Виховний захід на тему: «Милосердя і доброта – людства два крила»

Виховний захід на тему:

«Милосердя і доброта – людства два крила»

Мета: На основі християнської та загальнолюдської моралі формувати в учнів риси людяності допомогти тим, хто в біді; наголосити на важливості гармонії виховання у сім’ї та школі.

Обладнання: атрибути для інсценізацій, запис музичного супроводу.

ХІД ЗАХОДУ

І. Вступне слово вчителя.

Доброго дня. Раді всіх бачити, бо ви прийшли, щоб почути з уст наших учнів про найсокровенніше, про безцінне, а як відомо, устами дитини глаголить істина.» Будьте такими, як діти, і ввійдете в царство небесне»,- каже нам Свята Книга. А говоритимемо ми сьогодні про виховання доброти і милосердя. І я дуже хочу, щоб кожен із нас: і дорослий, і дитина, мали можливість ще й ще раз осмислити, як ми живемо, для чого живемо, що робимо не так. Щоб кожен із нас мав можливість зазирнути найпотаємніші куточки цієї душі. Але уже з низької висоти: «І зваж, і переваж, а хто є ти. А зваживши, нікого не вини». Почни із себе.

Якось священик зустрів на вулиці жебрачку, котра просила милостиню. Вона розповіла історію свого життя.

Була колись молода, вродлива, багата, жила в своє задоволення, мала все, чого душа забажає. І це все призвело її до такого жалюгідного стану. Чи ми з вами часом не схожі на цю жебрачку?

Так, ми моральні жебраки, бо маючи все, стоїмо на краю прірви. «То те нам спати не дає, то се. Придбав одне – дивись за іншим помчав. Ми рятуємо нині землі і води, бо дійшли до крайньої межі. А чому? Чому довкола стільки зла? Чому діти такі жорстокі?

Адже вони мають все: комп’ютери, мобільні телефони, музичні центри, різноманітні ігри. Одним словом – механізми. А душа, що там діється? Де шукати порятунку?

Послухаємо.

Учениця. (із запаленою свічкою у руках читає молитву до Матері Божої)

Царице Небесна, Господня Мати,

Тобі довелося найбільше страждати:

На смерть віддала Ти єдиного сина.

Подбай же про долю синів України.

Врятуй їх од скверни, злої напасті.

Не дай у краях чужинницьких пропасти.

Де дикість породжує помсту й розплату,

Де брат піднімає меча проти брата.

І де їм накажуть також убивати

За пільги високі, солідну зарплату.

Пречиста Марія, Тебе ми благаєм:

Життя збережи їм для рідного краю.

Ти наша опіка й опора віками.

До Тебе ішли ми з своїми жалями.

У днини погожі і ранки невтішні,

Хоч знали, що ми недостойні і грішні.

В Тобі воскресали забуті надії,

Здійсни ж їх і нині, Пречиста Маріє.

Учениця

Людських бажань стає все більше і більше

То те нам спати не дає, то се…

Придбай одне – і вже дивись, за іншим

Помчав: а раптом знов повзе?

Є поміж нами і багаті, й бідні,

Кому що треба – доля не пита,

Та є другії речі, всім нам необхідні:

На світі – мир, а в душах – доброта.

 

Учень

Сталося з душею щось людини.

Думаєш: ну як це може бути?

Мати підкидає комусь дитину,

Син відвозить батька до приюту.

Ми рятуєм нині землю й води,

Бо дійшли до крайньої межі.

Та в святих турботах про природу

Дбаємо про відновлення душі.

Учитель. Милосердя і доброта – два крила, на яких тримається людство. Без них воно просто загине. Потреба в них повсякчас. Навіть тоді, коли немає біди. Навіть там, де гори спокійні, а тверда земля не хитається під ногами. Як же могло так статися, що милосердя втратило свою цінність. Невже для того, щоб витіснити доброту із нашого серця, потрібен землетрус? Що сталося з душею людини? Хто винен? З чого все починається?

Інсценізація з казки Г.Андерсена «Снігова королева»

Кай. Ой, мене щось кольнуло в серце, і щось попало в око!

(Герда дивиться, а Кай відштовхує її, вона плаче)

Кай. Чого ти плачеш? Ти тепер така негарна. Фу, цю троянду точить черв’як, а ця зовсім погана, не краща за ящики, в яких стирчить.

Учениця. А починається  все з того, що людина, як писав датський казкар Андерсен, широко відкриває своє серце, душу, очі і дозволяє, щоб туди потрапили скалки чортівської школи. Тоді її серце стає крижаним, душа черствою, а очі незрячі. А коли цей лід розтопиться, залежить тільки від самої людини і від оточуючих її людей. (звучить лагідна , спокійна музика).

Учень.

Не говори про доброту.

Коли ти нею сам не сяєш,

Коли у радощах витаєш

Забувши про чужу біду.

Бо доброта не тільки те, Що обіймає тепле слово.

В цім почутті така основа,

Яка з глибин душі росте.

Коли її не маєш ти,

То раниш людяне в людині

Немає вищої святині,

Ніж чисте сяйво доброти.

Учениця.

Кажімо більше ніжних слів

Знаним, друзям і коханим.

Нехай комусь тепліше стане

Від зливи наших почуттів,

Нехай тих слів солодкий мед

Чиюсь гірку загоїть рану

(Чи перший біль, чи то останній, -

Коли б то знали наперед).

Кажімо більше ніжних слів,

Комусь всміхаймось ненароком,

То не життя людське жорстоке,

Жорстокі в нас слова черстві…

Кажімо більше ніжних слів!

(Виключається музика)

Учитель. Як нам хочеться чути тільки добрі, ласкаві слова. Бо жорстокі, черстві глибоко ранять душу, можуть навіки вбити.

Послухайте притчу про слово.

Жила в одному селі жінка, дуже гостра на язик. Кожного очорнила, оббрехала. Не минула лиха година старенького місцевого священика. Коли почула жінка, що священик буде помирати, вирішила піти до нього і попросити прощення. А він каже: «Я на тебе зла не тримаю, нехай тебе Бог простить. Але коли ти вже прийшла, то виконай мою останню волю. Візьми цю подушку, вийди на вулицю, розірви, а пір’я пусти по вітру.» Дивне прохання. Жінка зробила все, як просив священик. А коли повернулася, то він наказав піти позбирати те пір’я і принести ту саму подушку. «Але це ж неможливо!» - скрикнула жінка. «Так, це неможливо», - з сумом відповів священик.

Учениця. Лікуються добротою не лише хворі, самотні, а й цілком благополучні, здорові люди, у котрих душа черства й глуха до чужого горя. Лікування милосердям потрібне тим, хто не бачить і не чує кривди і болю, несправедливості і горя. Із такими сліпими і глухими треба терпеливо говорити, будити їх словом життємовним і проникливим. «Треба, щоб за дверима кожної задоволеної, щасливої людини стояв хто – небудь з молотком і постійно нагадував би стуком, що є нещасні…». Так писав письменник – гуманіст А.П. Чехов.

Учень.

Штормує море, ще й при лютій стужі,

І аж уже в останнім сподіванні,

Розпачливо луна сигнал – благання:

«Ми тонемо! Рятуйте наші душі!».

Житейське море – теж підступне дуже,

І теж бува шукаєм ми спасіння,

Бо тонем у глибокім збайдужінні,

У черствості й безвір’ї наші душі.

Учениця. Із такими сліпими і глухими до чужого горя завжди говорив і будив своїм словом український письменник Богдан Лепкий. Як чесний художник, він вважав своїм громадянським обов’язком розповісти про народний біль, як про свій біль, бути

«… там, де людське горе,

Де вічний біль і плач гіркий, і стони,

І та розпука чорна, ніби море,

Лишаючи на плесі шум гіркий – прокльони».

Про таких черствих душею і байдужих людей читаємо в оповіданні «Мишка»

Інсценізація уривку з оповідання «Мишка»

•          Змилосердіться, господине! У мене хвора дитина, як мені без молока вертати? Най би хоч перед смертю напився. Совісті нема на тую муку дивитися.
•          Я ж – мати. Я вам цього, спасителько моя, вовік не забуду. Грошей в мене мало.
•          Мої корови тільки молока дають, що кіт наплакав. Самі не маємо що пити. Спитайте у наших сусідів, може й продадуть; вони на гроші ласі і рідного батька продали б …
•          Добре, що діти сплять, а то ще б навчилися брехати, як оці люди. І як їм язик на таку брехню повертається? Погані люди. Одні з голоду гинуть, а другі папір у ящики ховають. Хіба гроші важніші, ніж життя?..

Учень

Доброта і милосердя – Якості людські.

А чи часто їх стрічаємо

В нашому житті?

Є на світі різні люди – Добрі і лихі.

Є на світі правда – кривда

Й творим ми гріхи.

А чи завжди, зранку вставши,

Ручки ми складаєм,

І у Бога на день добрий

Щастя всім бажаєм?

А чи ходимо до церкви,

Бідним помагаєм?

І шануєм тата, маму,

Старших поважаєм?

Біблія – велика книга

Цього всіх навчає.

Заповіді знаєм ми,

Та чи їх сповняєм?

Отже, треба жити нам

В правді, дружбі, мирі,

Доброті і милосерді –

Стануть всі щасливі.

Учень (Сумбаєв Ігор)

Живе одинока людина,

Чому ж ми проходимо мимо?

Живе одинока людина,

Ніким у житті не любима.

І серце у неї відкрите

Для ласки людської й привіту,

Печальним льодком оповите,

Віддалене горем од світу.

Чому ж ми не прийдемо в хату,

Їі не покличем з собою?

І буде одна вікувати

Людина з своєю журбою.

Нам легше, бо ми не самотні,

Ходімо ж до неї в світлицю!

І серце людини з безодні

Полине за нами, як птиця.

(звучить сумна музика)

Учениця. Гей, гей, старість – не радість, ніхто її вже не жде, всяк прихитряється відсунути її небажаний прихід. Та ба, вона підкрадається несподівано, раптово впаде, як сніг на скроні. І з тобою лише недуги та спомини, самота та немічність. Добре, коли довкола променяться рідні усмішки й дзвенить дитячий сміх. А як цього нема?..

Учень. Будиночок для літніх, сумне пристанище на схилі літ. Хоч там і непогано. Бо не побачиш людей у рваному одязі, тут готують досить пристойну їжу, показують кінофільми і т.д. Чому ж старі радіють, коли звідти їх забирають, чому просто на очах в’януть, почувши новину, що їх відправляють в будинок для літніх людей.

Інсценівка

Син. Все гаразд, мамо, документи в будинок для літніх людей оформлені. Там вам буде добре. Спокій, тиша, обслуговування… І ми не набридатимемо. Звісно, будемо наглядати інколи…

Мати. Одна, тепер назавжди одна… Ідуть геть найрідніші, ті без котрих життя не матиме сили, стане байдужим настільки, що втратить ціну.

Син. Що ви, мамо? Ми ж не куди – небудь, а в будинок. Тпм вам буде краще ніж з нами.

Учениця. Та мати не чує. Вона розуміє, що діти відправляють її в «зал чекання» перед похоронною процесією життя.

Людина чуйна

Й пса не вижене із двору,

Коли той проживе

Десяток – другий літ,

Охороняючи садок його й комору,

Притулок дасть,

Поїсти дасть як слід.

А зла –

І рідну матір виряджа,

Коли нема

Вже користі од неї.

(Б’ють дзвони, звучить запис фонограми, виходять діти із запаленими свічками).

Учениця. З давних – давен дзвони, окрім богослужіння, повсюдно використовувались як набат для оповіщення про якесь лихо, біль, сполох під час пожежі. Сьогодні вони б’ють на сполох, закликаючи нас до милосердя, доброти.

 

Учень.

Помолимось за тих, що у розлуці,

Помруть відірвані від рідних хат.

Помолимось за тих, що у розпуці

Вночі без мами плачуть і не сплять.

Помолимось за всіх.

Помолимось за тих, кого лишила мама

Помолимось за одиноких і сиріт.

Над ними, Господи, в небесній тверді,

Відкрий свої долоні милосердні.

Учень

Не нарікай на глухість душ людських

І не гостри в злобі на них зубів…

А ти, що людям доброго зробив?

Щоб вимагати доброти від них?

Чого мовчиш?...подумай і збагни,

Але уже з низької висоти

І зваж. І перваж, а хто є ти?

І зваживши, нікого не вини.

А сам в своє більмо душі заглянь,

Чи там хоч раз добром світила роль?

Інсценізація оповідання.

Влетівши в тролейбус, Петрик, як завжди, зайняв місце біля вікна й обличчям прилип до скла. Наче вулиці, якими їхав бачив вперше. Так було менше шансів зустрітися очима з докірливим поглядом якої – небудь бабусі. Тоді хочеш не хочеш, а довелося б поступитися місцем. У школі Петрик мало не налетів на вчителя географії.

•          Драстуйте, Семене Яковичу! – привітався він.
•          А ми вже з тобою бачилися сьогодні,- сказав учитель.
•          Хіба? – здивувався Петрик.
•          У тролейбусі,- посміхнувся Семен Якович.
•          Я стояв біля тебе, а ти сидів і робив вигляд, що нікого наколо себе не помічаєш.
•          Петрик почервонів
•          Я…Я просто… У мене зір поганий,- нарешті знайшовся він.
•          Ах, ось воно що, - співчутливо мовив учитель.
•          Тоді все зрозуміло.
•          Наприкінці уроку Семен Якович оголосив, що в неділю, тобто завтра, відбудеться похід до лісі.
•          Будемо вчитися ходити по азимуту! – попередив він.
•          Ура-а-а! – першим схопився на ноги Петрик і заплескав у долоні.
•          А Петрикові Савченку цього разу доведеться посидіти вдома,- сказав учитель.
•          Піде з нами іншим разом. У нього несподівано так зіпсувати зір, що він за півметра нічого не бачить. Отже, треба йому спершу піти до лікаря, щоб окуляри прописав.

Учень

Сьогодні в Україні

Демони панують

Злими люди стали дуже,

Б’ють, вбивають і грабують.

Безсердечні матері

Дітей залишають,

А сини –

З дому матір вигоняють.

Схаменімося на хвилину.

Божу заповідь згадаймо,

Любімо ближнього свого,

Й про добро не забуваймо.

Поможім бідній людині,

Вибачмо образу,

І на нашому серденьку

Стане легше зразу.

Будем всім допомагати,

Й пам’ятати лиш одне,

Що добро і милосердя

Цілий світ від бід спасе.

Вчитель. Сьогоднішню зустріч мені хочеться закінчити словами святого Августина:

Коли мовчиш – мовчи з любові,

Коли говориш – говори з любові,

Коли виправляєш – виправляй з любові,

Коли вибачаєш – вибачай з любові,

Май завжди в глибині серця корінь любові.

З того кореня виростуть тільки добрі справи.