"Український рушник"

УКРАЇНСЬКИЙ РУШНИК

Вишитий рушник в Україні посідає особливе місце.

Рушники — це символ України, відбиття культурної пам'яті народу, в їх узорах збереглися прадавні магічні знаки, образи «дерева життя», символіка червоного кольору.  

          Український вишиваний рушник з'явився приблизно п'ять сторіч назад. За мотивами орнаменти вишивок поділяються на три групи: геометричні (абстрактні), рослинні, зооморфні (тваринні). У кожній родині, де підростала дівчина, скриня мала повнитись рушниками. Готувати рушники – означало дбати про дівочий посаг. До їх виготовлення привчали ще з юного віку.

З літописів відомо, що під час весняних заклинальних обрядів дерева обвішувались «убрусами». Вишиті на них орнаментальні символи відповідали заклинальній символіці родючості.

Рушник у давнину відігравав важливу роль, на ньому вишивалися священні язичницькі зображення. Це були «язичницькі іконостаси», сповнені глибокої архаїки.

Впродовж віків рушникам надавалося важливе образно-символічне значення.

Рушник — у свідомості українського народу наділявся широким спектром знакових властивостей і саме тому він являє собою значне непересічне явище духовної культури, будучи етнічним культурним символом України.

Рушники є неодмінними атрибутами народного побуту, весільної обрядовості, вони застосовуються як традиційна окраса житла. Важливі події в житті народу ніколи не обходилися без рушників. Мабуть у всьому декоративному мистецтві немає іншої такої речі, яка концентрувала б у собі стільки різноманітних символічних значень.

У вишивці рушників знайшли відображення орнаменти, пов'язані з образами добра, краси, захисту від усього злого на землі.

 Орнаменти вишивки рушників — це народна пам'ять про життєдайні сили землі та сонця.

Не випадково Леся Українка, вперше відвідавши в Каневі могилу Великого Кобзаря — Тараса Шевченка, поклала йому на могилу власноруч вишитий рушник.

Рушник супроводжував селянина протягом усього життя — і в радості, і в горі. Він завжди був символом гостинності — на ньому підносили дорогим гостям хліб-сіль. Хліб завжди мав глибоку образну символіку. Коли в Євангелії від Івана читаємо: «Я — хліб життя. Хто приходить до мене — не голодуватиме; хто в мене вірує — не матиме спраги ніколи», то маємо складне символічне значення й самої речі і слова, що її означає.

Очевидно, символіка хліба як Бога потребувала шанобливого ставлення до нього й вимагала, щоб він ніколи не лежав на «голому», не покритому рушником столі. Саме тому рушником вкривають паски, несучи їх святити до церкви на Великдень.

Рушник виконував і важливу образно-символічну, літургійну роль у християнській обрядовості.

 Адже важлива роль рушника в ритуалі обмивання ніг, обличчя, рук під час літургії. (В апостольських настановах сказано, що диякони повинні служити при таїнстві євхаристії, маючи рушники, хусточки для витирання вуст тих, хто причащається. Орар* диякона нагадує віруючим і про той «лентіон», яким Ісус Христос витирав ноги своїм учням після обмивання. Плат Вероніки і є власне тим священним убрусом, на якому зберігся образ Спаса Нерукотворного.)

Символіка рушника генетично пов'язана і з омофором, адже за давніми легендами сама Божа Матір власноруч зробила омофор святому Лазару, якого Спаситель воскресив з мертвих.
  Рушник був найдорожчим подарунком матері в дорогу синові як пам'ять про дім, побажання щасливого майбутнього в новому житті.

Рідна мати моя, ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

  Так писав про рушник видатний український поет Андрій Малишко.

Рушники дарувались у дорогу не випадково. За дослідженнями етнографів, семантика рушника (полотна) розкривалась у значенні дороги, пов'язаної із світлим радісним життєвим початком, з одного боку, і переходу в інший світ — з другого.

Існували подарункові рушники, які дарували на пам'ять, зокрема їх використовували під час проводів рекрутів, обвішуючи ними новобранців з голови до ніг на знак побажання щасливої дороги й найскорішого повернення.

Під час будівництва хати рушниками підіймали сволоки, потім ці рушники дарували майстрам.

На них приймали новонароджених, з рушниками проводжали людину в останню путь.

Важлива роль рушника в похоронному обряді пояснюється медіативною роллю, пов'язаною з поєднанням сфер життя і смерті, адже похоронний обряд сприймався як сполучна ланка між ними. Рушник — дорога життя, початок — народження, кінець — завершення життєвого шляху.

Часто перев'язували рушниками корогви, хрести під час походу, процесії чи похорону.

Існував звичай перев'язувати рушником придорожні хрести. За етичними нормами поведінки, їх не займали й лише після того, як вони зовсім були знищені дощем або вітром, прив'язували новий рушник.

Уживалися рушники під час похорону. Іноді ними накривали тіло небіжчика, або клали під ноги; віз, на якому везли домовину, встеляли рушником або килимом. Домовину також прикривали рушником, на який клали хліб. На знак жалоби вивішували на воротах або у вікні рушник. Домовину спускали на рушниках у яму й надмогильний хрест, особливо на похованні хлопця, також перев'язували рушником. Учасників процесії пов'язували хусточками або рушниками.

Існував звичай виготовлення похоронних рушників однією майстринею на все село.

Рушники широко застосовувалися під час народження дитини. На Закарпатті рушник, що слугував для загортання немовлят і перенесення на далеку відстань, звався «гайтка». Перекидаючи через плече, одним кінцем обгортали дитину, а другий закріпляли спереду.

Особливу роль відігравав рушник у весільній обрядовості як один з найважливіших атрибутів. З малечку дівчата вчилися вишивати і прясти, згодом старанно готували собі посаг, ретельно заповнюючи весільні скрині, де серед сорочок, тканих виробів містилося багато вишитих рушників. Кожна дівчина на посаг вишивала не менше 12—14 рушників, а іноді навіть і більше.

 А в коморі сволок,

На ньому рушників сорок,

Бежіте, внесіте

Та буярів прикрасіте.

Кількість приготованих дівчиною рушників була ознакою її працелюбності. Якщо про дівчину казали, що вона «рушників не придбала», то йшлося про ледащицю, а якщо «скриня повна рушників», — це свідчило про хазяйновитість нареченої, її заможність, багатство.

Дівчата змагались між собою в доборі візерунків, у загальній композиції елементів, орнаменту, у майстерності вишивання. Одяг був свого роду характеристикою майстерності. Поганою нареченою вважалася та дівчина, яка не володіла цією майстерністю змалку.

Рушниками часто хизувались, неодмінно показували придане. Якій матері не хотілося, щоб селом йшла добра слава про доньку із золотими руками.

Найпершою ознакою, коли приходили свати, було давати рушники. Якщо дівчина і її батьки бажали того, вони пов’язували молодого і сватів рушниками. А якщо дівчина не хотіла дати згоди на шлюб, вона виносила гарбуз.

Довгими зимовими вечорами збиралася молодь на вечорниці. Дівчата, співаючи, вишивали. Ось як співається у весільних піснях: 

Ой ластівонька купалася,

Край бережка сушилася,

Край бережка сушилася.

Дівка Маруся журилася,

Ой ще рушничків не надбала,

А вже Івана сподобала.

Ой ще рушничків не зробила,

А вже Івана полюбила.

  У народних піснях, легендах і переказах опоетизовано готування дівчиною рушників до весілля. У вишитих орнаментах вона відтворювала свої думки й почуття, надії і сподівання на щасливу долю.

Рушники дарували старостам, перев'язували через плече, якщо на заручинах доходили згоди. Такі рушники називалися «плечовими».

Та спасибі тобі, моя ненько,

Що будила мене раненько,

А я слухала, вставала

Та рушнички напряла,

По тихому Дунаю білила,

На сухому бережечку сушила,

Своїх старостів дарила.

Або:

Дожинай, доню, та йди додому,

Де є у,тебе аж троє гостей,

Аж троє гостей, всі три старости.

Ой одні стали аж за садами,

А другі стали під воротами,

А треті стали під сіньми кіньми.

Що за садами — тим відказали,

За воротами — тим слово дали,

Під сіньми — рушнички дали.

Коли сватали дівчину, то будучи згодною, вона подавала рушники сватам, які перев'язували їх собі через плече попід ліву руку. За існуючими морально-етичними нормами — це було законним зобов'язанням щодо майбутнього шлюбу. Якщо ж інший парубок відбив дівчину, свати й батько скривдженого молодого мали право йти до суду. В такому разі суддя наказував батькові молодої заплатити скривдженим відшкодування.

У весільних піснях так співається про сватання:

Старостам по рушничку, молодому хусточку.

А вже ж тоді от того не ввиляти,

Щоб старостам рушнички не подавати.

Ой перві прийшли, вона тим одказала,

А других почастувала,

А треті прийшли — тим рушнички дала.

А мій батенько, та як голубонько,

Все мною молодою

Та рушники крає,

Старостам дає —

Мене заручає.

Або:

Ой ти, мати, пораднице в хаті,

Порадь мені, що людям казати?

А чи мені рушники давати,

А чи мені іншого чекати?

Староста під час заручин брав рушник, накривав ним хліб, клав руки наречених і перев'язував рушником.
 Після розв'язування наречена перев'язувала рушниками старостів. Це супроводжувалося обрядовими піснями:

Рушнички ж мої, рушнички ж мої,

Тонкі та біленькі,

Я ж вас пряла, я ж вас пряла —

Ніченькі не доспала,

Я ж вас робила, я ж вас робила —

Всіх ткачів обносила,

Я ж вас білила, я ж вас білила —

Всі береги обстелила,

Я ж вас дарила, я ж вас дарила —

Всю родину звеселила.

В деяких місцевостях України, коли молода йшла просити на весілля, вона перев'язувалася в поясі рушником, іноді з перев'язаним рушником йшла до шлюбу. На Гуцульщині дівчина, на знак згоди, перев'язувала старшого старосту рушниками через груди навхрест. Вішали старостам на шию калач, прив'язаний до рушника. У всіх важливих подіях у житті народу використовувалися рушники. Ось чому виникли такі вислови, як «рушники подати» (означає заручитися) або «на рушнику стати» (обвінчатися). Саме на рушнику вінчалися в церкві.

  Рушниками зв'язували руки молодим під час вінчання, бажаючи щасливого подружнього життя:

Почуєм, побачим, що нам скажуть,

Біленьким рушничком рученьки зв'яжуть.

Викуп молодої теж не обходився без рушника. На дівич-вечір, коли відбувався обряд прощання з дівуванням, молода й подружки обв'язувались рушником. Обв'язування молодої рушником мало обрядово-магічний захист від злих сил. Після запросин гостей молода з дружками повертається до своєї хати, де в сінях стоїть «гільце» — невелике деревце, прикрашене стрічками та квітами. Його заносять до хати і ставлять на рушник. Батьки благословляють молодих хлібом на рушникові.
  На всій території України рушником прикрашають коровай. Іноді обв'язують навкруги або кладуть на рушник, в деяких місцевостях коровай прикривають навхрест рушниками і знімають їх лише тоді, коли починають ділити його. Ці рушники забирає собі дружко.

Під час весілля молоді обдаровують одне одного. За традицією, наречена дарує молодому власноруч вишиту сорочку, хустину, рушники. Молодий відповідно обдаровує її чоботами, хустиною та іншими подарунками. Обов'язком нареченої є обдарування дружбів рушниками. Цей звичай знайшов відображення в народних піснях:

Мати Марусеньку родила.

Місяцем обгородила,

Сонечком підперезала,

До свекора проводжала.

Та сказала: Марусенька — не пряха,

А матінка Марусина — не ткаха,

Аж вона раненько вставала,

Тонкі рушники напряла,

У тихого Дніпра білила,

Молодих дружків дарила.

Тарас Шевченко глибоко знав народні звичаї, що знайшло відображення в його поезії. Сватання він описує такими словами: «Я все виглядала — чи не шле за рушниками», «А у мене, як на теє, й рушники вже ткались», «Одній найкращій скажіть тихенько, щоб на своєму огороді гарбузів не сажала», «Вернулись люди з рушниками». Існує легенда про те, що коли Тарас Шевченко готувався до свого весілля, він замовив у Кролевці рушники з птахами та, на жаль, не дочекався. Коли перевозили домовину Шевченка з Петербурга до Канева та проїздили через Кролевець, замовлені весільні рушники кролевчани поклали на труну.
  Видатний український етнограф Павло Чубинський під час етнографічної експедиції (1869—1870 pp.) Правобережною Україною зафіксував цікавий звичай «торочення рушників» перед весіллям. У п'ятницю сходяться дружки і старости до хати молодої торочити рушники. Це означало дошивати до вже готових рушників шматочки полотна, що залишилися на ткацькому верстаті з довгими звисаючими нитками для їх продовження. Торочені рушники дарували дружбам-боярам. Під час цієї церемонії вперше просили в Бога благословення: «Благослови, Боже, і отець, і мати, своєму дитяті рушники торочити».

Зеленая рутонька, жовтий цвіт —

Не піду я за нелюба — піду в світ,

Перечеплю рушничок через плече —

Не один за мною заплаче,

Заплачуть шевці, кравці,

І всі хоробрі молодці.

На Поділлі під час весілля також відбувався обряд «поторочини». При цьому молоді дівчата співали:

Торочи рушники, торочи,

Аби було чим обділяти,

Аби родини не образити.

У своєму історико-етнографічному дослідженні «Гуцульщина» Володимир Шухевич зазначав, що попри те, що на Гуцульщині рушник не мав такого широкого обрядового призначення, як в Центральній Україні, все ж він якоюсь мірою виконував ритуальне призначення.

На Поліссі зафіксовано звичай колективного виготовлення рушників за один день. Це пов'язане з поширенням епідемічних хвороб, засухою. Зафіксовано також індивідуальне виготовлення рушників матір'ю в разі хвороби дитини або для дитини, що народилася у сім'ї, в якої до цього діти вмирали. Такі рушники звались «обиденні», або «обітні», й мали обрядово-магічне значення, дарувалися до церкви, для ікон Богородиці Покрови.

Рушник є водночас знаком-символом у святах та обрядах і предметом побуту. Відповідно до функціонального призначення рушники мали назви — «посудний», «стирок» (для посуду), «утирач», «утиральник» (для рук та обличчя):

Широко використовувалися рушники в декоративному оздобленні інтер'єру хати. В минулому їх вішали над іконами й називали рушник — «покутний», «божниковий», «божник», «наобразник», «іконний». Довжина божників досягала трьох метрів і більше.

На Галичині рушники, якими прикрашали образи, були невеликі, їх посередині збирали і зв'язували стрічкою. Кінці рушника не звисали по боках ікон.
 

Рушниками прикрашали вельми популярні в сільському побуті народні картини «Козак Мамай» й портрети Тараса Шевченка.

Рушники вішали на кілок, від чого вони дістали назву «кілкові».

Держи хату, як у віночку,

Рушнички на кілочку.

Завдяки своїй яскравій орнаментації вони виконували функції своєрідних прикрас, декоративних акцентів в оздобленні селянської хати. їх вішали між вікон, дверей.

На Закарпатті узорноткані рушники («отиральники») вивішувалися на жердці (грядці), прибитій над ліжком, навпроти вікна, утворюючи цілий ряд декоративних прикрас. Орнаментувалися вони лише з одного боку, того, що вивішувався на хату й відповідно звались «отиральник на грядку».

Крім цього, в Україні поряд з обрядовим застосуванням рушників широко побутували й хусточки. Це чотирикутний шматок полотна розміром 50 х 50 см, вишитий найчастіше червоними (іноді з додаванням синьої) нитками. За технікою шитва — це переважно «рушниковий шов». Як свідчать історичні матеріали, описи майна козацької верхівки, хусточка відігравала значну роль, будучи показником заможності й багатства її хазяїна.

В народному побуті хустка, як і рушник, мала символічне, обрядове значення. Хустки дарували старостам, дівчина вишивала хустку й на весіллі пов'язувала нареченому руку. Це знайшло своє відображення в поезії Т.Шевченка:

У неділю не гуляла,

Та на шовки заробляла,

Та хустину вишивала,

Вишиваючи співала:

Хустиночко мережана,

Вишиваная,

Вигаптую, подарую,

І він мене поцілує...

Хустино моя

Мальованая.

Вишита хусточка, як і рушник, була дорогим пам'ятним подарунком, який супроводжував козака в далеких походах, чумака в тяжких мандрах, бідного в чужій стороні на заробітках. Це був символ вірності, пам'яті про рідний дім, про кохану. В українській народній пісні «Їхав козак на війноньку» козак, прощаючись з коханою, просить її:

Дай мені, дівчино, хустину,

Може я в бою загину.

ОРНАМЕНТАЦІЯ РУШНИКІВ, ЯК І ХУСТОЧОК, НАДЗВИЧАЙНО РІЗНОМАНІТНА

У процесі історичного та культурного розвитку в Україні в кожній місцевості утворилися характерні орнаментальні мотиви й композиційні рішення, найбільш улюблена й поширена колірна гама, притаманні лише цьому осередкові техніки шитва. Дбайливо передавалися вони з покоління в покоління, майстри відшліфовували кращі досягнення своїх попередників, розвиваючи й удосконалюючи їх.

СЮЖЕТНІ ЗОБРАЖЕННЯ НА РУШНИКАХ

Зображення жіночої постаті з двома птахами в руках — мотив, що зберігся в найдавніших рушниках Поділля та Полтавщини. Це зображення божества родючості, культ давніх міфологічних уявлень про небесних володарок світу. 

      Зображення двох птахів — далекий відгук магічної жертви, що приносили мисливці божествам неба.

Наприкінці XIX — на початку XX століття в орнаментації рушників давні образні структури зникають, поступаючись місцем більш зрозумілим.

На початку XX століття на зміну давнім мотивам приходить такий улюблений малюнок, як «самовар».

В центральних районах України — на Полтавщині, Київщині, Черкащині, Чернігівщині — вишивка рушників має значне поширення. Тут стала популярною орнаментація з пишних рослинних форм.

Мотив дерева-квітки — один з найулюбленіших у шитві рушників. Священне дерево життя є символом матері-природи.

Мотив «вазона» з'являється в XVIІ—XVIII століттях як наслідок освоєння ренесансно-барочних мотивів з подальшою переробкою народним мистецтвом.

Зображення «дерева-квітки» скрізь має тричасний поділ, що в народній уяві асоціюється з царством підземним, земним, небесним. Дерево — своєрідний зв'язок світу потойбічного з небесним. «Дерево життя» в рушниках є філософським осмисленням категорії вічності — минулого, сучасного, майбутнього.

Важливим у рушниках є зображення птахів. Поступово символіка птахів, як небесних представників, змінює своє первісне значення. Вони втрачають риси фантастичності, їхні зображення на весільних рушниках XIX століття переходять у категорію символів кохання, побажання сімейного щастя. Вигляд птахів набуває конкретно-реальних рис.

Важливою рисою української вишивки є переосмислення християнської символіки поширених через орнаменти друкованих книг, розписів, ікон. У гаптування проникає в XVII—XVIII столітті мотив винограду, виноградної лози — як викупної жертви Христа. Ці мотиви проникають до народної орнаментики, у вишивці виноград асоціюється з радістю сімейного щастя.

ТЕХНІКА ВИШИВАННЯ

Наприкінці XIX — на початку XX століття в Україні, особливо на Сумщині, Полтавщині, Черкащині, популярною стала «тамбурна» техніка. Вона була поширена у вишивці Вірменії, в арабських країнах. Її назва прийшла до нас із Франції (tambour — барабан). Російські назви — «в петлю», «петелькой», «цепочкой», «косичкой» — відтворюють характер цього шва, що складається з ланцюжка (петля в петлю). Цей шов образно йменують «тропкой», «мьішиной тропой». В Україні в народній вишивці вона поширилась у XIX—XX століттях.

Сьогодні велику справу відродження нині призабутої «тамбурної» техніки розпочала Олександра Теліженко з Черкас — відомий майстер української вишивки, представниця сучасної генерації молодих митців України. Вона глибоко досліджує давню народну вишивку, уважно вивчає різноманітні техніки шитва і, творчо переосмисливши, дає свою індивідуальну інтерпретацію. Особливо полюбляє художниця вишивати рушники. Розлогі вибагливі фантастичні дерева, як символи вічного оновлення життя, розквітають на червоному, білому полотні її рушників. Твори Олександри Теліженко — «Холодний яр», «Роде наш красний», «Роксолана» — це творче оновлення традицій народної вишивки, її подальший розвиток шляхом сучасного мистецтва. 

Гладь широко використовується у вишивці рушників і нині вона має різні варіанти й називається «рисована вишивка», або «вибиванка».

У Чернігівській, Київській і Полтавській областях побутують рушники, вишиті рахунковими техніками: «вирізування», «лиштва», хрестик, різноманітні мережки.

Сьогодні в усіх місцевостях України полюбляють вишивати рушники хрестиком.