Година спілкування "У дні печалі та смутку"(урок пам"яті)

Чуб Тамара Миколаївна, вчитель Миколаївської ЗОШ І-ІІІ ступенів Зачепилівської районної ради Харківської області

 

План-конспект години спілкування

У ДНІ ПЕЧАЛІ ТА СМУТКУ

Мета: допомогти учням засвоїти особливості поведінки у лікарні, на цвинтарі, у дні печалі та смутку;  вчити висловлювати співчуття, втішати людину в горі; спонукати дітей осмислити суть традицій вшанування полеглих воїнів та померлих родичів, траурних та поминальних днів; збагачувати словниковий запас; виховувати людяність, повагу до старших, доброзичливість, гуманність.

Обладнання:  картки, малюнки з зображенням ситуацій, барвінок, твори В.Сухомлинського, хліб, свічка, дерево мудрості з висловами, записи пісень, сигнальні картки.

Форма проведення: урок пам’яті.

Форми і методи: інсценування, гра «Світлофор», «Мікрофон».

Епіграф:  «Якщо люди не навчаться допомагати один одному, то рід людський зникне»

Вальтер Скотт

Хід заходу

Учениця:

Життя – який глибокий зміст у цьому слові,

Життя – дитячий сміх і річечка любові,

Життя – це материнська ласка і тривога,

Життя – це щедрий подарунок нам від Бога,

То є минуле і сучасне,

То сум і біль, тривога й щастя,

Високе древо родоводу,

Історія мого народу.

Життя – то незбагненність у цім світі

І правда – що не поле перейти…

Життя дано, аби добро творити,

Життя дано, щоб щастя досягти.

Учитель: Так, життя розмаїте у своїх виявах. Кожен день приносить щось нове – і радісне, і печальне. Треба бути готовим до подарунків і випробувань Долі, з гідністю переносити все, за всіх ситуацій залишаючись людиною. От і поговоримо ми сьогодні про правила поводження.. в години печалі та смутку. Чому це так важливо? А ви уявіть себе в таку хвилину – і зрозумієте, як боляче вражають байдужість, необдумане слово, недоречна поведінка.  До слова запрошую моїх помічників.

Учень: Захворіла людина – і враз змінюється її життєвий ритм, настрій, уподобання. Слід завжди пам’ятати, що хворий потребує особливого ставлення: не тільки догляду, піклування, а й доброго слова, моральної підтримки – саме це іноді може швидше за ліки допомогти видужати. Співчутливе, сповнене любові слово може зцілити, підняти дух хворого.

Учениця: У В.Сухомлинського є оповідання «Добре слово», в якому розповідається про Олю, яка тяжко захворіла й танула на очах. Рідні приносили різну смакоту, і кожен говорив: «Треба дихати свіжим повітрям, добре харчуватися, і хвороба втече». Оля все те їла, але нічого не допомагало. Дивувалися родичі: «Чого не вистачає?» Раптом у хату ввійшла столітня прабабуся Олі – Надія. Багато років вона не з’являлася на люди, але, почувши про хворобу праправнучки , вирішила провідати її. Сіла вона поруч з Олею і сказала: …

Вчитель: Як ви гадаєте, що сказала Олі прабабуся? Запропонуйте свій варіант закінчення оповідання.

Бесіда (метод «Мікрофон»)

Учениця читає кінець твору, учні обговорюють його.

Учень: А тепер подивіться невеличку сценку (учні розігрують дану ситуацію): до вчительки в лікарню прийшло півкласу. Двоє між собою про щось сперечаються, штовхаються, інші обсіли ліжка вчительки  і її сусідів, навперебій розповідають про шкільні справи і про те, чому інші не прийшли до лікарні.

Завдання: Проаналізувати побачене, колективно виробити правила поведінки під час відвідування хворого.

• Доречно взяти з собою для хворого сік, фрукти, цукерки.
• Відвідини мають тривати недовго.
• Не можна сідати на ліжко хворого.
• Не розповідайте хворому історії, які схвилюють, засмутять його.
• Не відвідуйте хворого великим гуртом.
• Не забудьте поцікавитися самопочуттям хворого.

Гра «Світлофор». Робота з сигнальними картками. Завдання: підняти картки зеленого кольору на відповідь «так», червоного – «ні».

Чи доречні під час відвідування хворого такі фрази:

• «Як ти себе почуваєш? Тобі вже краще?»
• «Хочеш, я розповім тобі веселу історію?»
• «Ой, який поганий у тебе вигляд!»
• «Не сумуй, ти скоро видужаєш!»
• «Захотілося відпочити, ось і знайшов собі хворобу»
• «Боже, який ти блідий! Мабуть, зовсім кепські у тебе справи!»
• «Може, хоч ти їстимеш ці цукерки, бо  в нас дома їх не люблять»
• «Ми всі скучаємо за тобою, нам тебе не вистачає!»

Вчитель: А ще для роздумів пропоную вам одну історію.

Віддзеркалити трохи сонця

В одному з бідняцьких кварталів Нью-Йорка стояв на вулиці обдертий, замурзаний хлопчисько. У руці він тримав дзеркальце, яке раз у раз підносив, підставляв до сонця і водив ним у повітрі, не відриваючи очей від вікна на одному з поверхів і пускаючи в нього сонячних зайчиків.

• Ти що це, шибенику, робиш?- несподівано гримнув на нього перехожий, схопивши за плече. – Дошкуляєш людям чи замислив іще якусь каверзу?

Хлопчина на мить залишив своє заняття і сумно сказав:

• Бачите, он вікно? Це кімната мого сусіда. Туди ніколи не  зазирає сонечко. Хлопець паралізований, не може підійти до вікна і побачити сонячне світло. Бачить його, тільки коли воно віддзеркалиться від мого люстерка!

Обговорення і висновок: Для хворих, самотніх, обездолених людей навіть маленьке добре діло, що не вимагає від нас великих фізичних і матеріальних затрат, може принести радість. Творімо добро!

Звучить запис української народної пісні «Летіла зозуля»

Летіла зозуля з гори та в долину,

Та й стала кувати коло мого тину.

• Зозуле, зозуле, чого в саду куєш?

Чи ти , зозуленько, моє горе чуєш?

 

Зозуля кувала, правдоньку сказала,

Що моєї мати на світі не стало.

Забігла до хати,  стала на порозі,

Забилось серденько, покотились сльози.

 

• Ой, матінко, мати, де ж тебе узяти?

Чи з воску зліпити, чи намалювати?

Наїхали маляри з далекого краю,

Змалювали неньку на білій постелі.

 

Змалювали очі, змалювали брови,

Та не змалювали щирої розмови.

Ой, матінко, мати, де ж тебе узяти,

Чи з воску зліпити, чи намалювати?

Учитель: На жаль, люди не безсмертні, і рано чи пізно, а горе втрати близьких і рідних приходить в кожну оселю. Коли помирає людина, кажуть, що на небі меншає на одну зірку, а на землі – на одну душу. Це велике горе, і вся вдячність за ті добрі справи, які людина чинила за життя, втілюються у похоронному обряді. Похорон і жалоба – це вияв шани покійному і співчуття родині.

Учениця читає напам’ять:

В самотнім храмі не живуть боги,

І наші душі радість не відчують,

Лише невтішно плачуть корогви

Над тим, що люди більше не шанують.

В самотнім храмі голоси

Такі відлунні і такі печальні,

Що, Боже правий, милістю спаси,

Не дай нам днів зазнати поминальних!

Учениця: Як важливо гідно провести людину в останню путь – у вічність, у пам'ять. Провести так, щоб чистою була совість живих, щоб вічна пам'ять залишилася у серцях. Час смутку і печалі потребує від кожного особливого вміння поводитися, щоб допомогти рідним чи знайомим пережити горе. В жалобній ситуації основа поведінки – висловити співчуття, засвідчити своє бажання розділити біль утрати, зробити це щиро, від серця. Чи вміємо ми, чи забули?

Учень: Осмислімо мудрі думки.

• Смерть знищує ненависть та образи.
• Хворого відвідуйте, покійного проведіть в останню путь.
• Про померлого говорять або добре, або нічого.

Учениця: Коли покійного проводжають в останню путь, треба:

• Морально підтримати його рідних;
• Запропонувати свою послугу чи допомогу;
• Одягти темний одяг;
• На похорон прийти з квітами;
• Траурний букет має бути з парної кількості квітів;
• Біля труни чоловіки обов’язково знімають капелюх;
• Вести себе стримано, говорити тихо.

Інсценування оповідання В.Сухомлинського «На кладці» двома учнями – у чорній і білій сорочках.

Бесіда:

• Чому чоловік у білій сорочці пропустив уперед чоловіка в чорній сорочці і сказав, що тому треба швидше?
• Чому чоловік у білій сорочці говорив з іншим сумно, тихо?
• Розкрийте символіку кольорів сорочок.
• Чого навчає цей твір?
• Як ви гадаєте, що зробив чоловік в білій сорочці, пропустивши другого? (відповіді різні, варіанти: аж тоді піде додому радіти народженню сина; запропонує іншому свою допомогу)

Вчитель:  Людство завжди надавало особливого значення двом найважливішим порогам життя – народженню і смерті, і передусім смерті. Часто питаємо себе: хто ми, з якого роду, де наше коріння? Говоримо високі слова, забуваючи, що коріння наше тут, на кладовищі, де спочивають кості тих, кому завдячуємо своєю появою на цьому світі. В усі часи кладовище вважалося священним місцем, людською святинею, а плюндрування могил – найбільшим святотатством.

Учень: Місце поховань привчали шанувати змалку. Заборонялося що-небудь брати з кладовища: квіти, траву, ягоди. Біля цвинтаря люди ніколи не кричали, не свистіли, не лаялися, чоловіки знімали шапку, хрестилися. Цим віддавалася шана тим, хто там був, просили їм у Бога прощення гріхів. Кладовища огороджувалися, поблизу ніколи не влаштовувалися веселощі.

Учениця: Одну людину на цвинтар веде обов’язок, іншу – бажання поспілкуватися з тими,  кого з нами вже немає. Чи може ставлення до цвинтаря і він сам бути мірилом праведності людини, її способу життя? Це залежить від того, наскільки ми цінуємо корені наших предків, їхні моральні неписані закони у ставленні до тих, хто відійшов.

«Дерево мудрості». Учні знімають з намальованого дерева аркуші, читають мудрі вислови, обговорюють їх:

• Могила людина – дзеркало твоєї душі.
• Забута могила – твоя бездуховність.
• Умій почути і голосне, і мовчазне горе.( В.Сухомлинський)
• Якщо в сім'ї горе – твоя відповідальність за благополуччя сім'ї збільшується вдвічі. ( В.Сухомлинський)
• Треба вміти щадити чуже горе, щадити пережите.( В.Сухомлинський)
• Умій співчувати не лише словом, а й ділом – це головне. (В.Сухомлинський)
• Для того, щоб дізнатися, як живуть люди, треба сходити подивитися, в якому стані їх цвинтар.(Древня мудрість)

Вчитель: Якщо у вас померли рідні, знайте, що це померла частина вас самих. Дотримуйтесь трауру протягом того часу, який вкаже ваша совість. Щоб показати свою любов, відданість, пам'ять, ходіть, ніби на побачення, до своїх рідних у поминальні дні. Чи знаєте, які це дні? ( на 9, 40 день, через рік, щороку на проводи. Крім того, є субота – поминальниця перед Зеленою неділею, кожна субота посту теж вважається поминальною) Озеленіть могили і місце біля них. Найпоширеніша рослина – барвінок(народна назва – могильник). Саме його найчастіше, а також вишню, калину, садили на дівочій могилі. На могилі матері – чебрець і м’яту, у старших людей – хвойні дерева.

Учень: Наш народ здавна шанував могили своїх предків, як і інші народи. Бо ті могили святі – в них наша пам'ять, наше минуле, наша історія. Давайте послухаємо ще одне оповідання  В.Сухомлинського, поміркуємо і зробимо висновок.

Учениця (читає):

Всі могили – людські

Мама, тато, Оля і Сергійко щосуботи відвідували дідусеву могилу. Цвинтар на пагорбку, грунт там – сухий, неродючий. Тож брали з собою 4 поливайки, набирали води і поливали кущ троянд на дідусевій могилі.

Поруч – чиясь забута, заросла бур’яном могила. Сторож сказав, що там похована одинока, безрідна бабуся. Тато сказав:

• Повириваємо на могилі бур’ян.

Повиривали, а наступної суботи мама посадила паросток троянди. Тепер щосуботи поливали квіти на обох могилах.

• Чого це ми поливаємо квіти на чужій могилі? – запитав Сергійко.
• Чужих могил не буває, - відповів тато. – Усі могили – людські.

Учень: Недарма в народі кажуть: «Людина живе стільки, скільки про неї пам’ятають». Наступну історію ми почули в одній з радіопередач.

Подорожуючи по Японії, члени делегації звернули увагу на кладовища: акуратно підстрижені декоративні кущі, трава, чисті, посипані кольоровим гравієм доріжки, квіти на могилках. На одному з цвинтарів підійшли до чоловіка, який дбайливо порався, і дізналися, що поховані тут російські солдати, які загинули ще в роки першої світової війни. Здивуванню не було меж: «Ви доглядаєте могили своїх ворогів?!» Чоловік відповів: «Перед смертю всі рівні. Нація, яка не шанує пам'ять про померлих, приречена на загибель»

Учитель: Вдумайтеся в ці пророчі слова! Це повинно бути високою моральність кожної живої людини, яка береже в душі пам'ять роду. Доглядати не лише могили рідних, а й братські могили, де поховані ті, хто віддав своє життя за свободу і незалежність нашої держави в роки Другої світової війни. На жаль, на українській землі все більше могил і сучасних героїв – бійців АТО, волонтерів, мирних жителів. Не будьте байдужими, покладіть до них квіти, цукерки, вирвіть бур’ян.

Звучить запис пісні «На братських могилах» В.Висоцького.

Учениця: В одному з сіл Азербайджану почався землетрус. Все населення зі своїми пожитками мало евакуюватися. На них чекали машини, але всі пішли в іншу сторону – до кладовища, попрощатися з рідними. А в Чорнобильській зоні залишилися десятки людей, що не змогли покинути могили рідних, залишити їх на самоті. Яке глибоке почуття поваги до померлих!

Учень: Чи не заростають могили бур’янами забуття, глухою кропивою черствих, байдужих душ?

Учениця: А я переконана, що з поваги до тієї святої могили починається і повага до свого роду, землі, народу.

Вчитель: Друзі, як ви думаєте, чи не з тих, хто забуває стежку до маминої могили, народжуються ті, що розкопують могили, руйнують пам’ятники, здають на металобрухт огорожі з цвинтарів? Такі варвари проводили труби каналізації через Книшове кладовище в Борисполі, затопили села і козацькі могили під мертвим Київським морем, зносять місця поховань для будівництва готелів і ресторанів. На кістках померлих хіба збудуємо щасливе життя?

Звучить класична музика.

Підсумкове слово вчителя: Щоб не тільки вижити, а й жити сьогодні, завтра, в майбутньому, ми маємо сповідувати філософію гуманізму: не виполювати добро, людяність, повагу до народу, а культивувати все це. Це тяжко, а особливо нині, коли народи-брати воюють, коли проливається кров людей, коли рушиться те, що віками було міцним. Та світ наш – це наша земля. Л.Костенко сказала: «Кити хоч викидаються на сушу, а людству викидатися куди?» Тому я звертаюсь до вас, до вашої душі: добро – це невичерпна сила, яка, певно, чи не єдина здатна врятувати світ і наше покоління. Творіть добро, поки живі ті, кого любите. Якщо ж попрощалися з ними – пам’ятайте про них. А на цвинтар від сьогодні дивіться іншими очима.