Експедиція " Вони живі - та вічно будуть жити"

Про матеріал

Всеукраїнська краєзнавча експедиція учнівської молоді « Моя Батьківщина – Україна » Напрям « З попелу забуття» Історія бойового шляху та життя в засланні у Сибір воїна УПА Ніколюка Арсентія Павловича Проходять роки. Відходять у минуле, стають історією буремні роки затяжної боротьби Української Повстанської Армії. Роки віддаляють нас від початку тих героїчних днів. Ми повинні вивчати цю сторінку нашої історії, адже маємо ще дуже багато білих плям у цьому питанні. Метою нашого дослідження є вивчення бойового шляху та життя в засланні у Сибір воїна УПА Ніколюка Арсентія Павловича. Об’єктом даної роботи є спогади очевидця та учасника подій визвольного руху нашого народу в період Другої світової війни та після її закінчення Ніколюка Арсентія Павловича Для досягнення даної мети ставимо перед собою такі завдання: - охарактеризувати основні етапи створення УПА на теренах Шумського району; - дослідити бойовий та життєвий шлях нашого односельчанина, воїна УПА Ніколюка Арсентія Павловича; - систематизувати спогади учасника визвольних змагань українського народу проти радянської влади; - провести зустрічі із дітьми Ніколюка А.П; - відвідати місцезнаходження поховання АрсеніяПавловича; - побувати у садибі учасника визвольного руху; - створити каталог фото інформації з теми.

Перегляд файлу

Суразький навчально – виховний комплекс « загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ступенів дошкільний навчальний заклад»

Всеукраїнська краєзнавча експедиція учнівської молоді

« Моя Батьківщина – Україна »

Напрям « З попелу забуття»

Історія бойового шляху та життя в засланні у Сибір воїна УПА Ніколюка Арсентія Павловича

$C:\Users\user\Desktop\IMG_20211024_173619.jpg$

Сураж 2021

Науковий керівник:

Аркуліч Людмила Петрівна класний керівник 9 го класу Суразького НВК.

Заступник : Задерейчук Сергій Михайлович учитель історії.

Наша адреса:

Тернопільська область,

Кременецький район,

село Сураж,

вулиця Рудка 1,

Електронна адреса: Surazkuy_NVK@ukr.net

$C:\Users\User4\Desktop\школа.png$

Пошукова група:

Верещинський Антон, унень 9 класу

Верещинська Христина, учениця 9класу

Гнот Олександр, учень 9 класу

Гнот Олена , учениця 9 класу

Задерейчук Артем, учень 9 класу

Кравець Марина , учениця 9 класу

Мельниченко Ольга, учениця 9 класу

Ніколюк Аліна, учениця 9 класу

Ніколюк Анастасія, учениця 9 класу

Ставнійчук Аліна , учениця 9 класу

$C:\Users\user\Desktop\м3.jpg$

Зміст

Наказ по Суразькому НВК від 22.12.2020 № 62-од « Про проведення шкільного етапу конкурсу пошукових та науково – дослідницьких робіт Всеукраїнської краєзнавчої експедиції учнівської молоді «Моя Батьківщина – Україна» (Додаток 1)

Вступ 5

Розділ І. Зродились ми великої години 6

Розділ ІІ. Спогади. Відлуння бою 8

Розділ ІІІ. Тюремні будні 10

Розділ ІV. Сибірське виживання 11

Розділ V. Спогади дітей 12

Висновки 12

Список використаних джерел та літератури 15

Додатки 16

Маршрутний лист №1

Вступ

Проходять роки. Відходять у минуле, стають історією буремні роки затяжної боротьби Української Повстанської Армії. Роки віддаляють нас від початку тих героїчних днів. Ми повинні вивчати цю сторінку нашої історії, адже маємо ще дуже багато білих плям у цьому питанні.

Метою нашого дослідження є вивчення бойового шляху та життя в засланні у Сибір воїна УПА Ніколюка Арсентія Павловича.

Об’єктом даної роботи є спогади очевидця та учасника подій

визвольного руху нашого народу в період Другої світової війни та після її

закінчення Ніколюка Арсентія Павловича

Для досягнення даної мети ставимо перед собою такі завдання:

охарактеризувати основні етапи створення УПА на теренах Шумського району;
дослідити бойовий та життєвий шлях нашого односельчанина, воїна УПА Ніколюка Арсентія Павловича;
систематизувати спогади учасника визвольних змагань українського народу проти радянської влади;
провести зустрічі із дітьми Ніколюка А.П;
відвідати місцезнаходження поховання АрсеніяПавловича;
побувати у садибі учасника визвольного руху;
створити каталог фото інформації з теми.

Розділ І. Зродились ми великої години

Створилась УПА у 1942 році. Перше бойове хрещення відбулося на свято Покрови. На нашій Шумщині озброєний перший загін з’явився в листопаді 1942 року, організував його сотник Босота.

Другий загін утворив Іван Климишин родом із Лановеччини і мав псевдонім «Крук». Ще один загін було утворено в селі В.Загайці. Він був у Загаєцько-Монастирському лісі, командував Федір Мельничук, під псевдонімом «Гук». Ще один загін було утворено вчителем Тимофієм Басюком. Цей загін діяв у лісах Лановеччини.

Причиною такого швидкого створення УПА став нещадний терор німецьких окупантів. Зачинені ними млини, школи, ще не дуже налякали населення України. Але коли насильно почали забирати молодь на каторжні роботи до Рейху, коли почались розстріли мирних людей – народ по-справжньому обурився. Коли з перших днів окупації деяка молодь повірила німецьким окупантам і поїхала в Німеччину на заробітки добровільно, в 1942 році, дізнавшись від «заробітчан» із поштових листівок, яке там їх спіткало лихо, молодь почала уникати вербовки. Тоді загарбники почали хапати молодих людей прямо на вулиці.

У 1943 році поблизу села Стіжок було утворено штаб УПА мельниківського напрямку, командиром став легендарний Крук. Це був штаб УПА групи «Волинь. Південь.» Загони УПА часто вступали в бойові сутички із німцями, радянськими партизанами, сільськими активістами. Дивлячись на неузгодженість дій воїнів УПА, у травні 1943 року військове керівництво об’єднало два табори. Табір Мельниківців було реорганізовано,150 вояків мельниківців було об'єднано із 70 вояками бандерівцями. При штабі було утворено школу і лікарню.

8 травня 1943 року воїни УПА вступили в бій з групою противників біля села Стіжок, які на мотоциклах втекли у напрямку Кременця. Відповідь німців не забарилася. 9 травня на світанку карательні загони есесівців і загін польської поліції оточили село Стіжок і почали каральну акцію. Людей виводили із хатів і закривали у великій клуні, хто з людей тікав у ліс, стріляли. Зігнавши мирних жителів села, серед них були маленькі діти, старші люди, жінки, німці підпалили клуню, люди живцем горіли. Тоді карателі підпалили всі хати села. Стіжок було повністю знищено. Командири УПА Хрон і Крук не подарували німцям цього звірства. Завдали удару у відповідь, розгромили карательну групу і врятували від погрому сусідні села.

У літку 1943 року внаслідок зосередження УПА під політичним проводом ОУН(б) антоновецький табір набуває особливої ваги.

Також у 1943 року були створені підрозділи УПА «Юнаки». Зараховувались сюди юнаки віком від 17 до 19 років. На них було покладено завдання підримувати зв'язок, супроводжувати бойові підрозділи, розквартировувати прибулих по квартирах. Юнаки проходили маршрути, вчилися мінувати мости, залізничні колії, освоювали тактику бою.

На початку 1944 року радянсько-німецький фронт вже розміщувався на захід від Рівненщини. Оскільки в тилу Червоної Армії залишились доволі значні з’єднання українських повстанців, радянські війська у квітні 1944-го року почали систематично відрізати шляхи до відступу південній групі УПА. Війська НКВС намагались відтиснути повстанців до лінії фронту й тих, які не загинуть в оточенні, винищити у прифронтовій смузі. Вирішальна битва відбулась 21-25 квітня в урочищі Гурби, на кордоні сучасних Рівненської та Тернопільської областей. Тут у відкритому бою 5 тисяч вояків УПА зустрілись з 30-35 тисячами війська НКВС та Червоної армії, знятих з Кавказу. Гурбенська битва була найбільшою в історії УПА. Кількість загиблих військових і цивільних осіб точно не встановлена. Під час бою керівники військ УПА проявили тактичну грамотність і невеликими групами зуміли вирватися з оточення. І хоч радянська пропаганда оголосила про перемогу у цій битві, головної цілі війська НКВС не досягли – усі загони УПА не було знищено, вони й надалі продовжували вести військові та пропагандистські акції у Західній і Центральній Україні. Після закінчення Другої світової війни війська НКВС на території Тернопільщини потроїли свою чисельність. У пошуках повстанців використовували собак, солдати ходили з довгими металевими щупами для виявлення криївок. Влада почала арешти молоді та відправку її на примусові роботи на Донбас. Восени 1946 р. село Антонівці повністю знищили, 177 родин вивезли в село Розділ та село Привітне Запорізької області, інших розселили на Шумщині та Лановеччині. У 1952 році село зникло з карти УРСР, його ліквідували указом Президії Верховної Ради УРСР. Але Антонівці були офіційно відновлені аж 29 квітня 1990 року.

Розділ ІІ. Спогади. Відлуння бою

Народився я у 1915 році. На момент приходу радянських військ до нашого населеного пункту села Сураж мені було 29 років.

До цього часу я з односельчанином Семеном Стельмащуком облаштовували льохи для зерна воякам УПА і возили туди хліб. Але захворів на тиф і лікувався пів року. На кінець 1944 року почалася третя хвиля мобілізації до радянської армії і тоді я пішов у ліс до повстанців. На придушення спротиву українських вояків з фронту було знято 30 тисяч регулярних військ. Розпочалася справжня війна: постійні облави, засідки, бойові зіткнення, по декілька днів нічого не їли й не пили. Було прийнято рішення прориватися з оточення у Славутські ліси через Кам’янку. Розвідка йшла попереду, а за нею вояків 500, а може й більше, 2 вози з харчами, зброєю, а також було дві корови. Йшли вночі. Вийшовши із лісу в поле, потрапили під освітлення ракетами та мінометний обстріл. В результаті цього обстрілу одну підводу розбили, одну корову убили, друга втекла, біля цієї підводи загинуло одразу декілька вояків, в тому числі Ніколюк Леонід, мій друг та односельчанин. Решта вояків змушені були відступити у ліс. Через ліс прийшли в село Початки, тут переночували, але над ранок розвідка донесла, що майже оточені, тому швидко зібрались і перейшли в село Байківці. Під час переходу втратили і другу підводу. Подальший шлях проходив біля села Буща і вийшли до Андрушівки, а точніше на хутір Вільшина, де й зупинились на ночівлю та перепочинок. Радянські війська переслідували вояків УПА і на наступний день розпочався великий бій. Знову потрапили в оточення і з боку Бущі, і з боку Андрушівки. Я був помічником кулеметника Олексюка, який був родом з села Онишківці. Був дуже шквальний вогонь з мінометів: нас аж присипало землею. Олексюк побачив, що біля однієї клуні хутора Вільшина прицільний вогонь ведеться по повстанцях якраз з міномета. Вогнем у відповідь мінометників було вбито. Із сторони Бущі, ховаючись за камінням, вели вогонь по нас, закликали здаватись. Наш кулеметник наказав відступати в ліс, а він прикриє наш відступ. Він звичайно загинув, але дав змогу частині вояків відступити. У цьому ж бою загинув ще один суражчанин Ніколюк Леонід Васильович. А також під час відступу було поранено ще одного односельчанина і побратима Данила Кучернюка. Спроби наших п’ятьох вояків забрати його з поля бою виявились марними, адже група переслідувачів була значно чисельнішою. Через деякий час рештки повстанців зібралися біля Бущі. Тут вперше за два дні напились води хто у рові, а хто із криниці, яку побачили на пагорбі. У Бущі розжилися деякими харчами, трохи перекусили і перепочили. Вирушили далі. По дорозі з Острога побачили машини, на яких їхали більшовики. Влаштували засідку, деяких перестріляли, деякі втекли. Але їхати на машині було небезпечно, тому що, наприклад, в один момент летів військовий літак, сховатись від якого на машині було нереально, а от пішки – полягали біля якоїсь купи гною чи на ній і залишились непоміченими. Перейшовши через залізну дорогу, прийшли в село Вишеньки, а потім у Плоске. Одна із жінок цього села запитувала за сотником Залізняком, який був із цього села і керував моєю сотнею. По двоє-троє чоловік розмістилися по хатах на ночівлю, вперше за два дні поїли (повечеряли). Трохи відпочивши, вночі рушили далі, маючи за мету перейти річку Горинь. Але прийшовши туди, побачили, що місток через річку зірваний. Використавши двері з сільських клунь, різну деревину змайстрували переправу і перейшли на інший берег, вступивши над ранок у село Сіянці. Тут відпочивали цілий день. Вночі рушили через поля до Корця. Знову потрапили під перехресний вогонь більшовицьких військ. Біля 40 бійців УПА змушені були відступати по вбитих побратимах. Я з Леонідом з Кутянки після відступу потрапив до хлопців з Дубного. Ніхто не давав ніяких розпоряджень і ми не знали, що робити. Ми вирішили повертатися додому. Вояки з Рівненщини підказали до кого звернутися в Сіянці. В третій хаті цього села проживала дівчина-посильна, яка перевела нас через річку Горинь, прийшли у село Вишеньки, але там були вже більшовики, тому перейшли через залізну дорогу і прийшли в село Плоске. Тут зустріли ще трьох повстанців. Ми при собі мали гвинтівки і гранату. Людям із навколишніх сіл повідомили, що біля Бущі та Андрушівки було вбито 36 повстанців, щоби, якщо зможуть, похоронили їх по-людськи. Переночувавши у Леоніда в Кутянці, пішов через ліс у село Малі Садки, там перечекав до вечора і пішов додому в село Сураж. По дорозі зустрів побратима Павла. Пересуваючись через ліс до вулиці Долина, натрапили на більшовиків. Під час перестрілки Павло загинув і я один повернувся додому. Зустрівся із Півнем Дмитром, старшим по повстанцях у Суражі, розповів йому про свій бойовий шлях та здав зброю.

Розділ ІІІ. Тюремні будні

Війна закінчилась у травні 1945 року, а на початку листопада за Арсеном Павловичем прийшли представники НКВС. Допити, катування, побої резиновими шлангами не зламали повстанця, не підписав «щиросердечного зізнання». Справу передали до прокуратури. Прокурор пред’явив донос від Тимощука Івана. Зачитавши його, вимагав підписати, погрожуючи нагайкою. «Зсічіть мене навіть, як капусту, але нічого не підпишу, тому що це неправда», - відповів я. Після цього разом з іншими заарештованими відвезли до Кременця на суд. Засудили мене на 5 років тюрми, не зважаючи на не підписане зізнання, а також конфіскували моє майно (корову, коня, свиню,вівцю, воза, кожуха, стола, подушку, килим). З Кременця відвозять у тюрму в Дубно до весни. По етапу потрапив на роботи в Донбас. Тут багато арештованих захворіли на цингу та померли. Сам врятувався від хвороби лікуючись відваром дубової кори, яку здирав із стовпчиків огорожі, незважаючи на погрози конвоїра, адже розумів, що смерть від кулі буде легшою, ніж від хвороби. Половина арештантів померла, для інших влаштували карантин – заставляли пити із великої дубової бочки чай із соснових гілок та хвої. Крім того в мене вкрали шапку, сніг падав на голову. Але шматком полотняної торбини замотав голову і так ходив два тижні, допоки не видали іншу. Через рік і чотири місяці мене відпустили, думаю, що через те, що не підписав зізнання. Повернувся додому 1947 року.

Розділ ІV. Сибірське виживання

Три роки після тюрми жив із сім’єю, працював у колгоспі. Але одного літнього сонячного дня на полі з’явився вершник і наказав чотирьом чоловікам йти додому і чекати. Чекати довелось не довго - прийшли з НКВС і виселили усю сім’ю до Сибіру в Хабаровський край поселення Зелений Клин (мене, дружину Євгенію та синів Леоніда та Івана). 56 сімей вивозили із Суража. Дорогою до Сибіру дружина народила дівчинку. Дружину і новонароджене дитя зняли на найближчій залізничній станції. Мене з двома іншими дітьми повезли далі. На роботу не виходив, адже сидів з дітьми, а лише через п’ять тижнів дружина з немовлям прибули до мене. Працював на валці лісу: тягав деревину конем, штабелював (складав у яруси) її для доставки на залізну дорогу. Пізніше працював причіпником колод до трактора, який тягав їх на лісопильню. Робота була в дві зміни по 8 годин, по пояс у снігу, у 30-40 градусний мороз. Одного разу захворів тракторист, прислали іншого, мало досвідченого. І тут сталася трагедія. Чіпляючи короткий трос за кедр, не помітив, що трактор покотився на мене і придушив до дерева. Втратив свідомість. Розтираючи снігом, привели мене до тями і повезли в районну лікарню за 60 кілометрів, лежачи на дошці, адже місцеві лікарі відмовились приймати, тому що діагноз був дуже поганий – поламаний таз. Гіпс наклали від пальців ніг до шиї. Військові лікарі Долгов і Хрустамова через два тижні зняли гіпс, тому що думали, що помру. Тиждень пролежавши, не помирав. Тоді знову наклали гіпс. Далі деякий час лікував лікар Михайло Маркович, українець, родом з Білої Церкви. Ставився до мене дуже добре, але згодом повернувся назад на Батьківщину, тому що сім’я не могла витримати сибірських кліматичних умов. Декілька разів знімали гіпс, робили рентгенівські знімки і знову накладали. В гіпсі був 9 місяців. Після цього розпочався довгий процес лікування ран (пролежнів) та реабілітації. Лише через 11 місяців після трагічного випадку знову почав ходити, хоча й з милицями. Повернувся в сибірську холодну, діряву хату, але тепер був із своєю сім’єю. Лише в період «Відлиги» та десталінізації був реабілітований та в далекому 1956 році повернувся у рідне село з дружиною та двома дітьми, адже у Сибіру помер чотирирічний син Іван.

Розділ V Спогади дітей

Піч час зустрічі із дітьми Ніколюка Арсенія Павловича члени експедиційної групи дізналися про маловідомі факти із його життя, відвідали садибу учасника визвольного руху, а також побували на місці поховання нашого земляка.

Син Ніколюк Леонід Арсенович каже , що образ мого батька доброзичливої, гуманної, працьовитої людини, яку любили і поважали рідні, сусіди, односельці дуже часто стоїть перед моїми очима. Коли згадую - наче з ним розмовляю, слухаю його життєві поради, був він простим чоловіком, але замислювався над важливими речами. Слова у житті кожного мають вагоме значення, вони можуть підняти дух, а можуть і матеріалізуватися . Батькові здавалося, що із гімну України варто було б забрати рядок « душу й тіло ми положим за нашу свободу», адже досить страждань випало на долю українського народу.

Людмила Арсенівна дочка, гортаючи сторінки різноманітних джерел віднайшла гімн УПА, зміст якого її щиро вразив, під впливом емоцій самі собою лягли на папір рядки власного вірша - присвяти. Вона каже , що пишається своїм батьком та цінує його звитягу , адже пам’ять про наш рід потрібна не лише нам, це важливо для всіх.

Висновки

На прикладі життя однієї сім’ї, окремої людини ми намагались показати долю української нації в період боротьби за незалежність України 40-50-х років ХХ століття. Ця боротьба для нашого народу тягнулася протягом століть: від монголо-татарського нашестя, панування Великого князівства Литовського та шляхетської Польщі, закріпачення московськими, пізніше російськими, зайдами українців, що продовжилось за періоду радянської системи. Тому однією із таких спроб нашого визволення було створення підпільних збройних формувань Української Повстанської Армії, вояки якої звалили на свої плечі весь тягар військового захисту рідного народу спочатку проти нацистської Німеччини, а згодом проти Радянського Союзу. Ці намагання українців були знищені з допомогою застосування регулярної радянської армії, яка в десятки разів перевищувала чисельність та технічне забезпечення УПА, методами терору, виселення до Сибіру, розміщення по тюрмах, масових розстрілів. Але не вдалося знищити дух української нації. Боротьба за незалежність України в другій половині ХХ століття набула інших форм та методів. І все ж таки наша держава проголосила свою самостійність 24 серпня 1991 року. І Арсентій Павлович Ніколюк дожив до цього щасливого дня, який він зустрів зі щемом у серці та сльозами на очах. Але його переживання відновились у 2014 році, коли наші «сусіди-слов’яни» в черговий раз «порадували» нас своєю військовою присутністю спочатку в українському Криму, а потім на сході України, в Донецькій та Луганській областях. Знову мусимо оборонятись, захищати свою незалежність, обстоювати свою ідентичність.

Нажаль з тривогою в серці за вторгнення сусідніх ворожих військ та посягання на територіальну цілісність і державний суверенітет України, згасла свічка життя Ніколюка Арсенія Павловича 23.06.2015 року . Ми будимо пам’ятати , тих хто віддавав своє життя, за те щоб Україна була вільна.

Своєю роботою « Вони живі та вічно будуть жити» учасники експедиційного загону намагалися відкрити ім’я Арсенія Павловича Ніколюка для ровесників, земляків – суражан і нагадати про шлях подій, сподівань, про долю людини, яка разом з іншими вирішувала майбутнє України.

Юні краєзнавці, вивчаючи документальні свідчення, впорядкували матеріали, дійшли висновку, що Ніколюк А.П гідний називатися нашим відомим земляком. Деякі факти, події , спогади перегукуються із сьогоденням і ми маємо надію, що робота допоможе сучасникам збагнути єдність історичних віх та знайти відповідність: хто ж ми українці?

Актуальність дослідження полягає в тому, що ми донесли до суспільної свідомості долю людини. Ніколюк Арсеній Павлович- неординарна особистість, яка вірила у перемогу добра над злом, він вартий того, щоб люди знали його ім’я.

Матеріали роботи можна використати на уроках історії під час вивчення теми: « Наш край в другій світові війні» ( 11 клас), під час проведення годин спілкування до Дня захисника України ( 14 жовтня), при організації тематичних виставок, круглих столів, конференцій.

Список використаних джерел

1. Дуда І., Мельничук Б. Дорогами рідного краю // Ровесник.- 1988-1990

2. Сергійчук В. ОУН –УПА в роки війни; Нові документи і матеріали. – К., 1996.

3. Стародубець Г.М. ОУН в українському національно – визвольному русі на Волині в роки Другої світово\ війни ( 1941-1943рр.). – Тернопіль, 2002.

4. Спогади Нікалюка Арсенія Павловича.

5. Спогади дітей.

6. Інтернет джерела.

Додаток 1

Суразький навчально-виховний комплекс

«загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ступенів-

дошкільний навчальний заклад»

НАКАЗ

22 грудня 2020 року с. Сураж № 62-од

Про проведення шкільного етапу конкурсу

пошукових та науково-дослідницьких

робіт Всеукраїнської краєзнавчої експедиції

учнівської молоді «Моя Батьківщина – Україна»

Відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України від 04.02.2013 № 81 «Про затвердження Положення про Всеукраїнську краєзнавчу експедицію учнівської молоді «Моя Батьківщина – Україна», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18.02.2013р. за №287/22819 з метою вдосконалення змісту, форм та засобів виховної роботи на кращих традиціях українського народу, формування гармонійно розвиненої особистості шляхом залучення дітей та молоді до активної діяльності з вивчення історичної та культурної спадщини, природного різноманіття рідного краю

НАКАЗУЮ:

1. Провести до 31 жовтня 2021 року І етап Всеукраїнської краєзнавчої експедиції учнівської молоді «Моя Батьківщина – Україна» за напрямком «З попелу забуття».

2. При проведенні пошукової роботи Всеукраїнської експедиції учнівської молоді «Моя Батьківщина – Україна» керуватись Положенням про Всеукраїнську краєзнавчу експедицію учнівської молоді «Моя Батьківщина – Україна» та критеріями оцінювання, затвердженими наказом Міністерства освіти і науки України від 04.02.2013 №81, які розміщені на сайті відділу освіти, культури, молоді та спорту Шумської міської ради у розділі «Виховна робота», підрозділ «Туристсько-краєзнавча робота».

3. Керівником краєзнавчої експедиції учнівської молоді за напрямком «З попелу забуття» призначити класного керівника 8 класу Аркуліч Людмилу Петрівну.

4. Конкурсну роботу здати у центр професійного розвитку педагогічних працівників Шумської міської ради до 1 листопада 2021 року.

Директор Суразького НВК М.Б.БОДНІЙЧУК

З наказом ознайомлена Л.П.Аркуліч

Додаток 2

Працює пошукова група

$C:\Users\user\Desktop\м4.jpg$

Додаток 3

Фото воїна УПА Ніколюка Арсентія Павловича та його дружини Євгенії

$C:\Users\user\Desktop\IMG_20211024_173632.jpg$

Додаток 4

Дав Бог зустріти соту весну.

$C:\Users\user\Desktop\IMG_20211024_173654.jpg$

Додаток 5

Фото УПА на карті Стіжок.

$C:\Users\user\Desktop\м11.jpg$

Додаток 6

Пошукова група працює з заступником керівника експедиції.

$C:\Users\учень\Downloads\16363603720301323469843.jpg$

Додаток 7

Фото УПА сьогодні 2021 рік Стіжок

$C:\Users\user\Desktop\м7.jpg$

Додаток 8

Фото УПА сьогодні 2021 рік Стіжок

$C:\Users\user\Desktop\м5.jpg$

Додаток 9

Фото УПА сьогодні 2021 рік Стіжок

$C:\Users\user\Desktop\м8.jpg$

Додаток 10

Вірш дочки Ніколюка А.П. Людмили

Повстали ми у лютії години

Ішла війна, продовжувався бій.

Летіли ми думками до родини

В молитві завжди , стоячи святій.

Сурові будні : мерзли і палали

Та все терпіли ради майбуття

Своїх дітей і цілої держави

Країни – неньки, вільного життя.

Вставай народе, путами прибитий,

З колін вставай за волю за життя

Не хочеш ти, щоб діти гнули спини

На ворогів проклятих без пуття.

Небесна синь, з колосся жовті барви

Сплелись на вік у символ дорогий

Весь Божий рід, що любить Україну

Веди вперед наш прапор бойовий.

Додаток 11

Суразьке кладовище

$C:\Users\user\Desktop\IMG_20211105_103622.jpg$

Додаток 12

Садиба Ніколюка Арсенія Павловича

$C:\Users\user\Desktop\IMG_20211105_102301.jpg$

Додаток 13

Зустріч з сином Леонідом Арсеновичем

$C:\Users\user\Desktop\IMG_20211105_102246.jpg$

Додаток 14

Зустріч з дочкою Людмилою Арсенівною

$C:\Users\user\Desktop\IMG_20211105_101308.jpg$

Додаток 15

Нагороди учасника бойових дій Ніколюка Арсенія Павловича

$C:\Users\user\Desktop\IMG_20211105_103704.jpg$

Додаток 16

Зустріч з дочкою Людмилою Арсенівною

$C:\Users\user\Desktop\IMG_20211105_100827.jpg$

docx

Завантажити

Зберегти на потім

Додав(-ла)

Тимощук Людмила Петрівна

Пов’язані теми

Класному керівникові, Виховна робота

Додано

2 березня 2023

Переглядів

269

Оцінка розробки

Відгуки відсутні