ПОВТОРЕННЯ, УЗАГАЛЬНЕННЯ Й ПОГЛИБЛЕННЯ ВИВЧЕНОГО. ЗВЕРТАННЯ, ВСТАВНІ СЛОВА, ОДНОРІДНІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ В ПРОСТОМУ РЕЧЕННІ

Десь, кажуть, є гора, де не співають птиці.

Весна пролетіла світом, і літо спішить услід.

Добра не шкодую ні людям, ні сину.

Усі закохані в тебе, жайворонку.

Ждуть вологи і гори і ниви просить пити зерниста земля.

Словом і піснею славити хочу щедре братерство і нашу родину.

Людські тривоги і боління я прагну в слово перелить.

Спокійну совість і чисті руки я мушу ревно оберігати.

Благословенні будьте, мамо, я чую ласку ваших рук.

Кажуть, сніг на полі — хліб у коморі.

«Чи може бути чорне білим?» — спитало чорне в білого.

А світ навкруг простий і звичний, і усміх стелиться над ним.

Радіє все садок і поле і долина.

На жовтій траві на павутинні на деревах повсюди лежала роса.

Музика це все і спів і чистота й птахи ці й хмари і твердість криці.

Все бачить співець у широкім роздоллі і небо і море красу світову 

 підметом   

додатком  

не є членом речення   

означенням

Тихі, ніжні зорі спадали з неба. 

Фіалка уособлює прихід весни, пробудження природи.

Лози, кручі, ліс ─ усе блищить і сяє на сонці.

А маки процвітають і білим, і сивим, і червоним квітом.

Ми садили ліс у полі: і дубочки, і тополі, і осику, і ліщину, і червону горобину .

…І вода, і трава, і земля: все любов’ю тобі промовля.

Подяка вам за все: і за здоров’я, й за любов.

 Луки, гори, пишні сади — усе зелене й  принишкле.

Скрізь червоно на небі і на узгір’ях і на горі. 

У саду яснім свіжі осінні квіти… 

Земля України і сонце і небо усе мені рідне.

Наче в провесні чи в літі зацвіли поля.

почуття радості    

 упевненість

невпевненість

почуття жалю  

Здається, з-за лісу з’явилася темна хмарка.

Вітру нема, а хмарка на диво сунеться.

По-моєму, то величезна зграя шпаків.

Виявляється, вони восени завжди збираються в зграї.

Він здається все знав, все пережив, передумав.

Буває часом сліпну від краси.

На жаль чудес на світі не буває.

Може ви чули, як пахне земля? Мабуть ще змалечку чули… 

Навшпиньках пiдiйшов вечiр, i засвiтив зорі.

Земля гуде, i ридають дерева.

До землi ти голову притулиш, i матiр’ю тихенько назовеш.

Сiї гори стоять одвiку, i стоятимуть довiку.