До 210 річниці з Дня народження Т.Г. Шевченка

До 210 річниці з Дня народження Т.Г. Шевченка

                         «І мене в сім'ї великій,

                          В сім'ї вольній, новій,

                          Не забудьте пом'янути

                          Незлим тихим словом.»

          (Сценарій свята для учнів середніх класів)

1-й учень:

Щовесни, коли тануть сніги

І на рясті засяє веселка,

Повні сил і живої снаги

Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.

2-й учень:

Ти, Кобзарю-пророче, сьогодні

Нас усіх зібрав докупи.

І зійшлися у цій залі

Шевченка Тараса онуки.

Заходить жінка, одягнена в селянський одяг, несе запалену свічку, ставить на столик біля портрета Т.Г. Шевченка. До неї підходить хлопчик).

Хлопчик:

Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?

Мати:

Так, синочку, правда.

Хлопчик:

А чому так багато зірок на небі?

Мати:

Це тому що, коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює. І горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає.  Бачив?

Хлопчик:

Бачив, матусю, бачив. Матусечко. А чому одні зірочки ясні, великі, а

інші ледь видно?

Мати:

Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добро, тоді свічечка такої людини світить ясно і світло.

Хлопчик:

 Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила.

Мати:

Старайся, мій сину.

Ведуча:

То була дивовижна зоря...

В Батьківщину убогу та світом забуту,

Щоб її до життя повернути,

Бог послав Кобзаря...

Ведуча; (Під мелодію пісні «Зоре моя вечірняя, зійди над горою»)

9 березня 1814 року в с. Моринцях на Київщині в сім'ї селянина-кріпака Григорія народився син Тарас. Хлопчик ріс мовчазний, замислений. Не тримався хати, а все блукав десь на вигоні.

Ведучий:

Восьмилітнього Тараса батьки віддали до дяка в науку.

Про це згадує Шевченко в автобіографічному вірші «Доля»

3-ій учень:

Ти не лукавила зо мною...

Ти взяла Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п'яного дяка в науку.

«Учися, серденько, колись

З нас будуть люди», - ти сказала.

А я й послухавсь, і учивсь...

Ведуча:

Та недовго тривала Тарасова наука. Несподіване горе випало

на долю маленького хлопчика: замучена важкою працею, померла мати.

4-й учень:

Там матір добрую мою.

Ще молодую у могилу

Нужда та праця положила.

Ведучий:

Незадовго після смерті матері в 1825р. помер і батько.

Смерть батька приголомшила малого Тараса.

4-й учень:

Там батько, плачучи з дітьми.

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині! А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята. Я до школи –

Носити воду школярам…

Ведуча:

Тарас наймитує в школі, а потім пасе громадську череду. Мине 20

років, і він з болем згадуватиме своє дитинство у вірші «Мені тринадцятий

минало».

5-й учень:

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога......

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тоді так приязно молилось,

Чого так весело було.

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята!

Обернувся я на хату —

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала,

Та й почула, що я плачу.

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала...

Інсценізація вірша «Мені тринадцятий минало».

Оксана:

Чом же плачеш ти! Ох, дурненький Тарасе. Давай, я сльози витру. Не сумуй,

Тарасику! Адже, кажуть, найкраще від усіх ти читаєш, найкраще за всіх співаєш, ще й, кажуть, малюєш. От виростеш і будеш малярем.

Тарас:

Так, я буду малярем.

Оксана:

Розмалюєш нашу хату.

Тарас:

Еге ж. А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здатний. Ні, я не

ледащо. Я буду- таки малярем!

Оксана:

Звичайно, будеш!

5-й учень:

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє... лани, гаї, сади!..

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води.

Пісня «Зацвіла в долині червона калина»

Ведуча:

Незважаючи на те, що народився поет у бідній кріпацькій сім'ї і

дитинство його було тяжким та безрадісним, малий Тарас ріс допитливим та

розумним хлопчиком.

6-й учень:

І виріс він, і кобзу взяв,

І струн її торкнувсь рукою –

І пісня дивна полилась,

Повита вічною журбою.

Ведучий:

Тарас наймитує, а випаде вільна часина - читає і малює. Вечорами,

щоб ніхто не бачив, плаче з горя. Але думка навчитися малювати у маляра

не покидає хлопчика. Так він потрапляє до хлипківського маляра. Згодом

пан Енгельгардт забирає його до себе в Петербург, і Тарас стає козачком.

7-й учень:

Хоче малювати,

Прагне він до знань.

Та за це багато

Зазнає знущань.

Нишком він малює

 Статуї в саду,

 Вночі вірші пише

Про людську біду.

Ведуча:

Зустріч у Петербурзі із земляком-художником Сошенком, байкарем

Гребінкою, художниками Брюлловим, Венеціановим, поетом Жуковським

круто змінила долю Шевченка. Вони побачили великі здібності юнака і

викупили його з неволі.

8-й учень:

Так в людському морі

Стрілися брати,

Що зуміли в горі

Щиро помогти.

Викупили друзі,

Вільним став Тарас!

Чом же серце в тузі?

Біль чому не згас?

Сміливий і щирий

Був Тараса спів.

Він гострить сокири,

Кличе на панів.

Ведучий:

За бунтарські вірші тридцятитрьохрічного Тараса засудили і відправили на заслання. Десять довгих років солдатчини не зламали поета. Він думав і мріяв про свою Україну, про знедолений народ.

9-й учень:

На самоті й поміж людей,

Щомиті чую рідну землю,

Не все, що грішне і святе,

Довірив я перу і пензлю.

Ведуча:

Незважаючи на заборону, Шевченко писав вірші і ховав їх за халявою

чобота. Тепер цю книжку називають захалявною. Поет писав:

9- учень:

0 думи мої! о славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

Караюсь, мучуся... але не каюсь!..

 Пісня «Думи мої, думи мої...»

10-й учень:

Схаменіться…

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся!

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

11-й учень:

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

Ведуча:

Повернувся Тарас Григорович із заслання до Петербурга вже знесиленим та немолодим. 9 березня 1861 р. Шевченку минуло 47 років. Привітати поета, який

лежав тяжко хворий, прийшли друзі. А 10 березня перестало битися серце

великого українського Кобзаря. Тіло Т.Г. Шевченка було перевезено в Канів і

поховано на Чернечій горі. Так заповідав великий поет.

11-й учень:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

12-й учень:

Кобзарю-батьку, заснув єси,

Навіки до суду!

Заснув, батьку, ти для себе,

Не заснув для люду.

На могилоньку поллються

Сліз великі ріки,

Зеленітиме висока

Вовіки і віки!

 Ведучий:

Сьогодні у буремні дні тяжкої війни з окупантами слово Великого Кобзаря піднімає, надихає і веде до світлої днини Перемоги. Наш народ створив новий образ Шевченка: поет у шоломі, у військовій формі. Він – воїн і символ, разом з усіма захищає рідну землю. Шевченко з нами в цій великій, священній битві! Віримо в нашу правду й силу і в його безсмертне слово.

12-й учень:

Свою Україну любіть.

Любіть її… во врем’я люте,

В остатню, тяжкую мінуту.

За неї Господа моліть.

І линуть з небес пророчі слова,

Їх сила — свята, Україна — жива!