Аудіювання за текстом "Кошеня"

Надійшов день, коли вперше після літньої перерви Ва­силько пішов до школи.

Несподівано хлопчик почув жалібний писк. Під тином повзало плямисте кошеня. Василько схилився над ним. Кошеня було зовсім маленьке, та вже дивилося на світ ка­ламутними оченятами. "Хтось викинув, - подумав хлоп­чик. - Пропаде тут!" Кошеня ткнулося носом Василькові в черевик і затихло.

- Ох, ти ж, дурненьке! Хочеш молока? Не пропадати ж тобі. Маєш справу з Васильком. Зрозуміло?

Василько підняв кошеня, подумав, озирнувся і сховав його в сумку. Нічого йому не станеться, якщо посидить у сумці. "А після уроків додому візьму, - вирішив хлопчик. - Мати давно хоче завести кішку".

.. .Коли задзеленчав дзвоник і всі учні посідали за парти, до класу ввійшла синьоока дівчина. Вона була в сірому вбранні, гладенько зачесана. Перед Васильком зринув спекотний день і винесений ним кухоль з водою, до якого спрагло припала синьоока дівчина Маруся. Тільки всі шко­лярі називали її тепер Марією Павлівною, бо вона була їхньою новою вчителькою, ця лісникова донька.

Серед десятків дитячих облич вона теж упізнала Ва­силька. Упізнала його очі-черешні й білі пір'їнки вицвілих брів. Учителька усміхнулась до хлопчика, і він зрозумів, що й вона його впізнала.

Раптом почувся дивний звук. Здригнувшись, Василько схопився за сумку. Так і є, кошеняти в сумці вже нема... Як же воно вилізло?

У класі всі наче завмерли. У тиші виразно пролунало ніжне "няу-у!" Тієї ж миті розлігся дружний сміх дітей, шко­лярі кинулись шукати під партами порушника спокою, і незабаром кошеня вже було на столі в Марії Павлівни. Коли в класі знову настала тиша, вчителька запитала:

- Хто ж це з вас, діти, приніс його?

Василько боявся звести на Марію Павлівну очі. Отак осоромитися. Та ще в перший день шкільного навчання! Ні, він нізащо не зізнається! Тільки чому це так важко дихати? Наче камінь проковтнув... Учителька чекала, але всі мов­чали.

- А я не думала, - нарешті мовила вона, - що в класі є боягузи, які бояться сказати правду.

"Однаково не скажу, - подумав Василько, похнюпив­шись. -Адже ніхто не взнає... Як довго тягнеться оця хви­лина! Хоч би вже швидше дзвінок!"

Ось учителька сіла на стілець. Ось вона знову встала, погладила кошеня.

- Ну що ж, - сказала, - якщо ніхто не хоче зізнатись, то я візьму його собі. Яка в нього смішна мордочка! І лапки в чорних шкарпетках, а хвостик - білий!

Подумавши, вона провадила:

-А може бути, що тому, хто приніс кошенятко, шкода з ним розлучатись? Тоді я...

Вона злегка відсторонила кошеня від себе. Василько підняв голову:

- Ні, не шкода, - раптом вихопилося в нього. - Я іншо­го візьму!

Зрозумівши, що він виказав себе, Василько побачив, як насупились у Марії Павлівни брови і як вона воднораз не може стримати усмішки. І в той же час Василько неспо­дівано відчув, що він знову дихає легке і вільно.

Хтось викинув, - пояснив він учительці. - Малень­ке... Пропало б... Ну, я взяв... А потім... потім...

Що сталося потім - зрозуміло, Васильку, - промовила Марія Павлівна. -Утому, що ти взяв кошеня, немає нічого поганого. Я, мабуть, сама б так зробила. Тільки чого ти зразу не зізнався? Хіба ти боягуз?

- Ні, я не боягуз, - прошепотів Василько. - Мені було соромно...