофізіологічне забезпечення активності індивіда, можуть бути поділені на такі групи: соціальна і предметна ергічність (витривалість сенсорних систем людини у соціальних стосунках і предметних діях); соціальна і предметна пластичність (здатність до гнучкого програмування поведінки та зміни планів дій); соціальний і предметний темп (ретельність у виконанні актів поведінки, дій); соціальна і предметна емоційність (характер переживань у соціальній поведінці та предметній діяльності). Синтез індивідуально-психологічного та соціально-психологічного підході] важливим для цілісного розуміння природи особистості, створення адекватного психологічного уявлення про неї.  

Здатнiсть особистостi до спiлкування включає в себе мотивацiйний, комунiкацiйний, перцептивний, iнтеракцiйний та емоцiйний компоненти. Сфера спiлкування особистостi утворюється низкою психологiчних механiзмiв, використовує безлiч засобiв -- вiд усної та писемної мови до математичних, фiзичних, хiмiчних символiв i формул, технiчної графiки, художньої символiки, пантомiмiчної мови жестiв та iн.

Психiчнi властивостi особистостi вiдчувають на собi вплив соцiальних факторiв, опосередковуються ними - i спiлкування, i спрямованiсть, i самосвiдомiсть, i досвiд, i iнтелект, i темперамент. Однiєю з властивостей людини, що формується пiд безпосереднiм впливом суспiльства, взаємодiї особистостi з iншими людьми, є характер.

Характер - це особливi прикмети, риси, котрих людина набуває в суспiльствi. Таких рис психологи налiчують декiлька тисяч. Характер утворюється iз сукупностi стiйких iндивiдуальних особливостей особистостi, які складаються і виявляються у спілкуванні та спільній діяльності людей. Характер зумовлює типові для особистості засоби поведінки, вчинки у стосунках з іншими. Знаючи характер людини, можна передбачити, як вона буде діяти за тих чи інших умов; характер - це певна програма поведінки. В ньому можна виділити провідні та другорядні риси. Є цільні, суперечливі, сильні, вольові та слабкі характери.

Структура рис характеру виявляється у тому, як людина ставиться:

а) до інших людей, демонструючи уважність, принциповість, комунікативність, миролюбність, лагідність, альтруїзм, дбайливість, тактовність, коректність або протилежні риси;

б) до справ, виявляючи сумлінність, допитливість, ініціативність, рішучість, ретельність, точність, серйозність, ентузіазм, зацікавленість або протилежні риси;

в) до речей, демонструючи при цьому бережливість, економність, акуратність, почуття смаку або протилежні риси;

г) до себе, виявляючи розумний егоїзм, впевненість у собі, нормальне самолюбство, почуття власної гідності чи протилежні риси;

Деякі риси характеру можуть бути розвинуті надміру, і це призводить до формування так званих акцентуйованих рис характеру. Акцентуації характеру — це крайні варіанти норми характеру як результат підсилення його окремих рис. Акцентуації характеру можуть спричинювати неадекватні дії, вчинки людини.

Виділяють такі основні типи акцентуації характеру:

• інтровертний тип, якому властиві замкненість, утруднення у спілкуванні та налагодженні контактів з оточуючими;

• екстравертний тип, якому притаманні жага спілкування та діяльності, балакучість, поверховість;

• некерований тип - імпульсивний, конфліктний, категоричний, підозріливий;

• неврастенічна акцентуація — з домінуванням хворобливого самопочуття, подразливості, підвищеної втомлюваності;

• сенситивний тип - з надмірною чутливістю, лякливістю,сором'язливістю, вразливістю;

• демонстративний тип, якому властиві егоцентризм, потреба в постійній увазі до себе, співчутті.   

Бiльш детальна характеристика цих та iнших типiв акцетуацiй дається у працях К.Леонгарда, А.Лiчко. Взагалi акцентуйованим особистостям украй необхiдно за допомогою психолога блокувати акцентуйованi риси характеру, якi призводять до мiжособистiсних та внутрiшнiх конфлiктiв. 

Характер тiсно пов'язаний з темпераментом, який може сприяти або протидiяти розвитковi певних рис характеру. Тому важливо знати свiй темперамент. Так, холерику або сангвiнiку легше, нiж меланхолiку чи флегматику, сформувати в собi iнiцiативнiсть i рiшучiсть. Однак для холерика може стати серйозною проблемою формування стриманостi та самоконтролю, а для сангвiнiка -- вимогливiсть до себе та самокритичнiсть. Меланхолiку важче долати сором'язливiсть i тривожнiсть, а флегматику - розвивати активнiсть. 

Характер формується з перших днiв життя людини до останнiх його днiв. У першi роки життя провiдним фактором розвитку характеру стає наслiдування дорослих; у молодшому вiцi поряд iз наслiдуванням на перше мiсце виступає виховання. А починаючи з пiдлiткового вiку важливу роль у формуваннi характеру вiдiграє самовиховання. Характер може свiдомо, цiлеспрямовано вдосконалюватися самою людиною завдяки змiнi соцiальної поведiнки, спiльної дiяльностi, спiлкування з iншими людьми. Треба знати, що характер можна змiнювати протягом усього життя людини. 

Отже, властивості людини становлять неперервну єдність з внутрiшнiм i зовнiшнiм середовищем, а поведiнка, дiї, вчинки людини є похiдними вiд її психiки.

 

Індивідуальне захисне спорядження та засоби індивідуального захисту

 

Засоби індивідуального захисту – є одним із способів запобігання несприятливого впливу на працюючих небезпечних і шкідливих виробничих факторів (рисунок 2.8).

В залежності від призначення всі засоби індивідуального захисту (ЗІЗ) поділяються на такі класи: ізолюючі костюми, засоби захисту органів дихання, одяг спеціальний захисний, засоби захисту ніг, засоби захисту рук, засоби захисту голови, засоби захисту лиця, засоби захисту очей, засоби захисту органів слуху, засоби захисту від падіння з висоти та інші запобіжні засоби, захисні дерматологічні засоби.

Спецодяг, спецвзуття і засоби захисту рук по захисних властивостях класифікуються по таких групах:

•     від ковзання – по зажирених, обледенілих, мокрих, забруднених поверхнях;
•     від підвищення температур – зумовлених кліматом, від теплового випромінювання, відкритого полум’я, іскор, бризок розплавленого металу, контакту з  нагрітими поверхнями;
•     від пониження температур – повітря, вітру, від контакту з охолодженими поверхнями.
•     від радіоактивного забруднення і рентгенівських випромінювань;
•     від електричного струму (до 1000В, вище 1000В), електростатичних зарядів і полів, електричних і електромагнітних полів;
•     від нетоксичного пилу – скловолокна, асбесту, від вибухонебезпечного пилу;
•     від токсичних речовин – твердих, рідких, аерозолей, газоподібних;
•     від води і розчинів нетоксичних речовин – водонепроникна, водовідпірна, від розчинів поверхнево-активних речовин;
•     від розчинів кислот;
•     від лугів;
•     від органічних розчинників, в тому числі лаків і фарб на їх основі;
•     від нафти, нафтопродуктів, масел і жирів;
•     від виробничих забруднень;
•     від шкідливих біологічних факторів-мікроорганізмів, комах;
•     від статичних навантажень (від  втомлювальності).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рисунок 2.8 – Засоби індивідуального захисту

Сигнальна.

По видах спецодяг поділяється на: кожухи, пальто, напівпальто, накидки, плащі, халати, костюми, куртки, штани, комбінезони, напівкомбінезони, жилети, плаття, блузки, спідниці, фартухи.

По видах спецвзуття поділяється на: чоботи, напівчоботи, черевики, валянки, унти, боти, галоші.

До засобів індивідуального захисту органів дихання відносяться: распіратори, промислові протигази, ізолюючі дихальні апарати, ватно-марлеві пов‘язки.

За принципом захисної дії засоби індивідуального захисту органів дихання поділяються на: фільтруючі, які забезпечують захист в умовах достатнього вмісту вільного кисню в повітрі /не менше 18%/ і обмеженого вмісту шкідливих речовин, та ізолюючі, які забезпечують захист в умовах недостатнього вмісту кисню і необмеженого вмісту шкідливих речовин.

Фільтруючі засоби по призначенню ділять на три типи:

• протипилові – для захисту від аерозолей;
• протигазові – для захисту від парогазоподібних шкідливих речовин;
• газопилозахисні – для захисту від парогазоподібних шкідливих речовин і аерозолей, присутніх в повітрі одночасно.

До ізолюючих засобів відносяться:

• шлангові – які забезпечують подачу повітря, придатного для дихання із чистої зони;
• автономні – забезпечують подачу дихальних сумішей із індивідуального джерела повітропостачання.

Шлангові засоби в залежності від способу подачі повітря в лицеву частину поділяються на два види: самовсмоктуючі дихальні апарати, в яких людина вдихає повітря силою своїх дихальних м’язів, і шлангові апарати з примусовою подачею чистого повітря в лицеву частину з допомогою повітредувок або від компресорної мережі після його попередньої очистки.

Принцип дії ізолюючих засобів захисту заснований на виділенні кисню із хімічних речовин в регенеративному патроні при поглинанні вуглекислого газу і вологи, які видихає людина, тобто перетворенні СО₂ на О₂.

В залежності від умов праці рекомендуються такі засоби захисту рук: рукавиці, напальники, або дерматологічні засоби – мазі, пасти, креми, очищувачі шкіри.

Для виготовлення рукавиць використовують бавовнянопаперові, шерстяні і лляні тканини, шкіряний опилок, азбест, штучна шкіра.

В залежності від призначення захисні рукавиці і нвпальчники виготовляють із гуми на основі каучуків або із натуральних і синтетичних латексів. Засоби захисту рук із полімерних матеріалів повинні мати дату виготовлення і гарантійний термін зберігання. Їх потрібно промивати водою з миючими засобами і просушувати. При зберіганні рукавиці повинні знаходитися на віддалі не менше 1м від опалювальних приладів і не попадати під вплив прямих сонячних променів, масел, бензини та інших речовин, які руйнують матеріал.

До засобів захисту голови – відносяться каски, шляпи, підшоломники.

Вони служать для захисту голови від механічного впливу, від підвищених та понижених температур, а також в деяких випадках від ураження електричним струмом при випадковому дотику до струмоведучих деталей.

Каски використовують і для закріплення на них інших засобів індивідуального захисту: протишумових пристроїв, щитків для зварювальників, прозорих екранів для захисту очей і лиця, освітлювальних приладів.

До засобів захисту очей і лиця – відносяться окуляри і щитки.

Вони захищають від впливу твердих частинок, пилу, бризок рідин і розплавленого металу, роз’їдаючих газів, ультрафіолетового, інфрачервоного, радіо- і лазерного випромінювань, осліплюючої яскравості.

Засоби захисту органів слуху від шуму в залежності від конструктивного виконання поділяються на протишумові навушники, протишумові укладки (беруші) шоломи, каски і протишумові костюми. Навушники захищають вухову раковину ззовні.

Укладки перекривають слуховий канал. Шоломи і каски закривають частину голови і вухову раковину. Протишумові костюми забезпечують захист тіла людини, голови або частини голови.

Засоби індивідуального захисту від шуму попереджують розлади не тільки слухового аналізатора, але і нервової системи.

Всі протишумові навушники мають звукоізолюючі корпуси, виконані із різних полімерних матеріалів або легких металів, в яких знаходиться звукопоглинач (поролон, войлок тощо).

Для зручного і щільного прилягання до голови на кришках корпусів кріпляться ущільнюючі валики.

Засоби захисту робітниква від падіння при виконанні ними робіт на висоті служать запобіжні пояси. Вони складаються із ременя, кілець, ланцюга з карабіном.

Перед одягненням пояса необхідно перевірити справність карабіна і пряжки.

Захисні дерматологічні засоби застосовуються для захисту шкіри в тих випадках, коли по умовах праці працюючі не можуть користуватися рукавицями. До них відносяться пасти, мазі, креми які по призначенню і фізико-хімічних властивостях діляться на три групи. До першої групи відносяться гідрофобні препарати, захищаючі шкіру рук від води, розчинів кислот, лугів, солей, водо- і содомасляних емульсій та інших хімічних продуктів. В них містяться речовини, які не змочуються водою і не розчинні в ній.

В другу групу входять гідрофільні препарати, призначені для захисту шкіри рук працюючих з безводними органічними розчинниками, нафтопродуктами, маслами, жирами, лаками, фарбами, смолами. Пасти, мазі цієї групи складаються із речовин , легкорозчинних або змочуваних водою.

До третьої групи відносяться очищувачі шкіри рук, призначені для видалення виробничих забруднень.

Пасти, мазі наносять на чисту і суху поверхню двічі: перед роботою і після обідньої перерви. Необхідно враховувати, що одним і тим же засобом тривалий час (більше одного місяця) користуватись не слід. Для догляду за шкірою необхідно після роботи використовувати креми, які живлять і регенерують шкіру.