Есе про вчительську долю « У мене жодних претензій нема до долі - моєї обраниці»

 Есе про вчительську долю…

« У мене жодних претензій нема до долі  -

моєї обраниці»

Не наша то провина,

Що час біжить, як річки бистрина…

Шануймо нашу дружбу,

Шкільну нашу родину,

Яка навік сплітає серця та імена…

Учительська доля… Яка вона? Питання із розряду «вічних», і кожний відповідає на нього по - своєму. Зараз, коли за плечима великий досвід роботи, я відповіла б на нього так: «Не та, що гладенька, і не та, що байдужа». Ця доля особлива, тому що вона довірила мені саме найцінніше – дитячі душі, які треба навчити  любові, справедливості, честі.

Учитель не тільки навчає. Він ще й лікар, який лікує своїх «пацієнтів»,  котрі не завжди хочуть лікуватися.

Учитель – артист. Скільки ролей припадає зіграти у своєму житті. А роль у нього – особлива:

Таку, що не спиниш, не скажеш: «Доволі!»

Бо вчитель – це сцена, де є усі ролі.

І кожну не грати, а нею прожити,

І душу дитячу у щастя зліпити.

Учитель - це проста людина зі своїми радощами й проблемами. Зараз школа переживає не найкращі часи. Вона несе в собі всі проблеми нашого суспільства. Зізнаюсь, були такі моменти в житті, коли запитувала в себе: «Чому обрала професію вчителя? Могла б знайти себе в іншій діяльності». А душа у відповідь: «Ні, не змогла б, бо діти – це світ добра і любові, у якому  немає  місця злу й ненависті».

Життя - складна штука. У ньому змішано все: печалі й радощі, спокій і тривоги, злети й падіння, питання й відповіді...

Із віком все частіше запитую себе: хто я? що залишу в цьому світі після себе? І відповіді виникають різні - по настрою. Після мене залишаться мої…що? Спогади… фото… улюблене в’язання дитячих речей, до яких між кольоровими нитками вплетена моя душа?.. Залишаться мої діти: два сини, доньки-невістки, онуки й… сотні дітей, які також стали моїми…

Чому моїми? Що я зробила для того, щоб їх назвати своїми дітьми? А відповідь прийшла зовсім неочікувана. Я - учитель літератури, усе життя розповідаю дітям про те, чого насправді не було, що виникло зовсім не в моїй уяві, а в душах інших людей – прозаїків, поетів, драматургів. Чи можна назвати серйозним те, на що я витрачаю своє життя? Яка ж моя доля?

Декілька днів ходила під враженням цих думок. Із цього далеко не комфортного лабіринту вивів улюблений Екзюпері, його «Планета людей».  Роздуми митця про людину, про дітей, більшість з яких так і не знаходять підтримки дорослих, примусили мене стрепенутися і подивитися з іншого боку на свою професію

Ні! Я не просто розповідаю дітям про те, чого не було насправді. Мій улюблений предмет -  моя зарубіжна література, існує для того, щоб серед таких  дисциплін, як фізика і математика, біологія і хімія, не дати загубитися Маленькому принцу, маленькому Моцарту, дати їм віру в себе і допомогти стати справжніми Людьми. Щоб про моїх учнів не говорили так, як Маленький принц про одного із тих, із ким познайомився: «Він думає, що дуже важливий, а насправді за своє життя не побачив жодної зірки, не понюхав жодної квітки, нікого не любив. Але ж це не людина – це гриб».

Зарубіжна література – це із області вічного. Вона не зміліє, якщо хтось із моїх учнів не прочитає якогось твору, вона залишиться такою ж величною, багатою. А душа дитини не збагатиться, а тільки втратить від цього.

Я - учитель. І моє завдання не тільки привести учня у світ літератури, а й зробити його присутність у ньому змістовною й цікавою настільки, щоб йому захотілося сюди повертатися знову й знову, щоб він відчував себе в цьому світі комфортно й затишно, щоб світ літературних героїв став його світом, духовні злети – його шляхом до мрії, а падіння застерігали від помилок. Виходить, така моя доля.

Часто моїм п’ятикласникам здається, що все так просто. Прочитав, уявив, і ти вже повністю підготовлений до уроку літератури, адже світ казок такий привабливий, і все в ньому розкладене по поличках: добро – на одній, зло – на другій. Та на уроці прийдеться поламати голову над питаннями далеко не простими. Навіщо Герда йде шукати злого Кая? Що гірше: бути злим чи байдужим? Щоб знайти відповіді, мало прочитати казку. Часто потрібно заглянути у власну душу, стати на місце Кая і знайти відповідь на питання: а я хотів би, щоб мені допомогли, коли  потраплю в скрутну ситуацію? І не просто висловити свою думку, а й зуміти її відстояти.

П’ятикласники тільки вчаться це робити, а старшокласники вже готові самі ставити перед учителем питання, які зачепили душу при читанні, і без їх вирішення вона не заспокоюється. І тоді як вчитель я відчуваю, що не тільки я творю урок літератури, у мене є співавтори – мої учні, у яких я теж багато чому можу навчитися, тому що повністю згодна з думкою видатного вчителя літератури Є. Ільїна: « Знати літературу – це знати свої можливості, а не певний обсяг знань». Можливості думати, відповідати, відстоювати, дискутувати, одним словом - творити.

Кажуть, що ті, хто вміють творити, уміють літати. І мій обов’язок – допомогти їм злетіти, зробити їхні крила сильнішими і, не дай Бог, необережним словом не зламати їх віру в те, що вони все можуть, тобто створити для них ситуацію успіху. Така моя доля…

Кожен з нас, напевно, пам’ятає перший шкільний дзвінок, свою першу вчительку і стежку, якою йшов до школи. Пам`ятаю цю мить і я…І так добре мені тоді було, що ще в п’ятому класі твердо вирішила стати педагогом. Рідна ненька не заперечувала, бо вона теж була учитель - Учитель літератури….Час невпинно спливав…

Моя рідна школа, школа № 2 м. Білопілля… Тут я навчалась, тут непомітно пролетіли 10 років моєї біографії. Здається, зав’яжуть мені очі, і я без особливої напруги знайду будь-який кабінет...

Школа №4… Місце мого зростання, змужніння, набуття фаху, освітянської справжньої дружби й товариськості...

Школа № 1… Білопільська спеціалізована…Не просто місце роботи, а місце удосконалення, творчих здобутків, іноді втрат і сподівань, але й  відчуття радості, що доля дарувала зустріч з високопрофесійним колективом, дарувала шанс  випробувати себе в шаленому ритмі сучасного навчально-виховного процесу. І саме в цій школі, саме тепер, коли скроні крадькома починає срібніти сивина, не раз думалося…

( Думи мої, думи мої..

Лихо мені з вами…)

 Що ж таке доля вчительська? Треба здобути відповідну освіту? Здобула. Улаштуватися на роботу до школи?  Дякувати Богу!  Атестуватися на вищу категорію? Так! Отримати звання? Теж є. Перемагати в різноманітних очних та заочних конкурсах? Було й не раз. Чітко виконувати розпорядження адміністрації? Стараюся. Охайно заповнювати журнал? Інколи неохайно. Вчасно здавати гори бюрократичного непотребу? Вимушено здаю. Бути ввічливим та стриманим? Вимога професії. Не запізнюватися на уроки? Ну це вже вкрай поодинокі випадки. Писати розгорнуті плани-конспекти? Пишу й до сьогодні…

Отже, доводиться виконувати всі вище перелічені завдання, але це всього лише зовнішній вияв професії, соціальна роль і службові повноваження, за умови наявності яких людина може стати успішною, поважною, авторитетною, але ці компоненти ніколи не зроблять ремісника митцем. Така вже доля справжнього вчителя!

Тепер я дійсно розумію, скільки відповідальності лежить на  мені, як зміниться доля дитини від  мого  рішення,  мого доброго чи  невиваженого слова. Так, нас учили мудрому, цікавому й корисному, та поки єством не відчуєш, як це – стояти перед цілим класом дітей, то нічого й знати не будеш. Як зауважував У.Черчілль: «Шкільний учитель має таку владу, про яку прем’єр-міністр тільки мріє». Найбільше щастя для самооцінки будь-якого вчителя, я думаю, не гроші, не вдавані чи щирі почесті, а щасливі очі дитини, у яких світиться розуміння. Подяка приходить потім.

Учити когось, виховувати, створювати особистість, значить, самому ставати й залишатися людиною в найкращому сенсі цього слова.

 Щоб бути педагогом, потрібно не працювати у школі, а жити школою, жити одним життям зі своїми учнями, радіти спільним перемогам і підтримувати один одного в разі невдач. Разом працювати й разом розважатися, бути не керівником, а організатором і другом. І якщо незалежно від результатів атестації, розміру заробітної плати, чергових наказів та розпоряджень я з радістю заходжу в клас; якщо забуваю про всі негаразди, вдивляючись в допитливі (і не дуже) очі своїх вихованців,  не зважаю на  час, готуючись до чергового шкільного свята чи змагання разом зі своїми учнями; якщо перехоплює подих і серце вискакує з грудей, коли спостерігаю за своїми дітьми, які виступають на сцені міського будинку культури; якщо випускники, котрі закінчили школу п’ять, десять чи двадцять років тому знаходять мою сторінку в « Однокласниках» чи  « В Контакті», пропонують дружбу, а, зустрівши на вулиці, вітаються, приємно посміхаються,  значить, я вже ВЧИТЕЛЬ…

Я свідомо обрала вчительський шлях і не збираюся звертати з нього, незважаючи ні на які об’єктивні чи суб’єктивні фактори. Бо я в школі не працюю, я школою живу. Така моя доля!

Я люблю  цей світ юності і надій, де не гасне ні на мить натхненний пошук розуму і добра.

Я вірю в свої сили і сили тих, чиї допитливі очі кожного дня дивляться на мене.

У тому вся суть: не для себе прожити,

А когось хоч трішки навчити любити,

Побігти в ромашки по літньому полю…

Спасибі, Господь, за учительську долю.

Усім учителям, моїм і не моїм, колишнім і майбутнім велике Дякую і низький уклін!

Стрельченко Т. М., учитель зарубіжної літератури Білопільської спеціалізованої школи І-ІІІ ст. №1 Білопільської міської ради Сумської області