Прочитай текст. Питання в кінці.
"Сім нескладух Говорухи"
(уривок)
Я телефоную Юрчику і ми розробляємо план, як захворіти. Точніше, аж два плани. Основний називається «Бджола», а запасний — «Морозиво». Був ще план «Вітрянка», але він відпав (на вітрянку я вже хворів, тому підчепити її вдруге від Юрчикового сусіда не зможу).
Я беруся за роботу. Малюю основні пункти плану «Бджола» на альбомному аркуші. Ідея така: я ловлю бджолу і даю їй вкусити мене за ногу. Нога точно набрякне, бо в мене алергія на укуси комах. Я покажу батькам припухлість і скажу, що боляче вдарився. Увечері буду шкандибати і вити від болю. Вони подумають, що в мене перелом, і завтра повезуть до лікаря. Печалька, але школу доведеться пропустити.
Я все ретельно продумав. Починаю виконувати план: беру порожню скляну банку і йду на вулицю. Через дорогу від нашого будинку парк Перемоги. Там я швидко натрапляю на бджолу. Вона сидить на квітці і, нічого не підозрюючи, збирає мед. Я накриваю квітку банкою, і коли бджола опиняється всередині, міцно закручую кришку.
Удома зачиняю вікна в кімнаті й випускаю бджолу. Я гадав, що вона одразу кинеться на мене. Зазвичай, бджоли дуже скажені. Спробуй лише пройти повз їхній вулик, і тобі — капець. Але я умудрився взяти в полон якусь пришелепкувату. Вона вже годину літає по кімнаті й сідає на все, окрім мене. Доводиться вмовляти її.
Я вирішую полегшити задачу — мащу ногу медом. Бджола зацікавлюється і підлітає ближче. Здається, ще трохи, і вона кинеться на мене. Аж раптом у найвідповідальніший момент відчиняються двері. В кімнату зазирає мама.
— Андрійку, тебе до телефону.
— Мам, я зайнятий, — хапаю в останній момент щоденник і роблю вигляд, що читаю.
Бджола тим часом наближається до мами і ось-ось вилетить в іншу кімнату.
— Мамо, зачини двері! Тут бджола! — показую пальцем на дзижчуху, намагаючись урятувати ситуацію.
— Ой! Андрійку! Бджола! — мама ніби й не чула, що я сказав.
— Мам, ти йди, а я вижену її, — пропоную.
Але мама мене не чує. Вона вмикає режим «рятувальниці». Відчиняє вікно, хапає з крісла мою футболку і, зойкаючи, намагається прогнати непрошену, на її думку, гостю. Я розумію, що план із бджолою провалився. Мама не заспокоїться, поки не позбудеться її.
— Андрію, підійди до телефону! — нагадує мені, на мить відриваючись від рятувальної операції.
Мені не залишається нічого, як змиритися з провалом першого плану. Я зітхаю, встаю і чалапаю до телефону.
— Алло?
— Привіт, — чую жвавий Євин голос.
— Це ти? Чого тобі? — не маю ані найменшого бажання з нею розмовляти.
— Завтра концерт, пам’ятаєш? Олена Степанівна просила нагадати, щоб ти прийшов у білій сорочці.
— Угу, — бурчу, — до завтра.
— До завтра! І про однакові шкарпетки не забудь! — кепкує з мене жирафа.
— Ха-ха-ха! — перекривляю її. — Дуже смішно...
Я кладу слухавку і йду до кімнати. Горда та щаслива мама повідомляє:
— Тепер можеш спокійно займатися своїми справами. Бджолі капут.
Цілує мене і виходить. А я розумію, що час переходити до пункту два.
Морозиво! Я придбаю п’ять пачок морозива на свої заощадження і проковтну їх. Без обгортки, звісно. До завтра моє горло має почервоніти. Якщо пощастить, то з’явиться й гарячка.
Дістаю зі скарбнички гроші і йду до магазину в нашому дворі. Купую п’ять пачок пломбіру. Продавщиця сканує мене поглядом.
— До нас гості приїхали, — виправдовуюся.
Ховаю морозиво в пакет і виходжу. І на своє превелике нещастя наштовхуюся у дворі на дідуся з бабусею. Вони вирішили зробити нам сюрприз — несподівано заїхали в гості. Накаркав!
— Андрійку! — бабуся обіймає мене. — Оце так несподіванка!
— Що несподіванка, то несподіванка... — роблю вигляд, що радий їх бачити.
Загалом я завжди їм радий, але сьогодні... їхня поява ставить під загрозу мій запасний план.
— Що тут у тебе? — зазирає в пакет дід.
— Морозиво, — мимрю. — Пригощайтеся.
Дід із бабусею беруть по морозиву. Мінус дві порції. Ми піднімаємося до квартири, і я змушений запропонувати пломбір ще татові й мамі. До останнього сподіваюся, що хтось із них відмовиться.
Але ні, вони із задоволенням тягнуться до морозива. Ще мінус дві пачки. Залишається одненька. Я зачиняюся в кімнаті й запихаю всю порцію в рот. Морозиво таке льодяне, що мені перехоплює подих.
Відкриваю набитий рот і намагаюся хапнути теплого повітря. Стає трохи легше. Врешті, ковтаю мерзлоту.
Потім іду до холодильника, дістаю холодну колу, наливаю в склянку з льодом і випиваю одним махом.
Сподіваюся, морозиво й льодяна кола не підведуть. Завтра маю прокинутися з червоним горлом і гарячкою.
Саша Кочубей
Хто головний герой?
Андрій
Юрко
Мама
Зареєструватись за допомогою Google